Педагогічні пам’ятки Київського періоду

На щастя, до нашого часу збереглися деякі перекладні й вітчизняного походження настановчі твори щодо виховання дітей і молоді, зокрема “Пчела”, “Златоуст”, “Слово про закон і благодать”, “Житіє Феодосія Печерського”, “Повчання просвітеру Фомі”, “Моління”, “Повість временних літ”, “Ізборник”, “Остромирова Євангелія” – Апракос, “Повчання Володимира Мономаха дітям”, “Слово про похід Ігорів” та ін. Варто зауважити, що на розвиток педагогічної думки окресленого періоду впливали ідеологія феодальної централізованої держави, християнська мораль, українська народна педагогіка, педагогічна думка Візантії, ідеї античної філософії.

Наприкінці ХІ ст. на Русі було перекладено збірник цитат із святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та інших, який був складений у Візантії. Це був твір “Пчела”, який містив 71 розділ, кожен із яких присвячувався різним темам, а в цілому – повчав як треба “жити християнинові”. Тут були вміщені афоризми й висловлювання про релігійно-моральне виховання дітей (помірності, покірливості, побожності і т. ін.).

Іншим твором є “Златоуст” – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви. Назва походить від імені відомого візантійського оратора Іоанна Златоуста (344 або 347 – 407). Саме цитати його повчань послужили основою для зазначеного збірника, що мав педагогічну спрямованість.

Найдавнішим твором того часу, що є вітчизняною літературною пам’яткою, вважається “Слово про закон і благодать” (написаний за різними джерелами між 1036 і 1043, між 1037 і 1050 рр., між 1049-1051) Іларіона (священик церкви Спаса на Бересті поблизу Києва), що складається з трьох частин. Це філософсько-педагогічний трактат морально-патріотичного спрямування. Автор закликав позбавитися залежності від Візантії, обґрунтував право Русі на самостійний державний розвиток, пропагував ідею добровільності у прийнятті слов’янами християнської релігії, високо оцінив освітню політику князів Володимира та Ярослава, обстоював принцип активної діяльності у формуванні особистості, необхідність готувати молоде покоління до захисту рідної землі, довів шкідливість для потомства шлюбів між близькими родичами, необхідність пильно доглядати за немовлятами, карати за грубе ставлення до матері тощо. Загальнодержавного значення надавав вихованню молоді на героїчних традиціях. Мова твору – тогочасна літературна. З текстом цього твору Митрополит Іларіон виступив перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св. Софії. “Слово про закон і благодать” вперше надруковане 1844 р.

Визначною пам’яткою раннього українського середньовіччя є “Остромирова Євангелія” – Апракос (1056-1057). Являє собою список перекладу Євангелія, що його переписував у Києві зі староболгарського оригіналу диякон Григорій (походив із полян, близького до княжого роду) на замовлення князя Ізяслава, новгородського посадника Остромира (звідки і назва Євангелії). Існує думка, що частина Євангелія була переписана у Києві, а частина у Новгороді. Містить 294 аркуші, що прикрашені кольоровими мініатюрами та орнаментом. Мова тексту – тогочасна слов’янська богослужбова з болгарськими впливами, зумовленими оригіналом, з якого переписувалося Євангеліє. Знаходиться в Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

У 1073 побачив світ “Ізборник” (список з оригіналу грецького походження, перекладений з болгарського оригіналу на тогочасну українську мову) підготовлений писарем Іоанном разом із своїми помічниками. Він нараховував 383 статті, що подавалися у формі запитань і відповідей. Наприкінці книги містилася приписка Іоанна, що присвячувалася Святославу Ярославовичу. Це був збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (богослов’я, філософії, логіки, поетики, граматики, ботаніки, зоології, медицини, мінералогії тощо). Він слугував засобом для розширення знань. У ньому вже на початку наголос робився на користі “книжного читання”. Рукопис виконаний на пергаменті (266 стор.), прикрашений різнобарвними заставками, ініціалами, малюнками, серед яких унікальне зображення князя Святослава з родиною.

