Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА4

73 Характерні риси сучасної соціології

74 Структурні парадигми теоретичної соціології

79 Інтерпретативні парадигми

в соціології другої половини XX ст.

85 Емпірична соціологія

88 Теорія постіндустріального суспільства та постмодернізм

98 Що чекає соціологію в майбутньому?

Характерні риси сучасної соціології

Протягом XX ст. західна соціологія зазнає величезних змін і становить собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій, методів дослідження й способів опису різноманітних соціальних явищ. При цьому практично всі сучасні соціологи активно використовують ідеї і принципи класичної соціології, керуючись ними як компонентами власних концепцій або відштовхуючись від них, як від банку ідей, що мають самостійну цінність.

Незважаючи на неоднорідність і суперечливий характер сучасної

західної соціології, вдається вирізнити низку її характерних рис.

Спираючись на думки відомого американського соціолога П.Сорокіна

можна узагальнити ці риси таким чином:

· Інтернаціоналізація сучасної соціології, тобто зростання кількості праць із питань соціології в усіх цивілізованих державах та регіонах світу;

· Академізація соціології, тобто перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. Сьогодні соціоло-гічні факультети і курси на одному з перших місць щодо кількості студентів;

· Експертизація соціології. Означає дедалі ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організаційно праці в галузі соціальної роботи;

· Фактографізація соціології, або зростання її об'єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних і якісних методів соціоло-гічних досліджень, поліпшення техніки їх проведення;

· Соціологізація інших наук, і соціогуманітарних, і біологічних медичних, фізичних тощо. Вони дедалі глибше досліджують вплив соціальних чинників на реальність, яка ними вивчається, і соціоло-гічно тлумачать свої специфічні проблеми;

· Диференціація соціології, тобто зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, своєю чергою поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення з огляду на це структури соціологічного вчення. Беручи до уваги останню рису сучасної західної соціології, а саме її

· множинність, що дедалі зростає, спробуємо вирізнити основні наукової парадигми, довкола яких обертається соціологічна думка сьогодення. Термін «парадигма» вводить у науковий обіг американський вчений Томас Кун з метою визначення певної моделі постановки проблеми та її розв'язання. Ця модель лежить в основі тієї чи тієї теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених. Із цього погляду сучасна західна соціологія поділяється на ряд пануючих парадигм та належних до них напрямів і шкіл, що може бути представленим у такій схемі:

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й
розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні
парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської
поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія має за мету розв'язання
практичних завдань із керування суспільними процесами, розробку
засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні
конкретно-соціологічних досліджень.

Структурні парадигми теоретичної соціології

До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний

функціоналізм і конфліктологію. Особливе місце належить також інтегральній соціології П.Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти

соціокультурної реальності.

Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають

американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта Мертона (нар. 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгайма, М.Вебера та інших своїх попередників.

При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру.

Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також

способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні певному системному об'єкту за умови збереження його структурної цілісності.

Для Т.Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов'язуються. Тоді соціальна система для нього є та її складники усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Соціальну структуру утворює система соціальних відносин людей, що діють,

виконуючи певні соціальні ролі стосовно одне одного. Отже, роль — це одиниця соціальних відносин. У ролі, яку виконує індивід, поєднуються мотиви його дій з очікуваннями щодо дій інших індивідів. Саме поняття ролі з'єднує підсистему діючого індивіда з певною соціальною структурою, що зображено на схемі.

Парсонс намагається не лише розробити правила структурно-функціонального аналізу будь-якої соціальної системи, а й визначити сукупність необхідних умов для всіх соціальних систем. Кожна соціальна

система має задовольняти певні фізичні потреби своїх членів таким чином, щоб вони могли вижити. Вона повинна мати також певні засоби розподілу матеріальних ресурсів; сформувати процес соціалізації людей, тобто їх входження у суспільство і підкорення їх конкретним нормам поведінки, чинним у цій системі. Кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності й засоби, щоб успішно боротися з порушеннями, використовуючи форми примусу або, навпаки, спонуки. У цій системі соціальні інститути мають бути сумісними між собою і функціонувати злагоджено. Кожне суспільство на доповнення до норм повинне виробити і мати певні цінності культури.

Одним з важливих положень концепції Т.Парсонса є розмежування таких відносно автономних підсистем дії, як особа і культура. Це дозволяє йому уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих панівною культурою і залежних від її цінностей, з другого. У цьому останньому питанні Т.Парсонс принципово розходиться з Е.Дюркгаймом, у якого «культурні стандарти» домінують над особистістю. Т.Парсонс розглядає це співвідношення як систему вмотивованої поведінки особи, котра взаємодіє з культурними стандартами і цінностями, що виступають у ролі зовнішнього середовища.

У цілому до формалізованої моделі системи дії входять культурна, соціальна, особистісна і органічна підсистеми, між якими відбувається взаємний обмін. Кожна із цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа — функції досягнення мети, соціальна підсистема — функції інтеграції індивідів, культурна підсистема — функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм — функції адаптації до середовища. На найбільш загальному рівні соціальний порядок є продуктом двох процесів: тенденції системи до самозбереження і самодостатності й тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності стосовно довкілля. У 1970-х рр. Т.Парсонс завершує розробку теорії системи людської дії та її взаємообмінів із середовищем, котре, на його думку, становить сукупність підсистем світобудови (Всесвіту): світу фізичних об'єктів, біосфери і позасвідомого світу «кінцевих сенсів буття». Запроваджена Т.Парсонсом система понять має чималий вплив на сучасну західну соціологію.

Р.Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Але якщо Т.Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Р.Мертон зосереджується на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану аномії, соціальних конфліктів тощо. Р.Мертон вдається, на відміну від Т.Парсонса, до глибшого пояснення суспільних і соціально-психологічних явищ.

