Студопедия

КАТЕГОРИИ:



Мы поможем в написании ваших работ!

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Мы поможем в написании ваших работ!

Характеристика методів виховання


а) методи формування свідомості особистості

До методів формування свідомості особистості належать способи, якими вихователь впливає на свідомість вихованців, тобто на їхній розум і почуття, словом. Слово В.О.Сухомлинський назвав найтоншим інструментом виховання. Застосовуються ці методи з метою формування у вихованців свідомого ставлення до навколишньої дійсності, до своїх обов'язків, до норм і правил суспільної поведінки. Це такі методи, як розповідь, лекція, роз'яснення, бесіда, дискусія, приклад. Психологічними механізмами реалізації цих методів є переконування і навіювання (деякі автори також відносять їх до методів формування свідомості особистості) та наслідування.

Формування свідомості розпочинається з роз'яснення учням найпростіших понять у галузі етики, естетики, науки, праці, суспільного життя. При роз'ясненні важливим є обґрунтованість, умотивованість, чіткість викладення вихователем сутності понять. У виховній роботі з учнями молодшого і середнього шкільного віку використовується розповідь - опис подій і явищ з метою формування свідомості. Ефективність розповіді залежить від її емоційності, яскравості, здатності вихователя викликати в дитини почуття, враження. У роботі з старшокласниками використовують метод лекцй. Лекція містить певне теоретичне узагальнення в галузі моралі, політики, естетики, науки, її мета - формування переконань старшокласників. Різновидом лекційного викладу є повідомлення, досить популярне в шкільній практиці. На відміну від лекції, повідомлення коротше, вузькопланове, компактне. Характер повідомлення, як і лекції, може бути проблемний, пошуковий, дискусійний. Лекція ефективна при переконливості доказів та аргументів, обґрунтованості і композиційній чіткості, при використанні елементів бесіди, дискусії, створенні проблемних ситуацій. Важливо виділити логічний центр лекції - провідну, основну ідею, розвивати її у вигляді основних положень, підкріплених відповідними аргументами, якщо в процесі лекції учні активно слухали, а в кінці задавали запитання, наводили власні приклади, були захоплені, схвильовані, вражені - значить, лекція вдалася.



У процесі виховання дуже важливими є діалогічні методи спілкування, які дають можливість почути думку вихованців, допомагають їм вчитися формулювати власні судження, відстоювати свої позиції. У шкільній практиці бесіда є найпопулярнішим методом, найдоступнішим для сприйняття ви­хованцями. Мета бесіди: привернути увагу учнів до оцінки подій, явищ, вчинків, формувати відповідне ставлення школярів до оточуючої дійсності, до самих себе. Бесіда може бути фронтальною та індивідуальною, плановою чи непередбачуваною (експромтом). Бесіда може виступати елементом у дискусії чи лекції. В основі бесіди - обговорення певного факту (чи фактів), який розкриває соціальний, моральний чи естетичний зміст суспільного життя. Для вихователя у процесі бесіди дуже важливою є добре продумана система запитань до учнів, уміле підведення їх до необхідних висновків.

Якщо у процесі обговорення певного питання виникають суперечливі думки, доцільно застосовувати метод дискусії - групове обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом зіставлення різних думок. Якщо бесіду з учнями можна проводити будь-якого віку, то дискусія виникає вже на певному віковому рівні (у під літковому віці) і рівні підготовленості її учасників. Дискусія - це словесне змагання. Вона вчить чітко і точно висловлювати думку, уточнити власну позицію, виявити позиції інших, поважати їх, досягти, нарешті багатогранного об'ємного бачення предмета дискусії, дискусія лежить в основі диспуту, може бути елементом бесіди, лекції, конференції, оживляє будь-яку форму виховної роботи, пов'язану із словесним впливом.

При застосуванні усіх вищеназваних методів діють психологічні механізми переконування і навіювання.

Слід відрізняти поняття "переконування" від поняття "переконання". Переконання - це результат виховання, система знань, поглядів, почуттів, норм поведінки, а переконування - спосіб їх формування[58].

