Розвиток політичної думки у XX ст

О.Бабкіна відзначала:

«Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси – неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології».

Наприкінці XIX – на початку XX ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О.Контом, Г.Спенсером, Е.Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально – економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, філософія аналізу, такі принципи як біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм та ін.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з’ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану У.Ліппманом концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л.Дюгі, теорії еліт Г.Моски та В.Парето, дослідження політичних партій Р.Міхельса та М.Острогорського, теорію панування М.Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст., зробив А.Бентли, обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20-30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій (Г.Лассуелл, П.Лазарсфельд, Д.Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р.Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д.Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки – не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Х.Арендт, Р.Арон, З.Бжезінський, К.Фрідріх та ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г.Алмонд, З.Бжезінський, Л.Пай). Зокрема, Х.Арендт у праці «Походження тоталітаризму» (1951) вважає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р.Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище у суспільстві, а у суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

З.Бжезінський у творах «Тоталітарна диктатура та автократія» вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, у т.ч. й в Україні, є:

· виведення з-під політичного контролю економіки;

· створення відкритої соціальної структури;

· формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

· розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

У кінці XX ст. у центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла «Думай глобально, дій локально!». Термін «глобалізація» (globalization) увійшов у науковий обіг з ініціативи представників «Римського клубу» в 60-х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових. міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т.Парсонс, У.Робінсон) з «глобальним капіталізмом».

У Робінсон – все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури.

Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

У цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї. концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи виділимо деякі із них:

· теорія демократії (Р.Даль, Дж.Сарторі);

· теорії еліт (Г.Лассуелл, Р.Міллс, С.Келлер);

· структурно-функціональний аналіз (Т.Парсонс, Р.Мертон);

· концепція дослідження партійно-політичних систем (М.Дюверже, У.Д.Бернхем);

· концепція дослідження політичних систем сучасності (Д.Істон, К.Фрідріх, Р.Арон, К.Дойч);

· дослідження політичних партій (Дж.Сарторі, А.Лійпхарт);

· вивчення політичної культури (Г.Алмонд, С.Верба, Р.Такер, Б.Рассел);

· ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С.Ліпсет, Р.Фішер);

· теорії влади, впливу і контролю (Г.Моргентау, Дж.Кетлін);

· концепція політичної модернізації (Л.Пай, Д.Белл, З.Бжезінський, С.Ліпсет, Д.Аптер, Ф.Річтс);

· концнпція глобалізації (Т.Парсонс, У.Робінсон, К.Пей, Е.Ласпо, Д.Медоуз, А.Печеї, Н.Міддлтон, І.Валерстайн, Л.Склейр).

Дата добавления: 2013-12-14