За князювання великого князя Святослава Ярославовича було підготовлено ще один “Ізборник ” (1076) – збірник статей виховного, повчального характер, упорядником якого був київський книжник Іоанн Грішний. На його сторінках сформульована державна концепція виховання у феодальному суспільстві, котра хоча й ґрунтувалася на принципах християнської моралі, а саме: обстоювала ідею любові до ближнього, ідею братолюбства між всіма людьми, та все ж була спрямована на захист пануючої верхівки, пропагувала ідею покори Богу, безоглядний послух господарю. Матеріал до нього було взято з низки релігійних джерел, зокрема “Притчі Соломона”, “Премудрості Ісуса – сина Сірахова”. Загалом збірник нараховував 44 статті (частина з яких переклад з грецької мови, решта – творчість вітчизняних авторів). В передмові Іоанн подав дидактичну розробку (“Слово некоего калугера о четьи книг”), в якій знайомив з методикою навчання читанню (дав поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про що пишеться в книжці, що означає кожне слово, перечитувати окремі її розділи). Мова (у порівнянні з Ізборником 1073 р.) – ближча до тогочасної народної. Обидві пам’ятки у ХVШ ст.. вивезені в Росію, де знаходяться і нині.

Як відомо, великий вклад у скарбницю давньоруської педагогічної думки вніс Нестор-літописець (людина широкого історичного світогляду та великого літературного обдарування) – перший історик руської школи. Його повість “Сказання про Бориса та Гліба” відіграла значну роль у патріотичному вихованні молоді не тільки на Русі, а й сусідніх слов’янських країн. Правдиво зобразив тодішню реальність Нестор-літописець і в творі “Житіє Феодосія Печерського” (початок ХП ст.). Він розкрив риси, що були характерні для вельмож-феодалів, зокрема жорстокість, ненажерливість, підступність, зневажання загальнолюдських моральних норм; показав прояв любові до батьківщини простих людей; висловив свою прихильність до монастирського виховання, відлюдництва.

Твором, яким Нестор-літописець заклав основи вітчизняної історичної науки, є “Повість временних літ” (розповідь доведено до 1110 року). Перша редакція належить йому і датується 1113 роком (друга редакція виконана 1116 р. у Видубицькому монастирі ігуменом Сільвестором, збереглася в Лаврентіївському списку Літопису руського; третю редакцію, що відома за Іпатіївським списком Літопису руського, виконано 1118 р. невідомим автором у Києві). Вона увібрала попередні літописні зведення: Київське 1037 р., Новгородське 1050 р., Києво-Печерське 1073 і 1095 рр. До наших днів окремо вони не дійшли. Повість вважається своєрідною енциклопедією педагогічної думки Київської Русі. Тут поєднано народне й офіційне уявлення про сімейне та родинне виховання дітей, підлітків, юнаків; про навчання й освіту підростаючого покоління; формування рис менталітету українського народу, що виростали з традицій життєдіяльності племен, з яких цей народ пішов. Автор гостро засудив зло і прославляв добро, стверджував гуманістичні основи виховання, добрі починання та почуття; заклав основи патріотичного виховання, яке полягало в любові до рідної землі, готовності до її захисту, ідеї єдності слов’янських народів. Твір складається з відомостей легендарного характеру. Це оповідання про апостола Андрія, який благословив київські гори, де на одній із них поставив хрест, як символ майбутньої ролі Києва в історії християнства на Русі. Далі викладені легенди про засновників Києва – Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь, про воєвод Аскольда і Діра, про князя Олега, оповідання про смерть Ігоря від рук древлян і жорстоку посту за це його дружини Ольги, датовану 945 роком, оповідання про відважного князя Святослава та князя Володимира, прийняття християнства та ін. Нестор зробив спробу пов’язати руську історію зі світовою.

Варто згадати і твір мислителя Климента Смолятича “Послання пресвітеру Фомі” (середина ХП ст.), який містить думки щодо примату (переваги, верховенства – авт.) розуму над почуттям, скептичного ставлення до окремих релігійних догматів, заклик до пізнання явищ за допомогою істинного знання. При Ізяславі Мстиславовичу Климент Смолятич був Митрополитом (другим українцем після Іларіона, який посів цей пристол).

Педагогічні ідеї Златоуста були розвинені Кирилом Туровським (Турівським) (бл.1130-бл.1182), який походив із міста Турова, кілька років провів у Зарубському монастирі й став єпископом невеликого, залежного від Києва Турівського князівства на річці Прип’яті. Він розробив теорію пізнання та виховання шляхом розвитку розумових сил людини, зазначаючи, що людина здобуває знання перш за все за допомогою органів чуття, оскільки народжується ні доброю, ні злою, тією чи іншою вона стає завдяки наявності в її душі добрих чи злих початків, які переважають в її життєвих діяннях. К.Туровський у своїх повчаннях звертався до розуму людини, широко використовував метод алегоричного мислення, за допомогою якого намагався визначити моральні критерії діяльності.