У найголовніших вихідних положеннях функціональної теорії стверджується, що:

• соціальні види діяльності є функціональними для всієї соціальної системи (функціональна єдність);

• елементи соціальної системи виконують соціальні функції (функціо-нальна універсальність);

• тому ці елементи необхідні для системи (функціональна примусо-вість);

• функції поділяються на очевидні і латентні (приховані). Р.Мертон, погоджуючись із цими положеннями, вносить свої доповнення. Повна функціональна єдність суспільства зазвичай суперечить фактам; соціолог повинен дослідити ступінь реальної інтегрованості суспільства. Соціальні явища можуть мати різні наслідки — сприяти інтеграції суспільства чи порушувати її; це виявить конкретний аналіз. Потреба певних функцій ставить проблему необхідності соціальних інститутів, які мають забезпечувати розподіл цих функцій і не допускати їхнього змішування чи невиправдану концентрацію. Соціолог також має чітко розрізняти мотиви й функції, шукати і досліджувати не лише очевидні, а й приховані, неусвідомлені функції та їхні віддалені наслідки. У цілому завданням соціології є пояснення соціальної організації і поведінки людей з незацікавленого погляду спостерігача через кропіткий і ретельний аналіз.

У дослідженні соціальних систем і соціальних структур Р.Мертон робить акцент на властивих їм конфліктах, суперечностях, відхиленнях, дисфункціях, двоїстості. Інтеграція суспільства є для нього радіше явищем проблематичним, таким, що трапляється зрідка. Різні ступені інтеграції встановлюють межі спектра: від повної згоди (консенсусу) до повної розбіжності (диссенсусу). Предметом уваги Р.Мертона є саме ситуації, близькі до розбіжностей, які порушують єдність суспільства. Йому належить ідея конфліктності суспільства, яку можна подолати шляхом зміни соціальної структури і створення нових відповідних організацій.

Отже, основними складовими теорій структурно-функціональ-
ного аналізу є:

• розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій;

• розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не так як самостійних утворень, як частин соціальної системи, що впливають на функціонування всього суспільства;

• визнання індивіда (діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль;

• твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засно-вується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів;

• положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності] воно включає певні обов'язки людей і необхідність соціального контролю;

• висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві — це ненормальний, патоло-гічний стан, який слід змінювати на краще; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути.

У середині 60-х рр. XX ст. у західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце посідає теорія конфлікту, або конфлікто-логічна парадигма «Теорії порядку» протиставляється «конфліктна теорія», ідеї «соціальної рівноваги» — ідея «соціальної зміни».

Одним із перших критиків теорії структурного функціоналізму стає американський соціолог Чарлз Райт Міллс (1916—1962). Він вважає, що теорії Т.Парсонса недосконала, бо формує переконання щодо гармонійностіінтересів, стабільності, порядку суспільного життя, ігноруючи при цьому
нестабільність і конфлікти, притаманні будь-якому суспільству. Інший
американський соціолог Льюїс Козер (нар. 1913) не лише фіксує а й висловлює парадоксальну на перший погляд думку про позитивну роль конфлікту.

Конфліктні процеси за певних умов сприяють збереженню, зміні й

пристосуванню соціальної системи до нових обставин, її життєздатності й стабільності. Не може існувати повної згоди або відповідності в інтересах різних людей, тому соціальна напруженість у суспільстві є постійною; але конфлікт, особливо соціально контрольований, дозволяє очищати повітря, яким дихають його учасники, краще пізнавати одне одного і внаслідок цього навіть зближуватися у межах якоїсь спільноти Конфлікт із зовнішнім ворогом, вважає Л.Козер, допомагає підтримувати згуртованість групи і суспільства в цілому. Конфлікт, нарешті, сприяє соціальним змінам і виникненню нового, він стимулює відкриття в економічній і технологічній сферах.

Трохи інше тлумачення конфліктів містить у собі «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарендорфа (нар. 1929).

Його концепція заснована на чотирьох положеннях, протилежних доположень структурно-функціонального аналізу:

• кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін - зміни повсюдні;

• у кожному суспільстві є незгоди й конфлікти — соціальні конфлікти є повсюдними;

• кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам;

• кожне суспільство ґрунтується на насильстві одних його членів над іншими.

Суть соціального конфлікту в теорії Р.Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і супротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конф-лікти природним станом суспільства, Р.Дарендорф (як раніше А.Смолл) вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боу-лінґ (нар. 1910). Він наголошує, що конфлікт — велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб умож-ливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства.

Отже, основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що:

• соціальні системи роздирають суперечності;

• соціальні системи прагнуть до змін;

• в основі соціального життя лежать непримиренні інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи;

• соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспіль-ства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу в кінцевому підсумку;

• соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою запо-бігання соціальним вибухам і повної руйнації соціальної системи; соціологія посідає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні.

Інтерпретатівні парадигми сучасної соціології

До другої гілки теоретичного соціологічного знання належать інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в

цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей

і малих груп. Серед них на чільному місці символічний інтеракціонізм

(від англ. interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповою

відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних фак-
торів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний
інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспіль-
ства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно
для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї
мети призводить представників символічного інтеракціонізму до
визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Усі ці положення
можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда
(1863—1931) та його послідовників.

Дж.Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальнийпроцес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Отже, індивід з'єднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми, що відображено у схемі:

Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів ( жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Тому прагнення Дж.Міда подолати протиставлення людини й суспільства призводить у кінцевому підсумку до абсолютизації останнього і перетворення конкретної людини на вторинну, похідну від соціальної дії істоту. Свободу Дж.Мід розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує.

Продовження ідей Дж.Міда, і водночас їхнє переосмислення зустрічаємо в концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900—1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності та обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на статичності соціальної структури й конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Дж.Мід, Г.Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести й мову) та несимволічну (притаманну всьому живому, окрім людини). Людина-діяч для Г.Блумера стає основною соціологічною категорією.

