Територіальне море

Термін «територіальне море» є порівняно новим для міжнародного морського права. На міжнародно-договірному рівні він уперше був закріплений на I Конференції ООН по морському праву, що проходила в Женеві з 24 лютого по 27 квітня 1958 р. на якій були прийняті чотири міжнародні конвенцій, одна з яких одержала назву Конвенція про територіальне море і прилегла зона.

Однак неправильно було б вважати, що проблема територіального моря виникла лише в середині XX століття. Вона існувала протягом усього часу освоєння людиною Світового океану, лише поступово загострюючись у міру розвитку суспільних відносин і науково-технічного прогресу. Початок формування сучасної концепції територіального моря своїми коренями іде в XVII-XVIII століття, коли людство почало усвідомлювати необхідність виділення морського пояса, який прилеглий до сухопутної державної території, в особливу категорію водяного простору.

Періодом найбільш динамічного розвитку сучасної концепції територіального моря можна вважати Х1Х-ХХ століття, коли починаються перші спроби розробки міжнародних нормативних актів, що закріплюють правовий статус і регламентують правовий режим цього прибережного морського пояса. Саме на цьому етапі найбільше гостро починають позначатися проблеми його назви, статусу, правового режиму використання, а також ширини. Цей прибережний морський пояс називали «береговим морем», «зоною суверенітету», «територіальними водами», і т.п.

У сучасному міжнародному морському праві питання правового статусу і режиму використання територіального моря регламентуються положеннями Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Так, згідно ст. 2 Конвенції, «суверенітет прибережної держави поширюється за межі його сухопутної території і внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу — його архіпелажних вод, на морський пояс, що примикає, названим територіальним морем». Цей суверенітет поширюється також «на повітряний простір над територіальним морем, так само як на його дно і надра». Однак суверенітет над територіальним морем повинний здійснюватися з дотриманням положень Конвенції 1982 р. і інших норм міжнародного права.

Зовнішньою границею територіального моря, у відповідності зі ст. 4 Конвенції, «є лінія, кожна крапка якої знаходиться від найближчої крапки вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря». Ця ширина встановлюється національним законодавством прибережної держави, однак відповідно до правила ст. 3 Конвенції 1982 р. вона не повинна перевищувати 12 морських миль.

Таким чином, під територіальним морем варто розуміти морський пояс, що безпосередньо примикає до сухопутної території держави чи його внутрішніх вод шириною до 12 морських миль, на який поширюється суверенітет прибережної держави.

Зовнішня границя територіального моря в той же час є державним кордоном прибережної держави. Так, наприклад, в Україні, у відповідності зі ст. 3 Закону України «Про державний кордон України», державний кордон на морі встановлюється «по зовнішній границі територіального моря України».

Внутрішня границя територіального моря визначається вихідними лініями (нормальними, прямими) які є базисом не тільки для встановлення бічних і зовнішніх границь територіального моря, але і границь інших категорій морських просторів. Тому неналежне проведення таких ліній може бути підставою для наступної суперечки по делімітації як бічних і зовнішніх границь територіального моря, так і всіх наступних категорій морських просторів.

Бічні границі територіального моря встановлюються між державами, що мають суміжні узбережжя, шляхом висновку двосторонніх угод. А зовнішні границі територіального моря, якщо вони не торкаються інтересів інших держав, установлюються національним законодавством, у противному випадку — шляхом висновку угоди з державою (чи державами), що мають протилежне узбережжя.

Виходячи з цього, у ст. 15 Конвенції 1982 р. було включене правило, відповідно до якого при делімітації територіального моря між державами з протилежними чи суміжними узбережжями жодне з цих держав «не має права, якщо тільки між ними не укладена угода про іншому, поширювати своє територіальне море за серединну лінію, проведену таким чином, що кожна її крапка є рівновіддаленої від найближчих крапок вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря кожного з цих двох держав».

Таким чином, при розмежуванні територіальних морів двох сусідніх держав пріоритет віддається розмежуванню, заснованому на угоді між цими державами, що за своїм розсудом і взаємною згодою можуть обрати будь-які прийнятні для себе методи розмежування.

Відповідно до положень ст. 16 Конвенції 1982 р. вихідні лінії для виміру ширини територіального моря, а також делімітаційні лінії, що розмежовують територіальне море між державами з протилежними чи суміжними узбережжями, повинні вказуватися на морських картах такого масштабу чи масштабів, що прийнятні для точного встановлення їхнього положення.

