Види особистих немайнових прав

У ст. 2,70 ЦК України насамперед виділяються особисті немайнові права, попередньо врегульовані в Конституції України: право на життя (ст. 27 Конституції України), право на охорону здоров'я (ст. 49 Конституції України), право на безпечне життя і здоров'я дов­кілля (ст. 50 Конституції України), право на свободу та особисту не­доторканність (ст. 29 Конституції України), право на недоторкан­ність особистого і сімейного життя (ст. 32 Конституції України), пра­во на повагу до гідності та честі (ст. 28 Конституції України), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на недоторкан­ність житла (ст. ЗО Конституції України), право на вільний вибір міс­ця проживання та на свободу пересування (ст. 33 Конституції Украї­ни), право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції України). Однак даний перелік не є ви­черпним і може бути доповнений як самою Конституцією України, так і ЦК України та іншими законами. Але зрозуміло, що передбачи­ти повний перелік даних прав у законах видається нереальним, тому законодавець встановлює можливість розширювального тлу­мачення особистих немайнових прав навіть незалежно від того, закріплені вони в законі чи ні. При цьому за основу має братися те, чи відповідає дане особисте немайнове право вимогам, що ви­суваються до даного виду цивільних прав, передбачених ст. 269 ЦК України. Тому важливо не лише визначити повний перелік особистих немайнових прав, а й здійснити їх класифікацію зале­жно від того чи іншого правового критерію.

У ЦК України всі особисті немайнові права, залежно від цільово­го призначення, поділяються на:

• особисті немайнові права, що забезпечують природне існуван­ня фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу, особисту не­доторканність тощо);

• особисті немайнові права, що забезпечують соціальне бут­тя фізичної особи (право на ім'я, індивідуальність, особисте жит­тя тощо).

Однак серед науковців немає єдиної точки зору щодо однаковості критерію класифікації особистих немайнових прав. Одну з перших класифікацій запропонував В. А. Рясенцев, який вирізняє п'ять ви­дів особистих немайнових прав: 1) особисті права, сутність яких складають немайнові блага, невіддільні від особистості (життя, здо­ров'я, недоторканність особистості); 2) особисті права, в основі яких лежать немайнові блага, що індивідуалізують особу в колективі (ім'я, честь, гідність тощо); 3) особисті немайнові права у сфері шлюбно-сімейного права; 4) особисті немайнові права, що пере­бувають у сфері творчої діяльності, а також інтереси, що витікають з реалізації права на відпочинок, різноманітні культурні потреби тощо; 5) особисті немайнові права, в основі яких лежить майновий інтерес. Отже, в основі даного класифікаційного критерію лежить об'єкт особистих немайнових прав. Подібні класифікації на основі зазначеного критерію пропонувалися й іншими авторами.

Інші автори за основу класифікаційного поділу пропонують ме­ту, на досягнення якої спрямоване відповідне особисте немайнове право. Так, М. М. Малеїна поділяє особисті немайнові права на: 1) особисті немайнові права, що забезпечують фізичне та психічне

благополуччя (цілісність) особистості; 2) права, що забезпечують ін­дивідуалізацію особистості; 3) права, що забезпечують автономію особистості; 4) немайнові права авторів результатів інтелектуальної діяльності та виконавців. Але Т. А. Фадєєва проводить дещо іншу класифікацію: 1) особисті немайнові права, що спрямовані на інди­відуалізацію особистості; 2) особисті немайнові права, що спрямова­ні на забезпечення фізичної недоторканності особистості; 3) особис­ті немайнові права, що спрямовані на недоторканність внутрішньо­го світу особистості та її інтересів.

Ще інші автори використовують змішаний кваліфікаційний критерій, а саме: об'єкт цих прав та мету, на досягнення якої спря­моване право. Зокрема, В. А. Жакенов вирізняє: 1) права, що інди­відуалізують громадян у суспільстві; 2) права, що забезпечують осо­бисту недоторканність; 3) права, що забезпечують збереження таєм­ниці особистого життя; 4) права, що сприяють розвитку особистості та вираженню її творчої індивідуальності.

У юридичній літературі існують й інші погляди щодо класифіка­ції особистих немайнових прав. Проте, зважаючи, що основним завданням даного підручника є не детальний аналіз усіх існуючих класифікацій особистих немайнових прав, а лише ознайомлення читача з основними поглядами щодо цього питання в цивілістичній науці, тому запропонований законодавцем поділ видається достат­ньо обґрунтованим та таким, що може бути використаний для по­дальшого розгляду конкретних особистих немайнових прав.

