Змістовий модуль II

Питання для самоконтролю

Лібералізм (від лат. liberalis – вільний) – традиційна політична течія, яка відстоює необмежену свободу підприємства й торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.

Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого напрямів.

Отже, для неоконсерватизму останніх десятиліть характерно:

· в економіці – заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, яка орієнтована на визволення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, всебічне заохочення ринкових відносин, приватне підприємство;

· у соціальній сфері – заміна існуючого гнучкого ліберально-реформістського курсу «жорсткою економією», «економічним реалізмом», скорочення соціальних витрат, природна нерівність людей і ієрархічна побудова суспільства;

· у політичній сфері – переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, функцій і прерогатив держави, бюрократії у бік посилення егалітарних тенденцій та антибюрократичних настроїв. Ставиться завдання функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів до створення більш гнучких структур влади, зміцнення законності й порядку.

Неоконсерватизм виступає як могутня інтелектуальна сила у більшості країн Заходу. Це торі у Великій Британії, голлісти у Франції, республіканці у США, християнські демократи у багатьох європейських країнах. Спостерігається поширення консерватизму від США і Канади до Австралії та Японії.

У сучасній політичній реальності в Україні консерватизм існує переважно як позиція. Консерватизм як реальність тільки формується. Свідчення цього є створення у 1992р. Української консервативної республіканської партії, розробка її програмних цілей, формування політичних національних орієнтацій. Як позиція консерватизм і догматизм часто тотожні.

Консерватизм у житті й політиці є необхідним моментом на шляху становлення демократії.

Подібно до консерватизму історично сягає в минуле така політична течія, як лібералізм.

Витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVII – XVIII ст.ст. Його найвищою метою була ідея індивідуальної свободи, розроблена у працях Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск’є та інших представників європейського Просвітництва. Засновниками лібералізму були Б.Констан і А. де Токвіль. Класичний лібералізм виник у Європі в XVIII – XIX ст. у період боротьби буржуазії, що народжувалась, проти абсолютизму. Ідеологами класичного лібералізму були Дж. Локк, А. Сміт, Т.Джефферсон та ін. У своєму класичному вигляді лібералізм оголошує всі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки, і на перше місце ставить свободу та природні здібності окремої людини. Ліберальна політична філософія виступає за створення таких умов, які дали б змогу громадянам держави щонайбільшою мірою реалізувати свої здібності.

З утвердженням у суспільстві буржуазного ладу в лібералізмі починають панувати апологетичні тенденції. Ідеологія лібералізму істотно змінилася з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час виникають концепції «нового ліберлізму» - неолібералізм (Дж.Гобсон, Ф.Науманн, Дж.Дьюї, Дж.Джеліотті та ін.).

Неолібералізм – різновид ліберальної ідеології і політики, що сформувались як відображення розвитку суспільства від переваг вільного підприємства до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Неолібералізм характеризують такі риси: утвердження механізму вільного ринку, який створює найсприятливіші умови для ефективної економічної діяльності; обстоювання необхідності постійного втручання держави в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції; максимально можлива свобода особи; звільнення особистості від будь-якого колективного тиску; пріоритет інтересів і прав людини та сім’ї щодо соціальних груп, класів чи держав; гуманістичний світогляд; толерантність та ін.

У політичній практиці тенденція неолібералізму найвиразніше втілилася в політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта, дістала подальшого розвитку у роки Другої світової війни і повоєнні роки. Ця тенденція, зумовлена значною мірою науково-технічним прогресом, викликала значне зростання державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери – забезпечення освіти, охорони здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу тощо.

Ідеологія і політика лібералізму мають багато прихильників. Нині ліберальний рух налічує близько 110 партій, з них 60 об’єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947р. Ліберальні партії діють в Австралії, Великій Британії, Ізраїлі, Канаді, Колумбії, Філіппінах, Швейцарії, Японії та ін. У таких країнах, як Японія, Велика Британія, Італія, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Данія, партії ліберального типу є або правлячими, або входять до урядових коаліцій. Всередині ліберальної течії існують різні групи – ліві, праві тощо.

