Таблиця 6.1

5. В залежності від безперервності формування в періоді, що розглядається:

§ Поточний грошовий потік (регулярний). Він характеризує рух грошових коштів, який здійснюється постійно по окремих інтервалах певного періоду. (наприклад, більшість грошових потоків, що генеруються операційною діяльністю, потоки, пов’язані з обслуговуванням фінансового кредиту).

§ Дискретний грошовий потік. Характеризує надходження та витрачання грошових коштів, пов’язане із здійсненням одиничних господарських операцій в періоді, що розглядається (наприклад, придбання цілісного майнового комплексу, отримання фінансових коштів у вигляді фінансової допомоги, виручка від продажу основних фондів і т.д.)

= індивідуальний ризик

= портфельний ризик.

Ризик є фінансовою категорією, тому на ступінь та величину фінансового ризику можна впливати за допомогою певних прийомів фінансового менеджменту та особливої стратегії, які в сукупності утворюють своєрідний механізм управління ризиком, тобто ризик-менеджмент.

Отже, ризик-менеджмент – це система управління ризиком та фінансовими відносинами, які виникають в процесі цього управління. Ризик –менеджмент має свою стратегію, політику та тактику.

Під стратегією управління фінансовим ризиком розуміють цілеспрямовану діяльність щодо оптимізації співвідношення між прибутковістю та ризиком для максимізації прибутку та вартості підприємства як на теперішній момент, так і на перспективу.

Політика управління фінансовими ризиками полягає в розробці системи заходів по нейтралізації можливих негативних фінансових наслідків фінансових ризиків.

Тактика управління фінансовим ризиком представляє конкретні методи та прийоми по нейтралізації та мінімізації фінансових ризиків.

Як система управління ризик-менеджмент повинен базуватись на дотриманні наступних принципів:

1. Можливість управління фінансовими ризиками. Реалізація цього принципу передбачає, що до портфелю фінансових ризиків підприємства повинні включатись лише ті ризики, які можуть бути нейтралізовані за допомогою всього доступного арсеналу методів.

2. Зіставлення рівня ризиків, що приймаються, з фінансовими можливостями підприємства. Реалізація цього принципу передбачає, що ризик-менеджер підприємства повинен оцінювати співвідношення максимально можливого збитку та власних фінансових ресурсів підприємства, яке характеризує ступінь ризику втрати власного капіталу. Кількісно це співвідношення визначається за допомогою коефіцієнту ризику підприємства (КР):

КР = (ЗБмакс: ВФР)*100 або КР = (ЗБмакс: ВК) *100,

де ЗБмакс – максимальний розмір збитків, що прогнозується, ВФР – обсяг власних фінансових ресурсів, які є в розпорядженні підприємства, ВК – сума власного капіталу підприємства.

Дослідження окремих спеціалістів з питань ризик-менеджменту свідчать, що оптимальне значення цього коефіцієнта становить 30%. Ситуація банкрутства, як правило, виникає при значенні коефіцієнта ризику більше 70%.

3. Зіставлення рівня ризиків, що приймаються, з рівнем дохідності фінансових операцій. Реалізація цього принципу полягає в оцінці позиції підприємства на шкалі “дохідність – ризик”. Всі види фінансових операцій, по яких рівень ризику вище очікуваної дохідності, підприємство приймати до реалізації не повинно. Кількісно визначення ступеня відповідності між доходом та ризиком може проводитись за допомогою коефіцієнта ризик –віддачі (КРВ), який розраховується так:

КРВ = Д: ВР,

де РВ – ризик-віддача діяльності або операції, Д – обсяг чистого доходу, що очікується від діяльності або операції, ВР – вартість ризику, який притаманний діяльності або операції. Значення коефіцієнту ризик – віддачі має бути не меншим за одиницю. За умов наявності декількох альтернативних варіантів критеріальним є найбільше значення показника ризик – віддачі.

