Епоха Відродження - це новий етап у розвитку політичної думки

Під Відродженням, яке припадає на XIV-XVI ст. ст., мають на увазі період кризи в країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вони захищали, формування антисхоластичного типу мислення гуманістичних культур. мистецтва і світогляду.

Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували. Ця епоха характеризується тим, що у центрі уваги людина з її потребами та поглядами.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда. Мислителі вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Характерними стають громадянський обов’язок, безкорисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з республіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості. Їх гарантія – закони. Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

1. гуманістичний або антропоцентричний (середина XIV – середина XV ст. ст.); характеризується протиставленням середньовічному теоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом;

2. неоплатонічний (середина XV – перша третина XVI ст. ст.); визначається постановкою проблеми соціального буття;

3. натуралістичний (середина XVI – початок XVII ст. ст.); на цьому етапі закони природи намагаються застосовувати у пізнанні соціальної дійсності.

Нікколо Макіавеллі (1469–1527рр.) – італійський державнийдіяч,найяскравіший представник політичної думки цього періоду. Його праці «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику (у нього політика відокремлюється від теології і етики). Він доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з фантазії людей, а мають об’єктивний характер. Н.Макіавеллі вважає, що влада, політика за своєю природою є об’єктивними явищами. Розуміння політики як об’єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної досвідної науки, яка пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє. Він намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з’ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо.

Введення терміна stato («держава») в політичну науку Нового часу пов’язують з Н.Макіавеллі. Він вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Мета держави – забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймають закони і призначаються покарання. Абсолютна влада розбещує правителів і підданих. Монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном.

Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно відроджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії (мусить бути знищена). Народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Правильними формами вважає монархію. аристократію і народне правління (вважає їх нестійкими й довготривалими). Найкраща форма – змішана, де поєднуються елементи всіх правильних форм. Він віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи, вона (республіка) є більш стійкою, ніж монархія, краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує у людей патріотизм. Народ вище від монархії, розумніший.

Іншими є його погляди у трактаті «Правитель». В цій праці він змальовує образ ідеального правителя. Він вважав, що заради досягнення політичної мети, правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі («правитель має бути схожим на сильного лева, щоб знищити вовків, і на хитрого лиса, щоб не потрапити в пастку»). Політика – це сфера підступності і віроломства. Аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм». Така позиція Макіавеллі зумовлена історичними обставинами, а також думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоістичними і злими істотами (їх турбують не благо держави, а власні матеріальні інтереси). Він вважав, що люди можуть змиритися з втратою свободи, влади, зі смертю батька, але ніколи і нікому не пробачать втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь (покірність підданих найкраще гарантують примус і страх). Самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

Висновок: Н.Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його засновником науки про політику.

Жан Боден (1530 – 1596рр.) – француз, ідеолог реформаторства. Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади виклав у праці «Шість книг про республіку» (1576р.).

Осередком держави виступає сім’я (домогосподарство). Держава гарантує мир у суспільстві, захищаючи його від зовнішнього нападу, піклуючись про істине щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Найвагоміший внесок Ж.Бодена у розвиток політичної думки – розробка теорії державного суверенітету. Суверенітет він розуміє як абсолютну постійну й неподільну владу. Абсолютність буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності.

Ж.Боден відокремлює такі п’ять основних ознак суверенітету: видання законів, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб; дія суду в останній інстанції помилування. Держава не повинна втручатися у справи сім’ї, порушувати принцип віротерпимості. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім’ю, нехтує природними й божественними законами є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж.Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній монархії. Він вважав, що вона є найприроднішою з усіх форм. Найкращою є така держава, в якій суверенітет належить монархові. а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Висновок: доводячи необхідність державного суверенітету сильної монархічної влади, Ж.Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

Дата добавления: 2013-12-14