Утвердження християнства

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка найбільшої могутності досягла в VIII ст. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з'явились нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, крім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив з княжого черепа чашу для пиття.

У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого роз­громила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приуралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор'я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку ХНІ ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочів­никами, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. по­ловці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половецьких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольговичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича -і мати, і бабка (по батькові).

* Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утворення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.

4. Антична колонізація Північного Причорномор'я

(VIІ ст. до н.е. - V ст. н.е.)

З VII ст. до н.е. в Північному Причорно­мор'ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Сева­стополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші.

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці поселення невдовзі стали неза­лежними державами (VII-! ст. до н.е.), а пізніше (І ст. до н.е. - III ст.. н.е.) опинились під про­текторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягли у УІ-ІУ ст. до н.е. Провідну роль серед них відігравали Ольвія, Херсонес, Боспорське царство.

Головні причини заснування греками колоній - дефіцит землі і хліба, пере­населеність грецьких міст, воєнно-політичні конфлікти. Лідерство у заснуванні колоній належало малоазійському місту Мілету, "родоначальнику" понад 90 міст у басейні Чорного моря. Саме з малоазійських грецьких міст, які терпіли від постійних нападів персів і лідійців, рухався основний потік грецьких колоністів.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирі­шальну роль у політичному житті відігравав демос) або аристократичними (де влада фак­тично належала рабовласницькій аристо­кратії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес. Як свідчать джерела, демократизації суспільного життя міст передувала гостра внутрішня соціальна бо­ротьба. Так, переломним моментом в історії Ольвії можна вважати осаду міста полко­водцем Зопіріоном у 331 р. до н.е. У цей період у місті спалахнула гостра соціальна боротьба: було звільнено рабів, наділено громадян­ськими правами іноземців, пом'якшено боргові зобов'язання, збільшено повноваження народних зборів. Соціальні реформи за­спокоїли населення, в результаті Ольвія змогла дати відсіч Зопіріону.

Єдина монархія - Боспорське царство - виникла у V ст. до н.е. в результаті об'єднання більш як 20 міст на чолі з Пантікапеєм. Причому спочатку держава представляла со­бою союз грецьких міст, кожне із яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов'ї та на Кубані). У період свого розквіту (ІУ-ІІІ ст. до н.е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. Правлячими династіями були Археанактиди ( 480-438 рр. до н.е.) та Спартокіди, що стояли при владі до 107 р. до н.е., коли під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перісада V. По­встання виявилося згубним для Боспорської держави: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а у 70-х роках IV ст. н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.

Господарство античних міст-держав було засноване на жорстокій експлуатації рабів.

Економіка була багатогалузевою:

· Торгівля велася у двох напрямках - з Гре­цією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худо­бу, шкіру, пушнину, рабів. Сусідам прода­вали вино, зброю, тканини, вироби мистец­тва та ін.

· Ремесло досягло високого рівня розвитку і славилося виробництвом металевих, керамічних, ювелірних виробів, ткацтвом. О Землеробство: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші і т.п.

· Скотарство і рибальство.

Духовна культура досягла високого рівня розвитку: розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура.

Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури.

Причини занепаду:

· загальна криза рабовласництва, яка почалася з ІІІ ст. н.е. і підірвала сили держав;

· натиск кочовиків. У III ст. н.е. під натиском готів загинула Ольвія та ін. міста, в IV ст. н.е. під натиском гунів загинуло Боспорське царство. У Vст. н.е. античні міста-держави припинили існування.

* Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, у т.ч. і слов'ян.

ЛЕКЦІЯ № 2

Тема: Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу.

ПЛАН:

1. Слов’янські племена.

2. Київська Русь (ІХ-ХІІ ст..).

3. Галицько-Волинське князівство (ХІІ-ХІV ст..).

4. Культура України давньоруського періоду.

1. Походження слов'ян

Слов'яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Індоєвропейці, широко розселившись по Європі і Азії, дали початок багатьом народам, у тому числі і слов'янам.

Як окрема етнічна спільність, слов'яни сформувалися на початок нашої ери. Ряд істориків ототожнюють слов'ян із вене­дами. Перші письмові згадки про слов'ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І-ІІ ст. н.е. - Плінія, Тацита, Птолемея. На думку більшості вчених, батьківщина слов'ян охоплювала територію від серед­ньої течії Дніпра до Вісли.