Лібералізм як напрям набув поширення нині в Україні. Його прихильники дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку і забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції. Наприклад, Ліберально-демократична партія України заявила про такі програмні принципи: підтримка незалежної України як суб’єкта міжнародного права; підтримка положень Декларації про суверенітет України; заохочення приватної власності як матеріальної основи свободи особи; вільне підприємництво як засіб реалізації економічної свободи особи за умови змагальності різних форм власності; відродження національної культури; гуманізація виховання й освіти та ін. Ліберально-демократична партія України виступає за створення правової держави як протидії дестабілізації суспільства за умови вільної реалізації особистих і групових інтересів, за роздержавлення засобів виробництва, приватизацію економіки, деполітизацію і деідеологізацію науки і культури. Вона вважає себе партією парламентського типу. Лівий екстремізм виявляється в анархізмі.

3. Соціалізм – суспільно-політична течія, що спрямовує дії на створення суспільства, для якого характерні панування свободи як можливості робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливості як рівності стартових можливостей для всіх громадян, солідарності як можливості для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави.

Соціалізм як ідея найяскравіше втілення дістав у творах великих гуманістів Т.Мора, Т.Кампанелли, Д.Уінстенлі, Г.Бабефа, А.Сен-Сімона, Ш.Фур’є, Р.Оуена і особливо К.Маркса і Ф.Енгельса.

Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому столітті. Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму. Соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX ст. фактично були тотожними.

Концепція соціалізму стала відповіддю на потреби розвитку суспільства. Соціалізм виявив себе як ідея, як організація, рух і практика будівництва нового суспільства у ряді країн світу. У 1869р. було створено Соціал-демократичну партію Німеччини. Наприкінці XIX – на початку XX ст. соціал-демократи висловили думку щодо необхідності переосмислення ряду положень марксизму. В цей час вже не спостерігалося крайнього зубожіння пролетаріату, зникнення середніх прошарків, про що писав у середині XIX ст. К.Маркс, а відбулася певна стабілізація капіталізму. Необхідність соціалістичної революції як форми завоювання влади пролетаріатом виявилася сумнівною. Диктатура пролетаріату, що була згодом абсолютизована В.Леніним, розглядалася як політичний атавізм. Саме у реформі соціал-демократи бачили основний засіб політичних перетворень у суспільстві.

Соціал-демократія є одним із провідних рухів сучасності, який об’єднує партії цього ідеологічного напрямку з понад ста держав світу. У багатьох соціал-демократичних держав соціал-демократичні партії знаходяться при владі, й усьому світі відомі імена Віллі Бранта, Ульфа Пальме, Франсуа Міттерана, Шимона Переса, та інших. Соціал-демократи прагнуть до утвердження такого суспільного ладу, в якому були б повною мірою реалізовані принципи політичної, економічної та соціальної демократії, в якому люди мали б рівні права і можливості для вільної праці та росту рівня життя.

Соціал-демократію розуміють у таких двох значеннях:

1. як загальну назву соціал-демократичних, соціалістичних, лейбористських партій, які виникли в результаті організаційного зміцнення соціалістичного робітничого руху в капіталістичних країнах останньої третини XIX-початку XX ст. ст. Більша частина соціал-демократів була об’єднана в II Інтернаціоналі (1889 1914 рр.), та все ж соціал-демократія була нецілісна і включала кілька напрямків

2. як сукупність сучасних соціал-демократичних та близьких до них політичних партій, більшість з яких входять до створеного в 1951р. соціалістичного Інтернаціоналу чи активно із ним співпрацюють.

Часом зародження і становлення ідеології соціал-демократії є кінець XIX-20-ті роки XX ст.ст. Історія становлення цієї доктрини має кілька етапів.

На першому етапі (кінець XIX ст.) соціал-демократія поділяла основні засади марксизму щодо ліквідації капіталізму, докорінної перебудови суспільства шляхом встановлення диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності і т.д. Окремі ланки соціал-демократії визнавали пропонований марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму. Виходячи із позиції марксизму, соціал-демократи розглядали державу як форму певних відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу, як головне знаряддя пануючого в суспільстві класу. З кінця XIX - початку XX ст. ст. починається критичний перегляд теорії марксизму, пов’язаний із іменами Ф.Лассаля, Е.Бернштейна, К.Каутського. Теза Ф.Лассаля про можливість мирного вростання робітничого руху в соціалізм за допомогою виборчого права, розгляд ним держави як інститута, який стоїть над класами, вступила в суперечність з основними положеннями марксизму про революційне перетворення капіталізму у комунізм та розгляд держави як апарату примусу одного класу щодо іншого. Е.Бернштейн агітував за відмову від таких настанов марксизму, як цілковите знищення старого світу, встановлення диктатури пролетаріату, соціальної революції, непримиренної класової боротьби. Праці К.Каутського спрямовані проти найважливішої тези марксизму – диктатури пролетаріату: «… всі шляхи пролетаріату ведуть до демократії і демократичного соціалізму».

