Проблеми визначення і правового оформлення геополітичного курсу Української держави

Протягом останніх років Українські політики, експерти та вчені, як свідчить аналіз, виокремлювали три можливі вектори геополітичного курсу нашої держави:

1) європейська і євроатлантична інтеграція (вступ до ЄС і НАТО);

2) євроазійська інтеграція (розвиток відносин з РФ та іншими країнами СНД, створення Євроазійського союзу або Східно – Європейського Союзу);

3) юридичне оформлення нейтрального статусу держави.

Стосовно набуття Україною статусу нейтральної держави слід зауважити, що закріплене нормами права поняття нейтрального статусу країни часто підміняється відомим з історії статусом так званої «буферної» або «сірої зони», який неминуче призводив до втрати державного суверенітету.

У цьому контексті підкреслимо, що згідно з нормами міжнародного права нейтральна країна, зокрема, не повинна мати на власній території іноземних військових баз, а найголовніше – вона має отримати юридичне підтвердження нейтрального статусу з боку країн-сусідів, а також інших держав, що гарантують безпеку нейтральної країни (як, приміром, Австрія, Швейцарія та ін.)

Як свідчить історико-правовий аналіз, прагнення нашої країни до нейтрального статусу вперше було проголошене в Декларації про державний суверенітет України, яка передувала Акту проголошення незалежності України. Зокрема, у розділі IX Декларації (зовнішня і внутрішня безпека) зазначалося про намір України стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проте на етапі відмови України від ядерної зброї нейтральний статус держави не отримав належного правового оформлення. Як наслідок, країни – гаранти безпеки України, зокрема, РФ, США і Велика Британія, а згодом – Франція та Китай взяли на себе лише відповідні політичні зобов’язання, не підкріплені реальними юридичними гарантіями безпеки. (Це наочно засвідчили криза у відносинах між Україною та Росією з приводу енергоносіїв наприкінці 2005 – на початку 2006 року та інші загальновідомі інциденти – Тузла, Севастополь тощо).

Отже, процес міжнародно-правового визнання країни як нейтральної держави досить складний, а без цієї юридичної процедури, як уже зазначалося, може відбутися перетворення України у «буферну зону» з усіма відповідними наслідками.

Основним ідеологом євроазійської інтеграції на пострадянському просторі нині виступає Російська Федерація. При цьому, за оцінками багатьох політиків та експертів, кінцевою метою ставиться відновлення союзної держави або формування дієвих механізмів російського впливу на пострадянські країни.

У цьому контексті цікавими є спостереження українських вчених В.Горбуліна, О.Бєлова, О.Литвиненка, які обґрунтовують паралелі імперського розвитку сучасної Росії з проблемами Російської імперії кінця XIX – початку XX століття, що призвели до її руйнації, та відновлення більшовиками імперських принципів побудови СРСР, що також призвело до його розпаду [37]. Про наявність внутрішніх загроз територіальній цілісності Російській Федерації як єдиній державі висловлювались і російські експерти та вчені. За цих умов Україна має сприяти Росії у подоланні імперських традицій та розвивати взаємовигідні рівноправні стосунки.

Поряд з цим, окремі російські політологи висловлювали ідею щодо створення на основі європейських принципів Східно – Європейського Союзу (СЄС) у складі Російської Федерації, України, Білорусії, Казахстану та інших країн. За оцінками С.Маркова [38], моделлю для реалізації цієї ідеї міг бути Єдиний економічний простір з його подальшою трансформацією у конфедерацію по типу сучасного Євросоюзу з можливим центром у м. Києві.

При цьому, розглядалося питання щодо формування і розвитку стратегічного співробітництва між СЄС і ЄС з подальшою інтеграцією цих міжнародних організацій, у т.ч. на основі:

– створення в СЄС інституцій і законів, сумісних з ЄС;

– формування зони вільної торгівлі, спільного гуманітарно-культурно-освітнього простору;

– участі політиків та експертів ЄС в якості консультантів і спостерігачів у формуванні СЄС тощо.