Звідси, в ІІ-УІІ ст. н.е. - в період Вели­кого переселення народів - слов'яни широко розселилися у всіх напрямках. В результаті слов'янський етнос розпався на три гілки: західних слов'ян, південних

слов'ян і східних слов'ян. Східні слов'яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов'яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицький сербам.

Південні слов'яни - болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македон­цям, чорногорцям.

Східні слов'яни - українцям, росіянам, білорусам.

З II ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури, добре дослідженої на сьогод­нішній день (досліджено більше 2 тис. поселень).

Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося дво­пілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й ви­возили зерно на зовнішні ринки.

У всіх поселеннях знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень. Виявлено близько 100 найменувань виробів із заліза і сталі.

Анти підтримували торговельні зв'язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господар­ства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

В IV ст. н.е. анти створили державне об'єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Ант­ський союз мав характер військової демократії. Проіснував до 7 ст. н.е. і роз­пався під ударами аварів.

Після його розпаду на території Украї­ни, де розселилися східні слов'яни, утвори­лися окремі племінні об'єднання, розташу­вання і назва яких відомі із літопису "Повість минулих літ": поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі.

У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які про­живали у Середньому Подніпров'ї: вони знаходилися майже в центрі східнослов'ян­ських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов'янських земель, їх столицею був Київ, заснований, за даними археологів, у кін. V - першій пол. VI ст.н.е. За легендою, Київ заснували князь Кий, його брати Щек, Хориві сестра Либідь. Першими ж київськими князями, існу­вання яких зафіксовано письмовими джере­лами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х рр. IX ст. до 882 р.

За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими - дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільмен­ських словен у північних Новгородських землях. Як сповіщається в літописі, слов'ян­ське населення запросило варязьких князів, аби ті забезпечили спокій в їхніх землях. "

* 3 середини IX ст. навколо полян постає стабільне державне об'єднання, яке в арабських письмових джерелах отри­мало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київ­ським князівством.

Міжнародні зв'язки Київського князівства свідчать про його могутність, авторитет. У 860р. дружина Аскольда здійснила похід на Візантію, змусивши її сплатити контрибуцію.

Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом зросла Київська Русь.

У 882 р. Новгородський князь Олег разом; із сином Рюрика Ігорем захопили Київ. В результаті Олег об'єднав Київські і Новгородські землі і розпочав консолідацію українських та інших східнослов'ян­ських племен.

Таким чином, утвердження Олега в Києві знаменувало створення великої держави східних слов'ян - Київської Русі або Давньої Русі.

Слов'яни і скандинави

Скандинавські ватаги професіональних воїнів, яких на заході Європи звали норман- вами ("північними людьми"), а на сході ва­рягами (від шведського уаг- клятва), з кінця IX - початку X ст. здійснювали напади на землі Данії, Англії, Франції, Південної Прибал­тики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися в Америці. Основними їхніми заняттями стали воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до против­ника, так і до себе. Осідаючи в місцях своїх переможних вилазок, змішуючись з місцевим населенням, вікінги швидко втягувалися в культуру підкорених територій.

На поч. IX ст. активізувалося проникнення варягів через систему річок та озер углиб Східної Європи. Прямуючи на схід, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету. Ладозьке озеро і р. Волхов служили "в'їз­ними ворітьми" з Балтики: через басейн оз. Іль­мень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море - арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприєм­ливі купці-воїни переправляли на південь мед, віск, хутра, рабів. З часом південний напрямок починає переважати у здобичницькій, вій­ськово-службовій і торговельній діяльності скандинавів.

З IX ст. скандинавські мореплавці почали проникати на новий торговий шлях на пів­день, який отримав назву "шлях з варяг у греки". З оз. Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів'я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Осідаючи в прирічкових населених пунктах, варяги або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини, або вступали з ними у союзницькі відносини. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи, і власне ця специфіка розташування міста, яка дозво­ляла контролювати увесь дніпровський шлях, надала йому роль бази, з якої впродовж IX ст. нормани здійснили поступове об'єднання територій, пов'язаних конфігурацією гідро­графічної мережі з Дніпром.