4. Економічність управління ризиками. Сутність цього принципу полягає в тому, що витрати підприємства по нейтралізації відповідного фінансового ризику не повинні перевищувати суми можливих втрат по ньомунавіть за умов високого ступеню настання ризикового випадку.

5. Урахування можливостей передачі ризиків. Сутність цього принципу полягає в тому, що при прийнятті таких фінансових ризиків, які не можуть бути зіставлені з фінансовими можливостями підприємства, у підприємства обов”язково повинна бути передбачена можливість повної або часткової їх передачі партнерам або страхувальникам.

6. Урахування цілей фінансової стратегії в процесі управління фінансовими ризиками підприємства.

2. Політика управління фінансовими ризиками

Управління ризиками в узагальненому вигляді включає управління непередбаченими подіями, які мають негативні наслідки для підприємства.

Політика управління фінансовими ризиками реалізується за певними етапами, послідовність яких наведено на рисунку 7.1.

Перший етап. Реалізація цього етапу полягає у визначенні:

= систематичних видів фінансового ризику по окремих видах фінансових операцій або напрямках фінансової діяльності підприємства

= несистематичних (внутрішніх) видів фінансових ризиків по окремих видах фінансових операцій або напрямках фінансової діяльності підприємства

= певної сукупності систематичних та несистематичних видів ризиків (портфелю ризиків), які пов”язані з майбутньою фінансовою діяльністю підприємства.

Другий етап. На даному етапі оцінюється повнота та достовірність інформаційної бази, яка використовується для оцінки фінансових ризиків, оскільки саме вона дає змогу вірно оцінити рівень ризику та його фінансові наслідки. Конкретний перелік інформаційних даних визначається видом фінансового ризику.

Третій етап. Для оцінки рівня та ймовірності настання ризику підприємствами використовується цілий спектр спеціальних методів, який включає такі їх групи: а) статистичні, б) експертні, в) аналітичні, г) комбіновані.

Рисунок 7.1. Етапи політики управління фінансовими ризиками підприємства.

А) Статистичні методи оцінки рівня фінансових ризиків вже були детально розглянуті в темі 2.

Б) Експертні методи оцінки рівня фінансового ризику засновані на якісному визначенні ймовірності ризикових подій на основі вивчення та оцінки факторів, що впливають на їх виникнення.

Сутність та порядок застосування цього методу наступний:

18. визначення кола експертів, які мають необхідну кваліфікацію та досвід для оцінки рівня ризику;

19. визначення переліку факторів, що обумовлюють рівень певного виду ризику та вагових коефіцієнтів кожного з них для узагальненої оцінки рівня ризику;

20. встановлення відповідності між характером дії факторів та рівнем ризику (в балах з кожного фактора);

21. збір інформації про характер дії визначених факторів на конкретному підприємстві на базі спеціальних анкет;

22. проведення бальної оцінки дії кожного ризик-фактора на даному підприємстві

23. якісне визначення рівня ризику шляхом підрахунку загальної кількості балів з кожного ризик-фактору з врахуванням його вагового коефіцієнта;

24. узагальнення результатів оцінки, що виконана кожним експертом.

В) Розрахунково-аналітичні методи оцінки рівня фінансового ризику. Їх сутність полягає у встановленні деякої економіко-математичної залежності між факторами (параметрами) проекту, який планується здійснити, та його кінцевими фінансовими результатами. Зміст та порядок здійснення цього методу наступний:

25. розробка економіко-математичної моделі залежності фінансових результатів діяльності підприємства або окремої фінансової операції від ризик-факторів;

26. визначення ймовірних змін кожного ризик-фактора на період, що оцінюється;

27. кількісна оцінка фінансових наслідків при кожному ймовірному варіанті значення ризик-фактора

28. проведення оцінки рівня ризику діяльності (операції): критерієм оцінки є мінімальна чутливість фінансового результату до зміни ризик-фактора.

