Визначення поняття «глобалізація» та роль держави і права у подоланні глобальних викликів і загроз

Лекція 2

РОЛЬ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В СУЧАСНОМУ

ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ

Сучасний світ наприкінці XX століття зазнав радикальних політичних, економічних, соціальних, духовних, екологічних змін. Людство зіткнулося з цілою низкою небачених раніше глобальних проблем, зокрема, таких як проблеми виживання, системної трансформації і розвитку.

Особливий характер новітніх глобальних трансформаційних процесів, як зазначав Президент Національної академії наук України Патон Б.Є., зумовлює потребу їх глибокого осмислення, метою якого є оптимізація суспільного розвитку шляхом стратегічного моделювання. Без розуміння глобальних проблем не можна кваліфіковано підійти до формування національних цілей і стратегій та сподіватись на безпечний розвиток у майбутньому.

У цьому контексті заслуговують на підтримку слова М.Драгоманова, який ще у XIX столітті писав, що уся практична мудрість людська може бути в тому, щоби вбачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, розчавить нас.

І нині у XXI столітті ці слова залишаються актуальними для України, перед якою після отримання незалежності постала важлива і складна проблема адаптації та інтеграції в сучасному світі. Як і решта держав, Україна не може вирішити власні проблеми без врахування впливу глобальних факторів, викликів і загроз.

Що ж таке глобалізація? – є різні підходи щодо його визначення.

З погляду теорії держави і права, глобалізація (фр. global – загальний) – це процес поширення зв'язків, залежностей, обов'язків від локального до загального та вихід за межі державних кордонів.

Термін «глобалізація» пов'язаний насамперед з еволюцією економіки у світовому масштабі, а також з її відбиттям у змісті внутрішньодержавної економічної діяльності (тобто має на меті економічну інтеграцію). Однак глобалізація не вичерпується однією економікою – вона поступово стає системою загальних процесів, що охоплюють усі сфери соціального життя (економічну, політичну, духовно-культурну, правову та ін.).

На рубежі XX і XXI століть виникла теорія «глобальної (світової) держави». Її родоначальник – американський економіст Р.Робертсон. Ця теорія йде далі теорії «конвергенції», оскільки стверджує не тільки про зближення держав, але і про стирання державних кордонів у результаті уніфікації усіх сфер життєдіяльності різних суспільств світу.

При цьому еталоном (зразком) для всіх держав світу подається західний світ, його цінності, ринкова економіка, технологічний прогрес – до них повинні «підтягуватися», добровільно чи примусово, усі суспільства планети і на їх основі передбачається побудова світової політичної системи, світової держави («загальної всесвітньої цивілізації»).

Водночас, за цією теорією, Захід мав одержати статус арбітра у вирішенні конфліктних ситуацій на планеті, що особливо стосується гуманітарних цінностей, аж до втручання у справи будь-якої держави з метою їх відстоювання. Ідея національної держави проголошується менш цінною і значимою, ніж світова держава.

Показниками поступового стирання державних кордонів (у такій інтерпретації глобалізації) служать існуючі наднаціональні, міжнародні та європейські структури, співтовариства та співдружності (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний Гаазький трибунал, Міжнародний кримінальний суд, ООН, НАТО, Європейський Союз, Митний союз та ін.), що відпрацювали механізми впливу і нав’язування рішень іншим державам.

Наочними у цьому контексті є висновки американського професора Збігніва Бжезинського, який ще у 1968 р. висунув тезис про необхідність створення системи глобального планування і довгострокового перерозподілу світових ресурсів.

Він прогнозував поступове формування все більш контрольованого і керованого світового суспільства, в якому пануватиме глобальна еліта, що застосовуватиме найновіші досягнення науки і техніки для впливу на поведінку суспільства. Також пророкувалося формування наднаціональної влади в результаті консолідації провідних індустріально розвинених країн під політичним керівництвом США.

Звернімо увагу, що прикладом реалізації зазначеного є те, що на сьогодні, з погляду економічного розвитку і багатства, у світі сформувалось два полюси: «країни золотого мільярда», тобто розвинені країни, та периферія золотого господарства. При цьому, «країни золотого мільярда» споживають 80% природних ресурсів, що видобуваються на планеті, з яких 40% - США.

Також зауважимо, що вказані доктрини т.зв. «раціонального оптимізму» стали фактичною основою панамериканської теорії глобалізму або теорії глобального імперіалізму.

