Закарпаття

Буковина

Тут склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли під­пільно і напівпідпільно. Коли у 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а ді­яльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націона­лістичні групи.

Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття існували під "дахом" близьких їм політичних партій Чехословаччини. В діяльності українських політичних груп існувало три основні течії:

• москвофільство (вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського на­селення, денаціоналізованого під впливом певних історичних умов);

• русинство (вважали жителів краю окремим слов'янським народом);

• українофільство (було найбільш впли­вовим, оскільки відображало настрої і традиції більшості українців Закарпаття).

У1938 р. в результаті мюнхенського зго­вору західних держав з Гітлером до Німеч­чини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. В цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд авто­номії очолив лідер українофілів А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Кар­патську Січ - військову організацію, що на­лічувала 5 тис. бійців.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм про­голосив незалежність Карпатської Украї­ни, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупи­нити окупантів. І вже через декілька го­дин після проголошення незалежності За­карпаття було повністю окуповане угор­ськими військами, уряд А.Волошина зму­шений був емігрувати.

* Проголошення незалежної Карпат­ської України мало велике історичне зна­чення: воно сприяло перетворенню насе­лення краю в національне свідомих ук­раїнців, продемонструвало прагнення ук­раїнського народу до утворення власної держави.

2. Початок другої світової війни. Приєднання західноукраїнських земель до УРСР

Політика великих держав напередодні війни

30-ті рр. характеризуються значним ускладненням міжнародних від­носин і зростанням загрози війни, омічна криза і депресія 1929-1933 рр., привели до різкого загострення ситуації як всередині індустріальних країн, так і до поглиблення суперечностей між провідними країнами світу. У результаті відбулося формування двох протилежних блоків держав: США, Великобританія, Франція, з одного боку, та Німеччина, Італія, Японія, з другого. Три останні у 1935 р. уклали Антикомінтернівський пакт, спрямований проти СРСР. Країни Антикомінтернівського пакту, в якихдо влади прийшли фашистські режи­ми, прагнули не лише до територіального перерозподілу світу, а і до світового пану­вання. 10 лютого 1939 р. Гітлер заявив, що мета його політики - "панування в Європі і бітове панування на віки". Ще до початку світової війни фашистськими державами було здійснено серію актів агресії у різних районах світу: захоплення Італією Ефіопії (1935-1936 рр.) та Албанії (1939р.), війна з республіканською Іспанією (1936-1939 рр.), захоплення Німеччиною Австрії (1938 р.), спроба Японії захопити частину далеко­східних територій Радянського Союзу у ра­йоні озера Хасан (1938-1939 рр.).

США, Великобританія і Франція нама­галися спрямувати агресію країн антикомінтернівського пакту проти Радянсько­го Союзу. Англія і Франція на переговорах з Німеччиною і Італією у Мюнхені (1938р.) погодилися на приєднання до Німеччини Судетської області Чехословаччини, споді­ваючись тим самим спрямувати інтереси Німеччини на схід. При потуранні захід­них держав Німеччина у березні 1939 р. розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини, давши дозвіл на окупа­цію Карпатської України своєму союзни­ку Угорщині.

Спроби створення системи колективної безпеки

З 15 червня по 2 серпня 1939 р. у Москві проходили переговори між СРСР, Англією і Францією про укладання тристороннього союзу проти німецької агресії. Перегово­ри завершилися провалом, як з вини Англії і Франції, які затягували переговори, спо­діваючись ізолювати СРСР на міжнарод­ній арені і направити проти нього фашист­ську агресію, так і з вини радянського ке­рівництва, яке вважало все капіталістич­не оточення однаково ворожим стосовно СРСР і тому не бачило головної небезпеки з боку фашистської Німеччини. Більше того, сталінське керівництво пішло на союз із Німеччиною.

Пакт "Молотова-Ріббентропа"

23 серпня 1939 р. було підписано ра­дянсько-німецький Договір про ненапад (пакт "Молотова-Ріббентропа"). До дого­вору додавався секретний протокол про розмежування сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол, існування якого ра­дянське керівництво протягом півстоліття заперечувало, давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кор­донів Російської імперії 1913р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянсько­го Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Захід­ної Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини.

В свою чергу, Німеччина отримала по­вну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стра­тегічних матеріалів і продовольства.

Початок другої світової війни

Пакт "Молотова-Ріббентропа" перетво­рив СРСР на фактичного союзника фашист­ської Німеччини і розв'язав руки Гітлеру в його агресії у Європі. 1 вересня 1939 р. на­цистські війська напали на Польщу. Зв'я­зані з нею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеч­чині. Це був початок другої світової війни.