Суспільство визначається Г.Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов'язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людських взаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Г.Блумер звертає основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні зміни, які в ньому відбуваються. Він формулює основні положення символічного інтеракціонізму в такому вигляді: люди діють щодо речей на підставі смислів (meanings), якими вони наділені. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко — тим, що людина може з'їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.

Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не є здатністю судження якого-небудь суб'єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.

Звідси Г.Блумер виводить завдання соціології. Вони полягають у:

1. дослідженні способів інтерпретації людьми (тобто тлумачення, пояснення) сенсу речей;

2. інтерпретації ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії;

3. дослідженні колективної дії.

Тому центральною категорією соціології, на думку Г.Блумера, є колективна дія. Такою дією є і родинна вечеря, і гра, і судовий процес тощо, тобто колективними діями є і звичайна співпраця двох людей, і масштабні спільні дії великих скупчень індивідів. Колективна дія, за Г.Блумером, є фундаментальна, основна частина суспільства, в якій активну участь бере індивід. У цьому плані Г.Блумер розходиться з Е.Дюркгаймом, для якого колективні дії та колективні уявлення були чимось зверхнім і вищим, визначальним стосовно окремої людини. Крім того, колективна дія у Г.Блумера теж розглядається як процес, у русі та змінах. Звідси уявлення про суспільство та процеси в ньому можна схематично зобразити так:

Таким чином, для символічного інтеракціонізму характерним є:

• розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп;

• у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище;

• взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей.

Ще одним напрямом інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціо-логії і скерована передусім проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції — це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Соціальний світ Найвагомішу роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє як світ сенсів австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, своєю чергою, опирався на ідеї М.Вебера і Дж.Міда.

Соціальний світ, згідно з думками А.Шюца, є світом, створеним смислом
(сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди
ще до появи соціології або іншої суспільствознавчої науки розчленували
й осмислили цей світ із наміром визначитися у ньому і діяти згідно з ним.
Соціальний світ — це повсякденний світ, який переживається й тлума-
читься діючими в ньому людьми як світ сенсів. Смисли, або сенси, за
А.Шюцем, — це типові уявлення людей про об'єкти цього світу. Тому,
починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт»
досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину й
очікуючи від неї типової реакції відповідно до загальноприйнятої логіки
«здорового глузду». Так на базі індивідуальних, суб'єктивних мотивівбудується ланцюг типових людських взаємодій. Тому завданням соціології

є відкриття й систематизація загальних принципів організації повсякденного життя людей. Людська ж суб'єктивність найповніше реалізується саме у повсякденному світі; соціологу слід зрозуміти процес становлення соціальних феноменів на основі суб'єктивного досвіду індивідів.

Варто наголосити, що феноменологічна соціологія, будучи близькою до символічного інтеракціонізму, відрізняється від нього тим, що акцент робиться не так на поведінковій взаємодії людей, як насамперед на осмисленій, духовній взаємодії, яку можна відобразити схемою:

Отже, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності є такі положення:

• соціальна реальність — це існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ;

• люди можуть долучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточенням. Головну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі;

• таке долучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;

• тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини в ЇЇ духовній взаємодії з іншими людьми. Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки є інтегральнасоціологія російського, а згодом американського соціолога Питирима Сорокіна (1889—1968). Дослідники вважають, що творчість П.Сорокіна -якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперника у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer — цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві.

Суспільство П.Сорокін визначає як сукупність людей, котрі перебу- вають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мис-тецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групо-вих взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, від захоплення танго і до світової війни та революції. П.Сорокін визначає різні типи взаємодії і формулює завдання соціології. Вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, котрі взаємодіють і живуть у середовищі «подібних до себе».

Вивчення всіх соціальних проблем соціологією для П.Сорокіна стає можливим крізь призму, яку зображено на схемі на стор. 96.

Окремими проблемами для соціології, у розроблення яких П.Сорокін вносить свою вагому частку, є:

• проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої П.Сорокін обстоює позицію поступового реформування суспільства;

• проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;

• проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок); згідно з П.Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-анта-гоністи, а на страти, групи, що складають різноманітну соціальну структуру суспільства;

• проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis — рухомий), яку П.Сорокін вирішує через визнання рухомості меж страт і можливості людей вільно пересуватися з однієї страти до іншої, вертикально (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та горизонтально (з однієї страти до іншої, розміщеної поряд); відкрите демократичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян — це суспільство інтенсивної соціальної мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати президентом».

Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокіна є, безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурнреальність, як нескінченна різноманітність, охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності людини і складається із соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них — соціокультурна суперсис-тема; системи нижчого рівня — мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для П.Сорокіна — процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою. Такий перехід супроводжується радикальною трансформацією соціаль-них інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та війнах. Із цього погляду Перша світова війна — це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства.

Сучасний йому стан західної культури П.Сорокін діагностує як кризовий. Але це, зрештою, нормально, адже будь-яка цивілізація пере-живає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй приходить інша. У майбутньому з'явиться нова цивілізація, яка виникне внаслідок конвергенції (від лат. convergere — наближатися, сходитися), тобто станеться набуття різними системами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак із дальшим злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збережені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може перерости у «сяючий інтегральний порядок» в цілому світі.

Таким чином, творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки надзвичайно вагомий. Йому належать:

•створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії із залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;

•розробка структури інтегральної соціології, до якої входять соціальна аналітика (вчення про будову суспільства), соціальна механіка (вчення про соціальні процеси) і соціальна генетика (теорія еволюції суспільного життя);

•вироблення та обґрунтування теорії соціальної дії;

•розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;

•дослідження соціальної структури суспільства і розробка поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства;

•створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої є цінність.