На другому етапі розвитку соціал-демократичної доктрини (початок XX ст.) міжнародна соціал-демократія розкололася на три основні течії – праву (опортуністську), центристську, ліву (революційну). Представники правої течії (Ф.Еберт, Ф.Шейдеман та ін..) відмовилися від соціалістичної революції як єдиного шляху переходу від капіталізму до соціалізму та диктатури пролетаріату. Ліві соціал-демократи (РСДРП (б), Болгарська робітнича соціал-демократична партія) не припиняли спроб щодо організації мас на революційну боротьбу. Позиція центристської течії (К.Каутський, Г.Гаазе, Ф.Адлер та ін.) характеризувалася коливанням між правими і лівими; для більшості її представників захоплення революційними настроями було поверхневим і вони не ставали на шлях революційної боротьби. Після Жовтневого перевороту 1917р. ліве крило соціал-демократії організаційно відкололося і об’єдналося в Комуністичний Інтернаціонал (1919). Праві соціал-демократи влітку 1920р. проголосили відродження II Інтернаціоналу, програма якого була антирадянською, контрреволюційною.

У 1923р. в Гамбурзі засновано Робітничий соціалістичний інтернаціонал (РСІ), програма якого була компромісом між правою і центристською течіями соціал-демократії. Це поклало початок третьому етапу розвитку соціал-демократії. РСІ припинив своє існування на початку 1940р., після окупації Брюсселя (місця розташування штаб-квартири) фашистами. Його лідери емігрували до Великобританії, Швеції, де створили різні соціал-демократичні організації, загалом слабкі і неавторитетні. Відновився інтернаціонал лише в 1951р., коли у Франкфурті - на Майні відбувся міжнародний конгрес соціал-демократії. Соцінтерн відкрито відмовився від марксизму як ідейно-теоретичної основи робітничого руху і проголосив т.зв. світоглядний нейтралітет, висунув концепцію «демократичного соціалізму», мав за мету перетворити капіталістичне суспільство на соціалістичне. Як зазначалося у I програмі Соцінтерну, «капіталізм – це несправедлива суспільна система, яка породжує нерівність, експлуатацію більшості меншістю, нестаток та злидарювання працюючих, використання здобутків суспільства в інтересах невеликих привілейованих верств…». Зазначалася допустимість збереження приватної власності в різних галузях економіки. Своє завдання соціал-демократи вбачали у звільненні людей від будь-яких форм дискримінації, створенні умов для всебічного розвитку особистості. Це, на їх думку, можна досягти без гострої класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату «Гостра класова боротьба, революція, насильство несуть за собою страждання і біду, не гарантують досягнення соціалістичних ідей», - зазначалося в декларації Соцінтерну. Соціал-демократи також заперечували заміну буржуазної держави соціалістичною. Вони вказують на нейтральний характер держави і всього її апарату. Прийнята в 1951р. Франкфуртська декларація Соцінтерну визначила перехід більшості соціал-демократів від т.зв. ревізіонізму (офіційне визнання марксизму) до реформізму (відкидання марксизму).

У 50-60рр. настала ера «деідеологізації» - відходу соціал-демократії від багатьох положень традиційного соціал-реформізму і її заміна багато у чому буржуазно-ліберальними положеннями. Підкреслювалася необхідність розриву з марксизмом та проголошувався світоглядний нейтралітет. Це відобразилося у Бад-Годесбергській програмі, у якій навіть не згадувалося про марксизм як джерело демократичного соціалізму. Ринкове господарство, вільна конкуренція і підприємницька діяльність визнавалися цією програмою як інструменти економічного зростання та економічної ефективності.

З кінця 60-х рр. починається процес «реідеологізації», в ході якої посилюється критика економічної та соціальної системи капіталізму. В програмах 70-80-х років робить акцент на задоволенні інтереси передусім соціально слабких громадян, спостерігається зростання інтересу до марксизму та різних його інтерпретацій.