3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існу­вання фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід від­носити:

• право на життя;

• право на здоров'я;

• право на безпечне довкілля;

• право на свободу та особисту недоторканність;

• право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Право на життя

Згідно з ч. 1 ст. 281 ЦК України кожна фізична особа має не­від'ємне право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага «життя», ні самого «права на життя». Проте, аналізуючи чинне законодавство, можна дійти висновку, що під по­няттям «право на життя» слід розуміти таке особисте немайнове право, яке об'єднує два основних аспекти: право на власне життя та право давати життя іншим.

Право на власне життя містить активний та негативний зміст, до яких, зокрема, слід відносити:

— право на фізичне існування, під яким слід розуміти природне право фізичної особи на існування як біологічного, психічного та со­ціального організму;

— право на фізичну (природну) смерть об'єднує передбачену ч. 4 ст. 281 ЦК України абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (активна евтаназія);

— право на медичні, наукові та інші досліди, тобто юридично за­кріплена можливість проведення над повнолітньою фізичною осо­бою різноманітних дослідів лише за умови її вільної згоди (ч. З ст. 281 ЦК України);

— право на усунення небезпеки, що загрожує життю, має мож­ливість будь-якими не забороненими законом способами захищати від протиправних посягань своє життя, а також життя інших людей (ч. 2 ст. 281 ЦК України) і вимагати усунення небезпеки, яка загро­жує життю людини, що створена внаслідок підприємницької або ін­шої діяльності (ст. 282 ЦК України).

Право давати життя іншим є складовою частиною загального права на життя. Призначення цього права полягає у виконанні лю­диною її священної місії — продовження людського роду. Безпереч­но, основним повноваженням, що складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природ­ним шляхом. Однак треба звернути увагу на те, що, крім даного пов­новаження, право давати життя іншим — це:

— право на стерилізацію, тобто юридично гарантована можли­вість проведення медичної операції, що має на меті позбавлення біологічного організму здатності до репродуктивності (відтворен­ня). Даним правом згідно з ч. 5 ст. 281 ЦК України наділені повно­літні фізичні особи (як чоловік, так і жінка). Реалізувати це право вони можуть лише за власним бажанням. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медико-соціальних показань може бути проведена за згодою опікуна з попереднім повідомленням прокурора;

— право на штучне переривання вагітності, яким відповідно до ч. 6 ст. 281 ЦК України наділені лише жінки, за умови, що вагіт­ність не перевищує 12 тижнів. Перелік обставин, що дають право на переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законом;

— право на штучне запліднення та перенесення зародка в орга­нізм жінки, яке має повнолітня жінка за медичними показаннями (ч. 7 ст. 281 ЦК України).

Зрозуміло, що даний перелік прав є лише орієнтовним і не пре­тендує на вичерпність, оскільки життя є доволі різноманітне в усіх своїх проявах і з суспільним розвитком можуть виникати все нові повноваження особи щодо власного життя. Так, суттєвих трансфор­мацій право на життя може отримати з подальшим розвитком меди­цини, генетики, трансплантології, клонування тощо.

Окреме питання стосується меж реалізації даного права. У літе­ратурі доволі поширеною є точка зору, що право на життя є абсо­лютним правом. Але дане право все ж таки має певні межі, напри­клад, воно обмежується діяннями інших осіб у межах необхідної оборони.

Ще одним спірним питанням серед науковців є питання момен­ту виникнення права на життя. Так, окремі автори вважають, що право на життя виникає з моменту зачаття². На нашу думку, право на життя виникає все ж таки з моменту народження, під яким слід розуміти момент відділення життєздатної дитини від організму матері. І саме з цього моменту фізична особа, яка народилася, «перебирає» на себе всю сукупність прав та обов'язків, які включа­ються до її правоздатності, в тому числі і право на життя. Окрім того, сприйняття запропонованої нам позиції призвело б до того, що проведення абортів каралось би в порядку, передбаченому кри­мінальним законодавством за вбивство ненародженої особи. На нашу думку, аборт, якщо він проведений за передбачених законом підстав і умов, слід віднести скоріше до права жінки на визначен­ня змісту свого особистого життя або ж однієї із складових права на здоров'я.

Дата добавления: 2013-12-13