Емпірична соціологія

Емпірична соціологія з'являється й розвивається поряд із теоретич-ною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов'язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв'язання нових практичних завдань, скерованих на управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.

У своєму розвитку емпірична соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгайма й А.Смолла; останній ще 1895 р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американ-ській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885—1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап, чи фаза (1920—1950), пов'язаний з поширенням конкретно-соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи. ВільямТомас (1863-1947) і Флоріан Знанецький (1882-1958) у 1918— 1920 рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблеми адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.

Наступний крок у розвитку емпіричної соціології в межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджес (1886—1966), які спрямовують свої дослідження на розв'язання проблем міста. За допомогою картографування міста Чикаґо вони поділяють його на 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами, котрі до них входять. За допомогою інтерв'ю і включеного спостереження (коли соціолог непомітно для членів rpyпи входить до неї і фіксує процеси й події, які в цій групі відбуваються) вони доходять висновку про переділ групами міської території, що призводить до вироблення нових норм взаємовідносин між людьми, посилення антисоціальних дій. Це, своєю чергою, стає підставою для вдосконалення міського законодавства.

З 1950-х рр. лідерство у розвитку емпіричної соціології переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, що започатковує новий, третій етап. Соціологи Колумбійського університету основну увагу зосереджують на відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, з'ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості тощо.

Паралельно в Гарварді розробляється індустріальна соціологія і доктрина «людських взаємин». Головне місце у розвитку індустріальної

соціології та соціології управління посідають широко відомі нині
«хоторнські експерименти» Елтона Мейо (1880—1949) та його учнів. Ці
експерименти проводилися на конкретному виробництві у «Вестерн
Електрик Компані». Їхнім основним завданням було відшукати додат-
кові фактори ефективності виробництва. З'ясувалося, що умови праці
(тобто освітлення робочих місць, температура й вологість повітря у
виробничих приміщеннях, кількість перерв на відпочинок тощо) віді-
грають незначну роль; основний вплив на продуктивність праці мають
людські стосунки. У цих умовах, за рекомендаціями соціологів, керівни-
ки виробництва повинні більше орієнтуватися на людей, аніж на
виробничий процес сам по собі. Лише такий підхід забезпечує соціальне
вдоволення людини своєю безпосередньою працею, а в кінцевому під-
сумку — соціальну стабільність суспільства в цілому. Тому серед нових
на той час засобів підвищення продуктивності праці називають «гумані-
зацію праці», «просвітництво робітників», їхню обов'язкову участь в
управлінні тощо.

У 1970—80-х рр. у СІЛА відбувається посилене зростання обсягів емпіричних прикладних досліджень, які стають особливою галуззю індустрії. У 80-х рр. у них виокремлюються два основні, тісно пов'язані між собою напрями: соціальна інженерія й клінічна соціологія. Зазвичай спеціалісти цих двох профілів працюють спільно: якщо перший, наприклад, пропонує перебудувати структуру управління в якійсь фірмі чи на виробництві, то другий проводить практичне навчання керівників, службовців і персоналу з метою конкретного вирішення поставленого завдання.

Отже, емпірична соціологія виникає і розвивається як самостійний специфічний напрям, метою якого є ретельний емпіричний аналіз со-ціальної дійсності й вироблення на його основі практичних: рекоменда-цій, скерованих на вдосконалення різних мікросфер суспільного (насамперед економічного) життя. Головні риси емпіричної соціології такі:

• ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;

• вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно нейтральну соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;

• з'ясування істинності наукового пізнання лише на основі емпіричних
процедур, таких, як опитування, анкетування, інтерв'ювання,
експеримент, спостереження, математичні та статистичні методи;

визнання всього, що існує, підвладним соціологічному поясненню і
соціальному управлінню.

Теорія постіндустріального суспільства та постмодернізм

В останній чверті XX ст. у західній соціологічній думці з'явилися дві нові потужні теорії, в яких було зроблено спробу осмислення нових соціальних реалій у двох великих сферах суспільного життя: соціально-економічній та соціокультурній. Ідеться про теорію постіндустріального суспільства та постмодернізм. Якщо теорія постіндустріального суспільства виступила продовженням теорії індустріальної фази суспільного розвитку, то соціологічний постмодернізм став відносно новим феноменом, пов'язаним із принциповою зміною ролі культури в житті сучасного соціуму. За висловом В.Іноземцева, постмодернізм як помітне суспільне явище виник тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не тільки на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер. Саме ця особливість нового статусу культури в суспільному житті була помічена ще П.Сорокіним і далі розвинута Е.Гід-денсом; нині дедалі більше соціологів характеризують кінець XX — поч. XXI ст. як період соціокультурного розвитку людства з просуванням культури на вістря соціального поступу; в теорії це знайшло означення в появі біному «соціокультурне».

Звичайно, можна було б назвати й інші, також важливі прояви інноваційної наукової діяльності соціологів на порозі XXI ст., але ми зупинимося на характерних особливостях власне названих двох теорій з дальшою їх конкретизацією в спеціальних соціологічних теоріях, таких. як соціологія особистості, соціологія культури, соціологія праці й управління тощо.

