Золота Орда

Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монгол о-татарських військ під проводом хана Батия на руські землі. Протягом 1237-1238 рр. Північно-Східна Русь була завойована і спу­стошена. Весною 1239 р. монголо-татари захо­пили Переяслав, зруйнували і спалили його. Того ж року така сама доля спіткала й Черні­гів - "місто взяте й спалене вогнем", як сказано в літописі. Восени 1240р. монголи підступили до Києва і взяли його в облогу. Понад 10 тиж­нів тривав штурм укріплень міста. Нарешті впала остання твердиня киян - град Володи­мира, монголо-татари вдерлися в київський дитинець, останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів стіни храму за­валилися, поховавши під руїнами останніх воїнів-захисників Києва. 7.грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили місто і зруйнували його, а "люди от мала есе убеша мечем ", - зазначив суздаль-літописець. Після взяття Києва монголо-татари вирушили на Галицько-Волинську "землю". Незважаючи на героїзм воїнів, волинські міста Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир були взяті і поруйновані. Під Галич монголо-татарські орди підійшли з'єднаними силами і після триденної облоги взяли його штурмом. У 1241р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Русі, вдерлися на територію Польщі і Угорщини. Зустрівши опір у чеських і польських землях, ослаблені війська хана Батия у 1242 р. повернулися на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу - Золоту Орду. Руські землі не входили до складу заснованої монгольськими ханами у пониззі Волги держави, а перебували у васальній залежності від неї. Ясна річ, ця обставина мала вплив на економічний, політичній, культурний розвиток об'єднаних раніше у складі Київської Русі земель. Київський період в історії України завершився.

Історичне значення Київської Русі

Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії.

Вперше об'єднала всі східнослов'янські племена в одну державну організацію, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів.

Сприяла формуванню у східних слов’ян більш прогресивних соціально-економічних структур, розвитку культури).

Зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочовиків.

Підняла авторитет східних слов'ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв'язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи.

Захистила Європу від кочових орд Сходу.

3. Етапи історичного розвитку Галицько-Волинського князівства

Аналіз історичного розвитку Галицько-Волинської держави дає підста­ви окреслити певні етапи в її полі­тичній еволюції.

Розвиток Галичини і Волині в рамках Київської Русі

Віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалеж­ність і самостійність цих земель. З розпадом Київської Русі над Дністром виникло Галицьке князівство (кін. XI ст.), а над Бугом - Волинське князівство (сер. XIIст.) з центром у м. Володимирі.

Самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.

Галицьке князівство спочатку було більш сильним. Зміцнення Галичини відбу­лося за князя Володимирка (1124-1153 рр.) та його сина Ярослава (1153-1187 рр.). Ярослав був наймогутнішим галицьким князем, за великий розум і спритність його прозвали Осмомислом. До його князівства були приєднані землі в пониззі Дунаю. Яро­слав зміцнив союз з Угорщиною шлюбом своєї доньки з королем Стефаном, вів боротьбу з половцями, на кордонах галицьких земель будував укріплені міста. Але після смерті Ярослава князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між га­лицькими боярами, багато із яких були в со­юзі з польськими і угорськими феодалами.

Волинське князівство, відокремив­шись від Києва, спочатку розпалося на дрібні князівства, які ворогували між собою. Забезпечити єдність Волинської землі вдалося талановитому князю Роману Мстиславовичу (1170-1205 рр.), який у своїй об'єднавчій політиці зробив ставку не на бояр, а на дворянство і городян. Роман Мстиславович забезпечив внутрішню стабільність Волинського князівства, що дозволило йому розпочати активну боротьбу за розширення своїх володінь. В результаті у 1199 р. Роману Мстиславовичу вдалося вперше об'єднати Волинську і Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань польських і угорських феодалів.

Так утворилося Галицько-Волинське князівство.

1199-1205 рр. Розвиток об'єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславовича

У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі.

Роман склав проект дотримання "доброго порядку" на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі.

Створення Галицько-Волинського князів­ства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української дер­жавності.

Після трагічної загибелі Романа - великого «полководця й політика - залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та щорічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа - Анна - розумна, мужня і владна жінка, її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє бо­ярство, міщани та селяни. Всі вони по­терпали від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти приєднання Галицької і Волинської земель в одне князівство.

1205-1238 рр. Тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням боротьби бояр за владу

Бояри прогнали малолітніх синів Романа - Данила і Василька - та взяли владу в свої руки. Під боярським пануванням земля опи­нилась в безладі, чим скористалися поляки та мад'яри, які захопили Галич та Володи­мир і задумували поневолити всю Галичину та Волинь.

Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краків­ський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгород­ського князя Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удалого на західно­українських землях створилися сприятливі умови для боротьби проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою МстиславаУдалогоГанною. Спираючися на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. визволив від польських феодалів Берестей­щину і Забужжя, у 1225 р. відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігар­хією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р., під Дорогичином, Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожу­вали його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно.

