ЗАНЯТТЯ № 15

ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГIЇ

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: ознайомити студентiв з основними принципами, що регламентують моральний образ людини, стосунки медичних

працiвникiв. Вивчити особливостi деонтологiї в клiнiчнiй медицинi.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: Навчальна кiмната, стаціонар лікарні

.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: тематичнi хворi, зразки медичної докумен

тацiї.

«... Людство досягло нового рiвня усвiдомлення своєї мети

i природи; уряд, науковi органiзацiї та соцiальнi iнсти

туцiї проголосили, що на їх погляд, громадяни Землi мають

право на захист вiд зловживань будь-яких форм, особливо

коли їм погано, коли вони не можуть захистити себе i коли

немає нiкого, хто б захистив їх.... Зараз ми зiткнулись з

величезною проблемою забезпечення того, щоб цi права дот

римувалися. Останнє потребує безлiчi змiн у сьогоднiшнiй

свiтовiй медицинi; перелому в психологiї працiвникiв охо

рони здоров’я, дослiдникiв, пацiєнтiв та iн.; воно потре

бує iншого переддипломного i пiслядипломного навчання,

iншого виховання i вдома, i в суспiльствi. Документи (всiх

аспектiв деонтологiї, складених Всесвiтньою медичною

асоцiацiєю, ВОЗ, ООН та iн.),... є вiхами на шляху до бiльш

цивiлiзованого та гуманного суспiльства, яке забезпечить

високу якiсть життя всiм своїм членам, i хворим, i здоро

вим». (Н.Сарторiус).

Медична деонтологія (вiд грецького deon, deont [os] – належне i logos - вчення) - сукупнiсть етичних норм виконання

медпрацiвниками своїх професiйних обов’язкiв.

Термiн «деонтологiя» введений у XIX ст. англiйським фiлосо

фом-утилiтаристом Бентамом. Те, що зараз складає предмет медичної

деонтологiї, наприкiнцi XIX ст. називалося лiкарською етикою.

Змiст цього поняття був надто розпливчатим; окремi автори включили

до нього питання, що вiдносяться до прав лiкаря (деколегiя), стано

вих обов’язкiв, етикету, лiкарської полiтики. Але для творчої i

практичної дiяльностi лiкарiв фiлософсько-етичнi мотиви, як i увага

до психологiчних особливостей медика, хворого та їх взаємовiдносин,

характернi з часiв зародження медицини. Так, вiдомий лiкар i хiмiк

Т.Парацельс писав: «Сила лiкаря - в його серцi, робота його повинна

керуватись Богом i освiтлюватись природним свiтлом: досвiдченiстю;

найбiльша основа лiкiв - любов...» Р.Декарт вважав, що тiльки меди

цина може вирiшити проблеми, якi бiльш за все стосуються величi та

щастя людства.

Великий вплив на формування вiтчизняної деонтологiї справили

суспiльнi дiячi О.I. Герцен, Д.I. Писарєв, М.П. Чернишевський та iн.

Значну роль вiдiграла земська медицина. Незважаючи на свої

об’єктивнi недолiки, ця унiкальна в iсторiї медицини система надан

ня медичної допомоги незаможним прошаркам населення породила багато

тисяч безмежно вiдданих своїй справi лiкарiв i фельдшерiв.

Термiн «медична деонтологiя» ввiв у практику вiтчизняної охо

рони здоров’я i розкрив його змiст М.I. Пирогов. Вiн визначав медич

ну деонтологiю як «...вчення про принципи поведiнки лiкаря не лише для досягнення

iндивiдуального благополуччя та почестей, але й для макси

мального пiдвищення суми суспiльної користi та максимального усу

нення шкiдливих наслiдкiв неповноцiнної медичної роботи».

Великий внесок у теоретичнi аспекти медичної деонтологiї зробив

I.П. Павлов, який науковим об’єктивним методом довiв вплив слова як умовного подразника на виникнення, перебiг, кiнець усякого роду хворобливих станiв. Працi В.М. Бехтерєва, К.I. Платонова, П.А. Лурiя та iн. справили великий вплив на вироблення оптимальних взаємостосунків медперсоналу iз хворими, обгрунтували використання рiзних видiв психотерапiї, сприяли розвитку вчення про ятрогенiї. В процесi розробки практичних проблем медичної деонтологiї з’явилася необхiднiсть їх розробки стосовно окремих медичних спецiальностей - в акушерствi, гiнекологiї, психiатрiї, фтизiатрiї, травматологiї, хiрургiї, венерологiї, офтальмологiї, онкологiї, рентгенологiї та iнших галузях клiнiчної медицини.

Права пацiєнта, так як i професiйна вiдповiдальнiсть лiкаря,

широко регламентуються в багатьох документах, починаючи з клятви

Гiппократа, яку дає кожний випускник медичного вузу, i закiнчуючи

декларацiями, рекомендацiями, положеннями i резолюцiями Всесвiтньої

медичної асоцiацiї, ООН, Ради Європи i, зрештою, ВОЗ. В основу всiх

документiв закладена повага прав людини, визнання людського життя

як основної цiнностi в дiяльностi будь-якого виду, i переконанiсть

у виключно гуманному призначеннi медичної професiї. Положення доку

ментiв передбачають юридичну (кримiнальну) вiдповiдальнiсть за не

дотримання принципiв деонтологiї медичного працiвника.