Основою концепції постіндустріального суспільства є оцінка нового соціуму останньої чверті XX ст. як такого, що докорінним чином відрізняється від суспільств, які існували до нього протягом всієї історії людства. 1973 р. побачила світ книжка Д.Белла «Постіндустріальне суспільство, яке наближається». Він, власне, вперше й вирізнив три великі епохи людської історії та обґрунтував існування доіндустріаль-ного (аграрного, традиційного), індустріального та постіндустріального станів. Ці стадії людського розвитку в працях інших соціологів ще були названі «премодерністським, модерністським та постмодерністським станами» (С.Крук, С.Леш) або «першою, другою і третьою хвилями цивілізації» (О.Тоффлер). Додамо також, що найбільше назв припало на власне третій період (хвилю, стадію, етап), або на розвинуте суспільство останньої чверті XX — поч. XXI ст. з вірогідним спряму-ванням його розвитку на найближчу перспективу. Такими назвами є:

• постіндустріальний капіталізм (Р.Гельбронер);

• постбуржуазне суспільство (Дж.Ліхтхайм);

• посткапіталістичне суспільство (Р.Дарендорф, П.Дракер);

• постспоживацьке суспільство (Д.Рісман);

• постринкове суспільство (Дж.Рівкін);

• технотронне суспільство (Зб.Бжезінський);

• суперіндустріалізм (О.Тоффлер).

Всі ці терміни ми наводимо для того, аби показати різні особливості постіндустріального суспільства, які й знайшли відображення у наве-дених назвах. Ідеться про такі характерні та якісно нові прикмети (ознаки) нового, постіндустріального стану суспільства, як:

• зменшення ролі матеріального виробництва;

• випереджаючий розвиток сектору послуг та інформації;

• кардинально змінений характер людської діяльності;

• якісно змінені типи ресурсів, що залучуються до виробництва, а також

• суттєва модифікація традиційної соціальної структури.

Отже, загалом відмінності між трьома стадіями розвитку суспільства можна уявити в такий спосіб (див. табл. № 1).

Звідси випливають і нові завдання для соціологів. На порядок ден-ний для них висувається дослідження таких нових проблем і явищ, як:

1. подолання масового виробництва і споживання індивідуалізованим виробництвом і споживанням. Останнє дедалі більшою мірою стає продовженням виробничого процесу; індивідуалізоване ж вироби-ництво набирає рис індивідуалізованого створення інформації та знань;

2. перетворення інформації на основний виробничий ресурс постіндуст-ріального суспільства;

3. процес швидкого заміщення праці знаннями;

4. процес заміни трудової діяльності новим типом активності — актив-ності творчої, креативної. Надання пріоритету не нарощуванню масового виробництва благ, але максимальному розвитку людського потенціалу;

5. заміна старих методів організації праці й максимальне використання творчого потенціалу робітників;

6. зміна соціального статусу і ролі виробника, який поступово перетво-рюється на просьюмера (термін О.Тоффлера, що складається з двох англійських слів — виробник і споживач), а пролетаріат — на когні- таріат (також термін Тоффлера, який в основі має англійський вираз «пізнавальна діяльність», яка заснована на знаннях та інформації);

Табл. № 1. Основні характеристики трьох стадій історії людства

Назва стадії	Характеристика стадії
Доіндустріальна	Індустріальна	Постіндустріальна
Принцип, що керує розвитком	Традиціоналізм	Економічне зростання	Освіта
Головний аспект соціального зв'язку	Імітація дій інших людей	Засвоєння знань і можливостей минулих поколінь	Комплексні інтерперсональні взаємодії
Характер взаємодій	Взаємодія людини з природою; людина — природа	Взаємодія людини з перетвореною людьми природою; людина — машина	Взаємодія між людьми; людина — людина
Форма людських спільнот	Природна	Технологічна	Соціальна
Основний вироб­ничий ресурс	Сировина	Енергія	Інформія, знання
Головний сектор виробництва	Заготівя сировии	Обробка	Послуги
Головна вироб­нича одиниця	Родина, сім'я	Завод, фабрика, підприємсто	Дослідний інститут, офіс
Головний кон­тингент робочої сили	Селянин, що освоює природне середовище	Робітник, який виробляє матеріальні блага	Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями
Характер вироб­ничої діяльності	Видобуток	Виготовлення	Обробка
Управлінська група, що об'єднує ресурси	Трудоміка (трудоєм);ручна праця	Капіталотка (капітална); механізовані технології	Наукоміста (наукоємн); інтелектьні технології
Технологія	Господар, власник	Професійний керівник, підприємець	Дослідник, спеціаліст, провідний адміністратор
Метод, який керує рішенням	Здоровий глузд, «метод спроб і помилок», досвід	Дослідження, емпіризм	Модель, теоретична база ухвалення рішень
Вищий рівень потреб	Основні побутові потреби	Соціальні потреби	Потреби у знаннях, самореалізації

7. перехід від економізованих ринкових принципів та пріоритетів до постекоиомічних соціологізованих, нематеріальних цінностей та пріоритетів; розгляд потреб людини як основного орієнтира розвитку й показника продуктивності;

8. перерозподіл структури часу з більшим приділенням уваги сім'ї діяльності в громадських організаціях, самоосвіті, фізичній культури і спорту;

9. створення нових форм сім % соціального партнерства, підвищення ролі знання і зміна системи освіти з переходом від педагогіки монологу викладача до педагогіки діалогу викладача і студента, перетворення освіти на процес пожиттєвого здобуття знань із дедалі більшою роллю самоосвіти в ньому;

10. творення нових систем та ієрархій особистіших і групових ідентич-ностей, серед них етнічних тощо.

