Етапи формування суверенної Української держави та проблеми її дальшого розвитку

Історичне минуле України, зокрема історія держави і права, свідчать, що протягом багатьох століть український народ активно боровся за своє майбуття. Національна державність формувалася в надзвичайно складних, часто трагічних умовах. Доводилося протистояти не лише агресивним сусідам, які не раз намагалися запровадити на українських землях колоніальний чи напівколоніальний режим, а й боротися із внутрішніми чварами, непорозуміннями, бажаннями тих чи інших політичних діячів поставити власні амбіції над інтересами народу.

Логічним наслідком цих тисячолітніх процесів, а також подій, періоду 1980-х років, що відбувалися на теренах колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік, одним із засновників якого була Українська Радянська Соціалістична Республіка, стало утворення суверенної держави – України.

Складним історичним, політичним, соціально-економічним та іншим чинникам трансформаційних змін у колишньому СРСР та УРСР присвячено багато робіт. Тому, насамперед, розглянемо події, що стосувалися політико-правових основ формування української державності і права.

Як відомо, у квітні 1985 року Комуністичною партією Радянського Союзу (КПРС) було проголошено т.зв. курс на «перебудову», одним із основних наслідків якого став розвиток процесів демократизації в суспільстві. З цього приводу актуальними є оцінки російських вчених стосовно змісту вказаної політичної доктрини, згідно з якою було визнано, що «система цінностей західноєвропейського гуманізму є основним критерієм оцінки подій, котрі відбуваються у світі; народи, які населяють планету, становлять єдину систему; подальша інтеграція народів має грунтуватися на основі реалізації норм та цінностей концепції прав і свобод людини» [5].

Вказані трансформаційні зміни стали вкрай важливими з погляду припинення «холодної війни» та гонки озброєнь, розвитку демократичних інститутів, а також прав і свобод громадян на пострадянському просторі.

Водночас, наприкінці 1980-х почали відбувалися кардинальні зміни в організації та функціонуванні державного механізму, в соціально-економічній та інших сферах життєдіяльності суспільства. Активного розвитку набували центробіжні процеси, наслідком яких став так званий «парад суверенітетів».

Суть його полягає в тому, що протягом 1989 – 1990 років низка союзних республік прийняла декларації про державний суверенітет. Одними із перших ці документи були ухвалені в Прибалтійських радянських республіках (Естонія, Латвія, Литва) та Росії (червень 1990 р.). До ключових особливостей декларації про державний суверенітет Російської Федерації слід віднести визнання верховенства російських законів перед законами СРСР. Тобто, Росія стала однією із перших союзних республік, що почали формувати правові механізми подальшої ліквідації Радянського Союзу. Декларація про державний суверенітет України була прийнята дещо пізніше – 16 липня 1991 року.

Загалом, прийняття радянськими республіками декларацій про державний суверенітет створювало реальні передумови до припинення існування СРСР як державного утворення та, як наслідок, наступного створення низки суверенних держав.

За цих умов розпочалася руйнація системи державного управління, поглибились кризові явища в економіці та суспільстві, а Радянський Союз опинився на межі розпаду. З цього приводу заслуговують на увагу оцінки Лі Куан Ю* про те, що Президент СРСР М.С.Горбачов «здійснив фатальну помилку, розпочавши кампанію гласності до перебудови економіки, і що Ден Сяопін (колишній лідер КНР – Авт.) виявив більшу мудрість в Китаї, поступивши навпаки» [6].

Для виходу із кризи колишнім керівництвом СРСР та союзних республік почала активно опрацьовуватись ідея щодо підписання нового союзного договору і створення Союзу Суверенних Держав (ССД). Згідно з положеннями проекту цього договору ССД фактично мав стати конфедерацією, а союзні республіки – отримати реальні права у соціально-економічній та інших сферах. Водночас, фінансова система, координація економічного розвитку, питання зовнішньої політики, оборони і безпеки повинні були залишитись у віданні єдиного центру.

