ЛЕКЦІЯ 4. Культурний розвиток княжої Русі-України (VI-XIV ст.)

Культурний розвиток княжої Русі-України (VI-XIV ст.)

1. Особливості культури дохристиянської Русі-України.

2. Прийняття християнства. Розквіт культури Старокиївської держави.

3. Культурний розвиток українських земель у період феодальної роздробленості.

Ознайомлюючись із культурною спадщиною княжої Русі-України у VI–XIV ст., слід звернути увагу на особливості розвитку культури до прийняття християнства. При цьому студентам необхідно знати, що значний шар культури язичницьких часів не зник з утвердженням на Русі християнства, а став органічною складовою частиною давньоруської цивілізації. Поширен­ня християнства в Україні зумовило включення у церковне і світське життя найважливіших чинників культурного розвитку – школи, літератури, мистецтва, архітектури. Перед давньоруською державою відкрився шлях до надбання античної культури, спадкоємницею якої була Візантія. Вона суттєво вплинула на розвиток літературно-художнього життя, церковного будівництва тощо. Водночас письменники, літописці, архітектори Русі-України плекали місцеві традиції, вироблені протягом століть, формували оригінальні риси своєї культури в нових умовах.

При вивченні теми треба ознайомитися з визначною роллю Києва, який став головним культурним центром давньоруської держави. Мандрівник Адам Бременський назвав Київ «суперником Царгорода та преславною ок­расою східної церкви».

Одним із найскладніших у сучасній історіографії є питання походження слов’янської писемності. Різноманітні історичні джерела, археологічні знахідки свідчать, що писемність у наших предків була задовго до хрещен­ня 988 р. Зокрема, письмові договори Русі з греками 911 та 944 рр. укла­дались двома мовами – грецькою і давньоруською.

У центрі уваги студентів мають бути процеси бурхливого розвитку цер­ковної і світської літератури, які розпочалися після запровадження християн­ства на Русі. При цьому необхідно знати, що мовою книг була церковно­слов’янська, або староболгарська, яка спиралась на південнослов’янські діалекти і в основному була зрозуміла нашим предкам. Ця мова відрізняла­ся від живої розмовної мови українців, білорусів, росіян і була насамперед мовою церкви, а також школи і літератури. Довгий час вона виконувала та­ку саму роль, як грецька або латинська мови в Західній Європі. Однак уже у найдавніших пам’ятках, таких, як «Ізборник Святослава» або «Проповіді» Григорія Богослова (XI ст.), виявляються виразні сліди живої народної ук­раїнської мови з місцевим діалектним забарвленням. Численні переписувачі книг – українці при їх переписуванні мимоволі вводили у старослов’янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше «українізували» її. Жива розмовна мова проривається до нас із тих далеких часів не лише через пам’ятки нашої культури, а й через твори чужоземців. Так, в одному із записів єврейського письменника XII ст. Петах’ї Регенсбурзького знахо­димо суто українську форму назви головної річки України – «Дніпро», тоді як у літописних та інших давніх творах панує церковнослов’янська форма – «Днепръ».

Слід зауважити, що більшість зразків писемної літератури мала релігійний характер. На думку українського вченого С. Єфремова, серед письменників, що започаткували давнє українське письменство, виділяється дві групи. Це група «філософів», до якої належали митрополит Іларіон – автор знаменито­го «Слова про закон і благодать», Клим Смолятич, Кирило Туровський, два анонімні автори похвали Св. Клименту і похвального слова Рюрику. Цю гру­пу відрізняють твори витонченого «візантійського» стилю зі складними при­йомами риторики, глибоким знанням Біблії. Другу групу становили «простеці», що прагнули до простіших за стилем творів і дещо спрощеного трак­тування Святого Письма. До них належали Лука Жидятич, Феодосій Печерський, Яків Мних, Нестор, Георгій Зарубський, Серапіон та ін.

Найвидатнішою літературною пам’яткою Русі-України є «Слово про похід Ігоря» (1185–1187), яка створювалась у тяжкі часи феодальних усобиць. Цей справжній художній шедевр світового значення пройнятий пристрасним закли­ком до ворогуючих руських князів об’єднатися заради блага Русі. Серед інших визначних літературних творів слід назвати «Києво-Печерський пате­рик» (ХНІ ст.), який містив оповіді про ченців Печерської лаври, її історію.

Менш помітними були релігійні впливи у давніх літописах, хоча вони й створювалися переважно ченцями й характеризувалися християнським світовідчуттям. Найдавнішим літописом «Повість врем’яних літ», яка охоплювала події від найдавніших часів до початку XII ст. Збереглась вона у двох літописних списках: т. зв. Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Поряд з відтворенням історичних подій велике місце в літописах займають уривки з торів візантійських і античних авторів, легенди, перекази тощо. Із втратою Києвом політичної могутності літописання набуває поширення в інших князівських центрах. Так, Галицько-Волинський літопис, що увійшов до Іпатіївського списку, відтворює головні події утворення і розвитку Галицько-Волинської держави.

Окремо слід розглянути питання про розвиток освіти у давній Русі-Україні. Варто звернути увагу на свідчення про навчання за наказом князя Володимира дітей бояр і дружинників, про заснування Ярославом школи у Новгороді, існування школи і бібліотеки у Св. Софії Київській, відкриття кн. Анною Всеволодівною у Києві при Андріївському монастирі першої жіночої школи (1086) та ін. Високий рівень освіти характеризує князівське середо­вище Всеволод Ярославич знав п’ять мов; Володимир Мономах уславився як автор широко відомого «Повчання», де князь виступає з високими філософсько-моральними настановами до своїх дітей. Анна Ярославна вигідно відрізнялася своєю освіченістю від більшості жінок французького королівського двору.

Переходячи до вивчення архітектури та образотворчого мистецтва, необхідно усвідомити, що саме християнство дало небувалий поштовх усім іншим жанрам. Першим мурованим християнським храмом на Русі була Десятина церква у Києві, збудована кн. Володимиром. У 1037 р. головним собором столиці Русі-України стала Софійська церква, збудована кн. Ярослав Мудрим. Її архітектура була зразком для аналогічних храмів у Новгороді й полоцьку.

У X-XI ст. давньоруські майстри, швидко оволодівши прийомами візантійських зодчих, пристосовували їх до місцевих умов. Згодом (XII–XIII ст.), з поглибленням феодальної роздробленості, поряд із традиційними центрами будівництва в Україні – Києвом, Черніговом і Переяславом, – виростають нові – Володимир-Волинський, Галич, Холм, Туров. Архітектура набуває нових рис: підкреслена динаміка ступінчастих композицій, живописність де­кору, динамічний злет конструкцій і форм не лише зовні, а й в інтер’єрі. Цікаві зразки архітектурної творчості демонструє Галицько-Волинська земля, де поєднуються візантійсько-київська і романська техніка будівництва, виявляються елементи романського декоративного оздоблення. Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоруських храмів був живопис – монументальний і станковий. Найбагатші з них (Софійський, Михайлівський Золотоверхий, Десятинна церква, Успенська у Києві) прикрашалися мозаїчними композиціями. Сюжети фресок мали не лише релігійний, а й світський характер, зокрема у Софії знаходимо сюжети з життя візантійського і київського князівського дворів, сцени полювання, виступи скоморохів, виконані місцевими митцями зображення Ярослава Мудрого та його сім’ї. Загальним рівнем розвитку культури Київська держава не поступалася перед найрозвиненішими країнами тодішнього західноєвропейського світу.

Дата добавления: 2013-12-12