Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Соціальна будова у соціологічній концепції

 

Соціологічна концепція марксизму вже зчасів її розробки і оформлення викликає появу великої кількості критичної літератури. Назвемо лише деякі основні підходи до критичного аналізу соціології Англійський філософ Карл Поппер (1902—1994) у відомій праці «Відкрите суспільство і його вороги» вміщує спеціальний розділ «Метод Маркса», в якому характеризує спочатку позитивні риси його соціологічного вчення. До них К.Поппер зараховує:

• гуманістичний імпульс, що лежить в основі марксизму і скерований на звільнення всіх пригноблених і експлуатованих;

• спробу застосувати раціональні методи до вивчення проблем сус-пільного життя. Хоч ця спроба виявилася, врешті, невдалою, однак вона спричинила величезний вплив на наступних дослідників суспільного життя. К.Маркс, пише К.Поппер, відкрив нам очі й загострив наш зір — повернення до домарксівської суспільної науки вже немислиме. Усі сучасні КМарксу дослідники соціальних проблем зобов'язані йому, хоча можуть цього й не усвідомлювати;

• щирість і відвертість марксизму, його палке прагнення допомогти пригнобленим, відкрите відстоювання інтересів робітничого класу, який на той час був найбільш експлуатованою частиною населення розвинутих країн, відкрита ворожість до визискувачів пролетаріату і винуватців його жахливого стану життя — буржуазії, все це не могло не викликати симпатій до такої теорії, особливо серед молоді, і забезпечило велику популярність ідей марксизму, їх поширеність у всьому світі.

Навіщо ж тоді критикувати К.Маркса, запитує К.Поппер і сам відпо-відає: це слід робити тому, що К.Маркс був лжепророком, пророцтва якого не збулися; він увів у оману багато людей, які повірили йому; він несе за це моральну відповідальність. Відверте обстоювання інтересів лише одного класу призвело до того, що теоретичні побудови К.Маркса не були по-справжньому об'єктивними] він свідомо чи підсвідомо закривав очі на ті явища, які суперечили його ідеологічним і гюлітичним переконанням, а отже, позбавляли його теорію справжньої науковості. Крім того, метод К.Маркса спирався на ідею детермінізму, тобто причинну зумовленість явищ суспільства за аналогією до причинно-наслідкових зв'язків у природі. Але ж суспільство — це не пряме продов-ження природи, воно має свою специфіку й автономність. Не можна змішувати наукові передбачення у фізиці чи астрономії з історичними пророцтвами.

Тому ретельно описані рецепти руйнування капіталістичного суспільства не супроводжувались у К.Маркса науково обґрунтованими приписами побудови нового, соціалістичного суспільства, він не залишив по собі жодної плідної спроби створення конструктивної економічної політики на майбутнє, що згодом викликало численні невдалі спроби більшовиків після революції побудувати нове суспільство раціональним шляхом; це вдалося їм лише ціною жахливого примусу, репресій та неймовірних людських втрат. Наслідком реалізації марксистського вчення у соціалістичних країнах, пише К.Поппер, була побудова «закритого» типу суспільств з їх тоталітарними режимами, придушенням свободи особис-тості і прав людини. І тільки тепер із величезними труднощами ці країни починають будувати «відкриті», демократичного типу суспільства.

Французький соціолог Раймон Арон (1905—1983) у своїй книжці «Етапи розвитку соціологічної думки» теж присвячує соціологічному вченню К.Маркса окремий розділ, одну з частин якого він називає «Двозначність марксистської соціології». Він починає з визнання правомірності вживання Марксових понять «продуктивні сили» «виробничі відносини», «спосіб виробництва», «базис і надбудова» для соціологічного аналізу будь-якого суспільства. Але, на його думку К.Маркс вдається до неприпустимого паралелізму економічних явищ, з одного боку, і класової боротьби та соціальних революцій, з другого. Р.Арон вважає, що ці дві групи явищ роз'єднуються самою історією автоматичного паралельного проходження других за першими немає, а зміни в економічній сфері зовсім не ведуть до неминучих змін у соціально-політичній та духовній сферах. Прикладом цього, на думку Р.Арона, є те, що:

§ одному й тому ж рівню розвитку продуктивних сил можуть відпо-відати різні виробничі відносини й різні соціальні устрої (капіталізм і соціалізм);

§ з розвитком продуктивних сил при капіталізмі класова боротьба не посилюється, а, навпаки, послаблюється;

§ там, де продуктивні сили були найрозвиненішими, соціалістичних революцій не було тощо.

Отже, робить висновок Р.Арон, Марксів паралелізм руйнується, а історія не підтверджує схем К.Маркса та його визнання вирішальної ролі економічних факторів у суспільному розвитку.

Російський, а згодом американський соціолог Питирим Сорокін (1889—1968) у деяких своїх працях вдається до критичного аналізу таких положень К.Маркса, як закон абсолютного зубожіння робітничого класу («Пролетаріату нема чого втрачати, крім своїх кайданів») та зростання його чисельності внаслідок зубожіння середнього класу, твердження про концентрацію багатств у руках небагатьох капіталістів тощо. П.Сорокін наголошує, що історія не підтвердила гіпотез К.Маркса та його пророцтв. На підставі величезної кількості статистичних даних П.Сорокін доходить висновку, що економічні умови існування пролета-ріату не погіршувались, а поліпшувалися; середній класу капіталістичних. країнах не зникав, а кількісно зростав і ставав основою процвітання країни та запорукою політичної стабільності; багатства не концентру-валися в руках одиниць, а навпаки, спостерігалася «дифузія» (поширен-ня, розтікання) власності шляхом придбання робітниками акцій своїх та інших підприємств. Надзвичайно гостро П.Сорокін критикує марксистський підхід до людини, яка в цьому вченні перетворюється на іграшку, маріонетку в руках сліпих економічних сил. Теорія К.Маркса, вважає П.Сорокін, принижує людину до рівня тварини; відбувається деградація особи, для якої немає нічого святого; людські відносини дегенерують до рівня жорстокої боротьби, нічого не варто вбити людину. У вченні Маркса відбувається і девальвація (тобто знецінення) етики і права: вони стали лише рум'янами і пудрою для того, щоб зробити макіяж непривабливому тілу економічних інтересів.

