Причини, сутність та наслідки феодальної роздробленості

Боротьба Стародавньої Русі проти монголо-татарської навали. Встановлення іга Золотої Орди.

Причини, сутність та наслідки феодальної роздробленості

План

Тема 2. Східні слов’яни. Зародження української державності. Київська Русь.

На початку XII ст. Київська Русь розпадається на окремі князівства. Син Володимира Мономаха Мстислав продовжував справу свого батька, тримав укупі руські землі та зберігав владу Київського престолу. Але він був останнім київським правителем, якому це було під силу. Смерть Мстислава в 1132 році позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періоду політичної роздробленості. Літопис рік за роком засвідчував вихід того чи іншого князя, тієї чи іншої землі з-під влади великого князя. Київ втрачав своє значення політичного та адміністративного центру руських земель, починалась феодальна роздробленність. Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції.

Закінчився період існування централізованої держави Київської Русі. Це була одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка відігравала важливу історичну роль в долях народів і держав Заходу, Сходу і Півночі. Розпад Київської держави в історичній науці дістав назву "феодальної роздробленості", тому що визначальними причинами його були:

■ зміцнення і подальший розвиток феодального землеволодіння;

■віділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру - Києва;

■церковна організація - утворення православних єпархій у містах, які стали осередками визрівання незалежних князівств; місцеві єпископи нерідко освячували прагнення князів до здобуття самостійності удільних князівств;

■у Київській державі панувало натуральне господарство, при якому не було і не могло бути міцних економічних зв'язків між окремими землями;

■розпад Київської держави стався ще й тому, що місцеві бояри дедалі більше цікавились розвитком власного землеволодіння, вирішенням своїх власних проблем, що притупляло їх бажання брати участь у князівських суперечках за далекий Київ, а, в одночас, і у вирішенні загальноруських проблем.

Однією з причин занепаду Київської Русі було те, що вона мала надто великі розміри (була найбільшою в Європі) та поліетнічний склад населення. До її складу входили землі, де жили не лише українці, а й інші, навіть не слов'янські народи, що об'єднувались владою однієї династії та православної церкви. Малозаселені людьми величезні простори утруднювали і так слабку комунікацію. Зв'язки Києва з віддаленими землями були обмеженими і це сприяло відокремленню земель від Києва.

Руським князівствам навіть важко було дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцького князівства це були литовці, для Ростова, Суздаля - волзькі болгари, для Галицько-Волинського князівства -угорці та поляки, для Києва - кочові половці.

Між землями-князівствами були складні взаємовідносини, виникали гострі суперечки і незгоди, бракувало одностайності в справі відстоювання єдності Руської землі.

У 1097 році на з'їзді князів у Любечі переміг принцип вотчини: "Від цієї пори будемо всі одностайні і бережімо Руську землю, хай кожний держить отчину свою...". Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на з'їзді князі визнали право успадковувати землі, якими вони володіли. Тим самим було припинено дію правила ротації, веденого Ярославом Мудрим. Щодо Києва, то тут прийти до згоди князі не змогли. Після Любецького з'їзду деякі старші князі продовжували змагатися за Київ. Але більшість молодих за віком князів втратили інтерес як до суперництва, так і до самого міста. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяли в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відміностей. Як пише академік Рибаков, до середини XII ст. безмежна держава Русь визріла настільки, що породила півтора десятка самостійних князівств, кожне з яких дорівнювало великому західноєвропейському королівству. Цей процес можна порівняти з розвитком багатолітньої родини, де до певного часу підросли виховані родиною дорослі сини, готові до самостійного життя. Київ залишився формально "матір'ю городов руських", але поряд з ним піднялись такі міста-столиці, як Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Новгород, Смоленськ, Ростов, Рязань та інші. І далі академік робить несподіваний, але цікавий висновок: "Для молодого руського феодалізму ІХ-ХІ ст. єдина Київська Русь була чимось на зразок неньки, яка виховувала і оберігала від усілякого лиха цілу сім'ю руських князівств. Вони пережили в її складі і двохсотлітній тиск печенігів і вторгнення варягів, і князівські усобиці, і декілька війн з половецькими ханами і до XII ст. виросли настільки, що змогли розпочати самостійне життя".

Київ ще довгий час вважався державним і духовним центром Русі: там був великокнязівський престол і митрополича кафедра православної церкви. Проте великі князі вже не могли здійснювати державну владу над усією територією Русі. Реальна влада перейшла до удільних князів та феодалів на місцях. У князівствах управління здійснювалось за принципом середньовічної феодальної ієрархії: великий князь-удільні князі-бояри. Створювалась місцева адміністрація, спираючись на військові дружини, князі та бояри тримали в покорі селян і міщан, захищали кордони своїх володінь від вторгнення ворогів. Про великого князя Київського згадували все рідше.