Переконування - це такий спосіб комунікативного впливу вихователя, який виражається у емоційному і глибокому роз'ясненні суті соціальних і духовних відносин, норм і правил поведінки. Переконування - це доведення певного судження, тобто встановлення його істинності за допомогою інших суджень, істинність яких незаперечна, або вже доведена. Технологія переконування включає такі моменти: висунення тези (положення, яке треба довести), підбір аргументів (доказів) для доведення тези (положень, за допомогою яких доводимо), демонстрацію (міркування, в процесі якого відбувається доведення). Тезами можуть служити ідеї, теоретичні узагаль­нення, правила поведінки, життєві факти, явища і події. Важ­ливо чітко сформулювати тезу, юна не повинна містити логічної суперечності, її не можна змінювати в процесі доведення. Аргу­ментами повинні бути істинні судження. Кількість їх має бути оптимальною (не мало, але й не забагато). Формами доказовості можуть бути: посилання на авторитет, факт, аргумент, побудований на аналогії або на взаємній залежності причини і наслідку[59].

На відміну від переконування, що потребує доказовості, навіювання (сугестія) - це спосіб словесного впливу, розрахований на некритичне сприйняття інформації, не передбачає глибокого роз'яснення суті тих чи інших норм.

При навіюванні діє не стільки зміст сказаного, скільки його форма - зовнішній вигляд учителя, погляд, інтонації голосу. Вихователю важливо оволодіти як прямим, так і непрямим (опосередкованим) навіюванням. Пряме навіювання характеризується відкритістю мети. Це команда, наказ, навіююча настанова (веління, вказівка, розпорядження, заборо}іа). Воно застосовується в ситуаціях, що вимагають безвідмовного прийняття і реалізації вимог педагога, в ситуаціях, коли під впливом емоцій учень втрачає контроль над своїми діями. Непряме навіювання - опосередкований вплив на учня: через опис якогось випадку або через створення спеціальної ситуації. Воно має більш широкий сцектр використання і краще сприймається вихованцями. Це може бути натяк, прохання, схвалення чи засудження колективом.



Переконування і навіювання в практиці виховання нерозділь­ні (або майже нероздільні) і мають місце при застосуванні усіх словесних методів виховання. Здійснюючи переконування і навіювання, вихователю треба пам'ятати, що вони будуть ефективними за таких умов:

- педагогічна доцільність обраних засобів впливу;

- відповідність змісту і форми переконування і навіювання рівню вікового розвитку особистості;

- доступність їх вихованцям;

- врахування індивідуальних особливостей школяра;

- логічність, послідовність, доказовість, опора на конкретні факти;

- переконаність вихователя;

- емоційність, виразність, щирість вихователя, володіння ним основами педагогічної техніки, педагогічним тактом;

- авторитет вихователя, позитивне ставлення до нього учнів;

- уміле поєднання словесного впливу з організацією життя учнів.

Переконувати можна і на конкретному прикладі. Тому приклад можна розглядати і як метод виховання і як спосіб переконування. "Добрий приклад кращий, ніж сто слів" - говорить народна мудрість. Метод прикладу трактується педагогами по-різному. Одні (А.М.Алексюк, Ю.К. Вабанський) відносять приклад до методів формування свідомості, бо вона при формуванні опирається на конкретні зразки, ідеали. Інші (М.Д.Касьяненко) - до методів організації життя дітей, маючи на увазі приклад як спосіб організації діяльності вихованців, який базується на психологічному явищі наслідування ("роби як я")[60].

Наслідування формує в дітей дії нового типу, як співвідносні в загальних рисах з ідеалом, так і оригінальні дії, аналогічні провідній ідеї прикладу. Приклади, доступні для наслідування, оточують дітей і вдома, і в школі: батьки і родичі, однолітки і вчителі. У педагогічній діяльності використовуються приклади літературних героїв, історичних осіб та відомих сучасників. Слід застерегти педагогів від протиставлення кращих зразків поведінки окремих учнів усьому колективу, не зводити бар'єр між "кращими" і "гіршими", що може зашкодити тим учням, яких висувають як зразок для наслідування.