Характерно, що ця ідея висловлювалась лише 2005 року (після «помаранчевої революції» в Україні) і надалі свого розвитку не отримала.

Водночас, слід пам’ятати, що спроба створення союзної держави між Росією та Білорусією фактично призвела до того, що останній було запропоновано стати одним із суб’єктом РФ.

Щодо України окремими державними діячами та політичними силами Росії неодноразово висловлювались територіальні претензії, а також ідеї стосовно її розпорошення на окремі територіальні складові. Нині офіційна політика Росія тяжіє до того, що Україна має залишитись унітарною, але позаблоковою (нейтральною) державою.

В цілому, за оцінками експертів, до завершення трансформаційних процесів в Російській Федерації та інших країнах-членах СНД, впровадження ідей євроазійського вектору інтеграції вбачається малоймовірним, а їх штучне «проштовхування» може призвести до погіршення відносин між вказаними країнами.

Натомість Законом України «Про основи національної безпеки України» з 2003 по 2010 рік стратегічним напрямом зовшіньополітичного курсу було визначено європейську і євроатлантичну інтеграцію України, що передбачало вступ до Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору. Водночас у 2010 році після внесення змін до цього Закону та прийняття Закону України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» підтверджувався курс на інтеграцію України до ЄС, а курс щодо вступу до НАТО змінився на розвиток співробітництва з НАТО та іншими системами колективної безпеки за умови позаблоковості України.

Слід зауважити, що ідея вступу до Європейського Союзу в цілому позитивно сприймається Українським народом. Водночас, внаслідок кардинального реформування і розширення ЄС протягом останніх років усередині самого Союзу виник комплекс політико-правових, соціально-економічних та інших проблем, які викликають певне невдоволення населення низки країн-членів і потребують термінового вирішення.

За різними оцінками, процес збалансування ситуації всередині ЄС, адаптації нових членів до загальних вимог та розв’язання наявних проблем потребує значних ресурсів і може бути досить тривалим. До цього прийняття великих за територією, населенням та економічним потенціалом країн до складу ЄС видається малоймовірним. З огляду на викладене активно опрацьовувались питання щодо отримання Україною асоційованого членства в ЄС, розвитку економічного співробітництва та створення зони вільної торгівлі.

За цих умов досить цікавим було прийняття в лютому 2010 року (в день інавгурації нового Президента України) резолюції Європарламенту щодо можливості подання Україною заявки стосовно членства у Європейському Союзі. Як свідчить аналіз, це був перший реальний сигнал Україні щодо членства в ЄС, який відкриває нові можливості дальшого розвитку нашої держави та суспільства.

Стосовно вступу до НАТО слід зауважити, що під час Бухарестського самміту країн-членів НАТО 2008 року було прийняте рішення, що Україна у перспективі набуде членства у цій організації. Утім, можливий вступ України до НАТО, зокрема її військової складової, як свідчать результати соціологічних досліджень, поки не знаходить широкої підтримки серед населення, а також єдності серед українських політиків.

Крім цього, кроки до євроатлантичної інтеграції України викликають активний спротив з боку Російської Федерації, яка при цьому розвиває власне співробітництво з НАТО, не виключає можливості свого членства у цій організації, але оцінює розширення блоку на схід як загрозу національній безпеці.

Зважуючи всі аргументи «за» і «проти» слід також враховувати, що з початку 1990-х реформування Збройних Сил України, у т.ч. кардинальне зменшення їх загальної чисельності (до 190 тис. осіб у 2010 р.) здійснювалось з урахуванням перспективи вступу України до НАТО.

Загалом євроатлантична інтеграція України вбачається можливою лише в разі об’’єднання провідних політичних сил та отримання підтримки в суспільстві, а проголошення нового позаблокового статусу України потребує кардинального перегляду оборонної політики та підходів щодо подальшого розвитку вітчизняних Збройних Сил.