Протягом 1990 р. і першої половини 1991 р. у Верховній Раді УРСР та інших союзних республік тривало обговорення проекту нового союзного договору. Наприкінці грудня 1990 р. дебати висвітлили досить широку розбіжність позицій із цього приводу: від беззаперечного його схвалення до рішучого відкидання самої ідеї входження України в будь-які політичні союзи. Загострювало ситуацію й негативне ставлення керівників центру і багатьох депутатів Верховної Ради СРСР до спроб союзних республік активно впливати на хід політичного та економічного розвитку.

На початку 1991 р. центральні органи влади СРСР перейшли до силових методів припинення національно-визвольного руху, зокрема у Прибалтійських республіках.

Реагуючи на такі дії, зокрема у Литві, Президія Верховної Ради УРСР оприлюднила заяву, в якій наголосила на необхідності забезпечення конституційного порядку, поваги до закону, висловила свою підтримку законно обраним органам державної влади Литви і засудила насильницькі дії проти національної державності з боку політичних партій, громадських організацій та інших угруповань. У заяві також наголошувалося, що суперечності, які виникають у процесі формування нової співдружності народів СРСР, мають вирішуватись виключно мирними засобами і політичними методами [7].

Проти підписання нового союзного договору активно виступила частина керівників колишньої КПРС та СРСР, за ініціативою яких уночі 19 серпня 1991 р. (напередодні очікуваного підписання договору про створення Союзу Суверенних Держав) було утворено Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (сумнозвісний ГКЧП) та оголошено про введення такого стану в низці регіонів Союзу.

Але спроба збереження СРСР силовим шляхом виявилася неефективною.

Однією з основних причин цього була сформована в суспільстві потреба здійснення кардинальних трансформаційних змін. Подібні настрої існували і серед військовослужбовців Збройних Сил та співробітників органів КДБ, МВС і прокуратури, які мали забезпечувати введення в країні надзвичайного стану.

З цього приводу заслуговують на увагу оцінки Л. Млечина, який з посиланням на співробітників колишнього 5 Управління КДБ СРСР (захисту конституційного ладу) зазначав: «...шістдесят–сімдесят відсотків співробітників чекали і бажали істотних змін... Багато співробітників у процесі роботи свідомо змінювали свою позицію...» [8].

Подібні трансформаційні зміни відбувалися й серед співробітників колишнього КДБ, МВС та військовослужбовців Збройних Сил в Україні. Ще з кінця 80-х років окремі з них порушували питання стосовно доцільності перебування в КПРС та виходили з партії, що вважалося на той час надзвичайною подією. У 1990–1991рр. це питання вже відкрито обговорювалося в колективах підрозділів безпеки, органів МВС та у військових колективах.

Згодом переважна більшість представників силових структур підтримала створення незалежної України і склала присягу на вірність Українському народові. Як свідчить аналіз, за своїм світоглядом це були вже інші люди, ніж на початку перебудови у середині 80-х років минулого століття.

Безумовно, частина з них не сприйняла нових змін та звільнилася зі служби, частина переїхала до інших республік колишнього Союзу. Водночас багато професійно підготовлених співробітників та військовослужбовців у 1991–1994 рр. повернулися на батьківщину. За оцінками Центру конфліктології Академії оборони Великої Британії, це значно зміцнило кадровий потенціал суб’єктів сектору безпеки України [9].

Загалом, вказані процеси сприяли цивілізованій (на основі закону) розбудові незалежної України та інших суверенних республік.

Слід зауважити, що на відміну від України, зокрема, у Польській Народній Республіці (ПНР) на початку 1980-х було запроваджено військовий стан, а співробітники силових структур цієї держави бали активну участь у його підтриманні. Правовим наслідком цього було проведення т.зв. «люстрації» на етапі зміни конституційного ладу в Польщі. Враховуючи зазначене не зовсім коректними з історичного і правового погляду виглядали пропозиції представників окремих політичних сил щодо використання польського досвіду та проведення «люстрації» в Україні серед представників силових структур, які своєю працею сприяли створенню незалежної України.

Наочним підтвердженням цього висновку є те, що перші юридичні оцінки про неправомірність рішень «ГКЧП» в Україні були здійснені 19 – 20 серпня 1992 р. співробітниками слідчого відділу колишнього КДБ УРСР і передані керівництву Верховної Ради України. 20 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву [10], в якій зазначалося, що до рішення позачергової сесії Верховної Ради УРСР положення постанов Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР не мають юридичної сили на території України, надзвичайний стан в УРСР не запроваджується і підстав для нього не вбачається.