Шведський соціолог Пер Монсон у своїй книжці «Сучасна західна соціологія» у розділі «Марксизм», по-перше, дає характеристику соціологічного вчення К.Маркса, а по-друге, простежує його еволюцію у XX ст. Він також наголошує, що марксизмце насамперед радикальна революційна ідеологія, що значно зменшує її науковий потенціал; марксизм також занадто пов'язаний з натуралізмом, коли історичний розвиток сприймається буквально як природний і необхідний процес,

непідвладний людям. П.Монсон докладно досліджує трансформації модифікації марксизму в сучасному світі й аналізує так званий західний марксизм, у якому силами Антоніо Грамші та інших учених і політичних діячів марксизм модернізується через висунення на перший план суб'єктивних чинників. Ці «вдосконалювачі» марксизму виявляють підвищений інтерес до ролі надбудови у політиці та суспільному роз-витку, відмежовуються від уявлень про існування об'єктивних законів історії, наголошують на великій ролі інтелігенції у суспільстві, розгля-дають революцію не лише як завоювання політичної влади з наступним одержавленням планової економіки, а й як створення нової культури і нових ідей. Ці прагнення уникнути однобічності й вад старого марксизму, намагання надати йому привабливого «людського обличчя» зумовлюють згодом виживання марксизму в оновленому вигляді у розвинутих країнах Заходу, але передусім лише як однієї з можливих спроб пояснення 4 суспільства в соціологічній науці; а практично-політичне значення марк-сизму в сучасному світі різко впало, особливо після розпаду СРСР та припинення фінансової підтримки марксистських партій у різних країнах, свідченням чого є нечисельність складу цих партій та їх незначна роль у політичному житті сучасних західних країн.

П.Монсон розглядає також ситуацію в посткомуністичних країнах після повалення тоталітарних режимів. На його думку, в їх сучасному житті можна зустрітися з певним парадоксом: неприйняття марксизму та його гостра критика не може скасувати щодо цих країн дію марксового опису первісного нагромадження капіталу. Нині на всьому посткомуніс-тичному просторі відбувається процес перерозподілу власності у диких формах ранньокапіталістичного розвитку: закладаються нові династії надбагатіїв, відбувається зубожіння основних мас населення, різко погір-шуються умови існування і виживання людей, зростає поляризація населення, безкарно порушуються закони тощо. Такі чи подібні процеси відбувались у західних країнах 200 років тому, коли там входив у життя молодий капіталізм, який так точно описав у своїх творах К.Маркс. Тому, наголошує П.Монсон, у перехідний період від соціалізму до капіталістичної ринкової економіки зростає загроза пожвавлення марксизму, посилення впливу комуністичних і соціалістичних партій на хвилі невдоволення населення умовами свого життя і ностальгії за старими часами.

Великої сили критичний заряд щодо соціології марксизму міститься і в працях українських соціологів. Вони (насамперед М.Захарченко, О.Погорілий, В.Андрущенко та інші) розкривають обмеженість наукового потенціалу цієї концепції її відвертою ідеологічною та політичною заангажованістю, невиправданим зведенням рушійних сил суспільного розвитку до суто економічних факторів, однобічністю гуманістичної скерованості марксизму на захист інтересів лише одного класу — пролетаріату, недооцінкою людини як суб'єкта і активної діючої сили історії тощо.

Отже, місце і роль соціології марксизму в історії соціологічної думки визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка людей, які в ньому живуть, аналізуються насамперед крізь призму мате-ріальних умов життя, через суперечності й конфлікти у способі вироб-ництва. Деякі положення марксизму не втратили й досі своєї сили, але в цілому саме життя довело неспроможність загальної соціологічної побудови марксизму, показало, що капіталізм, та й людство загалом, розвиваються не за його сценарієм.

 

Соціологічний психологізм

 

Найвпливовішим напрямом розвитку західної соціології доби її становлення й оформлення у самостійну науку стає позитивістський натуралізм з його численними школами і напрямами. Але зростаючі кризові явища у позитивістській соціології змушували шукати інші підходи в розумінні соціального. Одним із них стає соціологічний психологізму або психологізм у соціології, або психологічний соціоло-гізм. Його представники наголошують на обмеженості й однобічності позитивістських концепцій, їхньому відриві від антропологічної (тобто пов'язаної з людиною) проблематики, недооцінці в них специфіки сус-пільства й суспільного пізнання. Особливо яскраво антипозитивістська спрямованість соціологічного психологізму проявляється щодо соціології О.Конта, який нехтує психологією як наукою і навіть запере-чує її право на існування. Вченням О.Конта і Г.Спенсера засновники соціологічного психологізму протиставляють спадковість і зв'язок власних підходів із традиційними людинознавчими дисциплінами та їхньою гуманітарною орієнтацією. Соціологічний психологізм можна також розглядати як спробу вироблення альтернативи щодо марксис-тської соціології через підкреслене акцентування на проблемах людини і світу людей, чого так бракувало марксизмові, гуманізм якого обмежу-вався захистом інтересів лише робітничого класу і не поширювався на інші класи, верстви й прошарки.

На думку представників соціологічного психологізму, надмірна натуралізація соціальних явищ соціологами-позитивістами не дозволяє враховувати найважливіший чинник суспільного буття —роль людської
психіки і свідомості.
Прибічники психологічних концепцій у соціології
ставлять собі за мету визначення сутнісних характеристик суспільства
й людини і тенденції їх розвитку за допомогою психологічних явищ. Усі
вони засновують свої погляди на позиціях психологічного редукціонізму,
тобто припускають можливість повного або часткового зведення соціаль-
них явищ до дії тих чи тих психічних чинників.

Концепції соціологічного психологізму в кінці XIX — на початку XХ ст. виникають практично одночасно у кількох країнах Західної ЄвропіСеред них можна виокремити три основні групи теорій:

соціетальні течії, які об'єднує спроба тлумачення суспільного життя як результату розвитку свідомого начала та розгляд психіки індивіда як продукту суспільства;

групові течії, представники яких вважають, що соціальні процеси і явища пояснюються через дію психології соціальних груп;

індивідуалістичні течії, в основі яких лежить переконання, що сфера соціального зумовлена дією індивідуальних психічних чинників і тому повинна досліджуватися через аналіз психіки індивіда.

Прикладом першої групи течій може слугувати психологічний

еволюціонізм. Його засновником вважають американського дослідника
Лестера Ворда (1841 — 1913). Він використовує ідею Г.Спенсера про
всезагальну еволюцію і розвиток людства як її вищий етап, але нама-
гається наповнити цю еволюцію людським змістом. На його думку
найвищим якісним ступенем еволюції всього сущого є соціогенія, тобто
синтез всіх природних сил, який складається під час космо-, біо- та
антропогенезу. Ця нова соціальна реальність відрізняється від природних
процесів, за Л.Вордом, насамперед телічним, тобто цілеспрямованим
творчим характером, усвідомленим прагненням до прогресу (від
грецького lelos — мета). Первинною соціальною силою, яка рухає
соціальні процеси, Л.Ворд називає людські бажання — спочатку прості
(прагнення втамувати голод, спрагу, статеві потреби), а пізніше складніші
інтелектуальні, моральні, естетичні потреби, реалізація яких у творчій
діяльності людини й забезпечує розвиток суспільства та досягнення ним
меліоризму, або поліпшення і вдосконалення (від латинського melior-
кращий).