На жаль, приклади для наслідування бувають як позитивними, так і негативними. Кожному педагогу доводиться розв'язувати завдання, як вберегти дитину від шкідливого впливу. Тут важливе і уважне ставлення до дітей, вчасна діагностика їхнього стану, і профілактичне застереження, і формування міцної системи позитивного реагування вихованця на виховний вплив.

б) методи організації діяльності, спілкування, формування досвіду суспільної поведінки

Організовуючи діяльність школярів, вихователь може спиратися на закономірності цього процесу, виявлені педагогікою:

- всі види діяльності (навчальна, трудова, ігрова, спортив­на, художня, соціальна) мають виховні можливості, якщо діяльність мас суспільно корисну спрямованість;

- для всебічного розвитку школяра його треба залучати до різних видів діяльності;

- соціальна цінність діяльності має поєднуватись з її особистісною цінністю для учня;

- діяльність буде виховною, якщо буде забезпечено її стимулювання і правильну організацію.

Методи, спрямовані на організацію діяльності, формування досвіду суспільної поведінки, спілкування можна поділити на дві підгрупи, в залежності від домінуючої мети:

а) методи, які сприяють організації діяльності і спілкування учнів, поліпшують її (прогнозування або метод "перспективних ліній", педагогічна вимога, громадська думка);

б) методи, які сприяють формуванню способів поведінки, накопиченню і закріпленню досвіду (привчання, вправи, створення виховуючих ситуацій, рольові ігри).

Прогнозування (система перспективних ліній) - спосіб організації діяльності вихованців, який виражається в проектуванні, плануванні, постановці перед учнями яскравих привабливих цілей, "перспективних ліній" (А.С,Макаренко), які захоплюють вихованців і викликають у них бажання діяти для реалізації цих цілей. Перспектива є могутнім стимулом життєдіяльності. Прагнення до досягнення перспектив дає можливість наповнювати дитяче життя педагогічно доцільним змістом і, таким чином, виробляти в дітей правила суспільної поведінки. Спільне досягнення цілей згуртовує дітей і поступово із зовнішнього стимулу до діяльності перспектива перетворюється на внутрішній стимул поведінки кожного учня.

Щоб прогнозування було ефективним, воно має спиратись на реальні інтереси і можливості дітей, враховувати їхні вікові, статеві, індивідуальні особливості, поєднувати цілі соціальні та особисті. А.С.Макаренко розрізняв перспективи близькі, середні і дальні. Близькі він називав завтрашньою радістю, необхідним етапом при переході до більш складних колективних творчих справ, які вимагають значної підготовки, і до майбутніх життє­во важливих перспектив, таких, як вибір професії, поліпшення життя навчального закладу чи суспільства в цілому. Технологію постановки перспектив А.С.Макаренко вважав такою: "Спочатку треба організувати саму радість, викликати її до життя і поставити як реальність. По-друге, треба наполегливо перетворювати простіші види радості в складніші, значні для людини. Так проходить цікава лінія: від найпростішого задоволення до найглибшого почуття обов'язку

Педагогічна вимога - метод впливу, за допомогою якого вихователь стимулює або гальмує дії вихованців. В основі педагогічної вимоги лежить психологічний механізм навіювання. Розрізняють пряму і непряму вимогу. Пряма вимога (команда, наказ, осуд, погроза, настанова) відрізняється імперативністю, однозначністю, конкретністю; висувається рішучим тоном, відповідно підбирається міміка і жести. Непряма вимога (порада, натяк, прохання, довір'я, схвалення) краще стимулює дії, ніж пряма, не викликає негативної реакції вихованців. Впливає не стільки зміст вимоги, скільки доброзичлива форма її висунення. Така вимога викликає у дітей переживання, прагнення до поліп­шення своєї поведінки. Важливою умовою ефективності даного методу є почуття міри. Навіть при застосуванні жорстких вимог педагог має бути людиною принциповою, але мудрою й чуйною.

