Продолжение темы 2

План

Тема: Культурологічні теорії.

Перший модуль. Лекція №3.

Мета: Ознайомити студентів з сучасними філософськими концепціями, теоріями, загальнокультурними парадигмами, розкрити своєрідність українського культурно - історичного типу.

1. Науково-концептуальні напрями.

2. Українська культурологічна думка.

У другій половині ХІХ ст. аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, вони стали фундаментальною основою культурології.

Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна, ігрова та інші концепції культури.

Еволюціоністська концепція культури. Цю теорію запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818 – 1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832 – 1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820 – 1903). Вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Суть полягає в принципі єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. У своїй книзі «Первісна культура» Е.Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно – від простого до складного.

Л.Морган виділив три основні стадії в розвитку суспільства: дикунство, варварство і цивілізацію. Досліджуючи історію первісного суспільства еволюціоністи переконували, що людство однорідне за своєю природою. Отжє, зближення народів, посилення контактів між ними, обмін культурними надбаннями зумовлює спільність культурних цінностей.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи Вільгельм Дільтей (1833 – 1936) та Генріх Ріккерт (1863 – 1936), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915). Вони визначали культуру, як “світ втілених цінностей”, які реалізує людина внаслідок своєї діяльності.

Вільгельм Дільтей розподілив науки на два блоки – науки про дух і науки про природу і вважав, що людина може пізнати себе інтуїтивно в духовній цілісності з культурою через механізм вироблення певних цінностей.

В.Віндельбант і Г. Ріккерт визначали культуру в проекції цілеспрямованності людини як “творчої істоти”, у якій цінність виступає елементом внутрішньої культури.

Сучасні культурологи, зокрема П.С. Гуревич,вважають, що культурною

цінністю може бути:

1) певна нова ідея, яка виступає для індивіда якимось орієнтиром в

в житті;

2) соціокультурний стандарт або норма;

3) суб’єктивний образ, що прагне до ідеалу, внутрішньої гармонії;

4) конкретна поведінка, стиль життя.

Таким чином в кожній культурі є свої цінності, вони підпорядковані певній

іерархії.

Антропологічні концепції культури ґрунтуються на висновку Е.Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища. У цьому відношенні антропологізм культури спирався на еволюціоністичну теорію Ч. Дарвіна (1809 – 1882). Антропологічні концепції розглядаються в працях їх засновника – англійського етнографа та соціолога Броніслава Маліновського (1884 – 1942), французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908 – 1991), американського етнографа Альфреда Крьобера (1876-1960). Сутність цих концепцій полягає в тому, що культура пов’язується з потребами людства.

Броніслав Маліновський розподілив ці потреби на три групи, що зумовили виникнення культури:

1) первинні – продовження роду, фізичні, фізіологічні, розумові зрушення.Культурними відповідями на них були поява родової общини, розвиток знань, освіти, житлових умов;

2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання;

3) інтегративні, які об’єднують і згуртовують людей, вимагають потреби авторитету, що призводить до політичної організації суспільства;

Кожна культура в інтерпретації Б.Маліновського постає як певна система взаємопов’язаних соціальних інститутів, що задовольняють біологічні та культурні потреби людей.

Антропологічну концепцію розвивав А.Крьобер, доповнив її теорією стилів фундаментальних форм культури.. Він довів, що стиль властивий усім великим культурам та іх основним формам: мистецтву, науці, ідеології, моралі, свідомості, способу життя.Носіями, які визначають стиль епохи, є геніальні особи, які роблять істотний розвиток тієї чи іншої галузі культури.На підставі значного етнографічного матеріалу він узагальнив різні стилі локальних культур і сформулював концепцію стилів цивілізації.

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов’язані з дослідженням динаміки (історії) культури. Концепція циклічного розвиткукультури або культурно-історичних коловоротів розроблена італійським філософом Джамбаттіста Віко (1668 – 1744). Він розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей.

В епоху богів, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами та нормами, а формою правління була теократія. Теократія - форма правління, при якій влада належить церкві.

Епоха героїв виділяє окрему сім’ю, зростає роль батька, як необмеженого монарха серед членів сем’ї, а формою правління стає монархія або аристократична республіка.

Епоха людей – це зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю, розумом, обов’язком. Демократія, заснована на визнанні громадської і політичної свободи.