Що ж до соціологічної доктрини доби постмодерну, то одні дослідники вважають, що вона може бути розглянута як зворотний бік постіндустріальної доктрини, оскільки постмодерністи-соціологи розглядають ті складові соціальних процесів, які випали з поля зору постіндустріалістів, і пропонують ширший підхід до нової соціальної реальності та місця людини в ній. Інші соціологи дотримуються думки, що це свого роду псевдовчення, мода на яке змушує багатьох молодих дослідників приділяти йому основну увагу як «останньому слову» в галузі соціогуманітарних наук. Ще інші — порівнюють теорії постіндуст-ріального суспільства і постмодернізму зі станами свідомості чоловіка й жінки. Чоловік з його лінійною логікою завжди перебуває, вживаючи мову комп'ютерників, ніби в одному файлі; аби перейти з одного файлу до іншого, йому потрібно спочатку вийти в директорію, в «меню» (стиль мислення типового представника постіндустріалізму). Жінка ж завжди перебуває нібито в усіх файлах одночасно. Саме тому жінки точніше оцінюють ситуації та людей, саме з цією стереометричною цілісністю сприйняття пов'язані славнозвісні жіноча інтуїція й жіноча логіка. Цьому типові ментальності притаманні цілісність, перевага інтуїції над раціональністю, образність і метафоричність, невизначеність («так» і «ні» не говорити), незавершеність думки і дискурсу, надання переваги невербальним (несловесним) засобам спілкування, багатомовність і багатослів'я, словесна експресивність у сполученні зі словесною невимовністю думки тощо (ментальний стиль типового представника постмодернізму). Нарешті, серед соціологів є багато прибічників думки про те, що постмодернізм є попросту виродженням соціології і тому взагалі не може претендувати на серйозну увагу науковців.

До постмодернізму, отже, можна ставитися по-різному. В західному

світі він претендує на комплексну соціологічну доктрину, з якою не можна не рахуватися. Оскільки це поняття є гранично широким і водночас надзвичайно суперечливим, важко дати йому якусь однозначну характеристику. В цілому постмодернізм можна-потрактувати як
відображення структурно подібних явищ у суспільному житті й культурі
сучасних високорозвинених країн, породжених новою соціокультурною
ситуацією кінця XX — поч. XXI ст. У центрі цієї ситуації є процес формування специфічного, невідомого раніше типу відносин між людиною і суспільством, коли особистісні риси стають однією з домінант
соціального поступу, а розвиток людини (унікального творчого суб'єкта)
виявляється джерелом глобальних економічних, політичних, соціальних,
культурних трансформацій.В історико-культурному (як і в історико-економічному) розвитку людства також вирізняються три фази: премодерн (або премодерніті), модерн (або модерніті) й постмодерн (або постмодерніті). Відповідно втеоретичних відображеннях цих фаз також знайдемо тріаду: класика, модернізм і постмодернізм. На початку XX ст. зіткнення між класикою і модернізмом було вираженням торжества індустріального суспільства над доіндустріальним (аграрним, традиційним) у сфері переважно культурних явищ і процесів. Постмодерний стан вважається властивим одночасно всім сферам суспільного життя постіндустріального суспільства. Тому, наприклад, Е.Гідденс спеціально наголошує на синонімічності понять «постмодерну» (або постмодерніті) та «постіндустріального суспільства».

Що ж до відмінностей між трьома фазами або стадіями історико-культурного розвитку, то вони в літературі постмодернізму розроблені
недостатньо чітко, на противагу вмотивуванню трьох фаз історико-економічного розвитку в теорії постіндустріалізму. Мало того, дедалі

частішими стають непорозуміння між постмодерністами у визначенні
суті цих трьох фаз і доречності такого розрізнення взагалі. Одна група
вчених обстоює думку про докорінну відмінність модерніті від постмодер-
ніті, інша, не менш впливова, — наголошує, що суттєвої різниці між цими
двома станами нема і що постмодерніті є «незавершеною модерніті». За
словами провідного сучасного західного соціолога Е.Гідденса, «ми не
виходимо за межі модерніті, але переживаємо епоху її радикалізації».Тому нині практично неможливо чітко розмежувати модерніті й постмодерніті; до того ж частішають спроби ототожнити премодерніті й модерніті. Власне тому подамо загальне розуміння доби чи ситуації постмодерну, його характерні риси, важливі насамперед для соціології.

Постмодернізм визначається як динамічно рухливий (залежно від національного контексту) комплекс уявлень, для якого найкращими відповідниками є поняття певної ментальності, особливого погляду на світ, специфічного способу світосприйняття, світовідчуття й оцінки суспільства та людини в ньому, сучасного відчуття духу своєї епохи -епохи кінця XX — початку XXI ст.

Поняття «ментальність» краще відповідає ускладненій структурі внутрішнього світу особи, ніж поняття «стиль мислення» через те, що в перше поняття входить так зване «позасвідоме», яке є важливішою складовою і прикметою постмодернізму. Всередині цього комплексу ментальності, суперечливого і постійно змінюваного, все ж можливо віднайти певні складові компоненти, які й стають предметом дослідження соціології.

Насамперед це суперечлива сукупність відчуттів і уявлень про світ у цілому, які стали реакцією на нову ситуацію у природничих науках 70—80-х років XX ст. Учені-природознавці дедалі більше переко-нувалися, що багато природних явищ принципово не піддаються точному статистичному обліку і, відповідно, прогнозуванню можливих змін. Найхарактернішими прикладами такої непередбачуваності є погода (хаотична в принципі й така, що легко спростовує всі метеорологічні прогнози), феномен турбулентності в повітряних і водяних течіях, броунівський рух частинок і навіть Сонячна система як така (1987 р. вийшла друком книжка Дж.Віздома «Хаотична поведінка в Сонячній системі»). Як відображення таких явищ, у добу постмодерну виникає й спеціальний напрям думок, оформлений Ж.Баландьє у вигляді хаології, тобто нової дисципліни про принципову хаотичність світу. Останній почав розглядатись як хаос, позбавлений причинно-наслідкових зв'язків і ціннісних орієнтирів. З'являється так звана постмодерна чутливість з її відчуттям хаотичного світу, з кризою віри в усі цінності, які будь-коли існували.

Наслідком стає переосмислення науки в її традиційному розумінні Основними складниками такого нового бачення і відчуття світу в науці вважають наступне.

Укорінення недовіри до всіх «метаоповідань» (або «метана- ративів»), тобто до всіх традиційних систем пояснення світу, до будь-яких позитивних знань, та їх заміна, внаслідок роздроблення «великих історій» природничих і гуманітарних наук, множинністю простих, локальних, дрібних «історій-оповідань». Світ стає доступним і відкри-вається для людини лише у вигляді таких маленьких оповідань про нього.