Різновидами розрахунково-аналітичних методів є: метод аналізу чутливості, метод аналізу сценаріїв, метод ймовірно-статистичних випробувань (метод Монте-Карло).

Г) Комбіновані методи оцінки рівня фінансових ризиків засновані на комплексному використанні окремих положень вище перерахованих методів.

Четвертий етап. Він складається з трьох підетапів (див. рис. 6.1.).

Визначення розміру можливих фінансових втрат. На цьому етапі здійснюється угрупування фінансових операцій по розміру можливих фінансових втрат. Всі операції групуються наступним чином:

§ Фінансові операції в безризиковій зоні. Такі операції характеризуються безризиковістю їх здійснення, і тому можливі фінансові втрати по ним не прогнозуються (наприклад, хеджування, інвестування коштів в державні короткострокові облігації та інші).

§ Фінансові операції в зоні допустимого ризику. Критерієм допустимого рівня фінансових ризиків є можливість втрат по фінансовій операції в розмірі розрахункової суми прибутку.

§ Фінансові операції в зоні критичного ризику. Критерієм критичного рівня фінансових ризиків є можливість втрат по фінансовій операції в розмірі розрахункової суми доходу. В цьому випадку збиток підприємства буде дорівнювати сумі понесених витрат.

§ Фінансові операції в зоні катастрофічного ризику. Критерієм катастрофічного рівня фінансових ризиків є можливість втрат по фінансовій операції в розмірі всього власного капіталу або значної його частки. Такі фінансові операції можуть призвести підприємство до банкрутства.

Кількісним показником, який дає характеристику рівня ризику фінансової діяльності підприємства в цілому є коефіцієнт концентрації капіталу в зоні відповідного фінансового ризику (ККР):

ККР = ККз: ЗК,

де ККз – обсяг капіталу підприємства, що пов”язаний з операціями у відповідній зоні ризику (безризиковій, допустимого ризику, критичного, катастрофічного ризику); ЗК – сума всього капіталу підприємства.

Оцінка факторів, що впливають на рівень ризику, має на меті виявити рівень керованості окремих видів ризиків, а також визначити шляхи можливої нейтралізації їх негативних наслідків. Такі фактори поділяються на внутрішні та зовнішні.

Встановлення гранично допустимого рівня фінансових ризиків по окремих фінансових операціях (видах діяльності) відбувається з урахуванням фінансового менталітету фінансових керівників підприємства та типу фінансової політики.

П”ятий етап також складається з декількох підетапів.

Використання внутрішніх механізмів нейтралізації та зовнішнього страхування наслідків фінансових ризиків передбачає розробку певної системи, яка включає різні методи профілактики, самострахування та передачі іншим суб”єктам господарювання окремих фінансових ризиків. Ця система детальніше буде розглянута в питанні 3 та 4 даної теми.

Оцінка результативності нейтралізації фінансових ризиків передбачає оцінку наступних показників:

= рівень нейтралізації можливих фінансових втрат;

= економічність нейтралізації, що визначається як співвідношення витрат на її здійснення з розмірами можливих фінансових втрат;

= рівень сукупного ризику фінансової діяльності підприємства з урахуванням заходів по їх нейтралізації.

3. Внутрішні механізми нейтралізації фінансових ризиків

Внутрішні механізми нейтралізації фінансових ризиків – це система методів мінімізації їх негативних наслідків, що здійснюються силами самого підприємства.

Основними з таких методів є наступні:

1. Уникнення ризику представляє собою розробку таких заходів, які повністю виключають певний вид фінансового ризику. Основними з числа таких заходів є:

= відмова від здійснення фінансових операцій, рівень ризику по яких занадто високий

= відмова від використання позикового капіталу в занадто високих розмірах

= відмова від використання значних обсягів оборотних активів у низько ліквідних формах

= відмова від вкладання тимчасово вільних грошових коштів в короткострокові фінансові інвестиції

Тобто, всі ці заходи носять оборонний характер і, з одного боку, дають можливість знизити сукупний рівень фінансових ризиків по підприємству, а з іншого боку, призводять до втрати підприємством альтернативного додаткового прибутку, що знижує темпи його економічного зростання.