Глибше концепція циклічного розвитку культури обґрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпенглера, англійського історика Арнольда Тойнбі. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці “Росія і Європа” (1882) Микола Данилевський (1822 – 1885) викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культури: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський тип (як “сумнівний” тип культури). Крім того, вчений передбачав становлення одинадцятого типу – слов’янського як найбільш вираженого в російській культурі.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі «Занепад Європи» Освальд Шпенглер (1880-1936). Кожна культура за О.Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотире фази:

1) становлення, або «дитинство»;

2) розвиток, або «юність»;

3) розквіт або «зрілість»;

4) занепад і смерть або «старість».

Отже кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить

1000 – 1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Вчений акцентує увагу на надмірно раціоналістичній і прагматичний діялності людей, що є прідвісником занепаду культури на зламі ХХ і ХХІ ст., після чого вона трансформується в європейську цивілізацію.

Соціологічна концепція. Сутність полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так російський соціолог – емігрант Пітірім Сорокін (1889 – 1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Ці начала визначають тип культури та відповідний світогляд.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Герберт Маркузе ( 1898 –1979), Теодор Адорно (1903 – 1969) пов’язують виникнення кризи культури з репресивністю, прагматизмом, раціональністю. Руйнування традицій, проникнення наукових методів в усі сфери знання, їх тотальна технізація, на думку Г. Маркузе, не лише підірвали основи творчої діяльності людини, її чуттєво-емоційний світ, а й придушили фантазію, спричинили кризу віри. Усе це призвело до великих суперечностей в сфері культури.

Значного поширення у ХХ ст. набула формаційна або лінійна концепція культури, запропонована Карлом Марксом (1818 – 1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820 – 1895). В основу закладено вчення про “економічний базис” як основу матеріально-перетворюючої суспільності людей, що спрямована на задоволення їх матеріальних потреб та “ідеологічну надбудову”, до якої належить і культура.

Особливістю марксистської концепції є існування 5 великих формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. В кожній формації, вказували вони, існують дві культури: культура “ панівної еліти” і культура “мовчазних рабів”.

Концепція психоаналізу ставить перед західною культурою проблему несвідомого. Засновником її є австрійський психіатр Зигмунд Фрейд. Він висунув гіпотезу про існування несвідомого, як особливого рівня людської психіки, де зосереджені несвідомі бажання. “Воно”, як називає З.Фрейд несвідоме начало активно втручається в людське життя, керує ним. Наша свідомість “Я” – лише іграшка в руках могутньої психічної сили первинних бажань людини, які базуються на прагненні до творення і продовження роду або руйнування (ероса – любові, танатоса – смерті). Роль культури в житті людини, за Фрейдом, полягає в здатності сублімувати (замінювати) потяги. Завдяки ним люди набувають прагнення до творчості, пізнання.

Культура “Над Я” виконує роль внутрішнього цензора, завдяки якому людина здатна жити як соціальна і культурна істота. К.Юнг розвинув концепцію психоаналізу, використовуючи поняття “ архетипів ” – психічних структур колективного несвідомого. Завдяки ним формуються образи, думки, почуття людей, зберігається колективний історичний досвід, міфи і символи культури.

Однією з найпоширеніших концепцій в сучасній культурології є ігрова концепція культури. Найбільш яскравими представниками стали Й. Хейзінга, Х.Ортега – і – Гассет, М.Бахтін. У роботі «Homo Ludens» («Людина, яка грає») Й. Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури. Її культуротворча роль полягає в дотриманні добровільно встановлених правил, в приборканні стихії пристрастей, при відсутності гніту, «серйозності». Роботи Й. Хейзінги містять критику масової культури, яка перегукується з підходом Х. Ортеги - і -Гассета. Найвидатніший іспанський філософ займає особливе місце серед сучасних мислителів. У роботі “Повстання маси”, яка набрала широкого розголосу, він аналізує стан сучасної культури і людини в ній. Оперуючи образами “еліти” і “людини-маси” мислитель попереджає про небезпеку загального нівелювання, деперсоналізації людини, влади “сучасного варвара”, руйнівника культури. Філософ вважає, що “елітарне меншинство” створює основи культури.

Сутність культури на думку Х.Ортега – і – Гассета складають спонтанність і відсутність прагматизму.

