Лекція 28

Україна у післявоєнний період (друга половина 40-х – перша половина 80-х рр.)

1. Відбудова економіки. Тяжкий стан сільського господарства. Голод 1946-1947 рр.

2. Суспільно-політичне і культурне життя УРСР. Репресії 40~50-х рр.

3. Демократичні процеси в СРСР і Україні у 60-ті рр. Їх обмежений характер і непослідовність. Дисидентський рух в Україні.

Першочерговим завданням радянської влади в Україні була відбудова зруйнованого народного господарства. Перший післявоєнний п’ятирічний 1946–1950 рр. передбачав для цієї мети 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. У ході відбудови економіки було пущено в дію 2000 промислових підприємств, Дніпрогес, завершено будівництво газопроводу Дашам–Київ та ін. До 1950 р. промислове виробництво в Україні перевищило рівень 1940 р. на 15 %. Однак це не забезпечило суттєвого підвищення життєвого народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехтував випуском товарів широкого вжитку.

Усі вади радянської економічної системи знову виявились у сільському господарстві. У 1946 р. було вжито всіх заходів до вилучення у селян землі та реманенту, які їм вдалося взяти у користування під час війни. Взимку 1946/1947 рр. в Україні був голод, від якого страждало насамперед селянське населення. На 1950 р. виробництво зерна досягло лише 60% довоєнного рівня. В той же час у 1950 р. Україна виробляла 47,8 % всесоюзної продукції чавуну, 30,6 % сталі, 33,2 % прокату, 53% залізної руди, 30 % вугілля.

Розмах українського визвольного руху під час війни, міжнародна ситуації змусили владу вдатися до певного розширення компетенції республік. У 1945р. УРСР стала членом ООН, а до 1950 р. – членом ще 20 міжнародних організацій. Однак її членство в них фактично було суто формальним.

Внутрішньополітичне життя характеризувалося дальшим посиленням тиску, центру на всі суспільні процеси в республіці. 3 березня 1947 р. було усунено з поста першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова і на його місце призначено Л. Кагановича, який здійснював репресії проти української інтелігенції. Однак 26 грудня 1947 р. він був відкликаний і знову замінений М. Хрущовим. Наступник останнього – Л. Мельников – виключив за звинуваченням в українському націоналізмі понад 22 тис. членів партії. У 1946–1952 рр. шаленому цькуванню піддавалися видатні діячі української науки, культури, мистецтва та літератури, зокрема Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Юрій Яновський та багато інших, редакції ряду журналів. Зазнали осуду авторські колективи «Нарису історії української літератури», «Історії України», відновлено кампанію проти «школи Грушевського» та ін. Однак найбільших репресій, потужного тиску всього репресивного апарату сталінського тоталітаризму зазнала Західна Україна, яка продовжувала боротися проти намагань інтегрувати її в радянську систему.

Відразу по війні розпочато ліквідацію греко-католицької церкви, яка була важливим фактором національного відродження і духовно-культурного розвитку галицьких українців. Після смерті А. Шептицького пішли арешти й розстріли ієрархів церкви, священиків. На довголітнє заслання до концтабору було відправлено нового митрополита И. Сліпого. У 1946 р. був проведений інспірований органами держбезпеки т. зв. «Собор греко-католицької церкви», який підпорядкував її Російській православній церкві, скасувавши Берестейську унію 1596 р. Однак значна частина духівництва і вірних опиралася цьому неканонічному актові і продовжувала таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів.

Активну боротьбу продовжувала у підпіллі Організація українських націоналістів, яка діяла паралельно з Українською Повстанською Армією. Студенти повинні звернути увагу на те, що боротьба з УПА, яку підтримували широкі верстви місцевого населення, набула з боку НКВС тотального характеру і виявилася надзвичайно жорстокою. Між 1946 і 1949 рр. було вислано до Сибіру близько 500 тис. західних українців. З метою дискредитації повстанців спеціальні загони НКВС переодягалися у форму УПА та грабували, ґвалтували й мордували українських селян та інтелігенцію. Однак УПА продовжувала боротьбу, розділившись на малі, більш рухливі загони про спорадичні дії яких радянські джерела інформували навіть у 1956 р. Студентам треба ознайомитися також із діями УПА у т. зв. «Закерзонні» – на території Посяння, Лемківщини, Холмщини. У квітні-травні 1947 р. у результаті кривавої операції «Вісла», проведеної польським урядом, було знищено значну частину бійців УПА, а більшість українського населення повністю виселено з рідної землі та розселено по всій Польщі. В результаті ослаблення УПА радянський режим зумів до 1955 р. повністю здійснити колективізацію в Західній Україні усіх 1,5 млн. селянських господарств.