Руські князі, коли не воювали, заключали союз зі своїми ворогами. Причому зв'язки з неслов'янськими сусідами часто були тіснішими, ніж з деякими землями Русі. Як приклад можна навести Новгород, який активно торгував з північнонімецькими містами і навіть був членом торговельної спілки - Ганзи. У той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. За формою правління руські князівства були переважно монархіями, а Новгородська і Псковська землі - боярськими республіками. У головних містах скликались народні віча, але й вони часто поступалися боярським радам. Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалась у руках князів і бояр.

Князь, боярська рада і віче - це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління: монархічної, аристократичної та демократичної. Домінуюче становище мала князівська влада, але в періоди її ослаблення перші ролі відігравали боярська рада і віче, хоча вони і не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

Розпад величезних, зібраних нашвидкоруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був характерним для доби середньовіччя. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була типовим явищем, характерним етапом у розвитку ранньофеодальних держав середньовічної Європи.

Виділення окремих князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст - осередків ремесла й торгівлі. Виникали й численні нові міста - адміністративні та економічні центри земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво. Внаслідок вузької спеціалізації в багатьох галузях зросла кількість ремісничих професій. Загалом, незважаючи на окремі періоди занепаду, спостерігалося значне зростання населення, в тому числі торговельно-ремісничого прошарку в містах, де створювалися свої художні і літературні школи, споруджувались розкішні будинки, побудовані майстрами з таким точним розрахунком, що, простоявши 700-800 років і витримавши випробування часом, вони збереглися до наших днів як зразки давнього мистецтва зодчих. Хоч господарство в своїй основі залишалось натуральним, внутрішньогосподарські зв'язки всередині князівств розвивалися значно інтенсивніше, ніж між окремими землями. Водночас зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали території князівств. Піднесення культурних зв'язків між східнослов'янськими територіями посилювалося тим, що всі ці землі відносилися до Київської митрополії.

Негативну роль у даний період відігравали міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Вони ослаблювали Київську державу та князівську владу. Послаблення князівської влади сприяло зростанню в окремих землях ролі віча, яке було своєрідною формою участі міського населення в державному управлінні. Цей орган влади логічно продовжував традицію племінних зборів. Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Вічеві зібрання скликались дзвоном, на них приймалися важливі рішення, зокрема про вигнання чи запрошення князів, оголошення війни або укладення миру, затверджувалися розпорядження фінансовими та земельними ресурсами, усунення адміністрації, а також здійснювалося вічове судочинство. Механізм прийняття рішень був дуже простий - підтримка або ж заперечення висловлювалося гучним криком. Деякі історики вважають віче залишком народовладдя у слов'янських племен, який перейшов від попередньої доби; інші історики підкреслюють зростання впливів боярства і заможних міщан, які не раз вдавалися до підкупу або до прямого насильства щодо учасників вічевих зборів.

Князівські усобиці стали особливо небезпечними в період зростання загрози з боку зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, кумани) в XI ст. займали величезні степові простори - значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор'я. Половецькі загони не раз доходили до Прикарпаття, але особливо часто вони спустошували південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі руські князі вступали в змову з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі інших князівств.

Отже, явище роздробленості мало суперечливий і неоднозначний характер. Особливостями цього періоду історії Київської Русі були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь з боку східних кочівників (половців, монголо-татар) і західних держав - Лівонії, Литви, Польщі, Угорщини. З іншого -формування великого землеволодіння, помітний прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання численності населення, розвиток східнослов'янської культури.

З XII ст. Київська держава розпадається на окремі князівства, кількість яких швидко зростала. Якщо спочатку утворилося 15 самостійних князівств, то на початку XIII ст. їх було вже 50, а в XV ст. - майже 250. Територію України становили землі Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького та Волинського князівств.

Починаючи з кінця XII ст. поряд з назвою "Русь" для визначення південних порубіжних земель Київської держави вживається назва "Україна". Вперше вона зустрічається в Київському літописі 1187 р. для визначення Переяславщини, тоді "окраїни" Київської Русі. Двома роками пізніше назва "Україна" вживається для означення пониззя над Дністром. Згодом ця назва набрала значення етноніма для окреслення всіх земель, заселених українським народом.

Дата добавления: 2013-12-13