Тому весь світ для постмодерніста — це один нескінченний безмежний текст (Ж.Дерріда), або космічна бібліотека (В.Лейч), або енциклопе-дичний словник (У.Еко). Відповідно будь-яка спроба сконструювати модель світу позбавлена сенсу. Якщо ж така модель колись і буде створена, то лише за умови рівної ймовірності та рівноцінності всіх її конструї^тивних елементів. Таке бачення дістало назву «децентрації», або вимоги відмови від усіх можливих спроб зорганізувати наше знання довкола єдиного центру.

Децентрація (вираз Ж.Дерріди) також означає руйнацію одного з основоположних принципів модерної європейської культурної свідо-мості — принципу центризму. Останній пронизував усі сфери розумової діяльності європейської людини: у філософії та психології він призводив до раціоцентризму з його культом розуму; в культурології — до Європо-центризму і нехтування всіма іншими, неєвропейськими формами культури; в історії він проявлявся у футуроцентризмх з його впевненістю у більшій прогресивності сучасності порівняно з минулим тощо. Усі ці «центризми» Ж.Дерріда зводить до одного узагальненого поняття «логоцентризму», або, іншими словами, «імперіалізму розуму», і закли-кає до безжальної боротьби з ними. Старий принцип раціональності з його суворою логікою та науковістю має бути переможений принципом ірраціональності, інтуітивно-поетичним мисленням, глибоко емоційною, внутрішньо відчутою реакцією сучасної людини на навколишній хаотичний, невизначений, нестабільний, суперечливий, фрагментарний, випадковий світ.

Негація будь-яких спроб раціонального обґрунтування феноменів дійсності з необхідністю означає панування принципу «методологічного сумніву» щодо всіх «позитивних» істин, установок та переконань, a також принципу релятивізму, тобто відносності всіх знань. Невизна-ченість світу відбивається на невизначеності в науках, коли нема чого сказати про кінцеві істини. Тобто під питанням опиняється сама проб-лема істини, що втілилося у вислові «істина незбагненна», у переконанні, що існує лише перехід від однієї істини до іншої. Отже, традиційне поняття істини в сучасних умовах розсипається і втрачає свою цілісність, натомість набуває плюралістичного (множинного) характеру. Тому постмодерн (постмодерніті) є станом радикальної плюральності, а пост-модернізм — його основною концепцією. Своєю чергою, це означає заперечення об'єктивності (і навіть нейтральності) знання; за М.Фуко, воно завжди є продуктом владних відносин.

Наступною складовою постмодернізму є сукупність уявлень про
суспільство та його розвиток.

Насамперед постмодернізмом заперечується ідея еволюції та
соціального прогресу і натомість висувається теза про дискретність
історії. Замість довгого ланцюга неперервного історичного розвитку за
висхідною історія розглядається як певний дисконтинуїтет (за висло-
вом того самого М.Фуко), або постійні розриви неперервності. Ці
постійні розриви усвідомлюються як відсутність закономірності, а історія
стає сферою дії позасвідомого в усіх його іпостасях (колективного,
індивідуального, культурного, політичного, соціального тощо). Якщо ж
прогрес і допускається, постмодерністи проповідують ідею його
зростаючої плюралістичності, багатоваріантності, чергування прогресу
і регресу тощо (А.Геллер, Ф.Фехер; С.Леш, Дж.Юррі).

Сучасний стан суспільства називають «мутопією» (від лат. mutare —
змінювати і давньогрецького topos — місце), тобто він становить собою
постійну мінливість, здатність до мутацій. Термін «мутопія» запровад-
жений угоро-американським вченим І.Чічері-Ронай і означає перетво-
рення суспільства на спільноти споконвічних кочівників-номадів,
відірваних від материнського ґрунту, корінь етнічності тощо. Іншою
назвою для людей, що живуть у такій мутопії, є запропонований Д.Гар-
вей вираз «покоління кіборгів». Кіборги формуються внаслідок процесу
зрощування людини у своєму побуті з сучасною «хайтек» (або високою
технологією). Сформувався й сучасний специфічний модусжиттятаких
людей з притаманною йому нестримною гонитвою за новаціями техно-
генної цивілізації та цілковитим браком моральних орієнтирів. Логічним
вислідом такого умонастрою є прагнення позбутися історії та пов'язаного
з нею комплексу відчуттів і уявлень традиційної культури як непотребу:
почуття відповідальності, емоційних зв'язків, національного самовиз-
начення, усієї традиційної системи авторитетів.

Однак насправді центральним пунктом концепції постмодернізму є сукупність якісно нових уявлень про сучасну (вірніше, постсучасну,
якщо дотримуватися термінології постмодернізму) людину. Постмо-
дерністська доктрина вперше в історії соціологічної думки зосередила
увагу на комплексній проблемі людини в сучасному зміненому світі та
на питаннях інтерперсональної (тобто міжособистісної) взаємодії, які в
сучасних умовах набувають дедалі більшого значення. Ці уявлення, втім,
не є притаманними всім постмодерністам. Виразно проявляється
існування двох підходів до розуміння й відчуття людини.

