Лекція 8

ТЕМА: Основні структурні елементи земної кори.

МЕТА: Розглянути основні структурні елементи земної кори, виявити їх просторово-часові особливості

ЛІТЕРАТУРА: Свинко Й.М., Сивий М.Я. Геологія з основами палеонтології. Підручник. – К.:Вища школа, 1995. – С.153-171.

Горбачев А.М. Общая геология. – М.: Высшая школа, 1973. – С.304-312.

Леонтьев О.К., Рычагов Г.И. Общая геоморфология. – М.: Высшая школа, 1985. – С. 66-116.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: континент, материк, ложе океану, серединноокеанічний хребет, літосферна плита, шельф материка, материковий схил, підводна окраїна материка, рифт, перехідна зона, глибоководний жолоб, котловина окраїнного моря, острівна дуга.

ПЛАН:

1. Принципи класифікації структурних елементів земної кори.

2. Структури океанічного ложа.

3. Структури перехідних зон.

4. Мегарельєф підводних окраїн материків.

5. Структури континентів.

1.. Структурні елементи земної кори можна поділити за певними признаками: геоструктурним, геодинамічним.

Згідно геоструктурного принципу, основними структурними елементами земної кори є континенти та западини океанів. Це тектонічні структури першого рангу. Вони відрізняються не тільки будовою земної кори, а й товщиною всієї літосфери. У межах континентів та океанічних западин виділяються структури нижчих рангів.

За геодинамічним принципом, структурними елементами земної кори є літосферні плити: Євразійська, Африканська, Індо-Австралійська, Тихоокеанська, Антарктична, Північноамериканська, Південноамериканська. Згідно “теорії літосферних плит”, плити рухаються на пластичній речовині астеносфери. Вони є відносно стабільними ділянками земної кори, а стики між плитами – нестабільними. В межах останніх відбувається гороутворення, вулканізм і землетруси. Під океанами на межі літосферних плит розвиваються рифтові зони серединно-океанічних хребтів. На межі океанів і континентів формуються геосинклінальні пояси трьох типів: окраїнно-континентального типу (Курили, Камчатка), міжконтинентального (Середземноморський) та орогенного (Гімалаї – між Євразійською та Індостанською плитами).

2. Структурними елементами океанічного дна є ложе океану і серединно-океанічні хребти. Ложе океану відповідає океанічним платформам (таласократонам), йому властивий океанічний тип земної кори і висока тектонічна стійкість. Серединно-океанічним хребтам властива висока рухливість, їм характерна наявність рифтів. Океанічні басейни є місцями акумуляції осадового матеріалу, який надходить переважно з суші. Морфологічно плити виражені плоскими абісальними рівнинами з западинами і котловинами.

Серединно-океанічні хребти у морфологічному відношенні є величезними, витягнутими у меридіональному чи субмеридіональному напрямках підняття земної кори. Тут розвинуті асиметричні хребти, розділені глибокими і різко вираженими улоговинами з плоским дном та крутими бортами, витягнутими у напрямку загального простирання серединно-океанічного хребта. Ці форми рельєфу є результатом розривних порушень земної кори, тому осьові зони хребта називають рифтовими зонами.

Серединно-океанічні хребти є єдиною планетарною системою з певними особливостями:

23. високі значення швидкостей пружних хвиль у земній корі;

24. високе значення теплового потоку;

25. висока сейсмічність та приуроченість острівних і підводних вулканів до їх гребнів і схилів;

26. різка розчленованість рельєфу;

27. є зонами спредінгу.

3. Перехідні зони – це області, які розташовані між материками і океанами, в них спостерігається перехід від одного типу земної кори до іншого. Під сучасними перехідними, або геосинклінальними зонами розуміються області сучасного гороутворення, яке відбувається на стику материків і океанів. Це зона земної поверхні, яка характеризується максимальним вертикальним розчленуванням рельєфу, що свідчить про максимальну інтенсивність та контрастність тектонічних рухів у межах цієї зони. Перехідні зони – зони інтенсивного вулканізму та землетрусів.

Мегарельєф перехідних зон характеризується наявністю елементів: котловини окраїнного глибоководного моря; острівної дуги; глибоководного жолобу. Острівна дуга – підводний хребет з окремими надводними вершинами – островами, який відокремлює котловину окраїнного моря з боку океану від глибоководного жолоба.

Глибоководний жолоб – вузька замкнена депресія, розташована на кордоні перехідної зони і ложа океану.

Котловини окраїнних морів – мають глибини 2.5-3.5 км, а інколи і більше 4 км.

Згідно концепції тектоніки літосферних плит, перехідні зони є зонами субдукції – підсування літосферних плит океанічної кори разом з породами мантії під краї інших плит по зверхглибоких розломах.

4. Підводна окраїна материків складається з шельфа, материкового схилу та материкового підніжжя.

Шельф – прибережна відносно мілководна частина морського дна з більш-менш вирівняним рельєфом і в структурному відношенні є продовженням суші. 90% площі шельфу складають рівнини материкових платформ.

