Мистецтво

Мистецтво являло собою синтез художнь­ого досвіду слов'янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу.

Кам'яне храмобудівництво на Русі прой­шло певні етапи у своєму розвитку. В ранній архітектурі, зразками якої є Десятинна церк­ва в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031-1036 рр.), найбільше проявляються типові візантійські риси. Грецькі й руські майстри будували і Со­фійський собор, архітектура якого відзна­чається надзвичайною гармонійністю компо­зиції і неповторністю, своєрідністю будови, в якій вже проступають риси руської архітек­тури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам'яні будівлі стають простіши­ми в оформленні, меншими за розмірами, наби­рають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний однокупольний храм. Візантій­ський вплив поступово слабне, натомість про­являються риси західноєвропейського ро­манського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київ­ська, переяславська, галицька. Із пам'яток цьо­го періоду дійшли до нас у перебудованому вигляді церкви Богородиці Пирогощі (1132 р.),Кирилівська (1146 р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Борисоглібський собор (бл.1128 р.) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл.1200 р.) у Галичі.

У храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та мозаїка. Шедеврами світового значення є мозаїки та фрески Софійського со­бору. Із руських іконописців відомі монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису - Григорій та Аліпій (друга пол. XI - поч. XII ст.). Переважна більшість ікон часів Київської Русі втраче­но. Однією з найвидатніших на Русі була ікона Віїшгородської Богоматері, привезена на поч. XII ст. з Константинополя. У 1155 р. Андрій Боголюбський вивіз її до Володимира (зараз відома як ікона Володимирської Богоматері). До сьогодні збереглася ікона Волинської Бого­матері кін. ХІП-ХІУ ст. з Покровської церкви Луцька. Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису - книжкової мініатюри. Найдав­нішими з тих, що дійшли до нас, є мініатюри в "Остромировому євангелії" (1056-1057 рр.) та "Ізборнику" князя Святослава (1073 р.).

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня і танець. Мелодії звучали під час свят, в праці, в походах, під час виконання обрядових дій та церковних бого­служінь.

Висновки:

Київська Русь утворилася у IX ст. в результаті консолідації східних слов'ян і закономірних процесів їх суспільного розвитку.

За часів князювання Ігоря, Ольги, Святослава відбулося територіальне зростання Київської Русі, формування її суспільного та державного устрою. & Реформи Володимира Великого та Ярослава Мудрого сприяли найвищому піднесенню держави. Найвидатнішою подією в її історії є запровадження у 988 р. християнства, що поставило Київську Русь в один ряд з державами Європи, прилучило русичів до культурних цінностей, які складають основу сучасної західної цивілізації.

У другій пол. XI ст. почалося відокремлення ряду князівств та земель, що послабило Київську Русь. Володимир Мономах на поч. XII ст. намагався впорядкувати між-князівські стосунки та відновити єдність давньоруської держави. Проте, в сер. XII ст. Київська Русь розпалася на окремі самостійні князівства.

Еволюційний розвиток давньоруських земель був насильно перерваний монголо-татарською навалою XIII ст.

Галицько-Волинське князівство утворилося в результаті об'єднання у 1199 р. волинським князем Романом Мстиславовичем двох князівств - Галицького і Волин­ського. Свого розквіту князівство досягло за Данила Галицького (1238-1264 рр.).

Проте, ослаблена монголо-татарською навалою і залежністю від Золотої Орди, ворожнечею між князями і боярами, ставши об'єктом агресії з боку сусідніх держав, Галицько-Волинська держава не змогла відстояти свою самостійність, і в сер. XIV ст. її землі стали володіннями Польщі і Литви.

ЛЕКЦІЯ № 3

Тема: Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.

ПЛАН:

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

2. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави.

3. Виникнення козацтва. Запорозька Січ.

4. Визвольний рух в Україні у XVI - І половині XVIIст..

Утворення Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1345-1377 рр.) Литва здобула більшу частину білоруських, українських, частину російських земель.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель

Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просу­ванню литовців на Русь і сприяло їх успіху.

Населення руських земель віддавало пере­вагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. (Добровільно визнав владу Ольгер­да і київський князь Федір у 1362 р.). Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання", як "тиху експансію ".

Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслі­док феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

Однак, Золота Орда на той час залиша­лася ще досить сильною, і без досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б закріпитися на землях Південної Русі. В історичній літературі висловлено гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х рр. XIV ст. про збирання данини з окупованих Литвою територій татарами. Саме ви­знання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко підпорядкувати собі землі Русі.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управ­ління величезними завойованими терито­ріями, майже не втручалися у життя україн­ських земель. "Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо " - таким був принцип їх правління.

Устрій українських земель

Литва не змінила адміністративно-тери­торіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

У невеликих князівствах влада нале­жала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли війсь­кову службу, сплачували данину. Повно­важення удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культур­ний вплив своїх слов'янських підданих - литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали зако­ни на основі " Руської правди". Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Ве­ликого князівства Литовського не пере­шкоджав місцевому населенню у збере­женні і розвитку національних особливос­тей. У зв'язку з цим багато істориків нази­вають Велике князівство Литовське литов­сько-руським.

Київське князівство

З приходом Литви провідну роль в укра­їнських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литов­ського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвер­дження автономії своїх володінь. Вони мати титул "з Божої ласки князів Київських ", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського кня­зівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

Зміна політичного курсу Литви

Як Ви розумієте, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тен­денції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій пол. XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. Вони перетворювалися на звичайні провінції (воєводства) на чолі з намісниками, що призначалися великим Литовським князем. У 1471 році було ліквідоване Київське князівство.

Об’єднання Литви і Польщі мало прин­ципові наслідки для всього подальшого розвитку українських земель.

2. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави

Після смерті у 1340 р. останнього га­лицько-волинського князя Юрія II Болеслава між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі. Проте, з кін. XIV ст. ряд зовнішніх і вну­трішніх обставин спонукали ці держави до об'єднання, яке відбувалося нерівномірно (остаточне, здавалося б, об'єднання держав змінювалося їх політичною само­стійністю) до сер. XVI ст. У цьому об'єд­нанні виділяють два основних етапи -Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об'єд­нання Литви і Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об'єднання в одну державу - Річ Посполиту.

• Кревська унія 1385 р. Причини унії

* Прагнення Литви і Польщі об'єднати зу­силля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Бал­тійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося у 1443р. із складу Золотої Орди, з 1475 р. залежність від Османської імперії). Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392 рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Зміст унії

Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися су­тички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднува­лися. Унією передбачалося приєднання Ве­ликого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, алада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла - князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво.

Наслідки унії

* Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтон­ський орден і зупинити просування німців v слов'янські землі (битва при Грюнвальді 1410р.).

* Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

Українські землі за князювання Вітовта(1392- 1430рр.)

Поразка українсько-литовських військ на р. Ворсклі

Прагнучи оволодіти всією Руссю, Вітовт вдався до протиборства з Золотою Ордою.

Здійснивши два переможних походи у 1397 р. та 1398 р., він досяг гирла Дніпра та Дону, роз­бив ворожі війська в Криму. Проте третій по­хід закінчився невдало. У 1399 р. у битві біля р. Ворскли чисельніші сили золотоординських ханів завдали нищівної поразки військам Вітовта, більшість яких складали ополчення Київщи­ни, Волині, Поділля. На Ворсклі війська великого литовського князя стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, скинутого з престолу внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом). Вітовт сподівався на допомогу Тохтамиша в оволодінні Московським князівством.

Поразка на Ворсклі похитнула позиції князя і змусила його відновити унію з Поль­щею. За умовами Віденської унії 1401 р. визна­валася васальна залежність Литви від Польщі, а після смерті Вітовта мала відбутися інкорпо­рація Великого князівства Литовського, перед­бачена Кревською унією.

Городельська унія

У роки "Великої війни" (1409-1411 рр.) Польща й Литва виступили союзниками у бо­ротьбі проти Тевтонського ордену. Кульміна­ційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15 липня 1410 р.). Союзне військо, у складі якого були і полки з україн­ських земель, розгромило хрестоносців. Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення Литви до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визна­валося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася: обрання великого князя контролювалося і затверджувалося поль­ським королем. Литовська католицька знать урівнювалась у правах з польською шляхтою.