Громадська думка - це вимога колективу, яка поєднує в собі оцінку, судження, волю колективу. A.C. Макаренко підкреслював, що сила виховного впливу громадської думки залежить від рівня її сформованості, від її моральної зрілості. Тому громадська думка є і методом виховного впливу, і ре­зультатом виховання. Відсутність здорової громадської думки створює ґрунт для кругової поруки, всепрощення, невимогли­вості. Ефективність виховного впливу громадської думки залежить від педагогічної майстерності вихователя створювати умови для перетворення громадської думки в особисту, а особистої - в громадську, а також від змісту і культури її функціонування. Для цього слід стимулювати школярів до культурного вираження своєї думки, формувати коректність, дипломатичність у процесі спілкування: коректно висловлювати критичні думки в адресу інших, поважати критику, спрямовану на свою адресу, захищати свою думку на фоні колективної. Правильно діють ті вихователі, що менше використовують громадську думку для оцінки негативних вчинків окремих учнів, а більше залучають усіх учнів до колективної творчої діяльності, яка створює можливості для позитивних вчинків кожному учневі.

Привчання - організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми суспільної поведінки (звички). Народна мудрість стверджує: "Звичка - друга натура", "Посієш звичку - пожнеш характер". Велике значення формуванню звичок надавав К.Д.Ушинський. Він писав: "Добра звичка - моральний капітал, який безперервно зростає і процентами з якого людина користується все життя. Погаїш звичка - мора.яьна невиплачена позика, яка може заморити людину невпинно зростаючими процентами і довести її до морального банкрутства"'.

Набуття звички здебільшого починається з оволодіння навичкою. Навичка - це дія, яка виконується при частковій автоматизації елементів, які складають її. Перехід навички у звичку досягається систематичним повторенням її у певних однакових чи подібних умовах. Користування навичкою лише від випадку до випадку уповільнює процес утворення звички. Сформована звичка стає потребою дитини. Відсутність у багатьох школярів потреби діяти згідно з суспільними нормами поведінки якраз і можна пояснити несформованістю відповідних звичок. До основних умов ефективності методу привчання належать: чітка постановка вимоги, демонстрація зразків правильної поведінки, створення позитивного ставлення до неї, режим життя і діяльності. Чим суворіший і чіткіший режим, тим краще він формує динамічний стереотип, що лежить в основі утворення звички. Метод привчання передбачає контроль за виконанням дій, суворий, але доброзичливий. Ще більш важливо організувати самоконтроль учнів. Привчання тісно пов'язане з методом вправ.

Вправи (тренування) - це метод організації життя і діяльності учнів, при якому створюються умови робити вчинки у відповідності до прийнятих у суспільстві норм і правил життя. Вправи, як і привчання, передбачають багаторазове повторення, закріплення і зміцнення цінних способів дій як стійкої основи суспільної поведінки. Якщо в основі привчання лежить оволодіння переважно процесуальною стороною діяльності, то вправи роблять цю діяльність значущою. Учень свідомо включається у багаторазову дію, формує свій досвід позитивної поведінки. Метод вправ часто реалізується через доручення. Важливо, щоб воно було цікавим, посильним, учень має розуміти його необхідність, його виконання має бути проконтрольоване вихователем.

Створення виховних ситуацій - метод організації діяльності, який передбачає створення педагогами спеціально або використання ситуацій, що виникли спонтанно, для впливу на особистість. По своїй суті це ситуації вибору. Учень ставиться перед необхідністю вибрати певне рішення з кількох можливих варіантів (сказати правду, промовчати, сказати "не знаю" тощо). У пошуках виходу із такої ситуації школяр переглядає свою поведінку. Сюди відносяться і так звані конфліктні ситуації. В таких ситуаціях виявляється і піддається перевірці на міцність уся система виховних відносин, що склалася.

Рольова гра - метод закріплення позитивних дій. Цінність його полягає в тому, що в грі власною потребою дитини стають ті норми, наслідувати які ми хочемо її привчити. Гра завжди творча, бо рольові позиції дитина придумує сама відповідно до змісту гри. Гра буде ефективною за таких умов:

1) ідею гри можна запропонувати, але не можна її дітям нав'язувати;

2) треба допомогти учням збагатити зміст гри, максимально наситити її діями;

3) під час розподілу ролей по змозі задовольнити всіх, водночас поставити кожну дитину в позицію, найсприятли­вішу для формування її особистості;

4) допомогти учням в оснащенні необхідними предметами;

5) забезпечити школярам можливість "дограти", не переривати гру доти, доки вона не буде завершена[61].