Рельєф шельфу переважно рівнинний, з середніми нахилами від 30’ до 1^о. Тут розповсюджені реліктові форми рельєфу, абразійні рівнини з бенчами, акумулятивні рівнини, складені сучасними морськими відкладами, затоплені берегові лінії, коралові рифи (у тропічних водах).

Раніше вважалося, що кордон шельфу проходить по ізобаті 200 метрів, де він змінюється материковим схилом. Але справжнім кордоном шельфу є бровка – чітко виражений перегин профілю дна, за яким кут нахилу значно зростає.

Материковий схил – вузька зона морського дна глибше бровки шельфу, який характеризується відносно крутим нахилом поверхні (від 5-7^о до 15-20 і навіть 50^о). Часто має ступінчатий профіль, дно між уступами має вид нахиленої рівнини (крайові плато материкового схилу). Найхарактернішою формою рельєфу материкового схилу є підводні каньйони з конусами виносу. Зустрічаються також бугристі форми рельєфу, обумовлені соляною тектонікою, інколи зустрічаються вулканічні та грязевулканічні утворення. Материковому схилу властива кора материкового типу.

Материкове підніжжя – похила (до 2.5^о) рівнина, яка прилягає до материкового схилу широкою смугою (кількасот кілометрів), з іншого боку обмежується ложем океану на глибині 3.5-4.5 км. Характеризується бугристо-западинним рельєфом, з конусами виносу підводних каньйонів. Потужність осадових товщ сягає 3-5 км, їх походження – материкове.

Борделенди – підводні окраїни материків, у межах яких неможливо виділити шельф, материковий схил та материкове підніжжя з-за їх роздробленості на горсти і грабени.

Мікроконтиненти – височини, складені земною корою материкового типу, тоді як з усіх боків океанічний тип земної кори.

5. У межах материків виділяються два основних типи морфоструктур – платформні та геосинклінальні. Вони неоднорідні за геологічним складом, розвитком, віком та тектонічній активності, що знаходить відображення у рельєфі.

Платформні області складаються з платформ – стійких ділянок суші, до складу яких входять щити і плити. Більша площа платформ зайнята низькими рівнинами, невисокими плато, плоскогір’ями або шельфовими морями. Платформи неоднакові за віком – молоді відрізняються більшими амплітудами рельєфу, а древні – більш вирівняні, вони ж займають найбільшу площу. З рівнин переважають денудаційні (з виходами кристалічних порід на поверхню), оскільки суша має тенденцію до підняття. До синекліз (зон опускання) приурочені акумулятивні рівнини (з потужними товщами осадових порід). У місцях неглибокого залягання кристалічного фундаменту розвиваються увалисті (бугристі) рівнини. На ділянках платформ з горизонтальним чи пологонахиленим заляганням порід різної стійкості під впливом денудації формуються столові, або ступінчасті рівнини.

На платформних рівнинах, які розташовані у кількох природних зонах, спостерігається зональність рельєфу екзогенного походження та сучасних геолого-геоморфологічних процесів.

У межах древніх платформ зустрічаються невисокі гори (до 2000м) – тектонічні та ерозійні, утворені переважно на древніх щитах.

В рельєфі молодих платформ є істотні відмінності від рельєфу древніх. Основна відмінність – різке зростання ролі гірського рельєфу у межах мезозойських платформ.

Геосинклінальні області бувають окраїнноматерикові внутрішньоматерикові та епіплатформні. Геосинклінальні пояси мають два етапи розвитку: на першому відбувається переважно занурення (власне геосинклінальна стадія) та накопичення осадового матеріалу, а на другому – переважно підняття (орогенна стадія) з утворенням гірських систем.

Основними формами мегарельєфу альпійських гір з материковою корою (пост геосинклінальна стадія розвитку) є гори з складчастою структурою, нагір’я, міжгірські западини, передгірські похилені рівнини.

Складчасті гори характеризуються великими висотами та амплітудами вертикального розчленування, гостроконечними вершинами. Моноклінальне залягання шарів призводить до формування куестового рельєфу.

Нагір’я – припідняті високі території із значно меншою амплітудою розчленування та денудаційною морфоскульптурою відповідно до конкретних фізико-географічних умов.

До мегарельєфу гір відносяться такі форми як міжгірні западини (нижчі на кілька тисяч метрів від навколишніх гірських вершин), передгірні западини (перший етап розвитку геосинкліналі), виражені в рельєфі передгірними акумулятивними рівнинами. Нахилені рівнини розташовані ближче до гір і мають більші висоти та ступінь розчленування.

Альпійські гірські споруди материків – області максимальної інтенсивності денудаційних процесів та найважливіші джерела осадового матеріалу, який надходить у океан та западини материків.

Епіплатформні гори (відроджені) – утворені у межах платформ гірські системи із значними абсолютними висотами (5-7 км) та високим ступенем сейсмічності, а в деяких випадках – сучасним вулканізмом (Тянь-Шань, Куньлунь, Саяни, Байкальський хребет, Кордільєри). Утворення їх відбувалося завдяки розривній тектоніці.

Дата добавления: 2013-12-12