У контексті глобалізаційних економічних процесів вчені НАН України дали таке визначення глобалізму – це система абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій (відомі як ТНК – транснаціональні корпорації), які вийшли з-під контролю націй-держав свого походження і базування. Вони маневрують фінансовим капіталом, обертаючи його на світовому ринку з шаленою швидкістю, відмовляючись платити податки посилюють експлуатацію багатьох країн і регіонів, у т.ч. власних країн [30].

Розглянута теорія «світової держави», за оцінками вчених, має дещо міфологізований характер, оскільки вважає за можливе побудувати всесвітнє цивілізоване суспільство у формі світової держави у результаті усвідомлення необхідності його створення всіма суспільствами планети. Вона базується на ілюзіях про те, що таке усвідомлення відкриває шлях до інтеграції, демократії і співробітництва, до подолання соціальних протиріч.

Водночас, зовсім не враховується суттєва різниця між народами і державами світу (духовні, культурні, релігійні, етнопсихологічні, соціальні, економічні та інші відмінності), а також можливі негативні наслідки глобалізаційного процесу (соціальні конфлікти, конфронтації цивілізацій, загроза міжнародного тероризму та ін.). До того ж пропагується гегемонізм держав Заходу над всіма іншими.

Заслуговує на увагу оцінка загальносвітових процесів глобалізації, надана Католицькою церквою. З цього приводу Папа Римський Іоан Павло II ще 1996 року дійшов висновку, що провідні держави Заходу зрадили своїм демократичним принципам і рухаються до глобального тоталітаризму. 2011 новий Папа Римський Бенедикт ХІІ розвиваючи цю думку зазначив, що економіка повинна працювати в інтересах усього суспільства, а не обслуговувати потреби лише окремих груп людей.

У цьому контексті влучними є висновки колишнього лідера Сингапуру Лі Куан Ю.: «…оскільки різні суспільства розвивалися протягом тисячоліть по-різному, то їх ідеали та суспільні норми обов’язково мають відрізнятися. Тобто, було нереальним наполягати на тому, щоб американські та європейські стандарти з прав людини кінця двадцятого століття застосувались універсально… Поступово, але беззаперечно, співдружність держав знайде баланс між невтручанням у внутрішні справи інших країн і моральним правом наполягати на більш гуманному та цивілізованому відношенні всіх урядів до їх власних народів. По мірі того, як суспільство стає більш відкритим, буде відбуватися поступове наближення поглядів різних народів і напрацювання єдиного світового стандарту на те, що є прийнятним, а що – неприйнятним, а негуманне, жорстоке або варварське відношення до людей буде засуджуватись» [31].

У теорії глобалізації є як прихильники, так і супротивники. На думку останніх, теорія глобалізації не несе нічого гарного державам, поглинає їх національну своєрідність, позбавляє суверенітету, насамперед, економічного. Сумнівним є впровадження єдиного етико-правового світогляду в усьому світі.

Водночас, загальні інтереси людства вимагають вирішення загальними зусиллями глобальних проблем, які загрожують самому його існуванню, що аж ніяк не означає світового державотворення.

Їх успішне вирішення можливе на принципах згоди і забезпечення рівності усіх держав незалежно від їх розміру і рівня економічного розвитку, відсутності гегемонізму, на демократичній юридичній основі, повазі та обов’язковому виконанні міжнародно-правових зобов’язань і внутрішньодержавних законів [32].

Актуальними є оцінки російських вчених [33], згідно з якими етап сучасної глобалізації на пострадянському просторі ідейно був оформлений наприкінці 80-х років XX століття (в епоху перебудови) з проголошенням нової політичної доктрини. Цією доктриною було визнано наступне:

1) система цінностей західноєвропейського гуманізму є основним критерієм оцінки подій, котрі відбуваються у світі;

2) народи, які населяють планету, становлять єдину систему;

3) подальша інтеграція народів має ґрунтуватися на основі реалізації норм та цінностей концепції прав і свобод людини.

Водночас, заслуговують на увагу і висновки науковців, які вважають, що наявність у народів світу інших світоглядних цінностей, власних соціально-економічних, політичних, етнопсихологічних та релігійних особливостей може призводити до негативних наслідків в ході глобалізації на національному, регіональному та міжнародному рівнях.