Зазначимо, що археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу скан­динавів у Середньому Подніпров'ї періоду заснування Руської землі. На східнослов'ян­ських землях вони з'явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.

Походження назви "Русь"

Нестор-літогшсець, роблячи у 860 р. запис про похід Аскольда і Діра на Константино­поль, відзначає, що з того часу "начася про­зивати Руска земля".

В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін "Русь ". Дехто з дослідників намагається довести його фін­ське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви "Русь" в інших народів. Поступово термін "Русь" поши­рюється на всіх дружинників, у тому числі й слов'янського походження. Назва "Русь" поширюється насамперед на полян, що панували у протидержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. Цим же словом іменували й Давньоруську державу з центром у Києві. Офіційні назви "Русь", "Руська земля" у X-XI ст. стають загальновживаними на всьому її просторі.

* Отже, слово "Русь" виникло не як етно­нім, а як політична назва державного об'єднання.

• Утворення Київської Русі

Як Ви вже знаєте, Новгородський князь Олег захопив київський пре­стол. Два політичних центри - Київ і Новгород - об'єдналися в одну державу, яка отримала назву Київська Русь. Першим князем Київської Русі став Олег. Його наступник - Ігор заснував правлячу на Русі династію Рюриковичів.

Теорії походження Київської Русі

В історичній науці склалося декілька теорій щодо утворення Київської Русі. Найбільш поширеними вважаються:

Норманська теорія: варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, східнослов'янські племена були нездатні без допомоги зовні заснувати могутню державу.

Норманську теорію започаткували німецькі історики Г.Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій пол. XVIII ст. в Росії.

Теорія природничо-історичного (авто­хтонного) походження Київської Русі: з варягами чи без варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо:

· для цього у східних слов'ян існували всі необхідні внутрішні соціально-еконо­мічні передумови;

· процес державотворення розпочався у східних слов'ян ще до приходу варягів;

· варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпоряд­кувати дніпровський торговельний шлях (так званий "шлях із варяг в греки"), об­класти даниною місцеве населення.

Цю теорію сповідували видатні україн­ські історики XIX - поч. ХХ ст. М.Косто­маров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій та інші.

Антинорманської теорії дотримується і сучасна українська історіографія.

Дійсно, держава виникає лише тоді, коли стає історичною необхідністю - на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства. Саме на такій стадії суспільного розвитку зна­ходилися східні слов'яни у УПІ-ІХ ст.

2. Устрій Київської Русі

Ранньофеодальний характер Київської Русі

Київську Русь характеризують як ранньо­феодальну державу: стрімка її феодалізація відбувалася при збереженні помітних за­лишків родоплемінного ладу. Серед них, перш за все, виділяються такі:

® збереження до XI ст. колективної влас­ності на землю. (Індивідуальна земельна власність зародилася на Русі у другій пол. XI ст.).

® збереження до X ст. (до адміністра­тивної реформи Володимира Великого) племінних князівств;

® збереження таких форм родоплемін­ного ладу, як віче, народне ополчення.

Щоб зрозуміти, що являла собою Київ­ська Русь, слід дати характеристику її еко­номічного, соціального, політичного та етнічного устрою.

Економіка

Загальновизнаним є той факт, що Русь мала розвинеш для свого часу продуктивні сили і багату економіку.

Землеробство - провідна галузь, прак­тикувалася 2-3- пільна система. Основними зерновими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес. Вирощували також бобові та технічні культури, городину. Із землеробських знарядь використовували переважно рало, плуг, соху.

Скотарство - набуло значного поши­рення, особливо в степовій зоні. Розводили велику і малу рогату худобу, коней, свиней, птахів.

Ремесло - існувало до 60 спеціальнос­тей. Найважливішими його галузями були: чорна металургія, гончарство, ткацтво, юве­лірне та деревообробне виробництво.

Торгівля - як внутрішня, так і зовнішня - мала велике значення в господарському житті. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва і т.п. У X ст., з часів Володимира Великого, з'явилася власна монета - злотники й срібляники. З XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня - злиток срібла різної ваги (до 200 г).

Допоміжні галузі - мисливство, ри­бальство, бджільництво, бортництво.

Соціальна структура

Суспільство Київської Русі еволюціо­нувало у напрямку до ранньофеодального, у зв'язку з чим відбувалися відповідні зміни в його соціальній структурі.