Соціальні науки разом із соціологією, на думку Л. Ворда, повиннозабезпечити вдосконалення суспільства через розробку соціальних реформ, скеровану на зменшення «соціального тертя» соціальних конфліктів, нерівності й конкуренції. В ідеалі ці негативніявища мають бути замінені «свідомою кооперацією» людей у соціально справедливому й матеріально заможному суспільстві. Таке суспільство може бути побудоване лише на основі запровадження загальної обов'я-зкової освіти, яка, на переконання Л.Ворда, є надійною формою соціальних видозмін, що постійно приносить тільки позитивні наслідки. Будучи першим президентом Американської соціологічної асоціації, Л.Ворд багато зробив не лише для розвитку освіти, а й передусім для впровадження в університети саме предмета соціології, започаткував її академізацію, перетворення в одну з найрозповсюдженіших у вищих навчальних закладах Заходу навчальну дисципліну. Нині у США соціо-логія і правові науки впевнено утримують першість серед усіх навчаль-них дисциплін, що великою мірою є заслугою Л.Ворда.

Отже, головні ідеї соціологічного еволюціонізму, які належать Л.Ворду, Ф.Ґіддінґсу та іншим представникам течій цього типу, можна згрупувати таким чином:

• намагання наповнити положення про всезагальну еволюцію та

• розвиток суспільства людською сутністю, акцентувати на важливості психічних, розумових, а не суто біологічних чинників у цьомуеволюційному процесі;

• прагнення створити всеохопну соціологічну систему, виходячи з психологічних основ;

• визнання визначального впливу групи або суспільства в цілому на окремого індивіда;

• розуміння суті соціальних процесів як зіткнення біопсихічної природи людини з суспільними умовами її існування;

• визнання винятково важливої ролі колективного людського інтелекту як головного рушія історичного розвитку.

Прикладом групових течій соціологічного психологізму є психологія натовпу французького вченого Ґюстава Лебона (1841 —1931). Він вважає, що сучасна йому цивілізація є продуктом інтелектуальної творчої еліти, але життя європейського суспільства на порозі XX ст. знаменує собою початок якісно нового етапу розвитку: на заміну «ери еліти» приходить «ера натовпу», «ера маси». Поява мас у нього є наслідком таких процесів, як модернізація промисловості, швидка урбанізація та переселення великих груп людей із сіл у міста, розповсюдження засобів масової інформації та посилення їхнього уніфікуючого впливу тощо. Настання «ери натовпу» Ґ.Лебон розглядає як початок занепаду цивілізації.

У центрі уваги Ґ.Лебона — констатація очевидного факту, що пове-

дінка людини на самоті або у звичайних умовах суттєво відрізняється

від її поведінки в групі людей, у натовпі, де діють сили гіпнозу й навіювання. Він трактує натовп як групу людей, охоплених спільними наст роями, прагненнями й почуттями, і вирізняє такі характерні риси натовпу:

ü зараженість спільною деєю;

ü відчуття непоборності власної сили і всемогутності;

ü втрата почуття відповідальності;

ü нетерпимість, догматизм, схильність до навіювання;

ü готовність до імпульсивних дій та бездумного наслідування лідерів тощо.

Усі натовпи він поділяє на дві великі групи: (або гетерогенні, на зразок вуличних натовпів, які збираються стихійно і випадково на місці якоїсь події: аварії, зіткнення авт, нещасного випадку та ін.) і «однорідні» (або гомогенні, на кшталт релігійних сект, східних каст або класів). У натовпах діє закон «духовної єдності», що спричиняє nepетворення індивіда, який потрапив у натовп, на безвольний автомат із придушеними раціональними началами, на ірраціональну істоту, яка прагне до негайної некритичної реалізації навіяних їй зовні ідем.
Наслідком перебування людини у натовпі є втрата нею індивідуальності,
інтелекту, розумових задатків, — тобто її деперсоніфікація, знеособлення.
Психологія
У своїй книжці «Психологія соціалізму» (1908) Ґ.Лебон робить

соціалізму спробу зазирнути в майбутнє, поміркувати над тим, що станеться, якщо політична влада перейде до мас і натовпів. Найпридатнішою для цього він вважає соціалістичну теорію, яка скерована саме на те, щоб утвердити диктатуру мас. Ґ.Лебон негативно ставиться до соціалістичних ідей, вважаючи їх псевдонауковими, але водночас констатує їхню велику притягальну силу для широких народних мас; тому наукова неспромож-ність більшої частини соціалістичних теорій не зможе запобігти їхньому торжеству. Соціалістичний лад, на думку Ґ.Лебона, буде неминуче встановлений у якійсь одній з західноєвропейських країн, швидше за все в Італії. Соціалізм, який переміг, — це колективна трагедія: він породить епоху руйнувань, анархії і терору, котра згодом зміниться епохою суворого деспотизму й залізного режиму; почнеться масове винищення людей, а ті, що вціліють, будуть радісно вітати диктатора. Частина народу буде приречена на примусові роботи, практично на рабство. Однак такий лад не зможе існувати довго, він неминуче впаде і спричинить розвал усього суспільного життя.

Погодьмося, що змальована Ґ.Лебоном 1908 р. гіпотетична картина надзвичайно точно відтворила справжні події, які відбувалися після захоплення політичної влади більшовиками в Росії у 1917 р. Віддаючи належне передбачливості Ґ.Лебона, не забудьмо його перестороги: слід, щоб хоч одна країна випробувала на собі цей страхітливий режим для науки і повчання всьому людству, бо лише це зможе витверезити інші народи, заражені хмільною маячнею соціалістичної віри.