Після вступу в силу Конвенції ООН по морському праву 1982 р., у світі намічається чітка тенденція до збільшення ширини територіального моря до 12 морських миль тими державами, у яких вона була менше.

Право мирного проходу іноземних судів у територіальному морі прибережної держави.

Відповідно до положень Конвенції ООН по морському праву 1982 р. визнається право мирного проходу іноземних судів через територіальне море при дотриманні встановлених прибережною державою умов, що гарантують повагу інтересів прибережної держави з боку перетинаючих його територіальне море іноземних судів.

У той же час, виходячи з юридичної природи територіального моря у визначених Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. випадках прибережній державі надається право: установлювати морські коридори і схеми поділу руху судів; тимчасово припиняти здійснення права мирного проходу іноземних судів; забороняти прохід іноземних судів.

Так, у разі потреби для забезпечення безпеки судноплавства прибережна держава може встановлювати у своєму територіальному морі морські коридори і схеми поділу руху для регулювання проходу судів. Зокрема відповідно до п. 2 ст. 22 Конвенції 1982 р. такі коридори можуть бути встановлені «у відношенні танкерів, судів з ядерними двигунами, що перевозять ядерні й інші небезпечні чи отрутні по своїй природі чи речовини матеріали».

При встановленні морських коридорів і схем поділу руху в територіальному морі прибережна держава повинна враховувати: рекомендації компетентної міжнародної організації; будь-які шляхи, що звичайно використовуються для міжнародного судноплавства; особливі характеристики конкретних судів і шляхів; інтенсивність руху судів.

Що стосується заборони проходу іноземних судів через територіальне море прибережної держави, то Конвенція передбачає лише два таких випадки.

Перший з них обговорений у п. 1 ст. 25, відповідно до якого така заборона може мати місце, якщо прохід не є мирним, тобто в результаті недотримання умов мирного проходу, передбачених у ст. 19 Конвенції. В основі права прибережної держави на таку заборону лежить факт здійснення іноземним судном недозволеної діяльності в територіальному морі, а не припущення про те, що така діяльність чи буде може бути їм здійснена. Тому правило п. 1 ст. 25 Конвенції не надає прибережній державі повноважень на превентивні міри для недопущення проходу іноземних судів через його територіальне море.

Другий — згідно п. 2 цієї статті — відноситься до судів, що спрямовується у внутрішні води, чи іншим портовим спорудженням, що знаходяться за межами внутрішніх вод, і спрямований на попередження будь-якого порушення умов, на яких ці судна допускаються у внутрішні води і використовують портові спорудження прибережної держави.

Правила, застосовувані до військових кораблів і інших державних судів, які експлуатуються в некомерційних цілях, містяться в статтях 29-32 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Ці правила поширюють всі дії у відношенні судів, що володіють імунітетом, а такими, відповідно до принципів міжнародного морського права, є військові кораблі й інші судна, що знаходяться в державній формі власності, які експлуатуються в некомерційних цілях.

Тому ці правила починаються з норми-дефініції, що дає визначення військового корабля. Відповідно до цієї норми, що міститься в ст. 29, для цілей Конвенції 1982 р. під військовим кораблем варто розуміти судно, приналежне до збройних сил якої-небудь держави, що має зовнішні ознаки, що знаходиться під командуванням офіцера, який перебуває на службі уряду даної держави, внесений у відповідний список військовослужбовців чи еквівалентний йому документ, який має екіпаж, підлеглий регулярній військовій дисципліні.

Морські простори зі змішаним правовим режимом.

Виняткова економічна зон а.

Ідея виділення виняткової економічної зони в самостійну категорію морського простору виникла в середині XX сторіччя. Однак у юридичній літературі не існує єдиної точки зору у відношенні того, кому вона належала. Одні автори затверджують, що концепція виняткової економічної зони була закладена в прокламаціях США про рибальство і ресурси континентального шельфу 1945 р. Інші автори підтримують точки зору, що ініціаторами цієї ідеї були держави що розвиваються, які в умовах значної технічної й економічної переваги розвинутих країн таким шляхом намагалися відстоювати свої економічні і політичні інтереси. Однак усі вони сходяться в одному: в основу концепції виняткової економічної зони було закладене припущення про те, що в цій категорії водяного простору прибережній державі повинні бути надані права економічного характеру, що відносяться насамперед до розвідки і розробки ресурсів цього морського простору.