Приєднання Західної України, Північної Буковини та Південної Бесарабії до складу УРСР

Згідно з пактом і таємним протоколом ра­дянські війська 17 вересня 1939 р. пере­йшли польський кордон і вступили в Захід­ну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській оку­пації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Во­линь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну.

Радянсько-німецький договір про дружбу і кордони

28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кор­дони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. У сферу впливу СРСР пе­реходили Литва, Бесарабія і Північна Бу­ковина, у сферу впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР).

У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські україн­ські землі ввійшли до складу УРСР, що від­повідало споконвічним прагненням укра­їнців до возз'єднання в межах однієї дер­жави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального ста­тусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).

Й досі ці події неоднозначне оцінюють­ся істориками. Різні дослідники по-різно­му називають сам факт входження україн­ських земель до складу УРСР: "анексія" (Д.Бофора), "включення" (Н.Верт), "фор­мальне інкорпування, назване возз'єднан­ням" (А.Жуковський, О. Субтельний), "воз­з'єднання, що носило характер акції оку­паційного типу" (С.Кульчицькиії), а дехто з істориків розглядає це як звільнення по­неволених західноукраїнських земель і возз’єднання Західної України з Наддніпрянською.

Перетворення в Західній Україні

Після возз'єднання західноукраїнських земель з Україною почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер.

Деякі заходи радянської влади отри­мали позитивну оцінку українського на­селення:

· експропріація маєтків польських зем­левласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами;

· українізація системи народної осві­ти, заходи з ліквідації неписьменності;

· запровадження безкоштовного медичного обслуговування;

· створення системи соціального забез­печення.

Але, поряд з цим:

· радянська влада принесла жорсто­кий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські органі­зації, в т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство їм. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держ­апарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях були розстріляні понад 15 тис. польських офіцерів. Впро­довж; 1939-1940 рр. чисельність репресо­ваних склала понад 10% населення Західної України;

· розпочалася примусова колективіза­ція селян, націоналізація промисловості і банків;

· "радянізація "західноукраїнських те­риторій супроводжувалася утвердженням

· тоталітарного режиму, механічним пере­несенням сюди всього комплексу "казар­мового" соціалізму (управлінських струк­тур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства;

· новостворені владні структури зо­всім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників при­значалися працівники, що прибули за скеру­ванням ЦК КПБ(у), всесоюзних і республі­канських наркоматів;

· великих утисків зазнало релігійне жит­тя. Всі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно ~ конфіскації. Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Пере­мишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької Церкви).

Об'єднання майже всіх українських зе­мель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть ук­раїнці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося заплатити за це об'єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переко­нав західних українців у тому, що їх май­бутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створен­ні незалежної української держави.

3.Окупація України військами Німеччини та її союзників (22 червня 1941 -22 липня 1942рр.). Рух Опору в Україні.

Напад Німеччини на СРСР

У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з "пла­ном Барбаросса", розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготов­ку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. До­стовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів по­ступала до Сталіна. Але, замість відповід­них заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво за­суджувало "чутки" про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непо­рушності радянсько-німецького договору. Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків.

21 червня 1941 р. на повідомлення радянсь­кого військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться

22 червня, Сталін написав: "Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його".

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччи­на без оголошення війни напала на Радян­ський Союз, її союзниками виступили Фінлян­дія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна ста­ла для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

План "Барбаросса" передбачав "бліц-кріг" - блискавичну війну: протягом 2-2.5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрям­ках: західному - на Ленінград, централь­ному - на Москву, південному — на Кит. Згідно з планом передбачалося загарбан­ня України вже в перші тижні війни і ство­рення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

За планом "Ост" німці мали намір ви­селити з України мільйони людей, заселив­ши її німецькими колоністами. Частину ук­раїнських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій "Південь" на чолі з фельд­маршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпопосом та Південний фронт на чолі з генералом Чередніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Півден-но-Західного фронту змушені були відсту­пити, залишивши Західну Україну. 30 черв­ня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись уг­либ України на 300-350 км.

На північному напрямку німецькі вій­ська просунулись углиб радянської тери­торії на 500 км., на центральному напрям­ку - на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків.

Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причини поразок радянських військ

Історичні реалії свідчать про те, що на­передодні нападу Німеччини радянський Союз володів об'єктивними передумовами для належної відсічі агресору. СРСР мав потужний воєнно-економічний потенціал і планував вести можливу війну на ворожій території і "малою кров'ю". Причини тяж­ких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, влас­тивих тогочасному режиму. Серед них вар­то зазначити такі:

· прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, пе­реоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Ра­дянський Союз;

· неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20% командного складу Червоної армії). Нові командири були погано підготовлені, не­компетентні. На початку 1941 р. лише 7% командного складу мали вищу освіту. Гітлер, обізнаний зі станом Червоної армії, глузливо називав її "глиняним колосом без голови";

· незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини); Німеччина, яка завоювала більшу час­тину Європи, за воєнно-економічним по­тенціалом значно перевершувала Ра­дянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська -2,9 млн.

Оборонні бої літа-осені 1941 р.

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, ні­мецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон по­трапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відве­дення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на те­риторії України належать також оборона Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (ЗО жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.) * Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій "Південь" окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план "блискавичної війни " був зірваний. Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед заги­беллю, мусила тепер рятувати її.

· 22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С. Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним;

· 29 червня прийнято Директиву пар­тійним і радянським організаціям прифрон­тових областей, яка містила план оборо­ни і евакуації;

· ЗО червня створено Державний комі­тет оборони на чолі зі Сталіним, що об'єд­нав у своїх руках усю державну, господар­ську і воєнну владу в країні;

· розпочато формування дивізій народ­ного ополчення, винищувальних батальйо­нів, мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд;

· почалася перебудова економіки на во­єнний лад.

Гасло "Все для фронту, все для перемо­ги!", що з'явилося в перші дні війни, визна­чало віднині весь сенс життя і діяльності радянського суспільства.

В умовах воєнно-політичної кризи сталін­ський режим здійснював керівництво краї­ною своїми репресивними, тоталітарними методами. Про це свідчать надзвичайно жорстокі накази Сталіна №270 від 16 серп­ня 1941 р. і №227 від 28 липня 1942 р. "Ні кроку назад", які нерідко прирікали на за­гибель цілі з'єднання.

Евакуація

На початку війни виникла необхідність евакуювати матеріальні і людські ресурси на схід СРСР.

Відсутність завчасно складених планів евакуації (адже воювати збиралися на "чужій території") внесла, особливо в перші тижні війни, дезорганізацію в еваку­аційні процеси.

З України було евакуйовано на схід: по­над 550 підприємств, майно радгоспів, кол­госпів (зокрема понад 5 млн. голів худоби). Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців.

Все, що не можна було вивезти, підляга­ло знищенню.

Перебазування на схід величезних мате­ріальних цінностей, переведення народно­го господарства на воєнний лад - у надзви­чайно складних умовах і в найкоротший строк - стало всенародним трудовим под­вигом. На сході країни, по суті, заново була створена першокласна воєнна економіка.

Остаточна окупація України

Після розгрому Південно-Західного фронту ворог кинув основні сили на Моск­ву, де з ЗО вересня по 5 грудня йшли важкі оборонні бої. 5-6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100-250 км. Перемога під Москвою остаточно похова­ла гітлерівський план "бліцкрігу", розвія­ла міф про непереможність вермахту.

Успіх під Москвою всупереч пропозиці­ям військових радників Сталін вирішив ви­користати для розвитку загального наступу. Він дав вказівку про проведення бага­тьох часткових і розрізнених наступальних операцій. Погано продумані і слабо забез­печені у матеріально-технічному відно­шенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом військ Південно-Західного фрон­ту на чолі з С. Тимошенком і М. Хрущовим у травні 1942 р.: загинуло три армії, у по­лон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. Трагічно завершилася і спроба розгроми­ти гітлерівців у Криму. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони Севастополь захопили німецькі війська.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знову пе­рейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єд­наннями за підтримки авіації почали на­вальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200-400 км протяжністю 600-650 км.

22 липня 1942 р. після захоплення м.Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

• Україна в роки німецької окупації

1. Захопивши Україну, німці розчлену­вали її на окремі частини:

· Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаїв­ської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву "Трансністрія";

· Галичина разом з польськими тери­торіями ввійшла до складу окремого гене­рал-губернаторства;

· більшість українських земель увій­шла до складу Рейхскомісаріату - "Украї­на" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміні­стративне утворення включало 63,6% всієї території України;

· прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) під­порядковувалися військовому командуванню.