1238-1264 рр. Розвиток Галицько-Волинського князівства за Данила Романовича

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі.

Однак, в період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240р. Києва пішли походом на Волинь і Гали­чину. Данило змушений був визнати залеж­ність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлю­вати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди.

У руслі цієї антимонгольської політики князь:

· уклав союз з угорським королем:

· уклав союз з папою римським: папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від папи римського королівську корону, однак обіцяна йому до­помога не надійшла;

· організовував війська, укріпляв стар. міста і будував нові - заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів нале­жить до 1256 р.).

Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити від­новлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р.

Але головної своєї мети Данило не досяг - не зміг добитися визволення держави від монголо-татар.

Українська історіографія вважає Да­нила Галицького одним із найвидатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство у високорозвинену державу, яку поважали в Європі.

1264-1340 рр. Розвиток Галицько-Волинського князівства за спадкоємців Данила Галицького, поступове політичне ослаблення князівства

При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося і поступово втрачало колишню велич. У цей період князювали сини Данила - Шварно (1264 -1269 рр.) і Лев (1264-1301 р.), син Лева I Юрій І (1301 -1308 рр.), сини Юрія 1-Андрій та Лев ІІ( 1308-1323 рр.). Галицько-волинські князі. визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Особливе місце у цій політиці відводилося Польщі, Тевтонському ордену та Литві, підтримка яких могла забезпечити незалежність від Золотої Орди.

Андрій та Лев II закріпили політичні стосунки з Литвою династичним шлюбом доньки Андрія та Любарта – сина великого князя литовського Гедиміна (1316-1341 рр.). Цей шлюб виявився однією із передумов литовського панування в українських землях.

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія та Лева II-Юрій II Болеслав (1323-1340 рр.). Він був українсько-польського походження,був похрещений в католицькій церкві й отримав ім'я Болеслав. Коли ж виявилася можливість зайняти галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім'я Юрій. З його кандидатурою погодилися і бояри, і татари.

Юрій II Болеслав, вихований на західній культурі, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в укра­їнські землі, лояльно ставився до католиц­тва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія II стала трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя - литовського князя Любарта.

Галицько-Волинське князівство опини­лося в складі Великого князівства Литов­ського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимір Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини. У цю боротьбу вступила і Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були по­білені між сусідніми державами.

Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, бороть­бою між боярами та князями, стало об'єк­том агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

Значення Галицько-Волинського князівства

Це друга велика держава в україн­ських землях після Київської Русі, спадко­ємиця Київської Русі, що продовжила її культурні традиції.

Забезпечила високий рівень економіч­ного та духовно-культурного розвитку українських земель.

Своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропей­ським культурним впливам.

4. Культура України давньоруського періоду

Культура України ІХ-ХІУ ст. - це яскраве самобутнє і багатогранне явище. У своєму роз­витку вона мала зв'язки з візантійською куль­турою, культурою західноєвропейських та азіатських країн, зазнаючи всебічних впливів і взаємодії. Та все ж культура Русі становила певну автономність. Основу цієї культури складали місцеві елементи, притаманні народ­ному світосприйняттю і народним звичаям. Різноманітні культурні впливи, сплавляючись з місцевою культурою, створювали передумо­ви виникнення нової культурної єдності.

Виходячи із тієї ролі, яку відігравала в ду­ховній середньовічній культурі релігія, у роз­витку культури Русі можна виділити два пер­іоди: язичницький (до 988 р.) та християн­ський. Однак, язичництво не відразу поступилося місцем новій вірі. Дві релігійні системи тісно перепліталися, змішувалися - існувало так зване "двовірство", яке яскраво проявля­лося на всіх рівнях культурного життя сус­пільства.

Язичницький період

У дохристиянський період язичницький політеїзм пронизував усі сторони духовної культури, надавав їй специфічного характеру і забарвлення. Давньоруська міфологія, що відображала язичницькі вірування напере­додні християнства, являє собою нашаруван­ня різних епох. Найдавнішими з них є пере­житки тотемізму у вигляді віри в перевертнів - у здатність людей обертатися на тварин і навпаки, а також обожнення сил природи. Антропоморфні божества, яким поклонялись східні слов'яни перед прийняттям християн­ства, уособлювали різні сили природи: Перун- бог грому, Дажбог (Хоре) - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Сварог - бог вогню і т. д. Поряд з цим у язичницькому пантеоні були боги, пов’язані з культом предків - Род і Рожаниця, ломовики і т. ін. Ці вірування були пережит­ками патріархальної епохи.

З культом язичницьких богів були пов'я­зані численні обряди: сезонні, наприклад вес­няні свята, які збігалися з пробудженням природи і початком польових робіт; літні свята, Ію ввійшли пізніше до християнського куль­ту, насамперед свято Івана Купала; зимові свя­та родючості (колядки) тощо; обряди, пов'я­зані з тією або іншою подією в житті людини - весільні, похоронні та ін.