Таким чином, головні положення теорій натовпу, групової поведінки та інших подібних їм у межах другої течії соціологічного психологізму полягають у твердженнях, що:

• основним інструментом пізнання соціальних процесів повинна бути соціальна психологія, яка орієнтується не так на пізнання свідомих вчинків людей, як на неусвідомлені моменти духовного життя;

• ці неусвідомлені душевні феномени та їхні прояви найчіткіше фіксуються у групових діях і поведінці в натовпі)

• приналежність людей до певної соціальної групи на зразок натовпу є достатньою для витворення в них свого роду колективної душі, завдяки якій вони зовсім інакше почуваються, діють і мислять, аніж кожна людина окремо;

• знання непривабливої сутності мас ьнатовпу має стати одним із наріжних каменів практичної політики, яка, володіючи цим знанням, не повинна допустити панування юрби або вміти обмежити її негативні риси.

До третьої, індивідуалістичної течії соціологічного психологізму входить багато теорій і концепцій, однак зупинимося лише на інстинк-тивізмі англійського, а згодом американського соціолога й психолога Вільяма Мак-Дуґала (1871 — 1938). Провідними в його концепції є соціально-психологічна теорія особи і класифікація соціальних інстинк-тів, імпульсів та емоцій. На його думку, основна рушійна сила поведінки людини — це інстинкти, або вроджена схильність сприйняття всього існуючого, що супроводжується певними емоційними станами, а також настанова на дію та вироблення імпульсу до такої дії. В.Мак-Дуґалу належить так звана гормічна концепція (від грецького hormao — приво-дити в рух). У «горме» уособлена вітальна, тобто життєва, енергія організ-му, яка спонукає його до руху й розвитку. На базі «горме» виникають інстинкти, яких В.Мак-Дуґал нараховує 18 (серед них інстинкти цікавості, відтворення подібних до себе, самоствердження тощо). Загальні, надіндивідуальні процеси він розглядає як прояв на соціаль-ному рівні окремих інстинктів чи їхніх комбінацій. Війни є наслідком

прояву інстинктів войовничості та почуття гніву, схильності людей до забіякуватості. Релігію трактує як наслідок прояву інстинктів втечі, цікавості, самоприниження та інших у їхньому сукупному вияві.

Кожному інстинктові відповідає певна емоція. Різноманітні емоції об'єднуються у складні групи, на ґрунті яких утворюються почуття. Серед них у структурі характеру людини домінує «еготичне» почутт, яке відповідає за формування людського «Я». Сукупність «горме», інстинктів, емоцій і почуттів утворює основу для певної соціальної дії Соціологія власне і покликана досліджувати і пояснювати соціальну поведінку людей, але зробити це вона зможе тільки простеживши всі етапи виникнення спонукальних мотивів, які призводять до вчинку.

Отже, для індивідуалістичних концепцій на зразок інстинктивізму характерними є:

§ розгляд загальних, надіндивідуальних процесів як прояв на соціаль-ному рівні окремих інстинктів чи позасвідомих сил;

§ розуміння інстинктів а позасвідомого як першопричин і механгзмів розвитку соціального;

§ дослідження сфери інстинктів і позасвідомого для віднайдення мотивів соціальних дій людини;

§ примітивізація людини й суспільства, діяльність і культура яких узалежнюються від ірраціональних неусвідомлених духовних чинників при знеціненні сфери розуму та інтелекту. Таким чином, названі концепції і напрями у рамках соціологічного психологізму дуже відрізняються, однак їм притаманна спільна риса- психологічний редукціонізм, тобто зведення соціального до психоло-гічного, намір шукати ключ до пояснення всіх соціальних явищ і процесів у психології індивіда, групи чи суспільства як колективного цілого. Заслугою цього напряму є те, що його представники привернули увагу до проблем суспільної свідомості в її співвідношенні з індивідуальною, збагатили соціологію знанням людської натури та її внутрішнього світу. Пізніше проблематика, до якої звернулися прибічники соціологічного психологізму, набула свого подальшого розвитку й продовження у символічному інтеракціонізмі, психоаналізі та сучасній соціальній психології.

Отже, на етапі становлення і формування соціології як самостійної науки розвиток соціологічної думки відбувався у двох основних напрямах: позитивістському (натуралістичному) та психологістському що мало свої вади, оскільки в обох випадках соціальне розуміється і тлумачиться або як природне, або як психологічне. Подальший розвиток соціології вимагав позбавлення від цієї однобічності та обмеженості.

 


РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

TЕМА 3

Класична соціологія

58 Соціологія Е. Дюркгайма

62 Соціологія М. Вебера

66 Німецька формальна соціологія (ҐЗіммель та Ф. Тьонніс)

 


Соціологія Е.Дюркгайма

На межі XIX—XX ст. дедалі більше соціологів починає усвідомлювати обмеженість натуралістичних та психологічних тлумачень суспільного життя, неспроможність природничо-наукових чи психологічних понять і методів розкрити усю складність людини як істоти соціальної. Виникають і посилюються переконання, що суспільство має свою специфіку, що соціальні структури і відносини не є чимось зовнішнім стосовно людини, — це продукт минулої та сучасної людської діяльності і що їх можна зрозуміти лише у зв'язку з цією діяльністю. Як наслідок — зростає інтерес до проблем соціальної дії та взаємодії, розробки методів розуміючої соціології та концепції соціології особистості.

Цей процес відбувається поступово, тому в працях багатьох пред-ставників класичної соціології кінця XIXпочатку XX ст. можна знайти двоякість і суперечливість поглядів, розуміння недостатності попередньої соціологічної думки, наполегливі пошуки нових шляхів.

Яскравим прикладом нових теорій є соціологічна концепція патріарха французької соціологічно школи Еміля Дюркгайма (1857—1917). У ній простежуються дві головні тенденції. Перша — позитивістський натура-лізм — випливає з розуміння суспільства та його закономірностей за аналогією до природи. Е.Дюркгайм продовжує, але вже на якісно вищому рівні, традиції позитивізму з його вимогами збору й аналізу вихідних емпіричних даних, пояснення встановлених на основі досліджень від-носин між ними й доведенням висунутих гіпотез. Він поділяє натураліс-тичні установки позитивізму, намагаючись будувати соціологію за зразком природничих наук. Саме тому, зазначають українські соціологи А.Ручка і В.Танчер, він різко критикує представників соціологічного психологізму: теорія, яка починається з індивіда та його психології, неспроможна пояснити специфіку соціального. Водночас друга тенденція концепції Дюркгайма — так званий соціальний реалізм- вимагає розуміння суспільства як реальності особливого типу, яка відрізняється від усіх інших її видів (хімічної, фізичної, біологічної, психічної) та домінує над індивідами.