2. Відповідно до "теорії расової винят­ковості німецької нації" українці підляга­ли масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрма­ми, гето. Практично в кожному україн­ському місті був свій "Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробицькому Яру в Хар­кові - понад 60 тис., в Янівському концта­борі у Львові - понад 160 тис чоловік. Пере­важно це були українські громадяни єврей­ської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирно­го населення і 1,3 млн. військовополонених.

3. Гітлерівці грабували матеріальні і люд­ські ресурси України. До Німеччини виво­зилися продовольство, обладнання, сирови­на, коштовності, чорноземи, а також робо­ча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

Щоб забезпечити більш "ефективну" ек­сплуатацію українського села, німці збе­регли колгоспи.

4. Обмежувалися постачання міст про­довольством, медичне обслуговування, ос­віта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту".

* Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не за­безпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в Україні.

Рух Опору в Україні

• Радянський рух опору

Прагнув до відновлення статусу Украї­ни в складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Ук­раїні діяло 800 партизанських загонів, їх дії координував Український штаб партизан­ського руху на чолі з Т. Строкачем. Виник­ли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С. Ковпаком, М.Попудренком, О. Са­буровим, О.Федоровим, І.Боровиком, П.Вершигорою, М.Наумовим та іншими.

Формами боротьби партизан були:

· диверсії на комунікаціях ворога, зни­щення ліній зв'язку, доріг, мостів;

· розгром ворожих штабів;

· диверсії на залізницях. Влітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова війна";

· рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).

В Україні діяло 23 підпільних обкоми КП(б)У; 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції.

Загальна чисельність партизан і під­пільників в Україні за роки війни станови­ла за різними джерелами від 500 тис. до 180-220 тис. чоловік.

Найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно йшла за радянською вла­дою, була молодь. В нацистському доку­менті "Наслідки німецького управління в зоні групи армій "Південь "з цього приводу, зокрема, говориться: "...радянська молодь глибоко засвоїла положення більшовизму. З молоді склалася більшість активістів бо­ротьби за справу рад. Банди (партизани) утворювалися переважно з молоді".

Створення Українського штабу парти­занського руху на чолі з Т. А. Строкачем, ко­ординація дій, матеріальна підтримка з Ве­ликої землі, застосування радянськими пар­тизанами ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський парти­занський рух на важливий фактор війни, фактично на справжній "другий фронт ".

• Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН

Прагнув до відродження незалежної ук­раїнської держави.

До початку війни ОУН співробітничала: німцями. В німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. ОУН розраховувала на сприяння Німеччини у поновленні української державності. Про­те, спроба проголошення у Львові ЗО черв­ні 1941 р. самостійної української держа­ви не була підтримана Німеччиною. Геста­по заарештувало усіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, керівни­ка ОУН С.Бандеру. Проти ОУН розпоча­лися репресії. У відповідь ОУН почала ство­рювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Рома­ном Шухевичем (псевдонім - Тарас Чуприн­ка). ОУН-УПА не припиняла також антирадянської і антипольської діяльності.

* Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між двома його течіями точилася жорстока боротьба. Так, Карпатський рейд партизанського з'єднання С.Ковпака влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між оунівськими і ра­дянськими партизанами. А весною 1944 р. біля Рівного УПА розбила автоколону шта­бу командуючого 1-м Українським фронтом генерала Ватутіна, сам генерал був тяжко поранений І помер.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райо­ни України, де ОУН діяла під лозунгами: "Смерть Гітлеру!", "Смерть Сталіну!", "Радянська влада - без більшовиків!".

Основними об'єктами партизанських дій з боку УПА були:

· німці та їх союзники;

· формування Армії Крайової та поль­ське населення;

· радянські партизанські загони, а зго­дом - підрозділи Червоної армії.

З приходом Червоної армії в Західну Україну ОУН, залишаючись на платформі незалежності, оголосила війну сталінсько­му режиму. Радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 50-х рр. і носила надзвичайно жорстокий, кровопролитний характер.

5. Визволення України від фашистських загарбників

(грудень 1942 - жовтень 1944рр.)

Визволення України почалося під час Столінградської битви (листопад 1942 - лютий 1943), яка поклала початок ко­рінному першому у війні на користь СРСР.

Перші населені пункти України в східно­му Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня -23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Сте­пового фронту звільнили Харків.

Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися ство­рити неприступну лінію стратегічної оборо­ни ("Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Киє­ва. Сталін, ігноруючи реальне співвідно­шення сил, наказав будь-якою ціною звільни­ти Київ до "Великого Жовтня".