Проблема виняткової економічної зони виявилася однієї з найбільш складних проблем III Конференції ООН по морському праву, тому що ця категорія водяного простору торкала економічних і політичних інтересів практично всіх держав. Така зацікавленість порозумівається тим, що сукупна площа простираються до 200 морських миль економічних зон, що можуть установлювати прибережні держави, по самих помірних підрахунках складає більш 140 мільйонів км², чи близько 40 % усієї площі Світового океану. Більш того, значна частина морів чи цілком майже цілком перекривається винятковими економічними зонами прибережних держав. Зокрема до таких морів відносяться Чорне море, Середземне море, Балтійське море, Північне море, Карибське море, Японське море й ін.

Усе це привело до того, що рішення проблеми виняткової економічної зони на III Конференції ООН по морському праву багато в чому носило компромісний характер і з'явилося підсумком тривалих і важких пошуків взаємоприйнятого рішення. У цій суперечці, з одного боку, виступали держави, що установили двухсотмильні межі територіального моря (держави Латинської Америки й Африки), з іншої, розвиті держави (Японія, СРСР і США), не згодні з розширенням зони суверенітету прибережної держави. І як результат такого компромісу, визнаючи важливість виняткової економічної зони як самостійного інституту міжнародного морського права, у Конвенцію ООН по морському праву 1982 р. була включена частина V, що одержала назву «Виняткова економічна зона».

У відповідності зі ст. 55 Конвенції під винятковою економічною зоною варто розуміти район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягаючий до нього, що підпадає під особливий правовий режим, відповідно до якого права і юрисдикція прибережної держави і права і волі інших держав регулюються відповідними положеннями Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Ширина виняткової економічної зони відповідно до правила, що міститься в ст. 57, не повинна перевищувати 200 морських миль, відлічуваних від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря.

Питання правового режиму виняткової економічної зони на III Конференції ООН по морському праву були дуже тісно ув'язані з проблемою її правового статусу, а точніше, з питанням про можливість чи неможливість поширення суверенітету прибережної держави на цю категорію морського простору.

Саме у виді «суверенних прав» і були закріплені в Конвенції ООН по морському праву 1982 р. права прибережної держави у відношенні ресурсів виняткової економічної зони. Так, відповідно до п. 1 ст. 56 Конвенції, прибережна держава у своїй винятковій економічній зоні має «суверенні права з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні й у його надрах, а також з метою керування цими ресурсами й у відношенні інших видів діяльності по економічній розвідці і розробці зазначеної зони, таких, як виробництво енергії шляхом використання води, плинів і вітру».

Ці суверенні права у відношенні природних ресурсів виняткової економічної зони можуть породжувати два види правомірних дій з боку прибережної держави:

· прийняття необхідних внутрішньодержавних нормативних актів у відношенні розвідки, розробки і збереження природних ресурсів виняткової економічної зони, видаваних відповідно до положень Конвенції ООН по морському праву;

· уживання необхідних заходів для забезпечення дотримання цих нормативних актів.

Аналізуючи положення Конвенції ООН по морському праву 1982 р., особливо варто виділити чотири види живих ресурсів виняткової економічної зони: далеко мігруючі види (ст. 64); морські ссавці (млекопитающие) (ст. 65 і ст. 120); анадромные види (ст.66) (народження та нерест у морській воді, життя у прісній воді); катадромные види (ст.67) (народження та нерест у прісній воді, життя у морській воді).

Крім суверенних прав на ресурси п. 1 ст. 56 Конвенція ООН по морському праву 1982 р. надає прибережній державі право на його юрисдикцію у відношенні: створення і використання штучних островів, установок і споруджень; морських наукових досліджень; захисту і збереження морського середовища.

Норми, спрямовані на врегулювання питань, що стосується створення і використання штучних островів, установок і споруджень у винятковій економічній зоні, розкривається і деталізується в ст. 60 Конвенції. Так, відповідно до положень цієї статті, прибережна держава у своїй винятковій економічній зоні має виключне право споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення, експлуатацію і використання: штучних островів як в економічних, так і в неекономічних цілях; установок і інших споруджень з метою розвідки, розробки, збереження і керування природними ресурсами; виробництва енергії шляхом використання води, плинів і вітру; інших економічних цілях; установок і споруджень, що можуть перешкоджати здійсненню прав прибережної держави в зоні.