Іншим наочним підтвердженням цього є рішення колегії колишнього Комітету державної безпеки УРСР від 22 серпня 1991 р., в якому зазначалося, що в період з 19 по 22 серпня діяльність Комітету державної безпеки України здійснювалась згідно з Конституціями СРСР та УРСР, настановами Президії і Голови Верховної Ради УРСР та спрямовувалась на попередження передумов до антигромадських проявів, які могли слугувати приводом для введення надзвичайного стану на території республіки з усіма відповідними наслідками для суверенітету України. Колегія одностайно засудила авантюристів, які намагалися здійснити державний переворот, і рішуче відмежувалась від дій колишнього керівництва КДБ СРСР, яке намагалося втягнути органи держбезпеки в антиконституційну діяльність.

Досить чітку, на наш погляд, оцінку подій того часу було висловлено в газеті «Правда»: «...після провалу спроби державного перевороту процес руйнування країни набув обвального характеру» [11].

У цьому контексті з політичного і правового погляду вирішальним щодо припинення існування Радянського Союзу був п’ятий надзвичайний З’їзд народних депутатів СРСР, який відбувся 2 – 5 вересня 1991 року в Москві (З’їзд на той час був вищим державним органом СРСР. – Авт.).

З’їзд народних депутатів СРСР розпочався з оголошення керівником Казахстану Н. Назарбаєвим Спільної заяви Президента СРСР, президентів та голів Верховних Рад союзних республік, згідно з якою передбачалося:

– підписати Договір про Союз Суверенних Держав, участь у якому кожна республіка має визначити самостійно;

– заключити економічний союз між усіма республіками та утворити міжреспубліканський економічний комітет для управління і координації народним господарством та здійснення економічних реформ;

– створити Раду представників народних депутатів від союзних республік і Державну Раду у складі Президента СРСР та вищих керівників республік;

– ухвалити угоду у сфері оборони з метою збереження єдиних збройних сил та воєнно-стратегічного простору, здійснення радикальних реформ у Збройних Силах, КДБ, МВС, Прокуратурі СРСР з урахуванням суверенітету республік.

Заяву підписали Президент СРСР та вищі керівники РРФСР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Арменії, Киргизстану, Таджикистану, Туркменії.

Після бурхливого обговорення цього питання народними депутатами СРСР було ухвалено «Постанову про заходи, що випливають із спільної заяви Президента СРСР та вищих керівників союзних республік», закон «Про органи державної влади та управління Союзу РСР у перехідний період», а також «Декларацію прав і свобод людини» [12].

Ключовими положеннями цих документів є те, що уся повнота влади фактично передавалась суверенним республікам та Державній Раді СРСР у складі Президента СРСР та вищих керівників союзних республік. Водночас на теренах Радянського Союзу запроваджувались європейські та загальносвітові стандарти з прав людини.

У цілому, як свідчить аналіз, прийнятими рішеннями було створено політико-правові передумови до ліквідації СРСР як державного утворення та подальшої трансформації органів державної влади, у т. ч. в Україні.

Завершився цей процес 8 грудня 1991 р., коли президенти Росії та України і Голова Верховної Ради Білорусії зібралися у Мінську і проголосили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реалія припиняє своє існування, а також підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої могли приєднатися як члени колишнього СРСР, так і інші країни.

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім колишніх союзних республік, чим вони також підтвердили припинення існування СРСР.

Угоду про створення СНД Верховна Рада України ратифікувала 10 грудня 1991 р. із застереженнями. Зокрема, у Заяві Верховної Ради України з приводу укладення Угоди про Співдружність Незалежних Держав зверталась увага на неоднозначне тлумачення окремих положень і загального спрямування цього документа (можлива основа для створення нової союзної держави) офіційними колами сторін, що його уклали. Відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів були прийняті такі основні застереження:

– Україна є і залишається за своїм правовим статусом незалежною державою – суб’єктом міжнародного права;

– Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління;

– Україна заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права;

– координаційні інститути в рамках співдружності не можуть мати владний характер, їхні рішення є рекомендаційними;

– Україна створюватиме власні Збройні Сили на базі розташованих на її території Збройних Сил колишнього СРСР, перебування стратегічних збройних сил на території України є тимчасовим;

– Україна залишає за собою право не тільки призупиняти, а й припинити свою участь в Угоді або окремих її статтях тощо [13].