Ціною величезних людських втрат ра­дянські війська звільнили місто 6 листопа­да 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 р. радянське командування сила­ми чотирьох Українських фронтів здійсни­ло серію наступальних операцій, остаточ­но визволивши територію України:

· Житомирсько-Бердичівська опера­ція (грудень 1943 - січень 1944 рр.);

· Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 рр.);

· Ровенсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 рр.);

· Криворізька операція (січень-лютий 1944рр.);

· Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944рр.);

· Визволення Криму (квітень-травень 1944рр.);

· Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 рр.). 27 липня 1944 р. звільнено Львів;

· Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 рр.);

28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників.

Наступ радянських військ (1943-1944 рр.)

У ході визвольних операцій 1944 р. па Україні загинуло понад 3,5 мли. воїнів. Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місце­ве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели заго­ни УПА. Коли ж лінія фронту наблизи­лась до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил.

9 травня 1945 р. капітуляцією Німеч­чини завершилася Велика Вітчизняна війна.

2 вересня 1945 р. капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна.

Вклад України в перемогу над Німеччиною та її союзниками

· Українці в роки Другої світової війни билися проти гітлерівської Німеччини і її союзників у складі Радянської армії, анти-нацистського руху Опору (на території України і окупованих країн Європи), в складі американської, канадської армій, ав­стралійських частин.

· У збройній боротьбі проти ворога брало участь понад 6 млн. українців. Ко­жен третій із них загинув на фронті, ко­жен другий із тих, що залишилися в живих, став інвалідом.

· Серед військового керівництва СРСР було немало українців. Найбільш відомі із них - А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, І.Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленкота інші. 315 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися мар­шалами і генералами - українцями за по­ходженням.

· Великий внесок у перемогу зробили працівники тилу, вчені, медики, діячі літе­ратури і мистецтва.

Людські і матеріальні втрати України

• Людські втрати України у війні скла­ли понад 10 мли. військових і цивільних осіб.

• Матеріальні втрати України досягли 1,5 трильйонів крб. Було зруйновано: 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, 16 150 промис­лових підприємств, 18 тис. медичних за­кладів, 33 тис. закладів освіти...

•* Зазнавши в роки другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний вне­сок у перемогу над фашистською Німеч­чиною і її союзниками.

ЛЕКЦІЯ № 9

Тема: Історія формування та діяльності громадських, культурологічних, освітніх, політичних організацій

українського народу. Визначальні тенденції розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ рівня життя українського етносу.

ПЛАН:

1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.)

2. Період хрущовської „відлиги” (1953-1964 рр.).

3. Період „застою” і кризи радянського суспільства (1964-1985 рр.).

4. Україна в період „перебудови” (1985-1991 рр.).

1. За Договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. За­карпатська Україна возз'єдналася з Україною у складі Радянського Союзу. Уперше майже всі етнічні українські землі об'єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944-1946рр. здійсню­вався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну -520 тис. українців.

Операція "Вісла"

У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців (140,6 тис. чол.) з українських етнічних земель, що опинили­ся в межах Польщі. При цьому пересліду­валася мета:

· асимілювати українців;

· ліквідувати бази діяльності ОУН- УПА.

Передача Криму від РРФСР до УРСР

19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР. Таким чином завершився процес формування сучасної території України. Юридичний акт про входження Криму до УРСР лише підтвердив фактич­но існуючу ситуацію.

Отже, територіальні зміни в Україні, що відбулися напередодні і після другої світо­вої війни, мали для неї такі наслідки:

· остаточно визначились кордони ре­спубліки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством;

· збільшилася територія УРСР та її демо­графічний потенціал;

· об'єднання українських земель відбу­лося у складі однієї держави;

· завершилося формування державної те­риторії.

• Україна на міжнародній арені

25 квітня 1945 р. на конференції країн антигітлерівської коаліції в Сан-Францис­ко було прийнято рішення про утворення Організації Об'єднаних Націй (ООН),а 24 жовтня 1945 р. (цей день відзначається як День ООН) - ратифіковано її Устав. Серед країн-засновниць ООН була й Україна.

Завдяки чому стало можливим членство України в ООН?

Прийняття України в ООН було резуль­татом визнання її вкладу в розгром фашиз­му, свідчило про зростання її міжнародно­го авторитету.

Серед інших факторів, які зумовили вступ України в ООН. слід назвати такі:

· на членстві України і Білорусії в ООН наполягав Сталін, щоб у такий спосіб забезпечити собі більшу кількість голосів;

· вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності і заспокоїти націо­нально-визвольні сили.

Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (навіть був утворений народний комісарі­ат іноземних справ УРСР, Україна спів­робітничала в різних міжнародних органі­заціях), але фактично своєї незалежної зов­нішньої політики вона не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну.

І все ж таки сам факт вступу України до ООН мав велике історичне значення - вивів її на світову арену і сприяв включен­ню у світову політику.

• Відбудова господарства

Війна призвела до небаченого руйнуван­ня економіки України. Після війни її про­мислово-виробничий потенціал становив 48% проти рівня 1940 р.

Відбудова господарства починалася від­разу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30% зруйнованих промислових потужностей.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план (1946-1950) відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєн­ного рівня. В Україні планувалося доведен­ня на кінець п 'ятирічки валової промисло­вої продукції до 113% проти 1940р.

Особливості відбудови промисловості

· Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у надан­ні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла (кредити нада­валися за умови виходу комуністів із уряду).

· Поставки за рахунок репарацій із Німеч­чини, допомога з-за кордону були незнач­ними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви.

· Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд ке­рувався політичними мотивами: створити та­кий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою пере­моги світового соціалізму над капіталізмом.

· В Україні за декілька років були віднов­лені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теп­лові електростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працю­вало більше, ніж до війни.

· Розвиток важкої промисловості від­бувався за рахунок легкої, сільського госпо­дарства, науки і культури, які фінансува­лися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12-15% усіх промислових капіталовкладень.

· Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.

· Якщо на Заході і в Японії післявоєн­на відбудова промисловості здійснювала­ся на базі прогресивних технологій і науки, то в СРСР досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими тех­нологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне відставання Ра­дянського Союзу від Заходу.

· Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюю­чих були охоплені різними формами соціа­лістичного змагання.

* У результаті: в 1950р. важка промис­ловість перевершила, а легка - ледве до­сягла 80% довоєнного рівня. Україна зно­ву зайняла традиційне місце паливно-ме­талургійної бази Радянського Союзу.

Особливості відбудови сільського господарства

Відбудова сільського господарства проходила в надзвичайно складних умовах:

- скоротилися посівні площі, не виста­чало робочих рук, техніки, коней;

- важким було становище селян: мізер­на оплата праці, високі податки на підсоб­не господарство, селяни не мсти паспортів, на них не розповсюджувалося пенсійне за­безпечення, виплати по тимчасовій непра­цездатності;

- ситуацію ускладнила посуха 1946 р.: голод взимку 1946-1947рр., від якого в Укра­їні померло більше 800 тис. чоловік. Але головною причиною голоду стала не посу­ха, а позиція держави і комуністичної пар­тії: непомірна високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тварин­ництва великими обсягами вивозилися з-кордон.

Капіталовкладення в сільське госпо­дарство були недостатніми, вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань.

Здійснювалася політика „ножиці цін” стосовно сільського господарства. Дер­жавні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів.

• У результаті: на кінець 1950р. сільське господарство не досягла довоєнного рівня, про що свідчать такі дані: валове вироб­ництво зерна становило 77%, врожай­ність зернових - 82% від рівня 1940 р.

Фінанси

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову ре­форму, її проводили конфіскаційними ме­тодами. Старі гроші, що перебували в обі­гу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади до 3 000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3 до 10 000 - з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. - зменшувалися наполовину.

• Перетворення в Західній Україні

У Західній Україні продовжувалася полі­тика радянізації, перервана війною. "Радянізація" Західної України Основними напрямками перетворень були:

· насадження тоталітарного режиму, монополізація влади Комуністичною пар­тією. Чисельність комуністів зростала в основному за рахунок вихідців із Росії та Східної У країни. Чому? По-перше, тому, що західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в Комуністичну партію. По-друге, радянська влада не довіряла міс­цевому населенню. Не тільки партійні ор­гани, а і всі галузі народного господарства, освіта, наука, радянські, комсомольські, правоохоронні органи були насичені спеці­алістами із Східної України та інших ре­спублік СРСР. Внаслідок цього в Західній Україні складалось враження, що територія знаходиться під чужоземним пануванням:

· утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого українського бур­жуазного націоналізму, приватновласницької психології. Проти жителів Західної Укра­їни розгорталися масові репресії, "ворожі еле­менти" депортувалися в східні райони СРСР;

· здійснення форсованої і насильниць­кої колективізації. 1950 рік став роком суціль­ної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радян­ській владі набув всенародного характеру.