У червні 1989 р. в Стокгольмі прийнято новий програмний документ – «Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу», у якій зроблено спробу розкрити зміст демократичного соціалізму. Останній вважався ідеальною суспільною формацією і трактується як «безперервний процес соціальної та демократичної демократизації, нарощення соціальної справедливості». Основними цінностями соціал-демократії визначені свобода (рівні права кожного на самовизначення. На повагу іншими його гідності й інтересів), солідарність (взаємодія всіх людей для досягнення свободи і справедливості).

Під терміном «соціалізм» протягом останніх півтора століть розуміли в одному випадку соціалістичну ідею як одну з можливих концепцій соціальної справедливості, а в іншому – як особливу організацію виробництва та розподілу продуктів і благ, альтернативну ринковій системі. Інколи суспільствознавці, політики та ідеологи помилково ототожнюють ці два поняття.

В основу соціалістичної ідеї покладено концепцію самоцінності людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Головним змістом соціалізму, його світоглядною цінністю є те, що суспільство повинно не тільки проголошувати, а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство мусить взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом, і саме спільність людей має забезпечити реальне втілення цієї рівності. Зрівняльність у розподілі та споживанні, що проповідується багатьма прихильниками соціалізму, є вторинною.

Свобода людини і принцип рівності своєрідно трактуються в індивідуалістичній і соціалістичній концепції.

Соціалістична ідея, незважаючи на невдачі у її реалізації, не може бути викреслена з духовної культури людства. Понад мільярд людей будують суспільство, орієнтуючись на соціалізм.

Найактуальнішим завданням політології є проблема осмислення того, що головним принципом переходу від старого до нового порядку є зміна фундаменту закономірностей розвитку суспільства. Традиційна конфліктна взаємодія між протилежними сторонами в суспільних явищах (між працею і капіталом, пролетаріатом і буржуазією, індивідуальними і колективними засадами, капіталізацією і соціалізацією, базовими і надбудовними формами, продуктивними силами і виробничими відносинами та ін.) поступається місцем їхньому взаємному сполученню, консенсусу, інтеграції, оптимальному сприянню тощо. Ця тенденція стає поступово провідною основою світового розвитку, тоді як на попередніх етапах історії вона посідала другорядне місце. Протилежна дія, спрямована на конфліктизацію відносин цих сторін, зростання суперечностей між ними (природно, що за кожною дією криються певні сили, воля та інтереси груп), відходить у минуле.

Світові течії та їхні структури впливають на формування як внутрішньої, так і зовнішньої політики. За своїм змістом політика є унікальним зосередженням і синтезом найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Мистецтво переведення політичних програм, планів, цілей у практичні заходи, прогнозування наслідків розроблених рішень – найважливіша складова діяльності політичних структур.

Підсумуємо основні положення, що випливають з наведеного аналізу політичних течій, концепцій та доктрин.

1. Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему вироблених політичних поглядів.

2. Множинність політичних течій розкриває зміст політичного життя, засвідчує розширення впливу політику на суспільство, суперечливий характер політичної діяльності, активне включення у політику дедалі ширших мас, потребу в осмисленні суспільно-політичних процесів, систематизації політичних знань. Процес вироблення і прийняття будь-якого політичного документа потребує урахування неоднозначних суспільних реалій, багатоваріантності політичних змін.

3. Традиційні політичні течії відображають різноманітні інтереси (нерідко суперечливі) у політичній сфері, що втілюються у політичних теоріях і програмах. Критерій їхньої істинності криється у політичній практиці.

4. На розвиток політичних течій впливають рівень, темпи, напрями соціально-політичних змін, гострота соціальних суперечностей, еволюційні та революційні форми суспільно-політичного руху. Тільки на основі знання їх можна визначити лінію політичної поведінки, що дасть змогу уникнути помилок, виробити напрями діяльності, виправдані логікою політичного розвитку, критично оцінити певну політичну структуру, їх роль і функції у перетворенні навколишнього світу.

5. Суспільно-політичні течії у їхній динаміці засвідчують єдність світу. Теоретичні погляди на різні політичні проблеми виникають на ґрунті соціально-політичного досвіду різних політичних сил і рухів. Вони підтверджують плюралізм ідей і форм діяльності, доводять неправомірність будь-якої монополії на істину, необхідність широкого діалогу і синтетичної взаємодії суспільно-політичних поглядів, програм і рухів.