У соціальній структурі давньоруського суспільства XI ст. можна виділити такі основні групи населення:

Князі (представники правлячої та пле­мінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вот­чинами.

Основна група - селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

"Холопи" - раби - використовувалися в домашньому господарстві.

Міщанство -- складало багаточисельну верству. За приблизними роз­рахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до ЗО тис. чоловік).

Духовенство - формується з прийнят­тям християнства.

Посилення експлуатації панівною верхів­кою безпосередніх виробників у містах і селах викликало опір народних мас, що часто вияв­лялося у формі збройних повстань. Повстання охоплювали чималу територію Київської Русі, і в них брали участь різні прошарки населення. Помітним виявом народного руху, зокрема, було повстання 1113 р. у Києві. Повстання киян спричинилося невдоволенням політикою ве­ликого князя Святополка Ізяславовича, за правління якого Південна Русь зазнала числен­них братовбивчих міжусобних війн, що при­зводили до голоду й зубожіння трудового люду. Так, в результаті гострих сутичок прав­лячої династії з феодалами Галицької землі до Києва припинилися поставки солі. З цієї обставини швидко скористалися місцеві лихварі й сам князь, монополізувавши тор­гівлю сіллю. Вістря народного гніву було спрямовано не тільки проти безпосередніх торговців-спекулянтів, але й проти князівської адміністрації, світських та церковних феода­лів. Повстанці розгромили і пограбували двір київського тисяцького Путяти й збиралися вчинити напад на будинки інших феодалів та монастирі. Побоюючись розростання кон­флікту, київські "мостиві мужі" звертаються до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти великокнязівський стіл і вгамувати повстання в Києві.

Форма правління

Київська Русь була ранньофеодальною монархією: київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допо­могою найближчого оточення - особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими їм князівствами), намісників (управляли невеликими містами).

Віче існувало як орган місцевого само­управління.

Територіально-політичний устрій

Територіальне Київська Русь не була єдиною і монолітною державою. Вона складалася приблизно з 15 удільних кня­зівств, які характеризувалися значною самостійністю у внутрішньому житті. В оцін­ках територіально-політичного устрою Давньоруської держави існують розбіж­ності, її називають і конфедерацією, і супер-союзом, і співдружністю князівств.

До адміністративної реформи Володи­мира Великого (близько 988 р.) влада в удільних князівствах належала місцевим племінним династіям, які протистояли київ­ському князю в його прагненні об'єднати під своєю владою племінні князівства. Володимир же замінив племінних вождів своїми синами й їх він мав 12), вірними боярами, зміцнивши тим самим владу київського князя.

Етнічний устрій

Дискусійним в історичній науці є питання про етнічній устрій Київської Русі.

Радянські історики пропагували теорію, згідно з якою в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність (спільна літературна мова, культура, психічний склад), з якої після розпаду Київської дер­жави, з часом, утворилося три народи -український, російський і білоруський. Ця теорія була створена на догоду радянській ідеології і не має під собою належних під­став. Єдиної давньоруської народності не було, вона не могла скластися ні до утво­рення Київської Русі, ні в період її існу­вання. Чому? По-перше, до об'єднання в одну державу східнослов'янські племена існували самостійно, вони знаходилися в різних природних умовах і відчували впливи з боку різних етносів. По-друге, в період Київської Русі, в умовах панування натурального господарства, були відсутні необхідні тісні контакти між населенням великої території держави.

Російський історик XIX ст. М.Погодін виступив з теорією, за якою в Київській Русі до сер. XIII ст. мешкали великоруси (росі­яни), котрі після татарської руїни 1240 р. переселилися на північ. Натомість, на "порожнє" місце, прийшли переселенці з Волині і Галичини, які й явилися предками сучасних українців.

Згідно з концепцією М.Грушевського, Київська держава і культура були створені лише однією народністю - українською.

Мабуть, треба визнати, що східно­слов'янське населення Русі не було одно­рідним і складалося із трьох основних етніч­них груп:

® Південні русичі - на території Київсь­кої, Чернігівської, Переяславської, Галиць­кої і Волинської земель.

® Північні русичі- на території Новгород­ської, Псковської, Володимиро-Суздальської, Смоленської і Рязанської земель.