У результаті нині Україна є асоційованим членом Співдружності Незалежних Держав і не входить до Договору про колективну безпеку країн – учасниць СНД.

Загалом, протиборство різних політичних сил, спрямоване на збереження федеративної держави – СРСР чи створення на її базі нової конфедеративної держави – ССД завершилось перетворенням колишніх союзних республік на 15 нових незалежних держав та утворенням Співдружності Незалежних Держав (СНД). При цьому, основною метою СНД стало виконання функцій перехідного характеру та цивілізованого роз'єднання колишніх радянських республік.

Таким чином, формування суверенної Української держави відбувалося за вкрай складних історичних та політико-правових умов. Наведений аналіз дає змогу виокремити два етапи формування суверенної Української держави:

Перший (липень 1990 р. – серпень 1991 р.) – з прийняття Декларації про державний суверенітет України до прийняття Акта проголошення незалежності України.

Другий (серпень – грудень 1991 р.) – від прийняття Акта проголошення незалежності України до його підтримання на всенародному референдумі та створення СНД.

Розглянемо основні правові аспекти створення суверенної держави – України.

Перший етап формування Української держави, як зазначалося, розпочався з ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України, яка створювала передумови до кардинальної зміни правового поля в Україні. Звернімо увагу на такі положення Декларації:

– Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення;

– УРСР здійснює захист і охорону національної державності, єдиним джерелом державної влади в Республіці є народ України, від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР;

– УРСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, територія Республіки в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди;

– державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову; УРСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР;

– УРСР має право на власні Збройні Сили, а також має власні внутрішні війська і органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді УРСР;

– УРСР проголошує про свій намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї;

– як суб’єкт міжнародного права УРСР здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організацій. Відносини з іншими радянськими республіками будуються на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи;

– Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод.

З аналізу цих положень випливає, що реалізація принципів, закладених у Декларації про державний суверенітет України, мала призвести до фактичного анулювання основних принципів побудови Союзу РСР, одним із засновників якого була Українська РСР. Водночас формувалося підґрунтя нової суспільно-політичної системи й нового конституційного ладу в Україні.

Звертає на себе увагу підхід до силових структур та Збройних Сил в Україні. Як свідчить аналіз, у Декларації це питання було розділене на дві частини:

– система органів і військ МВС та органи державної безпеки в Україні мали передаватися під юрисдикцію республіки та підпорядковуватись Верховній Раді;

– стосовно Збройних Сил було лише задекларовано право їх можливого створення в Україні.

Такий підхід на першому етапі був цілком виправданий. Втім, це питання потребує окремого розгляду.

З метою реалізації положень Декларації про державний суверенітет України 3 серпня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про міністерства і державні комітети Української РСР», що визначав систему органів державної влади республіки [14].

Водночас відповідно до Постанови Верховної Ради УРСР від 3 серпня 1990 р. «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР», усі дії суб’єктів господарських відносин, які суперечили державному суверенітету та економічним інтересам республіки, заборонялися, Раді Міністрів УРСР доручалося у двомісячний термін підготувати 19 проектів законодавчих актів (про землю, власність, оподаткування, оренду, підприємництво, акціонерні товариства, банки, фінансово-кредитну систему, цінні папери і фондовий ринок, податкову інспекцію, митну службу, зовнішньоекономічну діяльність та ін.), прийняття яких мало забезпечити створення економічного підґрунтя державного суверенітету України [15].

В умовах гострої політичної боротьби восени 1990 р. Верховна Рада УРСР дещо активізувала свою законодавчу роботу. Насамперед, 24 жовтня був ухвалений Закон «Про зміни і доповнення до Конституції Української РСР», згідно з яким:

– скасовувалась стаття 6 Конституції про керівну роль Комуністичної партії;

– закріплювались основи діяльності різних політичних партій в Україні;

– заборонялося створення угруповань, що ставили за мету зміну насильницьким шляхом конституційного ладу, порушення територіальної цілісності держави, розпалювання релігійної та національної ворожнечі;

– проголошувалось верховенство законів республіки на території України;

– вимагалося обов’язкове виконання постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР на території України;

– найвищий судовий контроль покладався виключно на Верховний Суд Української РСР [16].