Створюючи такі штучні острови, установки і спорудження, прибережну державу здійснює над ними виняткову юрисдикцію, у тому числі юрисдикцію у відношенні митних, фіскальних, санітарних і імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються як безпеки самих островів, установок і споруджень, так і безпеки судноплавства поблизу їх.

Штучні острови, установки і спорудження не мають статус островів. Вони не мають свого територіального моря, і їхня наявність не впливає на визначення границь територіального моря, виняткової економічної зони чи континентального шельфу. Однак у разі потреби прибережна держава навколо таких штучних островів, установок і споруджень може встановлювати розумні зони безпеки. Ширина цих зон може визначатися прибережною державою самостійно, однак вона повинна співвідноситися з характером і функцією штучних островів, чи установок споруджень і не простиратися навколо них більш ніж на 500 метрів, які відмірюються від кожної крапки їхнього зовнішнього краю, за винятком випадків, коли це дозволено загальноприйнятими міжнародними стандартами чи рекомендоване компетентною міжнародною організацією.

Право прибережної держави на створення штучних островів, установок і споруджень, а також зон безпеки навколо них обмежується лише можливістю створення ними перешкод для використання визнаних морських шляхів, що мають істотне значення для міжнародного судноплавства.

Усі судна повинні поважати ці зони безпеки і дотримувати загальноприйняті міжнародні стандарти у відношенні судноплавства поблизу штучних островів, установок, споруджень і зон безпеки.

У здійснення своєї юрисдикції й у відповідності зі ст. 246 Конвенції, прибережна держава у своїй винятковій економічній зоні має право регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження. Це право прибережної держави є абсолютним, і тому будь-якого морського наукового дослідження у винятковій економічній зоні можуть проводитися лише за згодою прибережної держави. Однак виходячи з того що морські наукові дослідження торкають інтересів і потреб усіх держав, ст. 239 Конвенції покладає обов'язки на всі держави і компетентні міжнародні організації заохочувати і полегшувати розвиток і проведення наукових досліджень.

При проведенні морських наукових досліджень у винятковій економічній зоні повинні дотримуватися правила, передбачені положеннями Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Тому цілком природним є те, що прибережна держава має право вимагати призупинення чи припинення будь-якої діяльності по морським науковим дослідженням у межах його виняткової економічної зони, якщо: дослідницька діяльність проводиться не відповідно до повідомленої інформації, на якій прибережна держава засновувала свою згоду; чи здійснююче дослідницький проект чи держава компетентна міжнародна організація не дотримують права прибережної держави, передбачені Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. у відношенні морського науково-дослідного проекту.

У той же час слід зазначити, що прибережна держава при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків у винятковій економічній зоні повинне враховувати права й обов'язки інших держав і діяти відповідно до принципів і норм міжнародного морського права.

Положення ст. 58 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. закріплює право усіх без винятку держав на волю судноплавства і польотів, прокладку підвідних кабелів і трубопроводів і інших правових з погляду міжнародного права видів використання моря, що відносяться до цих воль.

Слід також зазначити, що після вступу в силу Конвенції ООН по морському праву 1982 р. значно збільшилася кількість держав, які прийняли внутрішньонаціональні нормативні акти по виняткових економічних зонах. Наприклад, 25 листопада 1994 р. такий крок почала Німеччина, установивши виняткову економічну зону в Північному і Балтійськом море; 22 квітня 1999 р. Бельгія прийняла Закон про виняткову економічну зону Бельгії в Північному морі; Нідерланди установили свою виняткову економічну зону Актом від 27 травня 1999 р. про установлення виняткової економічної зони Королівства Нідерланди, а Декретом від 13 березня 2000 р. визначили її зовнішні межі; і навіть Данія, що не є учасником Конвенції 1982 р., 22 травня 1996 р. прийняла Закон № 411 про виняткову економічну зону Данії.

Що стосується морського законодавства України, то регулювання питань, пов’язаних з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України, регламентуються відповідним Законом України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 року. Вказаний закон цілком базується на положеннях Конвенції ООН по морському праву 1982 року і дає нам наступне визначення виключної (морської) економічної зони – морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Делімітація виключної (морської) економічної зони провадиться з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні або суміжні побережжю України, на підставі принципів і критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання.

Дата добавления: 2013-12-13