® Західні русичі - на території Полоць­кої, Мінської, Туровської земель.

На основі цих трьох етнічних груп від­бувався процес формування відповідно української, російської і білоруської народностей.

Український етнос і українська мова відокремлюються вже в період Давньо­руської держави!

Про існування протоукраїнських мовних рис у давньоруський період свідчать лін­гвістичні дослідження. До того ж, у Закар­патті, яке ще в XI ст. відокремилося від Києва і потрапило під владу Угорщини, весь цей час існувала українська мова. То коли ж вона там могла закріпитися, як не в період Київської Русі. Нарешті, політичні кордони нових князівств, що створювалися на території давньоруської держави, спів­падали з етнічними (племінними).

Християнізація Русі розпочалася ще за часів Аскольда. Але вчені-історики вважають, що знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося ще в антську епоху. Цілком до­стовірним є факт хрещення слов'янського князя Бравлина наприкінці VIII - поч. IX ст. у м. Сурож, описаний в "Житії св. Стефана Сурозького". Багато зусиль для поширення християнства на Русі доклала велика княжна Ольга, яка сама була християнкою. Та оста­точно воно стало офіційною державною релі­гією після хрещення 988 р. Володимира, яке від­булося в Херсонесі.

Історичний розвиток Київської Русі

В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди. Зміст і особливості цих періодів наведено нижче.

І період

Охоплює князювання Олега (882-912 рр.), Ігоря (912-945 рр.), Ольги (945-964 рр.), Святослава (964-972 рр.).

Це період швидкого територіального зрос­тання Русі і поступової консолідації держави.

Князі об'єднали майже всі східнослов'ян­ські племена, підпорядкували собі найваж­ливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з ко­човиками і Візантійською імперією. Від­повідно східний і південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяль­ності київських князів.

За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни, древ­ляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські слов’яни, а також неслов’янські племена - чудь і меря. Здійснюючи походи на схід – до Каспію та проти Візантії, князі зміцнювали кордони держави та забезпечували ринки збуту.

Дружина Ігоря - Ольга, в зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії. Вона здійснила податкову реформу (це перша на Русі реформа), чітко визначивши розміри дані та місця її збору. Ольга першою із великих київських князів прийняла ХРИСТИЯНСТВО.

Син Ігоря і Ольги - Святослав збільшив територію держави, поширивши владу на а в’ятичів, що мешкали в межиріччі Волги і Оки. Князь здійснював надзвичайно активнузовнішню політику, приєднавши території Дунайської Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були втра­чені). Святослав розгромив Хозарський титанат, але місце хозарів зайняли більш войовничі печеніги.

ІІ період

Охоплює князювання Володимира Великого (980-1015 рр.), Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

Це період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення вершини політичної могутності.

За князювання сина Святослава - Володимира - загалом завершилося формування території Київської Русі, її площа стала найбільшою в Європі.

Адміністративна реформа Володимира, яку вже згадувалося, зміцнила систему державної влади.

Надзвичайно важливим було запровадження християнства у 988р.

Після смерті Володимира між його синами спалахнула міжусобна боротьба, в якій переміг Ярослав­, прозваний у народі Мудрим.

Однією із найбільших заслуг Ярослава вважається запровадження на Русі першого збірника законів - "Руської правди".

Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко розвивалася культура. Він заснував Києво-Печерську Лавру, збуду­вав багато церков, серед яких був і Софій­ський собор, зведений у Києві на честь пере­моги над печенігами.

Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі яких вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київ­ською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Не дивно, що історики називають Ярослава тестем Європи.

Правління Ярослава Мудрого було апо­геєм могутності Русі.

III період

Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого. Найбільш відомі князі – Володимир Мономах (1113-1125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.).

Це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Вступивши в смугу феодальних усобиць, Русь фактично розпалася на окремі князівства.