Позитивне значення мали такі перетво­рення, як:

· індустріалізація краю і модернізація економіки. До 1951 р. промислове вироб­ництво в Західній Україні зросло на 230% від рівня 1945 р. і складало 10% промисло­вого виробництва республіки:

· заходи в галузі освіти: забезпечено обов'язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але при цьому здійснювалася політика русифікації, викладання у вузах велося російською мовою.

* Таким чином, за декілька років Захід­на Україна пройшла шлях Східної, повто­ривши всі соціалістичні реформи.

Рух опору в західноукраїнських землях

Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного ре­жиму і вело боротьбу проти нього. Цю бо­ротьбу очолювали дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА.

Греко-католицька церква була ліквідо­вана більшовиками в 1946 р. Боротьба ж проти ОУН-УПА виявилася надзвичайно кровопролитною і тривала до сер. 50-х рр.

Свої головні цілі ОУН-УПА вбачала в боротьбі проти сталінського деспотично­го режиму та створенні незалежної укра­їнської держави. Великі надії покладали­ся на швидку радянсько-американську війну.

УПА користувалася широкою підтрим­кою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції.

Лише за період 1946-1948 рр. за "зв'я­зок з УПА" було вислано до Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно се­лян.

Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її головнокомандувача Р.Шухевича. Окремі загони повстанців дія­ли до сер. 50-х рр.

Але і після цього опір тоталітарному ре­жиму не припинявся. Він почав набувати інших форм.

• Суспільно-політичне життя

У суспільно-політичному житті України відбувалися ті ж процеси, що мали місце в Радянському Союзі.

Залежність від центру

Утвердився режим одноосібної вла­ди Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики. І незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України (першими секретарями ЦК КП(б)У були М.Хрущов (1943-1946 рр. та 1948-1949рр.), Л.Каганович (1947 р.), А.Мельников (1950-1953 рр.), О.Кириченко (1953-1957 рр.),усі вони слухняно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або й репресіями.

Репресії

Відсутність демократії і свобод гро­мадян, зловживання владою, посилення масових репресій. В Україні пік репресій припав на 1947 р., коли ЦК КП(б)У очо­лював найближчий соратник Сталіна -Л.Каганович.

Ідеологічна реакція

3 1946-1947 рр. під керівництвом се­кретаря ЦК ВКП(б) Жданова почалася ідеологічна кампанія по "наведенню поряд­ку" в галузі науки, культури, літератури і мистецтва.

Розгорнулася нищівна критика інсти­тутів історії України та історії української літератури Академії Наук, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Здійснювалися кампанії проти видатних діячів української культури - письмен­ників М.Рильського, В.Сосюри, Ю.Яновського, композитора В.Данькевича, кіно­режисера О.Довженка та інших, яких звинувачували в "ідеологічних помил­ках" і "українському буржуазному націо­налізмі".

Українцям ще раз нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвит­ку їхньої національної культури.

* Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в у мо­вах посилення сталінського тоталітар­ного режиму.

2. Смерть Сталі­на 5 березня 1953 р. вне­сла в життя СРСР істотні зміни, потре­ба в яких давно на­зріла. Ці зміни були пов'язані з діяль­ністю першого се­кретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він по­клав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сфе­рах життя суспіль­ства. Були здійснені пошуки нових під­ходів до розв'язання проблем суспільно-політичного життя.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації сус­пільно-політичного життя:

· люди отримали можливість більш віль­но висловлювати свої думки;

· відновилися демократичні норми діяль­ності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пле­нумів, критика і самокритика в парти і т.п.);

· зросла роль Рад - як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство пар­тійних органів наддержавними;

· викрито злочинну діяльність Л.Берії та його посіпак в Україні (П.Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масо­вих репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. А з 1962 р. ко­місії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій;

· відбувалися нові політичні репресії, вно­силися зміни до законодавства, які збільшу­вали можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР при­йняла закон "Про кримінальну відповідаль­ність задержанні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадянська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;

· засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію сус­пільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті при­чини культу особи і репресій - їх пояснюва­ли рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ осо­би самого Хрущова.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недотор­каними виявилися догми марксизму-лені­нізму. Повної демократизації життя сус­пільства не відбулося.

Спроба розширення прав республік

Хрущов здійснив ряд заходів щодо роз­ширення прав республік, у т.ч. й України:

© у країн ці частіше висувалися на керів­ні посади в республіці. В 1953 р. першим се­кретарем ЦК КПУ було призначено О.Кириченка - першого українця на цій посаді (1953-1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957-1962 рр.). П.Шелест (1962-1972 рр.), В.Щероицький (1972-1989 рр.);

© розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;

© активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. ре­спубліка була членом 14 міжнародних орга­нізацій, то у 1955 р. - 29;

© внаслідок реформи управління еко­номікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республікан­ської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р.

