Тема 10: Особистість і політика. Політичне лідерство. Політична еліта

Питання для самоконтролю

План

Тема 9: Політика та етнонаціональні відносини.

Питання для самоконтролю

1. Яка суть економічної політики, її призначення?

2. Чим відрізняється політика в умовах економічної кризи?

3. У чому суть соціальної політики?

4. Які соціальні суб’єкти політики?

5. Які основні різновиди соціальної політики?

1. Соціально – етнічні спільноти: народ, етнос, нація.

2. Поняття «національне» і «націоналізм».

3. Національні відносини та національна політика.

4. Національна політика України.

1. Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально – політичних відносин.

При з’ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов’язані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» - ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально – політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ – біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками.

Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб: з сім’ї виросла родина, з родини – рід, рід перетворився на плем’я, плем’я – на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ – наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український – слов’янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов’ян, угро – фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов’язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший – чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент – мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їм починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище – це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.

Якщо народи існували з давніх – давен, то нації викристалізувалися лише в XVII – XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю – це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос – стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.

Отже, нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов’язані між собою певним типом соціально – економічних відносин. Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; В Англії – англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи - етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація – це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, - американці, англійці, французи українського походження, хоча суб’єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.

Отже, існують два поняття нації .Перше: це нація – держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому – до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи – поляки, євреї, німці). Отже, нація – етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації – етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До європейської – євреї в усьому світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально – етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально – політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв’язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація – політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М.Бердяєв, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація – вічно живий суб’єкт історичного процесу. Державність, на думку М.Бердяєва, не є ознакою нації. Але будь яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це – здоровий інстинкт нації.

2. Національна ідея – своєрідний дороговказ для нації. І.Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, - підкреслював він, - це синтез бажань, потреб і змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпінням… Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М.Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід’ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційно, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов’язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К.Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні.

У тісному зв’язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спільні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.

Будь – яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історичних умов для України в соціально – національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

· вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

· здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

· вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого – залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації – етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це – нацизм, фашизм.

Націоналізм – явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних належать національна самосвідомість, національна гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. До негативних – визнання національної винятковості, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах.

3. Сьогодні у світі налічується понад двох тисяч етнонаціональних спільнот. Між існуючими спільнотами формуються певні відносини. Під національними відносинами розуміють відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями.

У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено передусім:

· значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації;

· внутрішнім зв’язком національних і класових проблем.

Головним в етнонаціональних відносинах є проблеми рівноправності і підлеглості, нерівності економічного й культурного розвитку; міжнаціональної ворожнечі, розтрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Національне питання завжди має конкурентно – історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. Національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного і остаточного його розв’язання.

Історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу. Це – право на життя, щастя, братство народів, яких об’єднують звичаї, традиції, а іноді історія і релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз’єднання в межах однієї держави. За формою державно – правові об’єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз’єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Малочисленні народи мають право рівною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію.

Одним з ефективних кроків щодо цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.

Етнос підвладен трансформаційним змінам. Ці зміни в науковій літературі набули назви етнотрансформаційних процесів, які поділяються на два основні типи.

Першим типом етнотрансформаційних процесів є інтеграційні. Це такі процеси, коли етнос зберігає свою власну мову, але під впливом політичної реальності змінює свій етнонім на іншій. Так сучасний французький етнос виник завдяки асиміляції менших народностей на півдні країни (етнічна асиміляція – повна втрата етносом своїх ознак). Прикладом таких процесів можна вважати утворення канадської чи швейцарської націй.

Другим типом етнотранформаційних процесів є дезінтерграційні.

Прикладом можуть бути країни Латинської Америки, де більшість населення є нащадками колонізаторів. Але вони внаслідок територіальної віддаленості своєї історичної батьківщини втратили зв’язок з нею і ідентифікують себе як «бразильці», «аргентинці», «перуанці», «болівійці» тощо.

З точки зору міжнародного права такі етноси вважаються етнічними націями і мають право на самовизначення аж до утворення власної державності, хоч і не обов’язково у формі незалежної держави (мова іде про «діаспору»). «Людина не є рабом ані раси, ані мови, ані своєї релігії, ані течії рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике скупчення людей, здорового духу й гарячого серця витворює моральну свідомість. Яку звемо нацією…»

(Е.Ренан, «Що таке нація?»)

До сфери державної політики належать такі питання національних відносин:

· національне самовизначення

· поєднання національних та загальнолюдських інтересів

· рівність прав націй

· створення умов для вільного розвитку національних мов та культур

· підготовка й представництво національних кадрів у структурах державної влади

· відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел і художніх промислів, місць їх історичного становлення

· виховання національної гордості, почуття любові до своєї Батьківщини та народу.

У національній політиці будь – якої багатонаціональної держави важливо чітко відокремлювати вияви націоналізму:

1. Націоналізм агресивний руйнівний, зоологічний;

2. Націоналізм творчий, прогресивний, який здатний створити сприятливі умови для суспільного поступу.

Націоналізму властива підвищена різноманітність змісту, форм прояв, практичних завдань, на вирішення яких він спрямований. Діапазон його політичної конкретизації вбирає в себе як антигуманні. Антилюдські доктрини (фашизм, нацизм, расизм), так і більш й м’які варіанти розпалювання національної ворожнечі, недовіри. Він проявляється як великодержавний шовінізм і як націоналізм малих народів, найсуттєвішою проблемою яких є етнічне виживання, уникнення насильницької асиміляції. Яскравий приклад такого націоналізму, війна Грузії та Осетії.

Націоналізм – теорія і практика етнічних і соціально – політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на само ідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, економічних та соціокультурних проблем.

Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України «Про національні меншини в Україні», «Про біженців», «Про громадянство України» та ін.

Національна політика – це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнародних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Національна політика тісно пов’язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики. Соціальні, економічні, культурні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її у складову частину цих видів політики. У той же час національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, демографічної, культурної політики.

Стратегічні завдання національної політики є спільні для всіх націй та народностей будь – якої держави – завдання, розраховані на певний історичний період. Поточні завдання цієї політики випливають із сьогоднішньої ситуації. У механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію у певному регіоні або національно – територіальній одиниці.

Національна політика в тій чи іншій державі має враховувати:

· географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності

· національний склад населення

· співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів. Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки намагання кожної із сторін конфлікту «перемогти» неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Таджикистані, Югославії, на Кавказі тощо.

4. У процесі свого розвитку Україна сформувалася як держава з поліетнічним складом населення, і сьогодні на її території проживають представники 120 етносів. Іноетнічне населення нараховує 14 млн. осіб або 27,3% від усього населення України. Сучасну основу етнодемографічного потенціалу України складають 17 найчисельніших етнічних груп (українці, росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці, азербайджанці, гагаузи), сумарна вага яких у складі населення України становить 99,6%.

Важливим завданням кожної держави є здійснення такої національної політики, яка б максимально задовольнила інтереси як автохтона, так й інших етносів, виключала етноцентризм. Національна політика України спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об’єктивно виникають у сфері міжнаціональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. В ст. 11 Конституції України записано: «Держава сприяє консолідації та розвитку української нації. Її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».

Управління етнонаціональними процесами повністю може бути реалізоване лише у поєднанні з економічними, соціальними і культурно – виховними напрямками державної діяльності. Цей різновид управління – не втручання у природно – історичний хід розвитку етносів, а створення природних умов для їх розбудови, для розв’язання проблем і суперечностей, що можуть виникнути у міжетнічних відносинах. Успішність державотворчих процесів значною мірою залежить від проведення виваженої етнополітики з урахуванням специфічних особливостей формування і розвитку етнічних груп на теренах України, що і визначають своєрідність етнополітичної ситуації, на якій наголошує:

1. етнополітичний ренесанс одночасно характерний як для українців, так і для національних меншин, що вимагає пошуку оптимального співвідношення у задоволенні потреб етнічного розвитку українців й етнічних меншин;

2. різний тип розселення представників національних меншин (одні проживають компактно у чітко визначених регіонах держави, а інші «розсіяні» по всій країні;

3. духовно – культурні відмінності у розвитку національних меншин;

4. полілінгвістичність українського середовища, зокрема наявність у ньому великих мовних груп: україномовної та російськомовної, які не збігаються з полі етнічним складом населення;

5. нерівномірність стадій етнічного відродження у різних національних меншин;

6. необхідність координації Україною своєї етнополітики з етнополітикою тих держав, в яких українські національні меншини є діаспорою.

Основними напрямами державної політики в Україні у сфері міжнаціональних відносин є:

· забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;

· перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор утворення громадянського суспільства;

· розвиток культурної самобутності українського етносу. Всебічний розвиток української культури та мови;

· створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

· інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані, здійснення заходів щодо їх політичної, правової, соціальної і культурної реабілітації;

· розширення співробітництва із зарубіжними українцями, піклування про їх національно – культурні потреби;

· утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;

· зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;

· удосконалення правових основ регулювання міжнаціональних відносин.

Здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин покладається на відповідні центральні і місцеві органи виконавчої влади. У Верховній Раді України діє Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При місцевих радах депутатів можуть створюватися і функціонувати на громадських засадах органи з представників національних меншин, порядок функціонування яких визначається відповідними депутатськими радами. Регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси. Окремі етнополітичні питання розв’язуються Міністерством освіти і науки, Міністерством культури і мистецтв тощо. Культурна діяльність етносів стала відігравати вагому роль у пробудженні почуттів національної гідності, упевненості національних меншин у творчих силах своїх етносів, і є важливим чинником творення всеукраїнського культурного простору.

Шлях, який обрала Україна після здобуття незалежності, - це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні. Об’єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як Вітчизни усіх громадян, що пов’язали свою долю з українською землею. Важлива роль в консолідації, злагоди і стабільності українського політичного суспільства належить мовній політиці.

Розв’язання мовної проблеми сприяє нормалізації міжнаціональних відносин і справжньому національному відродженню всіх етносів. Ось чому мовна політика держави, що ґрунтується на рівноправності мов, їх вільному розвитку і функціонуванні у всіх сферах життя, посідає провідне місце. Ще у 1989р. прийнято закон про мови, згідно з яким українська мова визнана державною в республіці й їй забезпечується всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, створюються необхідні умови вивчення і поглибленого оволодіння нею. Серед найважливіших завдань в галузі мовної політики є:

· формування належного ставлення людей до освітніх та культурних верств, які б пропагували вивчення української мови;

· введення підготовчого рівня знання мови біженцями, мігрантами, іноземцями;

· досягнення повної рівноправності мов, зміцнення позицій української мови як державної.

1. Що спільного в етносу та нації і чим вони відрізняються?

2. Хто може бути суб’єктом етнополітики?

3. Що Ви розумієте під поняттям «національні відносини», «національна політика»?

4. Яка роль нації, етнонаціональних відносин у політичному житті?

5. Від яких чинників залежить національна політика?

6. Хто виступає об’єктами та суб’єктами національними політиками?

7. Які завдання покладені на національну політику?

8. У чому причини виникнення шовінізму, расизму?

9. Яке місце і роль національних відносин у політичному житті сучасних суспільств?

10. Які основні цілі та завдання етнонаціональної політики України? У чому особливості національної політики України?

Дата добавления: 2013-12-14