Наступним кроком щодо зміцнення структур державної влади було ухвалення Закону «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», згідно з яким сільські, селищні, районні, міські й обласні ради здобули самостійність і незалежність у межах своїх повноважень при вирішенні питань місцевого значення. Забезпечувалась їхня економічна й фінансова самостійність.

Водночас активна законотворча діяльність здійснювалась у сфері міжнародних відносин. Так, відповідно до Постанови Верховної Ради УРСР від 31 жовтня 1990 р. Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин доручалося доопрацювати Концепцію про принципи та основні напрями співробітництва УРСР із радянськими республіками і розробити тимчасові проекти документів (декларації, договори). Крім цього, визначалися суб’єкти підписання, ратифікації та контролю за виконанням договорів, які набрали чинності.

Важливим щодо визнання державного суверенітету союзних республік було укладення 19 листопада 1990 р. в Києві Договору між Українською РСР і Російською РФСР, а також 29 грудня 1990 р. у Мінську Договору між Українською РСР та Білоруською РСР. Обидва документи були ратифіковані парламентами вказаних республік і подані для реєстрації у встановленому порядку до Організації Об’єднаних Націй [17].

Одночасно вживалися заходи щодо реалізації положень Декларації про державний суверенітет України у сфері правоохоронної діяльності та проходження військової служби громадянами України. Так, у жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила склад делегації народних депутатів і представників уряду для ведення переговорів із союзними органами з питань строкової військової служби та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами.

Незабаром, в листопаді 1990 р., було прийнято Постанову «Про невідкладні заходи по зміцненню законності і правопорядку в республіці», в якій зазначалося, що криміногенна ситуація в Україні набула загрозливого характеру й дедалі погіршується. Зростає протидія силам правопорядку та незаконне втручання у їхню діяльність. З метою забезпечення належного правопорядку і законності Раді Міністрів УРСР, місцевим органам влади і правоохоронним органам доручалося вжити відповідних заходів, зокрема [18]:

– скасувати рішення рад та виконавчих комітетів, які виходять за межі їхньої компетенції, суперечать Конституції УРСР та іншим законодавчим актам;

– здійснюючи контроль за роботою правоохоронних органів, не допускати втручання в їхню діяльність;

– заборонити створення військових, охоронних та інших воєнізованих формувань, не передбачених законами УРСР;

– у двомісячний термін укласти з Радою Міністрів СРСР угоду про взаємовідносини у сфері діяльності правоохоронних органів.

Крім цього, доручалося забезпечити удосконалення структури органів МВС (з урахуванням статусу України як суверенної держави), підпорядкування внутрішніх військ МВС СРСР, розташованих в Україні, вищим органам державної влади республіки, підпорядкування всіх навчальних закладів МВС СРСР в Україні Міністерству внутрішніх справ УРСР.

Отже, вже на початку 1991 р. усясистема органів, військ і закладів МВС в УРСР, у тому числі союзного підпорядкування, мала перейти під юрисдикцію України.

Поряд із внесенням змін до Конституції Української РСР, законодавчим забезпеченням економічної самостійності та розвитком міжнародних зв’язків заходи щодо реорганізації системи МВС, підтримання законності й правопорядку в республіці стали черговим важливим кроком державотворення і наповнення Декларації про державний суверенітет України реальним змістом.

Для вдосконалення структури державного управління УРСР у квітні 1991 р. було ухвалено Закон «Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР» у складі: Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єра, віце-прем’єра, державного секретаря Кабінету Міністрів, державних міністрів та міністрів Української РСР. Трохи пізніше, у травні, до складу Кабміну введено Голову Комітету державної безпеки УРСР, а 5 червня – запроваджено посаду Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР [19].