З утворенням класового суспільства, відно­сний, які існували в самому суспільстві, відби­ваються на язичницькій ідеології. Язичниць­ка релігія почала набувати іншого характеру. Перун стає богом князя і дружини. Робиться спроба поставити його над іншими богами як верховного бога. Пристосування язичницької релігії до нових умов знайшло яскравий вияв діяльності князя Володимира Великого, який прагнув створити загальноруський язичниць­кий пантеон під зверхністю Перуна. Але спро­ба Володимира реформувати язичницьку ре­лігію не мала успіху. Як релігія первіснооб­щинного ладу, вона вже віджила свій вік, і пристосувати її до ідеології класового суспільства було не так просто. У зв'язку з цим постало питання про введення на Русі однієї з монотеїстичних релігій. В конкретних істо­ричних умовах того часу найбільш прийнят­ною релігією для Русі виявилось християнство, «се почало проникати на Русь задовго до Во­лодимира.

Дохристиянська культура на Русі була пи­семною. Принаймні з середини XI ст. слов'­янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Пізніші джерела згадують "руські письмена", які існували ще до появи слов'янської азбуки.

Християнський період

Запровадження християнства сприяло піднесенню культури українських земель, по­ширенню писемності, освіти, наукових знань, розвитку літератури і мистецтва. Християн­ство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми і монастирі були одночасно осередками літописання, ос­віти, бібліотеками, центрами творення мис­тецьких цінностей.

Писемність. Література.

Після прийняття християнства в українсь­ких землях поширюється алфавіт, створений болгарськими просвітниками Кирилом і Мефодієм ("кирилиця"), що прискорило розви­ток писемної культури.

Поряд з перекладною (грецькою та східною) з'являється оригінальна література, її пам'ят­ками, перш за все, є власні історичні твори -літописи. Це, передусім, "Повість минулих літ", створена на початку XII ст. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літо­пис однією з видатних пам'яток світової куль­тури. "Повість..." пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена почуттям любові до рідної землі. Пізніше, у ХІІ-ХІІІ ст. літо­писці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу, мові. Історію південно руських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі. У Галицько-Волинсько-му літописі йдеться про політичне життя га­лицької держави у ХНІ ст. Йому властиві риси, характерні для західноукраїнського літопи­сання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість роздумів релігійного змісту.

Одна з найдавніших пам'яток руської літе­ратури, що дійшла до нас, - видатний філософ­ський твір "Слово про закон і благодать" мит­рополита Київського Іларіона (30-40-х рр. XI ст.) У жанрі проповіді автор обґрунтовує дум­ку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто і коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Ста­рому Завіті ("закон"), до християнства ("бла­годать").

Цікавим зразком повчальної літератури є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям" (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь дає дітям науку І пораду, як жити й управляти Руською державою.

Перлиною давньоруської літератури вва­жається "Слово о полку Ігоревім" (біля 1187 р.) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, по­єднує в собі жанрові ознаки ораторського тво­ру і фольклорних співів та плачів. "Слово..." - найбільш переконливе свідчення зрілості русь­кої літератури, її самобутності.

Освіта. Наука

Освіта започатковується з часів князя Во­лодимира. Князь Ярослав Мудрий вводить обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої діяльності. Ярос­лав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Осьмомисл та інші славилися як "книжні мужі", знавці кількох мов. При Києво-Пе­черському монастирі існувала школа вищо­го типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого ви­користовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна літера­тура. З цієї школи вийшли відомі діячі давньо­руської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, від­криту онукою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала "книжне письмо" і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.

Самостійної науки в цей час ще не було. Наукові знання бралися з Візантії - перекла­далися грецькі та римські пам'ятки культури. Так, "Шестиднев" Василія Великого, перекла­дений болгарським екзархом Іоаном. поєдну­вав у собі біблійне вчення про шість днів тво­рення світу з казково-фольклорними відомос­тями. "Фізіолог" подавав популярний опис тварин, спираючись на їхні прикмети та каз­кові припущення.

Великого поширення набули медичні знан­ня, які поступово витискали знахарство та во­рожбитство. Згідно з літописом, у Печерському монастирі в другій половині XI ст. пе­ребували відомі руські лікарі - Дем'ян Пре­світер та Агапіт Лічець.

Географічні знання в основному черпали­ся з підручника Козьми Індикоплова - александрійського купця, який у VI ст., відвідавши Африку та Аравію, відкинув теорію Птолемея і стверджував, що земля має чотири­кутну форму. З місцевих географічних творів найбільшу популярність мало "Ходіння Да­нила Мніха", праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі - Палестини - і опи­сав землі, що побачив.

Математичні знання зводилися до суто практичних - чотири дії, дроби, обчислення відсотка. Загалом, конкретні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідомості. Суспільство значно прихильніше ставилося до загальнотеоретичних міркувань, які назива­лися філософією. Окремі уривки були перекла­дені з творів Платона, Арістотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна. Уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович.

Вище за інші науки стояла історіографія у вигляді літописання.

Дата добавления: 2013-12-13