Для одних постмодерністів нова ситуація людини отримує означення «смерть суб'єкта», коли мається на увазі просвітницька й позитивістська за характером людина доби модерніті (або індустріаль-ного суспільства). Такий індивід, людина з ЇЇ раціоналізмом, обожненням науки й техніки, вірою у безмежний прогрес людства, з цілісною системою цінностей та моральних принципів поступово зникає, вмирає. Його місце заступає так званий децентрований суб'єкт (за виразом Ж.Лакана), або дивід. «Децентрований суб'єкт» означає нове створіння техногенної цивілізації з розщепленою свідомістю, прогресуючим зменшенням питомої ваги раціональних складників і відповідно збільшенням значення позасвідомих складників його внутрішнього світу. Якийсь один (як це було раніше) центр духовного всесвіту людини зникає; людина стає дедалі децентрованішою, багатограннішою, множиннішою. Другий термін — дивід — вживається на противагу традиційному поняттю «індивід» (або неподільний), вперше запровад-женому ще Ціцероном для означення людини в її цілісності, як чогось неподільного, як найдрібнішого соціального атома. Постмодерна епоха призводить до появи істоти фрагментованої, розірваної, позбавленої цілісності, яка здатна неодноразово ділитися, утворюючи щораз най-примхливіші комбінації різноманітних станів і характеристик, — тобто до появи дивіда (подільного). Тому для цієї групи постмодерністів суб'єкт та індивід справді вмирають і народжується глибоко нещасна сучасна людина, загублена в холодному і жорстокому всесвіті, у суспільстві «кривавої повсякденності», позбавленому пам'яті та мрії.

Провідним сюжетом в описах такої сучасної людини є супереч-лива ідентичність особи. Раніше вважалося, що людина переживає почуття неперервної самототожності з цілісним образом свого «Я», в його нероздільній єдності зі всіма соціальними зв'язками (Е.Еріксон). Тепер ідентичність розуміється як почуття перервної самототожності, іншої в кожний інший момент, до того ж внутрішньо дискретної, де співіснують «Я» та «Інший» (таку ситуацію описує П.Рікер у книжці 1990 р. «Сам як інший»). Поява і закріплення в ідентичності людини певного «Іншого» є проявом дивідності особи та амбівалентності (або двоїстості, суперечливості) її духовного світу. Інколи стосовно такої особи вживається термін «фрагментований суб'єкт», в якого немає фіксованих, стабільних, незмінних характеристик. Ж.Лакан з цього приводу пише, що «Я» людини ніколи не може бути визначене, бо воно завжди в пошуках самого себе і здатне бути представленим лише через «Іншого».

Інша група постмодерністів наполягає на безболісному пережи-ванні людиною своєї сучасності та на досить легкому пристосуванні особи до неї. Для сучасної (або постсучасної) людини, на їхню думку, харак-терними є більша стурбованість якістю життя (включно з умовами праці), прагнення досягти успіху в соціальному плані, але найбільше -потреба захистити цінності індивідуального, приватного життя, індиві-дуальне право на автономність, невтручання суспільства у справі конкретної людини, право на щастя. Для такої сучасної людини притаманна нетерпимість до будь-яких проявів приниження гідності особи.

Загалом соціологія виявилася краще пристосованою від.багатьом гуманітарних наук до появи постмодернізму. Багато в чому це стало можливим завдяки існуванню в її структурі інтерпретативного напряму з його увагою до різноманіття спроб дослідження і пояснення феноменів людського менталітету, пошуків сенсу та значень інтерсуб'єктних сто-сунків тощо. Соціологія також як свою складову має емпіричні дослідження, які з часом дедалі більше дистанціювалися від теорій класичного зразка і вимог створення єдиної всеосяжної теорії суспіль-ного розвитку. Нарешті в арсеналі соціології останнього часу набирали ваги якісні методи досліджень із їхнім зануренням у повсякденне життя людей, спробами проникнення вглиб внутрішнього єства людини.

Поява постмодерністської доктрини на Заході, безперечно, викликає певні спроби її осмислення у так званих посткомуністичних країнах та прагнення адаптувати цю доктрину до нових реалій цих суспільств, до практичної діяльності, зокрема, соціологів. Можна стверджувати, що соціологія посткомуністичних країн досить легко сприйняла та модифікувала відповідно до своїх умов західний постмодерністський дискурс. Сьогодні в літературі про Україну можна знайти багато публі-кацій соціологів, які вважають українське суспільство таким_г що бодай формально відповідає уявленням постмодерністів, тому що в цьому соціумі дивовижним чином переплелися риси архаїки, сучасності і навіть постсучасності (див., зокрема, публікації Л.Сокурянської, С.Катаєваза інших). Це деякі прикмети осучасненого феодалізму з існуванням олігархів та структур їхнього панування на підвладних територіях; регіоналізмом, децентралізацією влади, елементами натурального господарства тощо. Це й ознаки суспільства, яке поволі модернізується і де з'являються острівці нормального підприємництва, деякі компонен-ти демократії, нові верстви і групи населення зі зростаючим усвідом-ленням своїх специфічних інтересів та опором тиску владних структур тощо. Це також поодинокі риси власне постмодерного устрою — такі як швидке розповсюдження інформаційних технологій та їх проникнення у повсякденне життя зростаючої кількості непересічних і навіть пересічних громадян; руйнація старої системи цінностей і соціальних лояльностей та болісне народження нових, амбівалентних і часто неспівставних, цінностей і життєвих орієнтирів, що проявляється у розщепленій свідомості особи, котра досить зручно і комфортно почувається у всіх своїх іпостасях, і т. ін.

Що чекає соціологію у майбутньому?

Таким чином, ми розглянули основні парадигми і напрями сучасної соціології. На порозі нового, XXI ст. закономірним буде поставити запитання: а що ж чекає соціологію в майбутньому? Які головні тенденції її розвитку можна спрогнозувати на перспективу? Відповіді на ці непрості запитання спробував дати відомий американський соціолог Е.Гідденс (нар. 1938).

Перш за все він описує сучасний стан соціологічної науки й наголо-шує, що в ній і досі можна помітити «пережитки минулого». Він має на увазі усталене переконання більшості соціологів у тому, що економічні фактори є найголовнішою рушійною силою світового поступу. Вперше цю тезу, як відомо, висунув К.Маркс. Сучасна йому буржуазна наука наполегливо шукала рівноцінної теорії-відповіді

Дата добавления: 2013-12-13