Перша тенденція покликана забезпечити об'єктивний підхід до вивчення соціальної дійсності і знаходить вияв у принципі: «Соціальні факти слід розглядати як речі». На думку Е.Дюркгайма, це означає визнавати незалежне від суб'єкта існування соціальних явищ і досліджувати їх так, як досліджує свій предмет та чи та природнича наука. При цьому Е.Дюркгайм не стверджує, що соціальні факти - це у буквальному розумінні речі, а лише наголошує, що їх треба вивчати як речі, об'єктивно й неупереджено. Таке важко осягнути соціологові, який вивчає суспільство, в якому живе сам, а отже, як і кожна людина, має свої уподобання і схильності, симпатії та антипатії. Однак це необхідно зробити, якщо ми хочемо, щоб соціологія була справжньою наукою. Згодом послідовніше вирішує цю проблему М.Вебер.

У практиці соціологічного дослідження Е.Дюркгайм застосовує два різновиди аналізу: причинний і функціональний. Він обумовлює це тим, що соціальні факти залежать від соціального середовища, тому соціологія повинна досліджувати причини появи цих фактів, відштовхуючись від наявного стану суспільства, та об'єктивні зв'язки соціальних фактів і явищ, або функції. Водночас саме суспільство Е.Дюркгайм тлумачить як соціальну цілісність, подібну до живого організму з його досконалою системою органів і функцій. Воно має свою структуру, всі складові елементи якої виконують певні функції. Історично суспільство розвивається від простого, до якого не входять інші, до складного, яке будується шляхом злиття простих суспільств або є новим синтезованим утворенням на зразок Римської імперії.

З аналогій до функціонування організму Е.Дюркгайм виводить поняття суспільств нормального типу, норми і патології. Зовнішньою, емпірично фіксованою ознакою норми чи патології є поширеність певного соціального явища або його рідкісність, винятковість. На основі цього він інтерпретує такі соціальні явища, як злочинність, кризи, самогубства тощо.

Всі ці положення дають підстави визнавати Е.Дюркгайма одним з провідних науковців-соціологів, які заснували структурний функціо-налізм — впливову течію сучасної соціологічної думки.

Друга тенденція, наявна в соціологічній концепції Е.Дюркгайма, — це утвердження принципу специфічності й автономності соціальної реальності. На думку Е.Дюркгайма, соціологія повинна вивчати соціальну реальність, яка має особливі, притаманні лише їй властивості. Елементи соціальної реальності — соціальні факти, сукупність яких утворює суспільство і які становлять предмет соціології.

Суспільство виникає у процесі причинної взаємодії індивідів, але згодом вивищується над ними. Тому одним із центральних положень соціального реалізму Е.Дюркгайма є визнання пріоритету соціальної реальності (суспільства) над індивідами. Намагаючись пояснювати со-ціальне соціальним, він розвиває положення про вирішальну роль колективних (моральних, релігійних тощо) феноменів щодо індиві дуальної свідомості. Колективна свідомість має свій спосіб розвиті свої умови існування, які не зводяться до матеріальної основи. «Колек- тивні уявлення» (новий термін, запроваджений Е.Дюркгаймом) об'єктивними стосовно індивіда; вони співвідносяться як ціле й частин Але у цьому зв'язку безумовну перевагу мають власне «колективні уявлення», суспільна свідомість або суспільство в цілому. Навіть більш суспільство у концепції Е.Дюркгайма ототожнюється з Богом, впливає на людей і робить їх розумними й моральними істотами.

Отже, сукупність поданих положень учення Е.Дюркгайма утворює «соціологізм» — принцип специфічності й автономності соціальної реальності, її домінування над індивідами. Соціологізм вимагає також обов'язковості застосування соціологічного методу для всіх інших суспільних наук. На думку Е.Дюркгайма, наукові дисципліни, які досліджують різні сторони соціальної реальності, залежні від соціології бо лише вона дає ключ до розуміння всіх без винятку соціальних явищ їхній сукупності.

Наступним вагомим положенням соціологічної концепції Е.Дюрк-гайма є ідея соціальної солідарності, яка лягає в основу аналізу зв'язків що об'єднують людей у суспільство. Автор переконаний, з'єднати людей може розподіл праці, який неминуче викликає потребу спільних дій Спеціалізація праці, що зростає, розподіл виробничих ролей змушують людей обмінюватися своєю діяльністю та її продуктами; а це породжує свідому чи неусвідомлену взаємозалежність. У процесі еволюції людсь-кого суспільства відбувається перехід від суспільств із механічною до суспільств із органічною солідарністю,

У примітивних і нерозвинутих стародавніх суспільствах діє меха-нічна солідарність (за аналогією до зв'язків однакових молекул неорганічної речовини, зв'язаних між собою суто механічно). Внаслідок того, що в таких суспільствах розподіл праці ще незначний, тут діють колективна свідомість і уявлення як репресивна примусова сила для об'єднання людей в єдине суспільство, в якому колективне поглинає індивідуальність. Із зростаючим розподілом праці сила колективної свідомості послаблюється, — збільшується сила органічного солідарного зв'язку: кожний стає особистістю і бачить особистість в іншому. Такий зв'язок будується на залежності членів суспільства один від одного забезпечує єдність соціального організму. Отже, солідарність, за Е.Дюркгаймом, — вищий моральний принцип і вища універсальна цінність.

Таким чином Е.Дюркгайм стверджує, що нормальний стан суспіль­ства повинен базуватися на професіоналізації, спеціалізації функцій, розвинутому економічному плануванні. Ненормальний стан суспільства він пов'язує зі зростанням суперечностей між працею і капіталом, анархією виробництва і аналізує його прояви як хвороби капіталізму, а саме: аномію (тобто дезінтеграцію суспільства й особи, брак чіткої моральної регуляції поведінки індивідів), соціальну нерівність, нестрим-ну конкурентну боротьбу, класові конфлікти тощо. Подолання цих хво-роб можливе через мирне розв'язання конфліктів, послаблення боротьби й конкуренції; через встановлення правил, які твердо регламентують стосунки класів, запровадження справедливості й рівності соціальних можливостей згідно з принципом «віддавати належне за заслугою».