У липні 1991 р. було ухвалено досить важливий Закон «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР», згідно з яким вводилась посада Президента з такими основними повноваженнями:

– виступати гарантом державного суверенітету України;

– представляти УРСР у міждержавних і міжнародних відносинах;

– вживати необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності, державної і суспільної безпеки та територіальної цілісності республіки;

– очолювати систему органів державного управління, призначати Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій, міністрів УРСР та Голову Комітету державної безпеки УРСР;

– приймати рішення у випадках оголошення стану війни та небезпеки державному суверенітету Української РСР про загальну чи часткову мобілізацію на території УРСР та запровадження надзвичайного стану в окремих місцевостях республіки тощо.

Вибори Президента УРСР були призначені на 1 грудня 1991 року.

Аналіз названих та інших законодавчих актів дає підстави стверджувати, що після прийняття Декларації про державний суверенітет України в період з липня 1990-го до липня 1991 р. були сформовані основні правові засади для проголошення незалежності України, формування системи державного управління і забезпечення її безпеки.

Особливістю другого етапу,як зазначалося, стала значна активізація державотворчих процесів в Україні внаслідок невдалої спроби державного перевороту в СРСР. Зокрема, 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР проголосила Україну незалежною демократичною державою.

В Акті проголошення незалежності України [20] зазначалося, що, «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР, права на самовизначення, передбаченого статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України». Далі в документі наголошувалося, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Останнє положення дещо уточнювалося Постановою Верховної Ради від 12 вересня 1991 р., а саме: до прийняття актів законодавства України на території республіки мали застосовуватися акти законодавства СРСР із питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України [21].

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України також прийняла рішення щодо проведення 1 грудня 1991 р. (разом із виборами Президента України) референдуму стосовно підтримання Акта проголошення незалежності.

Одночасно Верховна Рада ухвалила постанову про політичну обстановку і негайні дії щодо створення умов для запобігання новим спробам військового перевороту. Визнавалося за необхідне створити Раду оборони, Збройні Сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю й забезпечити її конвертацію, а також спільно з профільними комітетами Верховної Ради підготувати необхідні проекти законодавчих актів у сфері оборони і державної безпеки [22].

З огляду на активну підтримку ЦК КПРС і деякими місцевими партійними організаціями дій Державного комітету з надзвичайного стану відповідно до постанови Верховної Ради УРСР «Про департизацію державних органів, установ та організацій» співробітники органів прокуратури, МВС та КДБ України були зобов’язані припинити своє членство в будь-якій політичній партії чи русі [23].

Враховуючи історичні уроки початку XX століття, коли допущені керівництвом Української Народної Республіки прорахунки у військовій сфері значною мірою зумовили втрату національної державності, Верховною Радою та урядом суверенної України велика увага приділялася розбудові власних Збройних Сил та органів безпеки.

Як відомо, на території Української РСР на той час дислокувалося одне з найбільших військових угруповань СРСР чисельністю близько понад один млн. військовослужбовців та цивільних працівників. До складу цього угруповання входили війська Київського, Одеського і Прикарпатського військових округів, сили Чорноморського флоту, 43 армія ракетних військ стратегічного призначення, а також окремі військові частини і з’єднання центрального підпорядкування. При цьому, всі війська, дислоковані в Україні, підпорядковувались Міністру оборони та Президенту СРСР. З огляду на спроби використання військових частин під час державного перевороту, 24 серпня 1991 р. було прийнято рішення про підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України. Водночас Кабінету Міністрів України доручалося приступити до створення Збройних Сил України та республіканської гвардії [24].

Про це також повідомлялося у зверненні Верховної Ради України до військовослужбовців Збройних Сил СРСР, у якому, зокрема, зазначалося, що Верховна Рада й уряд України гарантують додержання усіх прав військовослужбовців і членів їх сімей незалежно від національності, мови, ставлення до релігії та політичних переконань, що Збройні Сили України будуть використовуватись виключно для оборони, а не для вирішення політичних проблем.

Водночас керівництво Радянського Союзу та Міністерства оборони СРСР вживало заходів для збереження єдиних Збройних Сил, що призводило до напруженості серед особового складу військових формувань, негативно позначалося на морально-психологічному стані та боєготовності військ.