2. Лімітування концентрації ризику використовується по фінансових операціях в зоні критичного або катастрофічного ризику. Воно здійснюється шляхом встановлення на підприємстві відповідних внутрішніх нормативів, в якості яких можуть виступати:

= гранична частка позикових коштів. Цей норматив (ліміт) встановлюється окремо по операційній та інвестиційній діяльності;

= мінімальний розмір (питома вага) активів у високоліквідній формі;

= максимальний розмір товарного (комерційного) або споживчого кредиту, що надається одному покупцю;

= максимальний розмір депозитного вкладу, який розміщується в одному банку;

= максимальний розмір вкладень коштів у цінні папери. Ця форма лімітування спрямована на зниження несистематичного фінансового ризику при формуванні портфелю цінних паперів;

= максимальний період відволікання коштів в дебіторську заборгованість. Цей норматив забезпечує лімітування ризику неплатоспроможності, інфляційного та кредитного ризику.

3. Хеджування фінансових ризиків представляє собою механізм їх нейтралізації шляхом здійснення відповідних операцій з похідними цінними паперами. Слід зазначити, що хеджування потребує певних витрат (сплати комісійних брокерам, премій по опціонах), але все ж таки цей рівень витрат значно нижче, ніж рівень витрат при зовнішньому страхуванню фінансових ризиків. Виділяють наступні види хеджування:

= хеджування з використанням ф”ючерсних контрактів - це проведення протилежних угод з різними видами ф”ючерсних контрактів на фондовій біржі. Принцип механізму хеджування полягає в наступному: якщо підприємство несе фінансові втрати із-за зміни цін на момент поставки як продавець реального активу або цінних паперів, то воно виграє у тих самих розмірах як покупець ф”ючерсних контрактів на таку ж кількість активів або цінних паперів.

= хеджування з використанням опціонів характеризує механізм нейтралізації фінансових ризиків по операціях з валютою, цінними паперами, реальними активами. Ця форма хеджування базується на угоді з премією, яка сплачується за право (але не зобов”язання) продати або купити впродовж передбаченого опціоним контрактом терміну цінні папери, валюту, реальні активи і т.д.

= хеджування з використанням операції “своп” засновані на обміні (покупка –продаж) відповідними фінансовими активами або фінансовими зобов”язаннями з метою покращання їх структури та зниження можливих втрат. Виділяють:

§ Валютний своп – обмін зобов”язань в одній валюті на відповідні зобов”язання в іншій валюті;

§ Фондовий своп – зобов”язання перетворити один вид цінних паперів в інший;

§ Процентний своп – обмін боргових фінансових зобов”язань з фіксованою процентною ставкою на зобов”язання з плаваючою процентною ставкою і т.д.

4. Диверсифікація передбачає розділення ризиків і зниження ступеню їх концентрації. Виділяють наступні напрямки диверсифікації:

= диверсифікація видів фінансової діяльності підприємства, наприклад, здійснення реального інвестування, формування портфелю довгострокових фінансових інвестицій, поточних фінансових інвестицій, формування кредитного портфелю;

= диверсифікація валютного портфелю, тобто вибір зовнішньоекономічних операцій у різних валютах;

= диверсифікація депозитного портфелю, тобто розташування крупних сум грошових коштів в декількох банках;

= диверсифікація кредитного портфеля;

= диверсифікація портфеля цінних паперів;

= диверсифікація портфеля реальних інвестицій.

Слід зазначити, що недоліком цього механізму нейтралізації ризику є те, що він не сприяє усуненню систематичних ризиків (податкового, інфляційного) і тому є обмеженим для використання.