Зміцнивши свої позиції, Вітовт відновив успішну боротьбу з ординцями. За його під­тримки до влади в Золотій Орді прийшла ди­настія Тохтамиша, що дало можливість Литві розширити свої володіння на Півдні України. Вздовж узбережжя Чорного моря між Дніст­ром і Дніпром були зведені укріплені містечка, серед яких - Хаджибей (нині Одеса. 1415 р.) та Дашів (нині Очаків, 1430-і рр).

На вересень 1430 р. планувалася коронація Вітовта, яка, внаслідок протидії з боку Ягайла, так і не відбулася.

Українські землі у другій третині XV - першій пол. XVI ст.

Свидригайло Ольгердович та Велике князівство Руське

Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла -Свидригайло Ольгердович, сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. У своїй політиці князь Свидри­гайло спирався на українську знать, що зу­мовило невдоволення литовських феодалів-католиків. Феодали-католики проголосили Ве­ликим князем литовським стародубського кня­зя Сигізмунда Кейступювича (брата Вітовта). І наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського існувало дві держави - власне Литва і "Велике князівство Руське". Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло. Ви­рішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбулася у 1435 р. під Вількомиром. Цю битву за масштабністю істо­рики порівнюють з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею. Свидри­гайло зрікся титула князя Великого князівства Руського, однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, Сигізмунд загинув.

Великим князем Литовським було обрано сина короля Ягайла - 13-річного Казимира Ягайловича ( 1440-1492 рр.), який у 1444 р. став і королем Польщі. Таким чином, об'єднання Литви і Польщі було відновлене у формі персо­нальної унії.

Остаточна ліквідація удільного устрою

Казимир, бажаючи забезпечити внутріш­ній спокій, визнав за Свидригайлом номіналь­ний пожиттєвий титул великого князя і можли­вість володіти відновленим Волинським кня­зівством. Казимир мусив визнати і відновлен­ня удільності Київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів, за­снована Володимиром Ольгердовичем: Олек­сандр (Олелько) Володимирович (1440-1455 рр.), згодом Семен Олелькович ( 1455- 1470рр.).

Та з часом намагання Казимира ліквідувати автономію українських князівств увінчалися успіхом. Скориставшись із смерті Свидри­гайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (у 1452 р.) та Київське (у 1471 р.) князівства. На українські землі поширюється воєводський устрій.

Після смерті Казимира у 1492 р. воєнна активність Москви істотно зросла, російські війська почали наступ на смоленські та чернігово-сіверські землі. Московський князь Іван ІІІ мотивував свої дії необхідністю захисту православних від релігійних переслідувань і насадження католицтва. В результаті війни з Литвою (1500-1503 рр.) Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину, не відмовив­шись, однак, від подальшого просування в руські землі.

Люблінська унія 1569 р.

Причини унії

Велике князівство Литовське поступово занепадало. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.) воно опини­лося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настир­ливо добивалася приєднання Литви.

Зміст унії

Польща і Литва об'єдналися в одну дер­жаву, яка дістала назву "Республіка" (поль­ською мовою - Річ Посполита І з єдиним ко­ролем, сеймом, грошовою системою, зако­нами, католицтвом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус авто­номії. Всі українські землі, що раніше нале­жали Литві, переходили під владу безпосе­редньо Польщі.

Наслідки Люблінської унії

Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

На українську територію поширювали­ся через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шля­хетської демократії, міського самовряду­вання тощо.

Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

Втягненая України до міжнародної си­стеми економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постій­ного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.

Прагнучи інтенсифікувати сільське госпо­дарство і зорієнтувати його на потреби зовніш­нього ринку, поляки утворювали власні госпо­дарства, що називалися фільварками (у пере­кладі з німецького - хутір, ферма). Під філь­варки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини - приму­сової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські на­діли, призвело до збільшення панщини, при­мусів і втрати селянами права переходу.

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж; польські (більші податки, заборона за­йматися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

В установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочин­ства, діловодства.

Брестська церковна унія

У1596 р. в Бресті була проголошена цер­ковна унія - об'єднання православної церкви з католицькою, внаслідок чого утворилась нова - уніатська церква (греко-католицька). Уніатська церква зберігаласлов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Проти церковної унії виступили на­родні маси, час­тина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527-1608 рр.). братства (громадські організації міщан, ство­рені для захисту православної пастви).

Дата добавления: 2013-12-13