Теологічні концепції культури: іх основна суть зводиться до розгляду релігії, як вирішальної основи розвитку культури.

Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані провідними богословами християнства філософами-схоластами Аврелієм Августином (354 – 430), Марком Боецієм (480 – 524), П’єром Абеляром (1079 – 1142), Фомою Аквінським (1225 – 1274) та ін.

Сучасна католицька культурологія (Ж.Марітен, Е.Уінтер) ґрунтується на тому, що культура є наслідком божественного одкровення. Усі досягнення культури, особливо духовної, пов’язані з волею Божою.

Представники православної культурологічної думки (М.Бердяєв, П. Флоренський, Л.Карсавін) доводять, що культура виникла з релігійного культу. Саме в розвитку релігійності, яка є суттю культурно-історичного процесу можна врятувати західну цивілізацію.

У протестантській культурології таку концепцію опрацював німецький теолог Л. Тілліх (1886 – 1965). Культура на його думку містить релігійний досвід, тому релігія виступає субстанцією культури, а культура – функцією релігії. Шукати Бога треба не в потойбічному світі, а в “глибині людського буття”. Лише в синтезі субстанції (релігії) та форми (культури) можлива подальша історія людства.

У наш час активно розвивається мусульманська культурологія. Вирішальну роль у розвитку культури, науки, мистецтва, етики вона відводить Корану.

Отже, характерною рисою всіх теологічних теорій, концепцій є протиставлення духовної культури - культурі матеріальній.

Засади символічного трактування культури передбачив Григорій Сковорода (1772 – 1794). Він висунув теорію згідно з якою культура – це три світи:

- перший світ природи (макрокосмос);

- другий світ – це людська спільнота і світ окремої людини;

- третій світ – це Біблія або «світ символів».

Філософ вважав, що все в світі має подвійну природу: видиму “матеріальну” і внутрішню “духовну”, які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго і злого. На підставі такого аналізу Г. Сковорода дійшов висновку, що вся природа, тобто «макросвіт» переломлюється і продовжується у «макросвіті» - в людині. Третій символічний світ, у якому живе людина і частинами якого є мова, міф, релігія, мистецтво, наука - це світ, який уособлює бога, призваний допомагати людині пізнати себе, своє місце і роль у навколишній дійсності.

Бог для філософа - це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови. Тому все «нове» треба шукати в самій людині. Бо все, що існує на небесах і на Землі, підпорядковане єдиним природнім закономірностям.

В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття. В якій усе божественне перебуває в символічних формах.

Становлення української культурологічної школи пов’язане насамперед з Володимиром Перетцем (1870-1935).Саме він згуртував навколо себе виховав плеяду талановитих науковців, сформував засадні принципи дослідження українського літературознавства, став активним популяризатором унікальної та самобутньої української культури. В 1906р. був ініціатором проекту реформування вищої освіти, запропонував відкрити в Київському університеті св. Володимира кафедри української мови, літератури, історії, етнографії, звичаєвого права.

Досить близько вчений підійшов до розуміння закономірностей розвитку української культури. Його висновок про вплив української культури на культуру формування російської культури (з ХVII ст.) став відправною точкою в оцінюванні національної культури.

Особливе місце в історії української культурології займає концепція Івана Огієнка (1882-1972). Візитною карткою культурологічних поглядів ученого була «Українська культура» (1918).Нею він фактично підготував грунт для подальших культурологічних досліджень вітчизняних вчених. В праці І.Огієнко обґрунтовує ідею про трансляційну функцію української культури, що виявилась у двох площинах:

1) самоздатності національного культурного розвитку для творчого перероблення та осмислення європейських надбань у силу геополітичного становища України та традиційної для неї відкритості до різних впливів: східних, західних і південних;

2) передаванні створених українським народом культурних надбань на східнослов’янські землі.

І.Огієнко дуже близько підійшов до питання про співвідношення культури і цивілізації. Використовуючи універсалізм як загальнонауковий метод, він наче розмикав національну культуру в історичному просторі.

Висновки: На початку третього тисячоліття відбувається переосмислення багатьох цінностей, які становлять сутність культури і сучасної цивілізації, її функціональних можливостей. Тому концептуальне осмислення дає змогу визначити сутнісніхарактеристики культури і цивілізації.

Рекоменлована література: [ ]

Дата добавления: 2013-12-13