5. Розподіл ризиків. Цей механізмзаснований на частковій їх передачі партнерам по окремих фінансових операціях. Основними напрямками розподілу ризиків є наступні:

= розподіл ризиків між учасниками інвестиційного проекту

= розподіл ризику між учасниками лізингової операції

= розподіл ризику між підприємством та постачальниками сировини

= розподіл ризику між учасниками факторингової операції і т. д.

Ступінь розподілу ризиків залежить від умов відповідного контракту між партнерами.

6. Самострахування ризику. Цей механізм передбачає резервування підприємством частини фінансових ресурсів з метою подолання негативних фінансових наслідків окремих фінансових ризиків. Основними напрямками самострахування є:

= створення резервного фонду підприємства, який формується у відповідності з законодавством та статутом підприємства;

= формування цільових резервних фондів (наприклад, фонд страхування цінового ризику, фонд уцінки товарів, фонд погашення безнадійної дебіторської заборгованості);

= формування страхових запасів матеріальних та фінансових ресурсів по окремих елементах обігових активів (запаси грошових коштів, сировини, готової продукції);

=нерозподілений залишок прибутку, який отримано в поточному періоді.

4. Зовнішнє страхування ризиків підприємства та шляхи забезпечення його ефективності

Доцільність застосування зовнішнього страхування фінансових ризиків виникає у випадку неможливості їх нейтралізації за допомогою внутрішніх механізмів.

Зовнішнє страхування фінансових ризиків – це захист майнових інтересів підприємства (страхователя) у випадку настання страхового випадку страховими фірмами (страхувальниками) за рахунок грошових фондів, що сформовані ними за рахунок страхових внесків (страхових премій).

Основними передумовами зовнішнього страхування окремих видів фінансового ризику є наступні:

1. Наявність у підприємства страхового інтересу. Виділяють страховий повний та частковий інтереси:

= повний страховий інтерес визначає потребу підприємства у відшкодуванні страхувальником повного обсягу фінансових втрат, які понесло підприємство;

= частковий страховий інтерес визначає потребу підприємства у відшкодуванні страхувальником лише частини фінансових втрат, які понесло підприємство під час настання ризикового випадку.

2. Неможливість підприємства в повному обсязі відшкодувати фінансові втрати за рахунок власних фінансових ресурсів.

3. Високий ступінь ймовірності виникнення фінансового ризику. Ця умова визначає необхідність страхового захисту по окремих фінансових ризиках допустимої та критичної їх груп, якщо внутрішні можливості їх нейтралізації вичерпані.

4. Неможливість прогнозування та регулювання ризику в рамках підприємства.

Ця передумова може бути викликана недостатністю інформаційної бази для оцінки рівня ризику на підприємстві, що сприяє неможливості розробки управлінських рішень щодо нейтралізації фінансових ризиків. В таких випадках кращим вибором буде передача фінансових ризиків страховику.

5. Реальна та прийнятна для підприємства вартість страхових послуг щодо ризику. Ця умова є однією з головних, оскільки саме вартість страхування фінансових ризиків формує показник ефективності страхування. Якщо вартість страхування не відповідає рівню фінансового ризику та фінансовим можливостям підприємства, то від нього слід відмовитись.

Відносини, що виникають між страхувальником та страхователем, формалізуються у вигляді договору страхування, найбільш цікавою складовою якого з позицій фінансового менеджменту є умови страхування фінансових ризиків підприємства.

Нетто – ставка призначена для формування страхувальником фонду виплат страхового відшкодування, а навантаження враховує питомі витрати страхувальника на здійснення страхових операцій, формування резервного фонду, нормативного рівня прибутковості.

5. Розмір страхової премії (внеску) та порядок її сплати. Ця премія представляє собою грошову суму, яку страхователь повинен сплатити страхувальнику у відповідності з укладеним договором. Величина цієї премії визначається такими основними факторами:

= страховою сумою

= терміном страхування

= розміром страхового тарифу.