З огляду на це 22 листопада 1991 р. Президія Верховної Ради ухвалила заяву щодо Збройних Сил України, у якій, зокрема, зазначалося:

«...Україна створює власні Збройні Сили шляхом реформування військових угруповань, які зараз дислокуються на її території, виключно для гарантованого захисту від зовнішньої військової загрози...

Щоб уникнути дестабілізації ситуації та зниження боєздатності армії як в нашій республіці, так і в інших республіках колишнього Союзу, процес створення Збройних Сил України проводиться з урахуванням існуючих суспільно-політичних реалій, тільки на правовій основі, поетапно, шляхом... прийняття Верховною Радою законодавчих актів, підготовки і заключення відповідних договорів і угод, проведення консультацій з іншими суверенними державами і Міністерством оборони СРСР щодо вироблення і здійснення механізму реформування загальносоюзних Збройних Сил...» [25].

Протягом жовтня – грудня 1991 р. в Україні, на відміну від багатьох інших республік СРСР, була проведена значна за обсягами законотворча робота у сфері безпеки й оборони, зокрема:

– 20 вересня 1991 р. парламент України ухвалив постанову «Про створення Служби національної безпеки України»;

– 11 жовтня утворено Раду оборони України на чолі з Президентом України, а також ухвалено Верховною Радою Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України;

– 6 грудня ухвалено закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України»;

– 10 грудня Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, згідно з якою держави – учасниці Співдружності, реформуючи розташовані на їх територіях угруповання Збройних Сил колишнього СРСР і створюючи на їх базі власні Збройні Сили, мали співробітничати у забезпеченні миру та безпеки. Крім цього, до повного знищення ядерної зброї на їх територіях вони повинні були підтримувати під об’єднаним командуванням спільний контроль над ядерною зброєю, а також спільно гарантувати необхідні умови для розміщення, функціонування, матеріального і соціального забезпечення стратегічних збройних сил;

– 12 грудня видано Указ Президента України «Про Збройні Сили України», який постановляв про створення Збройних Сил України на базі Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, сил Чорноморського флоту, інших військових формувань, що дислокувались в Україні, крім військ, які входили до складу Стратегічних Сил стримування. Обов’язки Головнокомандувача Збройних Сил поклав на себе Президент України.

На нашу думку, ці кроки керівництва держави та ухвалені законодавчі акти у сфері оборони дали змогу Україні, на відміну від багатьох інших союзних республік, зберегти військовий, кадровий і матеріально-технічний потенціал військових формувань у країні і забезпечили подальше розгортання на їх базі національних Збройних Сил.

Одночасно на базі Західного прикордонного округу КДБ СРСР розгорталися Державний комітет у справах охорони державного кордону України та Прикордонні війська України, формувалося правове поле їх діяльності. Зокрема, в листопада 1991 р. ухвалено закони «Про державний кордон України» та «Про прикордонні війська України».

Таким чином, у серпні–грудні 1991 року в Україні були створені необхідні конституційно-правові передумови для розбудови незалежної держави – України, створення її Збройних Сил та інших військових формувань, розгортання органів безпеки України.

Надалі, схвалення 1 грудня 1991 року Акта проголошення незалежності України більшістю населення України (90,3 %) створило якісно нову правову ситуацію не тільки в Україні, але й у колишньому СРСР. Водночас, було юридично оформлено ліквідацію СРСР та створення Співдружності незалежних держав.

Дослідження політичних та історико-правових передумов формування суверенної Української держави дає підстави зробити такі основні висновки:

1) в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття під час трансформації суспільно-політичної системи, органів державної влади та силових структур був узятий за основу підхід щодо побудови правової держави й розв’язання наявних проблем у сфері державотворення, розбудови правоохоронних органів і Збройних Сил шляхом прийняття відповідних законодавчих актів;

2) створення суверенної держави – України відбувалося за вкрай складних історичних та політико-правових умов, аналіз яких дає змогу виокремити два етапи формування Української держави і права:

перший (липень 1990 р. – серпень 1991 р.) – з прийняття Декларації про державний суверенітет України до прийняття Акта проголошення незалежності України. Його особливістю було формування конституційно-правових основ для проголошення незалежності України та переходу під юрисдикцію України системи органів, установ і військ МВС в УРСР;

другий (серпень – грудень 1991 р.) – від прийняття Акта проголошення незалежності України до його підтримання на всенародному референдумі та створення СНД. Його особливістю було правове оформлення виникнення незалежної держави – України і створення законодавчих засад для розгортання власних Збройних Сил, інших військових формувань та системи органів безпеки України, а також правове оформлення ліквідації СРСР та створення СНД.