У XX ст. поширюється комуністичне розуміння соціалізму. Відповідно до цього сталися великі організаційно-політичні зміни у світі.

4. Комунізм (від лат communis – загальний, всезагальний) – суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загально - народній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ «за потребами».

Термін «комунізм» виник наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Першими проповідниками комунізму стали кабетисти – представники французьких пролетарів, прихильники Етьєна Кабе, а також необабувісти О.Бланкі, Т.Дезамі та ін. Комунізм Кабе – це суспільство, побудовано на рівності, єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом мирних реформ, на основі переконань.

Класичне формування і викладання ідеології комунізму було дано К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848р.) та в інших працях. Зосередивши увагу на аналізі капіталізму середини XX ст. як системи, його історичного місця у розвитку суспільства, вони обґрунтували об’єктивну необхідність соціалізму, який має утвердитись на ґрунті високого рівня розвитку суспільства. Комуністичне майбутнє, що має розвинутись на основі соціалізму як вища його фаза, К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали гіпотетично. Вони уявляли його як нічим необмежену можливість розвитку й удосконалення людини і суспільства, як етап у поступальному соціальному розвитку.

Погляди К.Маркса і Ф.Енгельса змінювались у процесі соціально-політичних змін реального суспільства Європи, а також у процесі наукового пізнання їх. Так, уже у 90-ті роки Ф.Енгельс переглянув свої погляду щодо революції та її історичної необхідності, особливостей розвитку капіталізму кінця XIX ст. та ін. Відомо, що К.Маркс і Ф.Енгельс піддали нищівній критиці казармений комунізм, який, на жаль, згодом, у XX ст., став ідейним джерелом адміністративно-командної системи соціалізму в ряді країн.

Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871р. У XX ст. ідею комунізму було використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в інших країнах.

В ході аналізу політичного розвитку XX ст., постає питання: що ж привернуло до комунізму увагу багатьох політиків і широких мас? Чому інтелектуальний арсенал людства ще й сьогодні не може позбутися цієї утопії? Великі маси людей пішли за комуністичними партіями саме тому, що в ідеї комунізму вони бачили найвищий ступінь уявлень про соціальну справедливість. Реалізація їх в той час у багатьох пов’язувалася з революційними перетвореннями.

90-ті роки XX ст. – це період падіння комуністичних режимів, припинення владної діяльності комуністичних партій в СРСР та країнах Східної Європи. Останніми країнами з монопольним пануванням компартій ще залишаються Куба і Північна Корея. Певні риси комуністичної системи зберігаються у Китаї, хоча там відбуваються значні зміни.

Посткомуністичні системи, що прийшли на зміну тоталітарним режимам, мають пройти період посттоталітарних перетворень на новій, демократичній основі, увійти в цивілізаційне русло історичного розвитку.

Значного поширення в останні століття набула соціалістична суспільно політична течія.

5. Анархізм (від грец. anarchia – безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) – соціально-політична течія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної. економічної і духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.

Ще у V-IV ст.ст. до н.е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У.Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держав із можливістю подальшої її ліквідації.

Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П.Прудоном та М.Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М.Бакуніним та П.Кропоткіним.

У праці П.Прудона «Що таке власність?» заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П.Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П.Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М.Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право людини забирає. М.Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

Теоретик російського анархізму М.Бакунін вважав, що революція повинна починати зі «зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів». Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М.Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: «Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави». Головні ідеї М.Бакуніна викладені у творі «Державність і анархія».

У працях «Сучасна наука і анархізм», «Записки революціонера» російський революціонер-анархіст П.Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті «тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати». Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П.Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об’єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.

Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими. По-справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. XX ст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.

1. Які головні положення консерватизму?

2. Які проблеми посідають у сучасних консерваторів?

3. У чому полягає головний критерій суспільного розвитку у неоконсерваторів?

4. Які положення складають ідейно-моральне ядро класичного лібералізму?

5. Хто є представниками неолібералізму?

6. Які проблеми фігурують в основі неоліберальних теорій?

7. Охарактеризуйте основні доктрини соціалізму.

8. У чому сенс марксистської концепції соціалізму?

9. Які характерні риси анархізму як суспільно-політичної течії?

Дата добавления: 2013-12-14