Наука та суспільний прогрес

Наука — соціальний інститут

Соціальні інститути — це певні форми організації спільної діяльності людей, що склалися в ході історії. Основною ознакою інституалізації виступає оформлення певного виду діяльності стосовно самостійної сфери суспільного життя. Процес інституа­лізації науки пов'язаний з переходом до професійної діяльності, з появою професійного співтовариства, спеціальних професійних закладів, розвинутої матеріально-технічної бази — необхідної умови подальшого розвитку науки, зі становленням нормативно-ціннісної системи, що регулює професійну наукову діяльність. Більше ніж двохтисячолітню історію має наука. Проте тривалий період наука не становила цілісного, розвиненого самостійного соціального утворення, а розвивалася в межах інших соціальних інститутів— релігії, освіти тощо. Окремі елементи наукових знань формувалися уже в стародавніх цивілізаціях (Шумерська культура, Єгипет, Китай, Індія).

Вважають, що наука виникла ще до VI ст. до н. є., коли в Ста­родавній Греції сформульовано перші теоретичні системи (Фалес, Демокріт) та склались відповідні умови для створення нау­ки — благотворна духовна атмосфера (криза міфологічного сві­тогляду, зростання опозиції традиційній релігії, подальше накопичення наукових знань), можливість займатися науковою діяльністю (відокремлення розумової праці від фізичної). Значно прискорився розвиток науки в епоху Відродження. Тоді зародження перших паростків капіталізму, розвиток торгівлі та мореплавства, секуляризація суспільного життя сприяли і розвитку наукових знань. У XVII—XVIII ст. ста­вся справжній переворот у розвитку науки. Тоді починають офо­рмлятися як соціальний інститут філософські, соціальні, точні та інші науки. Завершується секуляризація суспільного життя. На­бирають сили результати промислової та соціальної революцій, а капіталістичне виробництво дедалі більше отримує допомоги від науки. Зростають, розширюються наукові знання. Тоді ж у Євро­пі організуються перші наукові товариства та академії, розпочи­нається видання наукових журналів. На рубежі XIX—XX ст. нау­ка вступає у новий, вищий етап розвитку: формується новий спосіб організації науки — великі лабораторії та інститути з по­тужною технічною базою, що наближає наукову діяльність до форм сучасної індустріальної праці. На зміну поодиноким уче­ним приходять великі наукові колективи з чітким розподілом фу­нкцій. Виникають нові форми фінансування наукових дослі­джень, що частіше залежать від концентрації матеріальних зусиль суспільства, а іноді навіть людства. Сучасна наука дедалі більше пов'язується з усіма, без винят­ку, суспільними інститутами, збагачує знаннями не тільки про­мислове та сільськогосподарське виробництво (тобто перетворю­ється на безпосередню виробничу силу), але й політичну, адміністративну, військову сфери, стає невід'ємним фактором духовного життя суспільства. Наука як соціальний інститут ви­ступає важливим соціально-економічним потенціалом і, водно­час, потребує дедалі більших витрат. Політика у сфері науки пе­ретворюється в одну з провідних сфер соціального управління, набуває найважливішого значення.

Отже, сучасна наука має всі ознаки розвинутого соціального інституту. Наукова діяльність виокремилась у структурно орга­нізований вид виробництва, обсяг якого, починаючи з XX ст., по­двоюється кожні 10—15 років, а на порозі XXI ст.— кожні 5 ро­ків. Функціонування та розвиток сучасної науки забезпечуються спеціалізованими закладами та засобами: науково-дослідними ін­ститутами, науково-інформаційними центрами, бібліотеками та музеями, органами планування та управління. Наука має розви­нену систему наукових комунікацій. У сучасних умовах у світі видається понад 100 тисяч наукових журналів, склалися світові інформаційні системи, зокрема в 90-х роках. Чи­сельність науковців у світі перевищує 15 млн, що становить по­над 90 % від загальної кількості вчених за всю історію людства. Склалися та постійно вдосконалюються ціннісно-нормативні си­стеми та нормативне регулювання науки.

Наука завжди виступала і виступає як стимулюючий, револю-ціонізуючий фактор суспільного життя. Наукові відкриття допо­магали і допомагають людині у важкому оволодінні силами при­роди. Наукові уявлення про світ в усі історичні епохи були важливим фактором боротьби з міфологічними, релігійними пе­режитками у сфері світогляду.

У XX ст., в умовах розгортання науково-технічної революції, знов змінюється характер взаємозв'язків науки з суспільством, загострюється суперечливість впливу наукового пізнання на сус­пільний розвиток. Природно, відбувається й переосмислення соціокультурного значення науки. Висловлюються різноманітні, навіть діаметрально протилежні думки. Представники сцієнтизму (особливо популярному аж до 60-х років XX ст.) абсолютизують роль науки, підкреслюють ті незчисленні блага, що приносить наука людині та людству. Прихильники антисцієнтизму (поширеного у 70—80-х роках) акцентують увагу на незчисленних біду­ваннях, якими людство платить за ці блага. На початку 90-х років дедалі частіше перемагає розуміння, що наука сама по собі не все­сильна, але й не «демон», що вирвався з-під контролю людини.

Історія підтверджує, що наука дійсно виступає важливим фак­тором суспільного прогресу. Проте це буває тільки тоді_; коли, з одного боку, суспільство готове використовувати наукові від­криття на благо людини, а, з іншого — коли суспільні потреби усвідомлюються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку. Хоча вплив науки на суспільне життя змінюється, але йому властиві й певні загальні риси. Тому можна виділити три загальні групи соціальних функцій науки.

По-перше, функції культурно-світоглядні;

по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили суспільства;

по-третє, її функції як соціаль­ної сили, пов'язані з тим, що наукові знання та методи дедалі ча­стіше використовуються для вирішення різноманітних проблем суспільного життя. Набуття наукою різних соціальних функ­цій — наслідок складних та суперечливих процесів, що відбува­ються частково поступово, частково одночасно.

Проникнення науки в усе нові сфери життя — процес безпе­рервний та незворотнии. Кожний канал взаємозв'язку науки та суспільства, виникнувши, більше не зникає, постійно розширю­ється, збагачується новими формами стосунків.

Культурно-світоглядницька функція науки. Уже з зародження у стародавньому світі, наука виступала ва­жливим фактором подолання пережитків міфологічного світо­гляду. Навіть її виникнення значно зумовлено потребою суспіль­ства у новому баченні, розумінні світу, яке б спиралося на знання.

Перші реальні ознаки світоглядного значення науки набули сили в епоху Відродження та пов'язані з коперниківським пере­воротом. Адже для того, щоб прийняти геліоцентричну систему Коперника необхідно було відмовитись не лише від певних дог­матів церкви, але й від уявлень повсякденного світосприймання.

У науці як культуростворюючій силі одночасно втілюється прагнення лю­дини до теоретичного, адекватного осягнення світу та її ж праг­нення до підкорення світу своїм потребам і меті. За допомогою науки людина засвоює та перетворює світ і, тим самим, формує й себе як культурну людину.

Дата добавления: 2013-12-11