Але всі ці заходи здійснювалися під су­ворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Зрушення у духовному житті після смерті Сталіна

Хрущовська "відлига" сприяла націо­нально-духовному пробудженню і куль­турному розвитку України.

• Стало можливим відкрите обгово­рення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного слов­ника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися за­ходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вив­чення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Непослідовність "українізації" особливо виразно спостерігалась на результатах книго­видавничої справи. У1959 р. книжки україн­ською мовою становили 53% усіх книг, опуб­лікованих в Україні, у 1958 р. - 60%, у 1960 р. -49%. Та вже в 1965 р. цей показник зни­зився до 41 % і далі неухильно зменшувався.

• Вживалися заходи з метою підви­щення престижу української науки. Вихо­дять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури". Вида­ються фахові журнали українською мовою.

Відтворюється історія українського на­роду: з 1957 р. почав видаватися "Україн­ський історичний журнал", почалася підго­товка багатотомної "Історії міст і сіл Укра­їни".

• Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них — О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній, О.Ковінька, В.Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори ре­абілітованих письменників, з'явилися літературознавчі праці про них.

Шістдесятники. Зародження дисидентського руху

* Видатним явищем духовного жит­тя стала поява нового покоління інтелі­генції - шістдесятників (цей термін вжи­вався вже на поч. 60-хрр.). Провідними по­статями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінемато­графу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібера­лізації, нове покоління інтелігенції викри­вало перекоси і лицемірство офіційної куль­тури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку україн­ського народу, його культури і мови.

Все це не могло не викликати незадово­лення з боку влади. Шістдесятників поча­ли звинувачувати у відході від "марксизму-ленінізму", "формалізмі", "космополі­тизмі", обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак, частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і пішла на конфрон­тацію з владою. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники яко­го вимагали радикальних змін, і стали про­відниками національного відродження. (Питання про дисидентський рух в У країні буде викладено далі).

* Національно-культурні процеси пере­ходили встановлені партією рамки лібе­ралізації й на поч. 60-х рр. почали пере­слідуватися. У 1962-1963 рр. "відлига" в національно-культурній сфері припини­лася,

Прикметним є той факт, що у 1959 р. кон­грес США прийняв закон про "Тиждень поневолених націй", до числа яких потра­пила й Україна.

Експерименти в економіці

Поставивши завдання "наздогнати і пе­регнати Америку" і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформуван­ня економіки.

Економічні реформи, проведені в 50-ті роки, радикально змінили умови розвитку промисловості і сільського господарства.

Позитивні наслідки мали, зокрема:

· децентралізація керівництва економі­кою, запроваджена у 1957р. Керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території, неза­лежно від профілю. В Україні було створе­но 11 економічних районів:

· збільшення асигнувань на забезпечення науково-технічного прогресу; підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;

· ліквідація машинно-тракторних стан­цій і передача їх майна колгоспам і рад­госпам;

· збільшення закупівельних цін на зерно (у 7разів), картоплю (у 8разів), продукцію тваринництва (у 5,5 рази).

Друга пол. 50-х рр. стала періодом по­мітного економічного зростання, сільське господарство вперше стало рентабельним.

Сільське ж господарство стало справжнім полігоном для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень, нереальних понадпрограм (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т.п.), що нега­тивно позначилося на виробництві сільсько­господарської продукції.

У кін. 50-х - поч. 60-х рр. почалося па­діння темпів економічного зростання.

Якщо за 1951-1958рр. промислова про­дукція щорічно зростала на 12,3%, то за 1959-1965 рр. - на 8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського госпо­дарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964рр.-на 3%.

Соціальні програми М.С.Хрущова

· Пенсійна реформа 1956р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2рази, по інвалідності-у 1,5рази. Пенсії почали виплачувати і колгоспникам.

· Зросли асигнування на охорону здо­ров'я, освіту, скасовувалася плата за на­вчання в старших класах середніх шкіл, у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах.

· Збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими до того темпами. За 1950-1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилася в 17 разів, а в сільській місце­вості -у 14 разів.

· Тривалість робочого дня скоротила­ся до 7 год. а для працюючих у вугільній і гірничорудній промисловості - до 6 годин.

У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230%.

У цілому ж рівень життя в Україні підви­щувався повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчу­вання відставали від потреб населення.

Дата добавления: 2013-12-13