Смерть Сталіна спричинилася до певного послаблення жорстокого Внутрішньополітичного курсу радянської тоталітарної системи. Виголошена на ХХ з’їзді КПРС промова М. Хрущова започаткувала десталінізацію, економічні реформи і т. зв. «відлигу» в культурному житті. Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для бодай часткового повернен­ня українських духовно-культурних цінностей, нещадно вилучених із суспільно-культурного життя сталінською русифікаторською ідеологічною службою. Послаблення ідеологічного тиску зумовило пожвавлення наукового, літературного і культурного життя, посилився рух за розширення сфери вживання української мови, було реабілітовано ряд репресованих діячів української культури. Надзвичайно важливе значення мало звільнення сотень тисяч українців, ув’язнених у тюрмах і таборах примусової праці.

Суттєво вплинула на суспільне життя поява нового покоління творчої молоді, т. зв. «шістдесятників», які своєю діяльністю утверджували високі мистецькі і духовні цінності в українському культурному процесі, відстоювали національні права народу і людську гідність. її репрезентували Василь Стус, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл та багато ін. Розмах національно-культурного руху викликав ряд кроків центральної влади, спрямованих на чергову кампанію посилення русифікації і боротьби з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом». ХХІІІ з’їзд КПРС (1961) проголосив політику «злиття націй», що означало наступ на українську мову і культуру, який наполегливо здійснювався такими партійними функціонерами, як А. Скаба, В. Маланчук та ін. Відповідно були протести, петиції, демонстрації, самвидавна література та інші форми опору.

Студенти повинні знати і про ті зміни, які відбулися в економічному житті. Створення раднаргоспів (1957–1965) було спробою пом’якшення бюрократичного централізму в радянській економіці. В сільськогосподарське виробництво були включені мільйони гектарів цілинних земель, освоєння яких значною мірою здійснювалося за рахунок України. Найширшою підтримкою в Україні користувалася ліквідація МТС і передача техніки колгоспам. Період керівництва М. Хрущова, попри всі численні прорахунки, помилки, небажання відмовитися від основних принципів тоталітаризму, сприяв більш раціональному господарюванню, деякому підвищенню життєвого рівня. Припинилися масові арешти, терор і «чистки».

Після усунення М. Хрущова бюрократичне керівництво СРСР прагнуло зберегти у пом’якшеному вигляді сталінську систему. Цей курс здійснював в Україні ЦК компартії республіки. Щоправда, перший секретар ЦК КПУ П. Шелест робив певні спроби забезпечити Україні більшу частку ресурсів в економічному плануванні – відповідно до її внеску у т. зв. загальносоюзний народногосподарський комплекс. Після усунення П. Шелеста (1972) його наступник В. Щербицький слухняно підпорядковував економіку України центру, запопадливо здійснював його русифікаторську політику.

Своєрідним маніфестом критичного мислячої української інтелігенції 60–70-х років став спрямований проти асиміляторської політики КПРС полемічний трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). Дисидентський рух цього періоду викристалізувався у визвольну боротьбу за національні права України. У 1965 р. проведено перші арешти його учасників (І. Світличний, брати Горині, В. Мороз, М. Осадчий, С. Караванський, П. Заливаха). У січні-травні 1972 р. здійснено другу хвилю арештів діячів руху (І. Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці й багато інших).

Важливим етапом правозахисного руху в Україні було створення 9 листопада 1976 р. Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод (УГГ), до якої увійшли М. Руденко (голова), П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката, О. Бердник та ін. З 1978 р. УГГ видавала «Інформаційний бюлетень» (у самвидаві), який інформував про український рух опору, загострення репресій проти його учасників (передруковувався в Канаді). Радянська система, яка в будь-яких виявах національної самосвідомості вбачала загрозу своєму пануванню в Україні, була особливо жорстокою до українських дисидентів.

Дата добавления: 2013-12-12