Елементи лікарської деонтології. Провiдна роль у здійсненні

медико-деонтологiчних принципiв належить лiкарю. До психологiчних

якостей, якими повинен володiти лiкар, вiдносяться: здатнiсть до

емпатiї, вмiння контролювати вияв емоцiй, толерантнiсть до

вiдмiнного вiд своїх норм свiтосприйняття.

Культурний лiкар - це людина високого етичного рiвня, чуйна,

уважна, турботлива, лагiдна, доброзичлива, спокiйна.

Здiйснювати свою дiяльнiсть вiдповiдно вимог деонтологiї може

тiльки лiкар, який вибрав свою професiю за покликанням. Любити свою

професiю - це означає любити людину, прагнути допомогти їй, радiти

її одужанню.

Найважливiшою умовою професiйного вдосконалення є само-спосте

реження i самовдосконалення лiкаря: робота над «слабими», негатив

ними рисами свого характеру, у вiдповiдностi iз знаннями з загаль

ної та спецiальної медичної психологiї.

Деонтологiчною вимогою до лiкаря є постiйне пiдвищення ним

своєї майстерностi. Лiкарська професiя немислима без постiйного по

повнення знань.

Лiкар повинен вдосконалювати квалiфiкацiю, що озна

чає - бути знайомим з останнiми досягненнями науки, новими лiку

вально-дiагностичними методами та засобами лiкування. Всi дiї лiка

ря з дiагностики та лiкування повиннi бути строго продуманi та нау

ково обгрунтованi iндивiдуально, оптимально i з найменшими затрата

ми часу, сил i засобiв з боку хворого.

ПОЛIКЛIНIКА I СТАЦIОНАР. ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ IЗ ХВОРИМИ

Обстановка лiкувальних закладiв повинна схиляти хворих до

вiдвертої, сердечної бесiди, викликати у них вiру в одужання. Почи

наючи з реєстратури, хворi повиннi розумiти, що все в полiклiнiцi

спрямоване на надання їм допомоги, зменшення їх страждань. Не

обхiдно заспокоїти хворого, допомогти знайти вiдчуття впевненостi.

Слiд виключити обстановку суворостi та показної дiловитостi. Наочна

агiтацiя у полiклiнiцi (стенди, плакати) не повинна викликати у

хворих вiдчуття страху i настороженостi, знижувати вiру у зцiлення.

В полiклiнiцi повиннi бути затишок i чистота, кабiнети слiд розта

шовувати керуючись зручнiстю для хворих.

У стацiонарах велике значення має створення лiкувально-охорон

ного режиму.

Вiдповiдальнiсть за здоров’я хворого - головна риса морального

обов’язку лiкаря. Тут багато залежить вiд контакту хворих iз лiка

рем. Майстернiсть лiкаря - це творчий процес, який поєднує в собi

мистецтво i вмiння високорозвинутого клiнiчного мислення iз чуйним ставленням

до хворого та високої особистої культури.

Бесiду з хворими слiд починати розмовою з ним, а не з перегля

ду аналiзiв, ретельно продумувати кожне слово, адресоване хворому;

не слiд вживати жаргоннi слова. Клiнiчне мислення лiкаря - це не

тiльки вмiння швидко узагальнити та оцiнити данi лабораторного,

iнструментального та iнших видiв обстеження, i скласти повне уяв

лення не тiльки про хворобу взагалi i в конкретному випадку, але й

вмiння увiйти в особистий контакт з хворим, зробити правильнi

висновки про особливостi його особистостi.

Тактика лiкаря завжди повинна будуватися iндивiдуально, в за

лежностi вiд характеру хворого, рiвня його культури, тяжкостi зах

ворювання. Для одних потрiбне лагiдне слово, м’яке поводження,

особливо переконливi докази, щоб вони повiрили в можливiсть зцiлен

ня; для iнших достатньо двох-трьох авторитетно сказаних слiв, су

ворiсть та категоричнiсть висновкiв. Ось чому клiнiчна медицина по

винна бути мистецтвом, а лiкар (клiнiцист) - володiти високорозви

неною здатнiстю до емпатiї. Лiкар змушений зустрiчатися з десятками

хворих, рiзних за своїм культурним рiвнем i особливостми психiки, у

тому числi з страждаючими надмiрною недовiрою. Тому потрiбно мати

терпiння, щоб вислухати хворого i потiм методично його оглянути.

Обхiд у вiддiленнях необхiдно проводити щодня i бажано в один

i той же час; на обходах не рекомендується питати i виясняти

iнтимнi подробицi, що пов’язанi з життям i захворюванням пацiєнта,

в присутностi iнших хворих.