Проте не варто зловживати методом гри, бо не можна довго жити в уявлюваній ситуації. Головний зміст життя школярів - колективна творча діяльність, саме в ній формується і розвивається особистість.

в) методи стимулювання і мотивації діяльності і поведінки

З метою підкріплення і посилення впливу на особистість школяра застосовуються методи стимулювання і мотивації діяльності і поведінки. До них відносяться: змагання, заохо­чення, покарання, метод вибуху.

Змагання - це метод спрямування природної потреби учнів у суперництві в русло формування необхідних якостей особистості. Змагання забезпечує успіх і цілеспрямованість у процесі роботи, відчуття товариської взаємодопомоги шляхом обліку і порівняння результатів спільної діяльності і заохочення її учасників. Змагання - явище емоційне. Щоб воно несло позитивний емоційний заряд, треба дотримуватися відповідних педагогічних умов його застосування:

- демократичний підхід до організації змагання;

- прилучення дітей до вироблення умов змагання і визначення нагород переможцям;

- гласність (висвітлення проміжних і кінцевих результатів змагання різними засобами шкільної інформації);

- включення школярів до обговорення і аналізу результатів змагання, способів досягнення їх.[62]

Змагання стимулює розвиток творчої активності, ініціативи, відповідальності і колективізму. Змагання може бути індивідуальним і колективним, довготривалим і короткочасним. Воно може пронизувати всі види діяльності школярів. Недоцільним вважається змагання з конкретних показників успішності, бо це пов'язано з інтелектуальними можливостями школярів. Щоб у процесі змагання не виникали нездорові мотиви (прагнення будь-що обігнати інших, прагнення до матеріальних заохочень), які породжують явища "групового егоїзму", треба пропонувати учасникам змагання різні форми роботи як відповідну частину спільної справи, ретельно підбирати суддів, увагу спрямовувати на якість виконання конкретної справи.

Заохочення - це спосіб висловлення суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльності окремого учня чи колективу. Заохочення може бути колективним чи індивідуальним. Заохочення викликає у школярів відчуття задоволення, вселяє впевненість, підвищує відповідальність.

Прийоми заохочення:

- схвалення (жестом, позитивною оцінкою поведінки чи діяльності учня, підбадьорюючим словом);

- похвала (за добрі вчинки, за систематичну роботу);

- вияв уваги (до інтересів учня, до його успіхів тощо);

- виявлення поваги, довір'я (відповідальним дорученням, почесним обов'язком);

- подяка;

- премія, нагорода (при необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки: за відмінне навчання, за першість у змаганнях, за порятунок людей, державної власності).

ІІри застосуванні заохочення слід діяти обережно, дотримуючись таких педагогічних вимог:

- об'єктивність заохочення;

- опора на громадську думку;

- особистісний підхід до заохочення;

- гласність;

- дотримання міри у вираженні заохочення.

Варто заохочувати не лише тих вихованців, хто досяг видимого успіху, а й тих, хто виявив працьовитість, відповідальність, чуйність, хоч і не домігся високих результатів.

Покарання - це такий спосіб впливу на особистість, в основі якого лежить засудження дій і вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки. Покарання має викликати в учнів почуття сорому і вини, наміру не повторювати подібного.

Ставлення до цього методу в педагогіці особливо суперечливе і неоднозначне. Багато передових педагогів з гуманістичним спрямуванням (К.Д.Ушинський, С.Френе, ГІ.Ф.Лесгафт, В.О.Сухомлинський) виступали проти покарання взагалі або за зведення його до мінімуму. А.С.Макаренко виступав за правомірність покарань. На його думку, покарання коригує поведінку дитини, дає їй зрозуміти, де і в чому вона помиляється, викликає почуття незадоволення собою. Воно повинно породжувати у вихованцеві потребу змінити свою поведінку, але ні в якому разі не спричиняти йому страждання - ні фізичні, ні моральні.