Водночас, ми маємо пам’ятати, що вступ до будь-якої міжнародної структури не є панацеєю і не дозволить «автоматично» вирішити наявні суспільно-політичні, економічні та інші проблеми, підвищити рівень життя і соціальну захищеність громадян України. В кінцевому рахунку все це залежить від нашої спільної праці й здатності усіх політичних сил, незалежно від їх ідеологічної орієнтації та протиріч, запровадити нові принципи взаємовідносин та спільної праці задля майбутнього народу і держави.

В цілому, аналіз глобальних викликів і загроз національній та міжнародній безпеці, сучасних геополітичних трансформацій дозволяє зробити такі основні висновки:

1) Україна потребує подальшої розбудови системи правового гарантування національної безпеки шляхом напрацювання відповідних законів, концепцій, доктрин, стратегій і програм. У зв’язку з цим актуальною постає проблема розвитку правової науки в галузі національної безпеки та інституційного забезпечення її становлення;

2) сучасні процеси, пов’язані з формуванням багатополярного світу, потребують розробки правових гарантій та правових механізмів виявлення, запобігання і подолання новітніх викликів і загроз та розвитку права міжнародної безпеки. За цих умов правова наука зокрема має сприяти запровадженню нового консенсусу між народами, державами та союзами, посиленню їх співпраці та взаємної відповідальності;

3) вибір того чи іншого геостратегічного напряму подальшого розвитку України та питання його правового оформлення, потребують всебічного наукового опрацювання, належного політичного, економічного та порівняльно-правового аналізу, доведення відповідних прогнозів та оцінок до широкого загалу й прийняття на основі сформованої громадської думки та підтримки суспільства відповідних політико-правових рішень. При цьому, ми маємо навчитись поважати себе і власну історію, як основу подальшого розвитку суспільства і держави.

[1] Бичко І.В. Філософія. Курс лекцій. К.: «Либідь», 1993. – С. 219

[2] Чмихав М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: курс лекцій. К., 1992. С. 249 – 250.

[3] Чмихав М.О. Україна від минулого до майбутнього // вісник Київського університету. Історико-філологічні науки, випуск 8. Вид-во Київського університету, 1992. С. 34.

[4] Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: Вид-во А.С.К., 2006. – С. 29 - 35

[5] Райгородский В.Л. Политические и правовые средства обеспечения национальной безопасности Российской Федерации: Дис. … д-ра юрид. наук: 23.00.02. – Ростов н/Д., 2004. – 284 с.

* Лі Куан Ю протягом 1959 – 1990 років був Прем’єр-Міністром Сингапуру. Під його керівництвом ця держава перетворилася із Британської колонії в одну із найбільш розвинених країн світу.

[6] Lee Kuan Yew. The Singapore Story: 1965 – 2000. From third world to first. Harper Collins Pulishers, N.Y., USA, 2000. P. 313.

[7] Алексєєв Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985–1999 рр.): Навч. посіб. – К.: ЕКСОб, 2000. – С. 71-72, 76.

[8] Млечин Л. М. Председатели органов госбезопасности. Рассекреченные судьбы. 3-е изд., доп. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2003. – С. 698.

[9] Gordon Bennett. The SBU – The Security Service of Ukraine. – Central Eastern Europe Series. – 04/25. – hhtp.//www.da.mod.uk/csrc.

[10] Заява Президії Верховної Ради УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 40. – Ст. 529.

[11] Газета «Правда». – 5 вересня 1991 р.

[12] Газета «Правда». – 6 вересня 1991 р.; Газета «Правда». – 7 вересня 1991 р.

[13] Заява Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 13. – Ст. 180.

[14] Закон Української РСР «Про міністерства і державні комітети Української РСР» // ВВР УРСР. – 1990. – № 33. – Ст. 482.

[15] Постанова Верховної Ради УРСР від 3 серпня 1990 року «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР» // ВВР УРСР. – 1990. – № 34. – Ст. 500.

[16] Алексєєв Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985–1999 рр.): Навч. посіб. – К.: ЕКСОб, 2000. – С. 70.

[17] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 49. – Ст. 636, 637; Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 9. – Ст. 86.

[18] Постанова Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи по зміцненню законності і правопорядку в республіці» // ВВР УРСР. – 1990. – № 51. – Ст. 647.