Але однієї економічної регуляції для лікування хвороб суспільства недостатньо. Вирішальна роль у цьому плані належить моральній регу-ляції. Тому найяскравішим втіленням дюркгаймівського соціологізму є його концепція релігії. Саме вона повинна виконувати функції суспіль-ного об'єднувача: дисциплінарну (забезпечення порядку), цементуючу (забезпечення єдності суспільства), відтворюючу (забезпечення процесу передавання культурної спадщини новим поколінням). Релігійні обряди виконують важливе соціальне завдання: вони підтримують і зміцнюють соціальну солідарність суспільства. Крім релігії та церкви, об'єднанню і цілісності суспільства сприяє мораль як система правил поведінки. Її складниками є сімейна, професійна та громадянська мораль, ієрархічну структуру яких завершують загальнолюдські цінності та ідеали. Одна з основних суспільних функцій моралі, за Е.Дюркгаймом, — виховна. Саме мораль здатна подолати роздвоєння людини, яка у нього трактується як homo duplex, тобто істота двоїста, що має біологічне та соціальне начала. Якщо суспільство послаблює свій контроль над людьми, то виникає стан аномії, протилежний моральному порядку і здоровому нормальному стану суспільства, утворюється моральний вакуум (старі норми й мо-ральні принципи вже не діють, а нові ще не сформувалися і не утверди-лися як такі, що визнаються всіма).

Тісно пов'язана із попередніми частинами вчення Е.Дюркгайма його
концепція самогубств. Автор переконаний, що саме аномія суспільства
є головним, могутнім генератором самогубств: число самогубств є
обернено пропорційним до ступеня інтеграції тих соціальних груп і
спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубства як патологіч-
ного соціального явища зумовлена кризовим станом суспільства в
цілому.

Отже, роль Е.Дюркгайма в історії соціології є дуже важливою, він суттєво вплинув на подальший розвиток світової соціологічної думки Його внесок у поступ сучасної соціології полягає в обґрунтуванні особливого предмета й методу цієї науки, обстоюванні її окремого статусу серед інших наук, її методологічного та фахового суверенітету. Вінзвернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки, такі як:

· природа суспільства як системи, що саморегулюється;

· причини об'єднання людей у суспільство;

· нормальний і патологічний стан суспільства;

· значення інститутів виховання й контролю у процесі соціалізації людини;

· принципи функціонального підходу до аналізу суспільних явищ;

· соціологічне обґрунтування політики реформ тощо. Усе це дає підстави вважати Е.Дюркгайма соціологом, який скерував

традиційний позитивізм у якісно нове річище.

Разом з тим майже одночасно в соціології поширюється інший, антипозитивістський підхід до вивчення соціальних явищ, в основі якого — думки про принципову протилежність законів природи й суспільства, про особливий статус соціальної дійсності, який вимагає застосування до неї інших, ніж природничо-наукові методи пізнання, Суспільство та індивіди, які його утворюють, розглядаються не як типові соціальні факти, а як такі, що постають унаслідок процесів соціальної дії та взаємодії. Цей напрям у класичній соціології отримує назву гуманістичної соціології і протистоїть і соціологізму Е.Дюркгайма, і соціологічному психологізму. До цього напряму включають соціологічну систему М.Вебера, концепції Г.Зіммеля та Ф.Тьонніса

 

Соціологія М.Вебера

Німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920) вважається засновником розуміючої соціології і теорії соціальної дії. В основі його соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу, соціо-гуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге -- у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння діючих у суспільстві людей).

Вебер наголошує, що не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, спрямовані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи й орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі дії людей мають соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедисту своїй поведінці орієнтується на поведінку іншого. Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

1) традиційну (визначається звичкою);

2) афективну (визначається емоціями і почуттями);

3) ціннісно-раціональну (визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);

4) цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення успіху).

Із цих чотирьох типів соціальної дії лише два останні є суто соціальними та раціональними, характерними для сучасного індустріального діїсуспільства, тоді як перші два — суб'єктивно-ірраціональні й тому практично незбагненні, — вони існують у традиційних суспільствах минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в ній збігаються сенс людської діяльності та суть особистості діючої людини. У міру зменшення раціональності соціальна дія стає менш зрозумілою і недоступною для соціології.
Суб'єктом соціальної дії у М.Вебера є індивід (у кращому разі група індивідів).

Вводячи поняття соціальної дії та індивідів як її суб'єктів, Вебер по суті дає своє тлумачення соціального факту, протилежне розумінню його Е.Дюркгаймом. На відміну від останнього М.Вебер вважає, що ні суспільство в цілому, ні різні форми колективності не можуть виступати в ролі суб'єктів соціальної дії: вони радше є засобами організації дій окремих індивідів. Отже, якщо у Е.Дюркгайма людина є повністю узалежненою від суспільства-Бога чи колективних уявлень,то у М. Вебера саме людина перебуває в центрі суспільного життя, яке можна зрозуміти лише через індивідуальну свідомість та індивідуальну дію.

Тому, прагнучи зрозуміти суспільство, соціології слід насамперед вивчати людську поведінку. Суспільні ж інститути й соціальні спільноти (право, держава, релігія нація тощо) повинні вивчатися соціологією лише у тій формі, в якій вони є значущими для окремих індивідів, і лише тією мірою, якою індивіди на ці інститути і спільноти скеровані. Якщо ж між індивідом, з одного боку, та соціальними інститутами і спільно-тами, з другого, немає зв'зку і порозуміння — то ці інститути і спільноти приречені на відмирання занепад як такі, що стали зайвими для людини.

Таким чином, для розуміючої соціології М.Вебера характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення людини, яка раціональна в своїх діях, — це капі-талізм з його раціональними релігією (протестантизмом), бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспіль-ство ще не є ідеальним з погляду раціональності. М.Вебер вводить в обіг поняття ідеального типу — зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Такими ідеальними типами для М.Вебера є «економічна людина», «церква», «християнство» та, зрештою, і сам «капіталізм», який ніде не існує реально: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу.

Завданням соціології саме і є з'ясовувати відповідність реальності до ідеальних типів, які є втіленням «інтересів епохи», проявом пануючих у цей час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства.

У своїй професійній діяльності соціолог повинен виходити з домі-нуючих у нинішній час цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не буде об'єктивним неупередженим дослідником, а керуватиметься існуючою системою суспільних цін-ностей. Звідси у творчості М.Вебера з'являється проблема об'єктив-ності соціології як науки. Вирішує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності й оцінки. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у суспільстві цінностей, інакше його праця не будеприносити користі людям, котрі живуть у ньому. Однак власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень, і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.

Ці основні положення соціологічного вчення М.Вебера відображені в його аналізі таких сфер суспільного життя, як економіка, політика і духовна культура. У цьому плані головними є тісно пов'язані між собою ідеї економічної, політичної та духовної раціональності. Він приходить до висновку, що існує зв'язок між релігійними переконаннями та економічною поведінкою, релігійними установками та характером суспі-льного ладу. На його думку, існує тотожність духу капіталізму й духу протестантської етики; підґрунтям, на якому виростає капіталізм, є саме цінності протестантського віровчення: сумлінна, копітка щоденна праця в ім'я слави Божої, скерована на отримання прибутку; аскетичне, позбав- лене розкошів життя тощо. Ця проблема була окреслена в найвідомішому творі М.Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченні Вебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватися; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох головних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:

легальне (існує в сучасних для М.Вебера буржуазних країнах таких, як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);

традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; ґрунтувалося на традиційних діях, порядках та звичаях певної пове-дінки за відсутності формального права і законів);

харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Александр Македон-ський, Цезар, Наполеон).