Різниця у підходах часто призводить до того, що ми ігноруємо фактори, які сприймаються іншими як дуже суттєві загрози для їх виживання. Тобто, різні підходи до загроз ведуть до ще більшого розколу, а без взаємного визнання загроз не може бути системи колективної безпеки.

У контексті зазначеного в грудні 2004 року було оприлюднено доповідь Групи високого рівня ООН щодо загроз, викликів та змін під назвою «Більш безпечний світ: наша спільна відповідальність» [34].

Її авторами було виокремлено шість блоків загроз, якими світ має займатися зараз і в наступні десятиліття:

1) економічні і соціальні загрози (включаючи злидні, інфекційні загрози та екологічну деградацію);

2) міждержавні конфлікти;

3) внутрішні конфлікти (включаючи громадянську війну, геноцид та інші масові звірства);

4) поширення і можливе застосування ядерної, радіологічної, хімічної і бактеріологічної зброї;

5) тероризм;

6) транснаціональна організована злочинність.

У контексті зазначеного 2009 року цікаву методику оцінювання безпечності життя людей і сталого розвитку країн запропонували вчені Національної академії наук України, які отримали підтримку науковців багатьох іноземних держав [35].

В основу їх досліджень покладено такі глобальні загрози і чинники сталого розвитку країн:

1) енергетична безпека;

2) баланс території країни, природних ресурсів і населення (біоємкість);

3) нерівність соціальних груп;

4) глобальні хвороби;

5) дитяча смертність;

6) корупція;

7) питна вода;

8) глобальне потепління;

9) державна нестабільність;

10) природні й техногенні катастрофи.

За результатами досліджень до найбільш безпечних країн світу було віднесено: Канаду, Швецію, Норвегію, Австралію, Фінляндію, Нову Зеландію, Швейцарію, Нідерланди, Австрію.

Країни великої вісімки за рівнем безпеки зайняли далеко не перші місця серед держав світу: Японія – 12, Франція – 14, Німеччина – 15, Велика Британія – 20, Італія – 23, США – 32, Росія – 63.

Серед постсоціалістичних країн місця розподілилися наступним чином: Латвія – 25, Словакія – 28, Польща – 30, Чеська Республіка – 31, Болгарія – 33, Естонія – 35, Україна ­– 50, Молдова – 54, Румунія – 55, Росія – 63, Грузія – 69, Арменія – 81, Азербайджан – 84, Узбекистан – 85, Казахстан – 89, Таджикистан – 91.

В умовах «інформаційної революції», що відбувається в Україні та світі, стрімкого розвитку «інформаційного суспільства», а також інтеграції України у світовий (глобальний) інформаційний простір, вкрай актуальною постає проблема забезпечення інформаційноїбезпеки .

Рівень сучасних викликів і загроз в інформаційній сфері наочно підтверджує справедливість і виключну значимість положень ст. 17 Конституції України про те, що захист державного суверенітету і забезпечення інформаційної безпеки є однією з основних функцій держави і справою всього Українського народу.

Вкрай важливою в контексті інформаційної безпеки людини, суспільства і держави є проблема протидії інформаційним операціям та інформаційним війнам.

За результатами досліджень, проведених вченими Національної академії правових наук України спільно з вітчизняними та іноземними партнерами, першочергової уваги потребують такі ключові проблеми інформаційної безпеки [36]:

– нині стрімко формується і розвивається глобальний інформаційний простір;

– в інформаційній сфері людства відбуваються революційні зміни і трансформації, які активізують нові глобальні виклики і загрози;

– більшість країн світу вже зіштовхнулася з проблемами кібертероризму, кіберзлочинності та іншими проблемами інформаційної безпеки;

– протягом останніх десятиліть спостерігається тенденція до поширення інформаційної агресії і насилля;

– набувають поширення агресивна реклама, спроби маніпуляції свідомістю людини, періодично проводяться інформаційно-психологічні операції;

– майже у 120 країнах світу (за оцінками американських експертів) ведуться розробки інформаційної зброї або її елементів (для порівняння – розробки зброї масового знищення здійснюються у близько 20 країнах);

– наслідки використання сучасної інформаційної зброї (згідно з висновками вчених та експертів європейських країн, України, РФ і США) можуть бути співставними із застосуванням зброї масового ураження;

– новітні виклики і загрози в інформаційній сфері становлять реальну загрозу безпеці людства та міжнародному правопорядку.