Перлиною загальнолюдської педагогічної мудрості є шедевр стародавньої художньої літератури - “Слово про похід Ігорів” (між 1185-1187). У “Слові...” виховує все – природа і її явища, віщування і народні прикмети, взаємини між людьми, почуття любові до рідної землі та свого народу, ненависть до ворогів та їх загарбницьких нападів на наші землі. Головна ідея передана у зверненні київського князя Святослава до князів.

У праці “Моління”(початок ХШ ст.) мислитель Данило Заточник вперше висловив ідею систематичності та послідовності у навчанні й вихованні. Він звернувся до князя Ярослава Всеволодовича з закликом оточувати себе мудрими людьми та слухати їх порад, творити добро ближнім.

Збіркою правових норм Київської держави була “Руська правда”(збереглася у списках і варіантах ХШ-ХVШ ст. Їх поділяють на три редакції: Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка, що датується ХІ ст. і пов’язується з князем Ярославом Мудрим. Складається вона з 43 статей і містить “Правду Ярослава”, “Правду Ярославичів”, “Покон вірний” та “Урок мостникам”. Відбивала розвиток права, системи державної влади, сприяла формуванню поняття закону, законності, справила великий вплив на подальший розвиток українського, польського, литовського, білоруського та російського права.

Чудовою педагогічною пам’яткою ХП окресленого періоду є “Повчання Володимира Мономаха дітям”. Воно створено великим князем київським Володимиром Мономахом (хресне ім’я – Василь; 1053-1125; син Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха (звідси й прізвисько); 1113 року, після смерті великого князя Святополка, переяславський князь вічем киян запрошений на київський престол) 1117 року, коли князь уже кілька років князював. Тест твору зберігся у складі Лаврентіївського списку “Повісті временних літ”. Належить до поширеного у середньовіччі жанру повчань; водночас – це перший в українській літературі автобіографічний твір і перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою. Князь, звертаючись до своїх дітей з повчаннями, висловив думки з питань моралі, державного управління тощо. Володимир Мономах вперше висунув ідею необхідності зв’язку освіти з потребами життя та діяльності особистості. Головну роль у творі відіграють патріотичне та фізичне виховання дітей і молоді. Автор закликає до боротьби за єдність усієї країни, до захисту її спільними зусиллями, до виховання мужності, відваги, працелюбності. Разом із тим “Повчання...” пройняте ідеєю виховання в дусі любові до ближнього, творіння добра, почуттям глибокого гуманізму, турботою про людей, особливо про сиріт і вдів; вимагає поваги до старших і ввічливого ставлення до рівних собі; закликає дітей постійно вчитися, міцно запам’ятовувати та повторювати вивчене, проявляти самостійність і наполегливість у навчанні; звертає увагу на важливість особистого прикладу. У цій пам’ятці підтверджується патріархально-родовий характер виховання, відображаються ідеологічні тенденції правлячої верхівки Русі того часу.

Отже, педагогічна спадщина Київської Русі, що складалася з творів педагогічного характеру та здобутків народної педагогіки, має величезне історичне значення. Вона досягла досить значних успіхів і була покладена в основу формування національної освітньої політики українського народу.

Тема 5. Розвиток навчання, виховання, педагогічної думки в Україні (друга половина ХШ-ХV ст.)

1. Здобуття елементарної освіти в парафіяльних школах.

2. Діяльність “мандрівних” дяків.

3. Культурно-освітня діяльність П.Русина.

4. Життєвий і творчий шлях Ю.Дрогобича (Котермака).

Рекомендована література:

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. – М.: Педагогика, 1988. – 640 с.
2. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки / За заг. ред. дійсного члена АПН України М.Г. Стельмаховича. – К.: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998. – 337 с.
3. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картках, діаграмах: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ, 2000. – 208 с.
4. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Навчальний посібник по курсу “Історія педагогіки”. – Суми: СДПІ, 1998. – 120 с.

Дата добавления: 2013-12-13