Вебер вважає можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Це буде здійснено, на його думку, у процесі еволюційних (а не революційних) змін у політичному житті.

Таким чином, М.Веберу належить центральне місце у класичній соціології. Його ідеї залишаються актуальними і в сучасних умовах, що дає підстави говорити про «веберівський ренесанс», або відродження значущості його творчої спадщини нині, на самому початку XXI ст. Для соціології найважливішими є такі його положення:

1. суспільство — це автономна реальність, докорінно відмінна від природи;

2. ця відмінність полягає в тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку якої покликана досліджувати у свій специфічний спосіб соціологія;

3. специфіка дослідницького методу соціології полягає у намаганні зрозуміти сенс вчинків і саму діючу особу;

4. з розвитком суспільства і самої людини в її діях зростає момент раціональності;

5. зростання раціональності в ході історичного розвитку є однією з головних тенденцій поступу людства в цілому;

6. соціологія як наука повинна бути вільною від суб'єктивних оціночних суджень;

7. професійна етика соціолога вимагає унезалежнення від пануючих у суспільстві ідеологій та власних пристрастей ісимпатій. Наукова вага М.Вебера у розробці гуманістичної соціології полягає

у тому, що він поставив людину, її активність і творчість у центр наукового дослідження. На межі XIX—XX століть це знаменувало початок принципового відходу від ідей позитивістського натуралізму, прорив до визнання пріоритетності проблематики людини у соціологіч-ному вченні. Саме М.Вебер змінює уявлення про суспільство як цілісний організм на розуміння його як атомізованого соціуму, що складається з соціальних дій індивіда. М.Вебер є одним із засновників формальної соціології з виробленням оригінального аналітичного апарату. Він вводить у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробляє категорії влади, бюро-кратії, адміністрації тощо.

 

Німецька формальна соціологія (Г.Зіммель та Ф.Тьонніс)

Іншим фундатором формальної соціології вважають німецького вченого Ґеорга Зіммеля (1858—1918). Він не залишив по собі таких всеохопних соціологічних систем, як Е.Дюркгайм або М.Вебер. Його дослідження заторкували найрізноманітніші проблеми соціології, філософії, культури, мистецтва, релігії тощо. Але висловлені ним ідеї і дотепер привертають увагу дослідників.

На відміну від М.Вебера, який розглядає суспільство як сукупність соціальних дій індивідів, Ґ.Зіммель вважає, що суспільство складають соціальні відносини і міжособистісні взаємодії людей. При цьому соціальні

відносини він розглядає в їхній динамічній природі. Його менше цікавить суспільство як стала соціальна система. Увага Г.Зіммеля скерована на мікропроцеси, насамперед взаємодію людини з людиною. На цій основі утворюються складніші форми усуспільнення, або соціації: соціальні процеси, соціальні типи та моделі розвитку.

До соціальних процесів, заснованих на взаємодії особистостей, Г.Зіммель зараховує розподіл праці, утворення політичних партій, суперництво, підкорення. Друга категорія соціальних форм — соціаль-ний тип, тобто людина, яка набуває певних характерних соціальних якостей: аристократ, авантюрист, геній, керівник, підлеглий, відступник, прибічник середньої лінії тощо.

Третя категорія — модель розвитку. Тут Г.Зіммель має на увазі універсальний процес взаємозв'язку розширення соціальних груп із посиленням вияву індивідуальності. Що більшою є група, то менше її члени подібні один на одного. Загальний історичний розвиток іде в напрямку творення дедалі більших за розмірами груп, в яких зростає індивідуальність особи. Це, своєю чергою, підвищує інтелект і збільшує ступінь індивідуальної свободи.

Але всі ці взаємопов'язані процеси (утворення великих соціальних груп, інтелектуалізм і свобода індивіда) мають негативні наслідки. Людина відривається від традиційних соціальних груп і спільнот, як-от сім'я, де її існування було затишним і приємним, і входить до великих груп і спільнот, де вона почувається чужою, де відносини будуються на розрахунку й раціональності, втрачає глибину і повноту душевних емоційних переживань, характерних для минулого.

Крім того, розвиток інтелекту відбувається одночасно з розвитком грошового господарства (про це йдеться у відомій праці Г.Зіммеля «Філософія грошей»). Тому історія, згідно з думкою Г.Зіммеля, є історією зростаючої інтелектуалізації соціального життя та поглиблення прин-ципів грошового господарства. Це призводить до всезагального відчу- ження: гроші просторово й духовно відділяють людину від вироблених нею речей, робітник стає відчуженим від продукту своєї праці. Отже, ціною свободи стає відчуження. Чим незалежнішою стає людина від інших людей і соціальних груп, тим більше вона відчуває своє відчужен-ня. Єдиним мірилом свободи стають гроші, символом міжлюдських відносин — проституція (все можна купити, все продається). Так гроші «одним своїм дотиком» нищать і природу речей, і природу людини, спустошують її духовний світ, руйнують особистість.

Таким чином, хоч Г.Зіммель і не створив цілісної соціологічної ко| цепції, його внесок у розвиток соціології досить вагомий. Поставивши в одній зі своїх праць запитання: «Як можливе суспільство?», він відповідає: суспільство можливе як сукупність взаємодій форм і змісту, тобто історично зумовлених цілей і мотивів людських взаємин. Воно є внут-рішньо єдиним і цілісним утворенням, хоч недосконалим і багатим на вади. Тому Г.Зіммеля можна вважати попередником символічного інтер-акціонізму, сучасної соціологічної течії, яка акцентує на аналізі соціаль-них взаємодій.

Велику роль у розвитку західної соціології класичного періоду віді-грає німецький соціолог Фердинанд Тьонніс (1855—1936). Предмет його уваги — дослідження природи соціальних спільнот, суті процесів, які сприяють організації та функціонуванню людських співтовариств. Цим проблемам присвячена його праця «Спільнота й суспільство». У самій назві цієї праці охоплено центральні категорії соціологічної науки.