Що ж стосується порядку сплати страхової премії, то він може визначатись наступним чином:

§ У вигляді одноразового платежу, який носить авансовий характер і сплачується одразу після підписання договору страхування;

З позицій фінансового менеджменту банкрутство представляє собою реалізацію катастрофічних ризиків підприємства в процесі його фінансової діяльності, внаслідок якого воно нездатне задовольнити у визначений термін вимоги кредиторів та виконати зобов”язання перед бюджетом.

Банкрутство підприємства є результатом розвитку кризових явищ (фінансової кризи) в його діяльності.

На практиці з кризою асоціюється загроза неплатоспроможності, діяльність підприємства у безприбутковій зоні, відсутність потенціалу для розвитку.

Розвитку фінансової кризи на підприємстві можуть сприяти ряд факторів, які поділяються на дві групи:

1)Зовнішні (незалежні від діяльності підприємства):

§ Спад кон’юнктури в економіці;

§ Значний рівень інфляції;

§ Нестабільність податкового законодавства;

§ Нестабільність фінансового та валютного ринків;

§ Посилення конкуренції в галузі;

§ Криза окремої галузі.

2) Внутрішні (залежні від діяльності підприємства):

§ Втрата клієнтів та покупців готової продукції;

§ Зменшення кількості замовлень та угод на збут товару;

§ Неритмічність виробництва;

§ Підвищення собівартості та зниження продуктивності праці

§ Зростання розміру неліквідних оборотних коштів та наднормативні запаси;

§ Зменшення обсягів реалізації продукції.

Всі перераховані фактори сприяють створенню певних передумов (причин) виникнення ситуації банкрутства:

Зниження прибутковості, наслідком чого є дефіцит власних оборотних коштів та виникнення тотальної заборгованості;

Досить довготривала неплатоспроможність підприємства, причиною якої є низька ліквідність його активів. Така ситуація характеризується значним перевищенням невідкладних фінансових зобов’язань над сумою залишку грошових коштів та високоліквідних активів. При чому ця ситуація є хронічною.

Порушення фінансової стійкості підприємства, яке заважає нормальному ходу господарської діяльності. Сутність цього положення полягає в тому, що обсяг позикового капіталу підприємства значно перевищує обсяг його активів. Мова йде про виникнення так званої “чистої від’ємної вартості”(ЧВВ), яка визначається як різниця між сумою позикового капіталу (ПК) та сумою активів (А):

ЧВВ = ПК – А

Значна незбалансованість на протязі досить довгого періоду обсягів його грошових потоків. Йдеться про значне перевищення обсягів від’ємного грошового потоку над позитивним і відсутність перспектив змінити цю тенденцію.

Як бачимо, причини (передумови), що можуть викликати фінансові ускладнення в діяльності підприємства, в значній мірі можуть бути нейтралізовані за рахунок ефективного фінансового менеджменту на підприємстві.

Поняття банкрутства характеризується наступними його видами:

Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в наступному періоді свою фінансову стійкість та платоспроможність внаслідок значних втрат капіталу, який використовується. Ці втрати не дозволяють підприємству ефективно здійснювати господарську діяльність, і воно оголошується банкрутом.

Технічне банкрутство. Таке банкрутство умовно можна назвати “тимчасовим”. В даному випадку сума активів підприємства значно перевищує обсяг його позикового капіталу. В наявності тільки ситуація, яка характеризується тимчасовою неплатоспроможністю підприємства, яка викликана значною простроченням його дебіторської заборгованості. Але розмір дебіторської заборгованості перевищує обсяг кредиторської заборгованості. Тобто таке банкрутство викликане невідповідністю грошових потоків у часі, немає синхронності надходження та витрачання грошових коштів. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні може бути усунуте і не привести до юридичного банкрутства.