Історико-правовий аналіз подальшого розвитку незалежної України також свідчить про наявність низки системних проблем у сфері державотворення і права.

Однією із основних є проблема жорсткого політичного протистояння протягом усього періоду існування незалежної України, коли політичні сили та фінансово-промислові групи, що їх підтримують, задля отримання влади і досягнення власних вузькопартійних інтересів готові принести у жертву державний суверенітет і добробут власного народу.

Досить влучну оцінку таким діям ще на початку 1990-х дав відомий громадський діяч М.Горинь [26]: «Перед лицем великої небезпеки, яка чатує на нас, ми повинні, мусимо подолати вади наших міжпартійних взаємин:

– крайню більшовицьку нетерпимість до політичних опонентів;

– моральний осуд опонентів тільки тому, що вони опоненти;

– монополію на патріотизм, на істину і єдино правильну тактику боротьби.

На таких принципах досягти згоди… практично неможливо.

Нам слід виходити із засад плюралістичного суспільства, в якому багатопартійність є нормою, дискусія – формою взаємин, національна єдність – умовою існування держави, а толерантне ставлення до опонентів – ознакою морального здоров’я нації».

У контексті зазначеного заслуговують на підтримку слова відомого українського письменника та громадського діяча Б.Олійника [27]: «…нині, коли ми відаємо, в яку безодню матеріального і духовного зубожіння нас кинули… як низько впала ціна людського життя і гідності, як цілеспрямовано нас ведуть на галери дикого капіталізму, як уперто підштовхують до протиприродної межі, за якою смертність перевищує народжуваність, тобто, до геноциду, коли заохочується зрадництво, відступництво і регентство як норма. Коли за вільноконвертовану валюту продається все – від національних святинь і рідної землі аж до честі і совісті, – то нині, коли ми все це знаємо…, нині се нам не проститься…Пробив роковий час, коли кожен зобов’язаний визначитись бути чи не бути…»

Український народ в ході президентських виборів 2004 і 2010 років наочно продемонстрував усім політичним силам, що вже прийшов час змін і сферу політики та державного управління мають залишити ті, хто задля збагачення і «з адля власної кар’єри готовий принести в жертву усе – честь, совість і власну душу» [28].

За цих умов актуальною постає проблема розвитку цивілізованих форм політичних дискусій на основі поваги до опонента, відмови від так званих «чорних» технологій, підвищення професійності та рівня відповідальності політиків і державних діячів, беззаперечного визнання пріоритету національних інтересів та безумовного об'єднання усіх політичних сил задля вирішення загальонаціональних проблем та проблем національної безпеки.

У контексті зазначеного до пріоритетних загальнонаціональних проблем розвитку держави і права, які потребують об'єднання зусиль усіх політичних сил, слід віднести:

1) проблеми визначення і правового оформлення геополітичного курсу Української держави в сучасних умовах глобалізації;

2) проблеми правового визначення національних інтересів, стратегічних цілей та пріоритетів України;

3) правові проблеми реалізації євроінтеграційних прагнень України;

4) проблеми визначення оптимальної форми державного правління в суверенній Україні;

5) проблеми функціонування механізму Української держави в сучасних умовах;

6) проблемирозбудови громадянського суспільства в Україні;

7) проблеми додержання законності, правопорядку та юридичної відповідальності в Україні.

Вказані проблеми є вкрай актуальними для розвитку Української держави і права та потребують окремого всебічного розгляду. Узагальнити зазначене доцільно словами О.Субтельного [29], що нині Україна остаточно перебирає контроль над своєю долею і входить як визнаний член у сім'ю цивілізованих країн світу. Це велика підстава для надії й віри в те, що майбутнє нації буде значно світлішим ніж її минуле.

Дата добавления: 2013-12-13