За нашими оцінками, які знайшли підтримку вітчизняних та іноземних вчених та експертів, жодна держава світу в умовах інформаційної глобалізації не здатна самостійно забезпечити власну інформаційну безпеку.

Враховуючи зазначене проблема інформаційного виміру колективної безпеки є вкрай важливою для більшості країн світу, які розвивають або формують інформаційні суспільства, у т.ч. й України. При цьому виникає низка системних проблем, що потребують наукового опрацювання, зокрема:

– перегляду принципів і механізмів міжнародних відносин та співробітництва в галузі інформаційної безпеки;

– пошуку балансу між правами людини та потребою суспільства і держави у забезпеченні інформаційної безпеки;

– міжнародно-правового визначення ключових понять в інформаційній сфері, зокрема, розмежування понять інформаційна безпека та кібербезпека, кібертероризм та кіберзлочинність тощо;

– посилення міжнародно-правової відповідальності за використання в інформаційній сфері сил і засобів, які створюють загрози життю і здоров’ю людини;

– розробки сучасних моделей інформаційної безпеки.

Аналіз глобальних процесів дає можливість дійти таких основних висновків:

1) сучасні загрози виходять за межі національних кордонів, взаємопов’язані і мають усуватися на глобальному, регіональному і національному рівнях;

2) жодна країна світу, незалежно від рівня економічного розвитку, не здатна самостійно забезпечити належний рівень безпеки і сталого розвитку;

3) колективні стратегії, колективні заклади і почуття колективної відповідальності абсолютно необхідні.

Водночас, сучасні геополітичні процеси, пов’язані з формуванням багатополярного світу, можуть призвести до виникнення нових глобальних викликів і загроз.

Розглянемо це питання більш предметно.

Як відомо, до кінця 80-х років минулого століття світ був двополярним, на полюсах якого знаходились США і колишній Радянський Союз. Наслідком цієї системи була «холодна війна», що тривала протягом декількох десятиліть, гонка озброєнь та неодноразове перебування світу на межі ядерного протистояння.

З початку 1990-х років з розпадом СРСР та системи соціалістичних країн, світ перетворився на однополярний. Наслідком цього стало стрімке поширення західних стандартів демократії у багатьох країнах світу, активізація процесів глобалізації у сфері економіки та розвиток діяльності транснаціональних корпорацій.

Протягом останніх років, в умовах стрімкого економічного зростання окремих країн, все більше вчених та експертів почали звертати увагу на формування багатополярного світу, коли поряд із США активно розвиваються так звані «нові центри сили»:

1) Європейський Союз;

2) Японія;

3) Китай;

4) Індія;

5) Бразилія;

6) на роль субрегіонального лідера також претендує Росія.

Все активніше заявляють про себе й арабські держави, зокрема, члени Організації країн-експортерів нафти (OPEC).

Кожен із нових регіональних лідерів та країни, що перебувають під їх впливом створюють спеціальні інститути, що координують економічні, військово-політичні, культурні та інші інтеграційні процеси, які сприяють розширенню сфер їхнього впливу, прагнуть оволодіти новітніми технологіями і зразками озброєння тощо.

Все це може призвести до нового протистояння та боротьби геополітичних гігантів за сфери впливу, виникнення «інформаційних та економічних воєн», а також збройних конфліктів.

У цьому контексті виникає дві ключові проблеми:

1) щодо правового врегулювання нових міжнародних відносин, які формуються, запобігання новітнім викликам і загрозам правовими засобами;

2) щодо визначення і правового оформлення ролі й місця України в сучасних умовах геополітичних трансформацій.

За нашими оцінками, відсутність належного правового врегулювання відносин між світовими «центрами сили», як зазначалося, може призвести до виникнення нових викликів і загроз. Крайнім наслідком цього може бути чергове протистояння між групами держав, виникнення економічних, енергетичних чи інформаційних воєн та збройних конфліктів. (Наочно це підтвердили події, пов’язані зі збройним протистоянням 2008 року між Росією та Грузією, конфліктами між РФ та Україною щодо газових угод тощо).

З огляду на викладене ми маємо досягти нового консенсусу між народами, державами та їх союзами, суть якого є простою: ми всі відповідаємо за безпеку один одного і маємо розвивати рівноправні та взаємовигідні стосунки.

При цьому, уподоланні глобальних викликів і загроз ключова роль, як і раніше, залишається за суверенними державами за умови посилення їх співпраці та взаємної відповідальності.

Дата добавления: 2013-12-13