В усiх випадках хворi потребують розради. Але лiкар не повинен

занижувати серйознiсть захворювання. Його завдання - переконати

хворого в реальностi одужання. Стан хворого повинен полегшувати сам

факт вiдвiдування лiкаря. Однiєю з гарантiй успiшного лiкування є

довiра до лiкаря. Настрiй хворого iстотно впливає на перебiг хворо

би i повинен контролюватися i скеровуватися медперсоналом. Якась

несприятлива подiя, наприклад, смерть iншого хворого, може змiнити

настрiй хворого на одужання i вiру в медикiв. Отже, тяжко хворих i

одужуючих треба розмiщати в рiзних палатах.

ДЕОНТОЛОГIЯ ПОВIДОМЛЕННЯ ДIАГНОЗУ

Якщо для хворого вилiкування або продовження життя є реальними, то лiкар з метою створення

найкращих умов лiкування зобов’язаний тактично i квалiфiковано

повiдомити хворому дiагноз. Виняток робиться для хворих злоякiсними

пухлинами, котрим повiдомляють якийсь iнший дiагноз, наприклад,

«виразка шлунка» замiсть «рак шлунка». Питання про те, чи треба

хворому говорити правду, з усiєю гостротою виникає у випадку, коли

хворий вiдмовляється вiд операцiї або знаходиться в дуже тяжкому

станi. В хiрургiчнiй практицi нерiдко виникають ситуацiї, коли i

хворого i родичiв доводиться правдиво iнформувати i пропонувати

термiнову операцiю, наприклад, з приводу гангренозного апендициту,

перфоративної виразки шлунка або непрохiдностi кишечника: близьким

хворого роз’яснюють, що запiзнення навiть на декiлька годин загро

жує смертю. Це завдання важке, якщо операцiю пропонують хворому з

дiагнозом раку. Мотиви для вiдмови у бiльшостi однаковi: вони почу

вають себе добре, покладають надiї на лiки i помилково вважають, що

з операцiєю вони нiколи не запiзняться.

У випадках, якщо необхiдно переконати хворого злоякiсною пух

линою повiрити в обов’язковiсть операцiї, немає потреби повiдомляти

iстинний дiагноз. Потрiбно намагатися знаходити iншi достатньо

сильнi слова i аргументи. У неквапливiй i задушевнiй бесiдi, в

доступному для розумiння хворого викладеннi досягнень сучасної ме

дицини, в запевненнi, що його будуть лiкувати кращi спецiалiсти, як

правило, вдається одержати згоду хворого. Лiкарям усiх спецiаль

ностей необхiдно дотримуватися єдиної тактики: якщо в онкологiчному

вiддiленнi хворому пропонують операцiю, то iншi лiкарi, до яких

хворий звертається, повиннi роз’яснити i запевнити в її не

обхiдностi i невiдкладностi.

У випадках, якщо виявленi незворотнi патологiчнi змiни, хворо

му не потрiбно говорити правду. Навiть коли хворого неможливо вря

тувати, не можна вiднiмати у нього надiї. I на останнiй стадiї хво

роби людина продовжує вiрити в порятунок: вона шукає не правду, а

надiю. Хворий у всякому випадку не повинен почувати себе прирече

ним. Лiкар повинен терпляче вислухати скарги, призначити лiкарськi

препарати i втiшати - вдумливо i професiйно. Лiкар зобов’язаний у

кожному випадку вирiшувати, «що» говорити хворому, i «як» говорити.

Розмова лiкаря з хворим є мистецтвом. Медична деонтологiя вимагає,

щоб лiкуючий лiкар пiдтримував моральний стан пацiєнта якоюсь до

речною реплiкою, пiдкреслюванням позитивного змiсту навiть незнач

ної змiни стану здоров’я. В той же час необережне слово лiкаря, йо

го байдужiсть або безвiдповiдальне ставлення до хворого може вия

витися етіологiчним чинником ятрогенного захворювання.

ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ IЗ РОДИЧАМИ ХВОРОГО

Питання про взаємостосунки лiкаря i родичiв хворого - одне з нелегких роздiлiв

медичної деонтологiї. Якщо у хворого в процесi лiкування намітилась

позитивна динамiка, взаємостосунки лiкаря з родичами зазвичай доб

розичливi. Вони можуть погiршуватися у випадку погiршення стану

пацiєнта. При зверненнi до лiкаря з приводу хворого, доля якого

викликає побоювання, розмова буває вiдверта, i у лiкаря зазвичай не

буває пiдстави приховувати вiд рiдних iстину. Разом з тим у завдан

ня лiкаря входить справити психологiчний вплив на родичiв, якщо

втручання останнiх може несприятливо вплинути на стан хворого.

Якщо у хворого встановлюють дiагноз раку, лiкар повинен

повiдомити iстинний дiагноз тiльки найближчим родичам, а решта

вiдправляються до iнформованої особи.

Якщо при несприятливому результатi лiкування дотримувались

правила медичної деонтологiї, родичi померлого розумiють i пiдтри

мують лiкаря i його лiкувальну тактику, стаючи навiть його захисни

ками. При недотриманнi цих правил конфлiкти мiж родичами i лiкарем

виникають i при правильному лiкуваннi.

Дата добавления: 2013-12-13