[19] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 26. – Ст. 289; Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 28. – Ст. 342.

[20] Постанова Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» //ВВР УРСР. – 1991. – № 38. – Ст. 502.

[21] Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» // ВВР України. – 1991. – № 46. – Ст. 621.

[22] Постанова Верховної Ради України «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту» // ВВР України. – 1991. – № 38. – Ст. 503.

[23] Постанова Верховної Ради України «Про департизацію державних органів, установ та організацій» // ВВР України. – 1991. – № 38. – Ст. 504.

[24] Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні» // ВВР України. – 1991. – № 38. – Ст. 506.

[25] Постанова Президії Верховної Ради України «Про заяву Президії Верховної Ради України щодо Збройних Сил України» // ВВР України. – 1992. – № 5. – Ст. 45.

[26] М.Горинь, газета «Вільна Україна», 8 серпня 1992 р.

[27] Б.Олійник. Два роки в Кремлі. К.: «Сільські вісті», 1992. – С. 96-97.

[28] В.К.Врублевський. Владимир Щербицкий – правда и вымыслы. К.: «Довіра», 1993.

[29] О.Субтельний. Історія України. К.: Либідь, 1992. – С. 496.

[30] О.Білорус. Проблеми політичної економії глобалізму. Глобалізм як світова система імперіалістичної інтеграції. Матеріали науково-практичної конференції. – С. 7.

[31] Lee Kuan Yew. The Singapore Story: 1965 – 2000. From third world to first. Harper Collins Pulishers, N.Y., USA, 2000. P. 345.

[32] Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Харків: Еспада, 2006. – С. 88-89.

[33] Райгородский В.Л. Политические и правовые средства обеспечения национальной безопасности Российской Федерации: Дис. … д-ра юрид. наук: 23.00.02. – Ростов н/Д., 2004. – 284 с.

[34] Сектор безпеки: рекомендації міжнародних організацій. Збірник документів / Упорядн. О.Ф. Бєлов. – К.: НКЦ СБ України, 2006. – С. 34–36.[Електронний ресурс]. – Доступний з: www.un.org/secureworld.

[35] Світовий центр данних «Геоінформатика і сталий розвиток». [Електронний ресурс]. – Доступний з: http.//www.org.ua. Презентаційні матеріали ННК «Інститут прикладного системного аналізу» НАН України та МОН України. [Електронний ресурс]. – Доступний з: http.//www. іpsa.edu.ua.

[36] Дзьобань О.П., Пилипчук В.Г. Інформаційне насилля та безпека: світоглядно-правові аспекти: Монографія (За заг. ред. проф. В.Пилипчука). – Харків: Майдан, 2011. – 244 с.; Матеріали круглого столу «Проблеми та пріоритети розвитку правової науки в інформаційній сфері». – К.: НДЦПІ НАПрН України, 2010; Матеріали круглого столу «Інформаційне суспільство в Україні: глобальні виклики та національні можливості». – К.: НІСД, 2011; Матеріали круглого столу «Інформаційне суспільство: право – інновації – бізнес». – К.: «Академпрес», 2011; Материалы международной конференции «Информационные технологии и безопасность: проблемы научного и правового обеспечения кибербезопасности в современном мире». – К.: ИПРИ НАН Украины, 2011; Матеріали міжнародного круглого столу «Моделювання колективної безпеки: інформаційний вимір». – К.: НДЦПІ НАПрН України, 2011; Пилипчук В.Г., Брижко В.М. Проблеми становлення і розвитку інформаційного законодавства в контексті євроінтеграції України // Інформація і право: науковий журнал. – К.: НДЦПІ, 2011. – № 1(1). – С. 11 – 19.

.

[37] Горбулін В.П., Бєлов О.Ф., Литвиненко О.В. Національна безпека: порядок денний для України. – К.: ВД «Стилос», 2009. – С. 64-65.

[38] Марков С.: «Кого поддерживать – Ющенко, Тимошенко или Януковича?». – www. km. ru. – 2005. – 11.10.

Дата добавления: 2013-12-13