Деякий час єдність руських земель підтри­мував тріумвірат старших синів Ярослава - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно вирішували державні справи (видавали закони, ходили в походи, переміщали молодших братів із одного уділу в інший). Прагнення Ізя­слава, Святослава і Всеволода збільшити власні володіння за рахунок молодших Ярославичів викликало незадоволення Ярославичів і поро­дило усобиці в кін. XI ст. Після поразки 1068 р. на річці Альті у битві з половцями тріумвірат розпався, що призвело до посилення міжусоб­ної боротьби. З метою її усунення і об'єднання сил проти половецької загрози у 1097 р. в Любечі князі зібралися на свій перший з'їзд. Учасники з'їзду закріпили володіння уділами, що склалося на той час і проголосили принцип спадкового наслідування - "Хай кожен володіє отчиною своєю".

Проте, припинити усобиці ні цей, ні наступ­ні з'їзди не змогли.

Онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і об'єднав ³/₄ території Русі, відродив її престиж. Володимир Моно­мах здійснив успішні походи проти полов­ців, які зайняли місце печенігів, і зупинив їх натиск на Русь.

Талановитий та досвідчений політик, Во­лодимир Мономах зумів тримати удільних князів у покорі, ліквідувати гостроту соці­альних суперечностей у суспільстві.

Син Володимира Мономаха - Мстислав— продовжував централістичну політику батька, та після його смерті Русь вступає в смугу роздробленості.

Які ж причини викликали роздробленість Русі?

· Великі простори держави при відсутності тісних економічних зв'язків за умов панування натурального господарства.

· Напади степових кочовиків.

· Розвиток і піднесення удільних князівств і земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму і загостренню міжкнязівських взаємин.

· Посилення боярства, яке ставило міс­цеві інтереси вище загальнодержавних.

· Зміна торговельної кон'юнктури. Захід­на Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава за­лишилася поза світовими торговельними шляхами.

Роздробленість, що охопила Русь, отри­мала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції фео­дальних відносин (розвиток феодального землеволодіння - вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін в державному устрої Русі, а саме - до де­централізації системи управління. Київ­ський князь втратив контроль над уділь­ними князівствами, влада в яких зосере­дилася в руках місцевих князів.

Централізована форма державної влади змінилася на поліцентричну.

Роздробленість, спричинивши політичне ослаблення Київської Русі, не призвела до занепаду економічного і культурного життя князівств і земель.

IV період

(1132-1237-1241 рр.)

Кількість князівств, на які розпалася Русь, збільшилася за цей час з 15 до 50. У князівствах формуються місцеві Князівські династії: Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславовичі та інші.

Це період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали 1237-1241 рр.

Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існуван­ня, бо:

• по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і політична єдність Русі втрачалася поступово;

• по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

• по-третє, надзвичайно сильними були об 'єднавчі тенденції політичного життя. Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і консолі­дації Київської держави.

Проте, будь які спроби припинити між­усобні чвари, відновити єдність Русі, ре­ставрувати самодержавну владу київсько­го князя були невдалими.

Найбільш помітна роль у політичному житті Русі періоду роздробленості нале­жала Новгородській землі, Полоцькому, Смоленському, Володимиро-Суздальському, Чернігівському, Переяславському, Волинському та Галицькому князівствам.

Саме Волинське та Галицьке князівства поступово почали відігравати роль консо­лідуючого центру давньоруських земель. Історія Галицького і Волинського князівств буде розглянута далі, а зараз зазначимо, що волинський князь Роман Мстиславович

у 1199 р. об'єднав Волинь і Галичину, створивши сильне Галицько-Волинське князівство. У 1202 р. до своїх володінь він приєднав Київ, поширив кордони князів­ства від Карпат до Дніпра. Смерть Романа Мстиславовича під час походу у 1205 р. при­звела до розпаду його держави і зруйнувала плани князя об'єднати під своєю владою всю Південну Русь.

Сину Романа Мстиславовича - Данилу Галицькому - вдалося у 1238 р. відродити могутнє Галицько-Волинське князівство і відновити процес консолідації давньорусь­ких земель.

Та все ж таки, Давньоруська держава так і не змогла вийти із кризи, її еволю­ційний розвиток був насильно перерва­ний монголо-татарською навалою 1237-1241 рр.

Монгольські полчища Батия захопили землі Русі (безпосередньо українські землі були захоплені впродовж 1239-1241 рр.), пограбували їх, винищили сотні тисяч людей. На тривалий час руські землі потра­пили під владу Золотої Орди - держави мон­голо-татар.

Монголо-татарська навала призвела до остаточного зруйнування Київської Русі.

Дата добавления: 2013-12-13