Соціологія, згідно з Ф.Тьоннісом, вивчає соціальне життя. Воно є розмаїтим і складається з певних соціальних зв'язків. Такий дослідник, як Т.Гоббс, вважав, що у суспільстві панують антагонізми, точиться війна всіх проти всіх, тому необхідним є існування міцної держави, яка може і повинна забезпечити існування суспільства у цих несприятливих умовах. Ф.Тьоннісу були добре відомі ідеї Т.Гоббса (він навіть написав про нього книжку), але ці ідеї не знаходять у нього підтримки. Соціальні зв'язки між людьми можуть, звичайно, базуватися на взаємовідштовхуванні та взаємозапереченні. Але там, де ворожнеча відіграє провідну роль, немає істинно соціального зв'язку — є лише сукупність ворогуючих людей. Насправді ж, на думку Ф.Тьонніса, взаємозв'язки людей набагато різноманітніші; до того ж у суспільстві переважають соціальні зв'язки, засновані на прагненні до спільного життя. Тому не держава утримує єдність суспільства, а спільна воля людей жити разом.

Тип соціального зв'язку визначається типом волі, взятого за основу. Тому Ф.Тьонніс вирізняє два типи волі:

воля природна, інстинктивна, яка проявляється в емоціях, душевних схильностях, уподобаннях, несвідомих мотивах;

воля розумова, раціональна, яка знаходить вияв в усвідомленому, у таких раціональних компонентах, як раціональна мета, розрахунок, раціональний обмін тощо. Історичний процес власне й складається з двох протилежних віх спільного життя людей: спільнот, заснованих на соціальних зв'язках реального органічного життя і природній волі, та суспільства, яке є механічним утворенням, що постало на волі розумовій, раціональній. Застосовуючи терміни Ф.Тьонніса, перше утворення можна називати, ґемайншафт, а друге — ґезельшафт і розглядати їх сутність за допомогою порівняльної таблиці:

  ҐЕМАЙНШАФТ ҐЕЗЕЛЬШАФТ
1. Тип волі, покладений в основу Природна, інстинктивна Розумова, раціональна
2. Зміст волі Емоційні, афективні, напівінстинктивні потяги, нахили й спонукання Система намірів і цілей, засобів їх досягнення
3. Соціальні зв'язки Будуються на почутті близькості, вирізняються тривалістю й стабільністю соціальних контактів, спільною підтримкою традицій і прагненням зберегти самототожність індивіда Базуються на раціональних цілях і відрізняються доцільністю, розрахунком, відносною сталістю і обмеженою участю індивідів у цих зв'язках і соціальних інститутах
4. Форми об'єднання Мовні, сімейні, побутові, релігійні, етнічні спільноти Виробничі, професійні, наукові, торговельні спілки
5. Сфера поширення Переважно село, де зв'язки сильніші, ніж воля окремої людини, і утворюють тривале, надійне, затишне спільне життя Переважно місто з міською субкультурою; публічність і світ, в які людина потрапляє, як у щось чуже
6. Суть спільності Життєвий організм Механічний агрегат

 

Сам напрямок історичного розвитку для Ф.Тьонніса є однозначним і полягає у загальному скеруванні від спільнот до суспільства, що йде паралельно зі зростанням раціональності: суспільство поступово, але невблаганно витісняє в історичній перспективі спільноту.

Отже, внесок Ф.Тьонніса у розвиток соціологічної думки в тому, що він:

• здійснює аналіз соціальних явищ як відображення міжособистісних зв'язків;

• наголошує на нерозривності зв'язків особистості із соціальним середовищем;

• розглядає соціальні спільноти в їхньому історичному розвитку та видозмінах. Розглядаючи в цілому класичний етап у розвитку соціологічної думки, можна назвати такі його характерні особливості:

Е.Дюркгайм відходить від традиційного позитивізму, зберігаючи з його постулатів лише формальні вимоги до побудови соціології за ана-логією до природознавства. Змістова ж наповненість каркасу соціо-логічної науки в Е.Дюркгайма зумовлена визнанням за соціальною реальністю особливого статусу, докорінно відмінного від природних реальностей різного ґатунку. Водночас; визнаючи цей статус, Е.Дюрк-гайм ще не може остаточно відірватися від трактування соціальної реальності як принципово вищої від індивіда, пануючої над ним і визначальної щодо нього.

М.Вебер робить надзвичайно важливий крок в обґрунтуванні суспільства як продукту соціальних дій людей; саме індивід є суб'єктом соціальної дії, тоді як суспільство і різні форми колективності є лише засобами організації дій окремих індивідів.

Г.Зіммель додає нових штрихів до проблеми сутності суспільства, розуміючи його як втілення міжособистісних взаємодій людей. У всіх них соціальні спільноти ще не стають предметом спеціального аналізу, будучи похідними або від розвитку суспільства в цілому, або від діяльності людей зокрема.

Нарешті, Ф.Тьонніс чи не вперше в історії соціології ставить у центр свого дослідження соціальні спільноти в їхньому історичному розвитку, показує їхню величезну роль як для суспільства, так і для окремої людини. Вадою його концепції можна вважати тезу про зменшення ролі спільнот (типу ґемайншафт) у житті сучасного суспільства, положення про їхнє поступове відмирання та занепад.

Практично для всіх представників класичної соціології характерне положення про зростання ступеня раціональності в міру розвитку суспільства.

Схематично основний зміст концепцій представників класичної соціології можна подати таким чином:

 

Отже, саме у працях соціологів класичного періоду спостерігається відхід від традиційного позитивізму в його натуралізаторських чи психологізованих проявах і звернення до проблематики людини. Вони (за винятком Е.Дюркгайма) шукають всюди суб'єктивне, індивідуально-особистісне начало; їх цікавить не так об'єктивна зумовленість соціальних явищ, як їхні «внутрішні» важелі — змістове наповнення вчинку, мотиви й свідома орієнтація діючої особистості на певні норми і цінності.

У методологічному плані для класичної соціології типовою є орієнтація на науку, прагнення до її об'єктивності. Разом з тим багато соціологів розуміє, що просте копіювання природничо-наукових методів недостатнє для формування соціології як самостійної галузі знання. Представники соціології цього покоління акцентують також на необхідності остаточного звільнення соціології від філософії, на дослідному, емпіричному характері першої. Вони аналізують сучасний їм капіталізм у категоріях глибокої кризи його ціннісних систем на тлі стрімкого розвитку речових компонентів, науково-технічного поступу. Пізніше ці ідеї деталізовано та обґрунтовано у працях соціологів середини і кінця XX століття.

 


РОЗДІЛ І

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Математика | Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2013-12-13; Просмотров: 366; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.014 сек.