Прийоми покарання:

- покарання - виправлення (погане чергування карається додатковим);

- покарання - обмеження (якого-небудь задоволення чи певних прав);

- моральний осуд: несхвалення, зауваження, догана, попередження, стягнення;

- умовне покарання (арешт у кабінеті А.С.Макаренка);

- зміна ставлення;

- переведення в інший клас, іншу школу;

- виключення зі школи.

Як вважав А.С.Макаренко, "... не можна дати загальних рецептів у питанні про покарання.. Кожний проступок є завжди індивідуальним. У деяких випадках найправильнішим є усне зауваження навіть за дуже серйозний вчинок, а в інших витиздках - за незначний вчинок треба суворо покарати"'.

Щоб покарання було ефективним, треба дотримуватися таких педагогічних вимог:

- справедливість у покаранні;

- опора на колектив;

- індивідуальний підхід до визначення засобів покарання; покарання може бути лише індивідуальним;

- відповідність покарання проступку;

- дотримання вимог педагогічного такту;

- поєднання покарання з іншими конструктивними методами виховання.

Найгуманнішим прийомом покарання є покарання добром, з певною долею почуття гумору. Таке покарання найкраще сприймається дітьми і стимулює позитивну активність школярів.

Метод вибуху - це спосіб яскравих, несподіваних, незвич­но сильних впливів на вихованця, який має на меті дуже швидку перебудову особистості на основі дуже сильних почуттів, що

' Макаренко A.C. Методика організації виховного процесу // Тв. в 7 т. — К., 1954. - Т.5. - С.ЗЗ.

виникають при цьому. Вибух одним ударом викорінює негативні звички, "ніби, стираючи, спалюючи своїм полум'ям всю попередню історію людини, щоб розпочати нову" (А.С.Макаренко). Сучасною термінологією його можна назвати методом педагогічної шокотерапії. Найчастіше використовується у складних випадках конфлікту особистості та колективу, коли більш м'якими засобами цей конфлікт розв'язати неможливо. В основі цього методу - збудження сильних позитивних емоцій. Для забезпечення ефективності цього методу треба добре знати особливості емоційної сфери особистості, передбачити можливі наслідки, пам'ятати про емоційну виразність при застосуванні вибуху, мати високий рівень педагогічної майстерності, бути впевненим, що це єдино можливий засіб впливу.

г) методи самовиховання

Характеристика методів виховання була б неповною, якби ми виключили методи самостійної роботи вихованців над формуванням своєї особистості. Самовиховання - кінцевий результат виховання.

Провідними методами самопізнання є самоспостереження, самооцінка, самовипробування, самоаналіз.

Самоспостереження включає:

а) самоопитування - людина запитує сама себе;

б) згадування: порівняння того, що запам'яталось із записами;

в) самоанкетування, самотестування - людина дає відповіді на письмові запитання чи виконує відповідні завдання, дані самій собі;

г) порівняння - зіставлення вражень і спогадів інших людей з власними;

д) уявне повторення того» що відбувалось. У процесі самоспостереження інколи доцільно уповільнити процес своєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в часі. Це допоможе побачити деякі деталі у собі, у своїх рухах, вчинках, почуттях[63].

Самовипробування - активний спосіб самопізнання, яке можна здійснити, беручи участь у різних видах діяльності і спілкування. Воно дає нагоду дізнатися про можливості своїх інтелектуальних, емоційних і вольових якостей, фізичних і психічних особливостей.

Самокритика - опрацювання результатів самоспостереження за допомогою двох методів: самоаналізу і самооцінки. Самоаналіз ґрунтується на умінні бачити позитивне і негативне в собі, в своїх діях і вчинках, це уміння критично мислити, співставляти свої дії і вчинки з певними цінностями та ідеалами. Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Від самооцінки залежить само- ставлення школяра. Позитивна об'єктивна самооцінка сприяє формуванню самоповаги. Людина із заниженою самооцінкою відчуває себе невпевненою, не вірить, що її зусилля до чогось приведуть і тому не намагається що-небудь змінити у своєму житті. Людина із завищеною самооцінкою відчуває себе впевнено і добре знає, чого хоче, бачить себе господарем становища.