Навмисне банкрутство. Воно характеризує сплановане створення (збільшення) керівником підприємства або власником неплатоспроможності; спричинення цими особами економічного збитку підприємству в особистих інтересах або в інтересах інших осіб. Такі факти переслідуються законом.

Фіктивне банкрутство. Воно характеризує завчасно невірне об’явлення підприємством про свою нездатність розрахуватись по зобов”язаннях з метою неправдивого інформування кредиторів для отримання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов’язань або знижки з суми кредитної заборгованості.

Основним законодавчим нормативним актом, який регулює умови та порядок визнання підприємства банкрутом, є Закон України “Про банкрутство”. У відповідності з цим документом розгляд справ про визнання підприємства банкрутом здійснює арбітражний суд.

Порядок порушення та розгляду справи про банкрутство такий:

Подання заяви про порушення справи про банкрутство підприємства. Таку заяву можуть подавати:

а) Будь-який з кредиторів підприємства-боржника. Кредитор має право звернутися з такою заявою до арбітражного суду, якщо дебітор нездатен задовольнити на протязі одного місяця визнані ним претензійні вимоги.

б) Органами державної податкової адміністрації, контрольно-ревізійної служби, прокурором. Така заява направляється до суду у випадку виявлення цими суб’єктами ознак навмисного або фіктивного банкрутства та в інших випадках, які передбачено законодавством.

в) Самим підприємством –боржником. Для подачі такої заяви необхідне рішення власника або керуючого органу.

Судове виробництво по справі про банкрутство підприємства.

Після порушення справи про банкрутство суд повинен опублікувати в офіціальних виданнях уряду та місцевій пресі об’яву про наступне слухання справи, в якій вказується:

= найменування та адреса суду;

= найменування та адреса підприємства-боржника;

= підстава для порушення справи про банкрутство;

= звернення до кредиторів та зацікавлених сторін та термін, в який вони зможуть пред’явити свої вимоги.

Метою судового виробництва є встановлення реальних причин неплатоспроможності підприємства, можливостей та форм їх усунення.

Прийняття арбітражним судом рішення по справі про банкрутство підприємства.

Варіанти такого рішення можуть бути наступні:

а) відхилення заяви у випадку виявлення фінансової спроможності підприємства-боржника. Таке рішення може бути прийняте у випадку технічного або фіктивного банкрутства, коли підприємство в змозі задовольнити вимоги, які йому пред’являються.

б) припинення виробництва по справі у зв’язку із здійсненням реорганізаційних процедур. Такі процедури спрямовані на упередження ліквідації підприємства та його вихід з фінансової кризи. Сутність їх зводиться до зовнішнього управління майном та санації.

в) визнання підприємства-боржника банкрутом та його ліквідація. В цьому випадку суд виносить Постанову про визнання підприємства банкрутом. З моменту визнання боржника банкрутом:

§ припиняється підприємницька діяльність даного підприємства;

§ до ліквідаційної комісії переходять права розпорядження майном банкрута;

§ вважаються такими, що вийшли, терміни всіх боргових зобов’язань банкрута;

§ закінчується нарахування пені та відсотків по всіх видах заборгованості.

Цікавим є те, що арбітражний суд може признати недійсними будь-які угоди щодо продажу майна боржника, який здійснено на протязі 3-х місяців до моменту порушення справи про банкрутство, якщо такий продаж здійснено в інтересах боржника.

Цією ж постановою суду визначається ліквідаційна комісія та порядок ліквідаційних процедур (конкурсного виробництва). Цілий ряд таких процедур тісно пов”язаний з функціями фінансового менеджменту.

§ вилучення та оцінка майна підприємства-банкрута за балансовою вартістю. Основою для такої оцінки є проведення повної інвентаризації майна підприємства. По орендованих активах інвентаризаційні описи складаються окремо по кожному орендодавцю. По нематеріальних активах в описі вказуються найменування, первісна вартість, сума амортизації, термін корисного використання, дата придбання нематеріальних активів.