Важливим компонентом самовиховання є саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. Рушійною силою саморегуляції з воля. На думку Ф.Ларошфуко, щоб виправдатися у власних очах, ми нерідко переконуємо себе, що не в змозі досягти мети; насправді ж ми не безсилі, а безвольні. Прийомами саморегуляції можна назвати самопідбадьорення, самопереконування, самоаналіз, самонавіювання, автогенне тренування, самопрограмування.

Важливими методами саморегуляції є самоконтроль і самокоригування свого стану, своїх дій і вчинків. Самоконтроль - свідоме самостійне регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонукань на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих норм. До механізму самоконтролю входять самоаналіз, самтцінка, самокритика і самообмеження - здатність відмовитися від бажаного, коли це зумовлюється зовнішньою потребою.

Отже, самовиховання - це свідома діяльність, спрямована на найбільш повну реалізацію людини себе як особистості[64]. Знання вихователем методів самовиховання і уміння керуватися ними в практичній роботі, допоможе йому організувати і направляти самовиховну діяльність школярів і тим самим наблизити педагогічні дії до кінцевого результату - досягнення мети виховання.

Література

1. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання. - К.: Вища школа, 1997. - С.104-134, 172-202, 210-229, 261-272.

2. Касьяненко М.Д. Педагогіка співробітництва. - К., 1993. - С. 113-118.

3. Кочетов А.И. Как заниматься самовоспитанием. -Минск: Вышейш. школа, 1991. - С. 104-112.

4. Макаренко A.C. Методика організації виховного процесу // Тв.: В 7 т. - К., 1954. - Т. 35. - С.39-69.

5. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник.-Вінниця, 1999. - С.296-317.

6. Натанзон Э.Ш. Приемы педагогического воздействия. - М., 1972. - С.4-10.

7. Педагогічна майстерність: підручник / За ред. I. А.Зязюна - К.: Вища шк., 2004. - С. 139-141.

8. Сухомлинський В.О. Сто порад учителю. 11.98. Як проводити виховну бесіду з колективом // Вибр. тв.: В 5 т. -К., 1976. - Т.2. - С.648-652.

9. Ушинський К.Д. Виховання звичок і навичок // Твори: В 6 т. - К., 1955. - Т.6. - С. 251-252.

ТЕМА 4. КЛАСНИЙ КЕРІВНИК, УЧНІВСЬКИЙ КОЛЕКТИВ І СІМ'Я ЯК СУБ'ЄКТИ ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ.

ПЛАН.

1. Функції і основні завдання діяльності класного керівника:

а) місце класного керівника в системі виховання;

б) суть діяльності класного керівника;

в) планування виховної роботи класним керівником.

2. Виховання особистості в колективі:

 

а) проблема взаємодії особистості та колективу:

б) поняття про колектив, ознаки колективу, його структура, типи, динаміка, стадії розвитку, принципи організації колективної діяльності.

3. Родинне виховання особистості:

а) місце сім'ї у системі виховання;

б) основні умови успішного сімейного виховання;

в) основні напрями виховання дітей у сім'ї.

Суб'єкт - це той, хто здійснює активну діяльність. У педагогіці суб'єктом є педагог, який організовує і здійснює процес виховання. Об'єкт - це той матеріал, на який спрямована діяльність суб'єкта. Для вчителя об'єктом є учень або учнівський колектив. Сучасна педагогіка, виходячи із гуманістичних та демократичних засад, прагне до підвищення активності вихованців, що перетворює їх з пасивного об'єкта на активний суб'єкт виховного процесу, на суб'єкт самовиховання.

Виховну функцію реалізують у своїй діяльності всі вчителі, але найбільш сконцентрована вона в роботі класного керівника, для якого виховна функція є основною. Проблема особистості як об'єкта і суб'єкта виховання розглядалась у темі „ Особистість учня та її розвиток". Тому в даному контексті ми розглядаємо класного керівника і учнівський колектив як суб'єкти виховного процесу. Роль сім'ї у вихованні також надзвичайно складна і велика, а тому школа не може здійснювати виховання ізольовано від сім'ї. Таким чином, сім'я є повноправним суб'єктом процесу виховання.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Класифікація методів виховання. Умови оптимального вибору методів вихователем | Керівника

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1886; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2021) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.025 сек.