Політична еліта

Політична діяльність – це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.

План

1. Особистість і політика.

1.1 Людський вимір політики і напрям політичної соціалізації особи.

1.2 Людина як суб’єкт політики та основні параметри її діяльності

2. Політичне лідерство.

2.1 Ознаки політичного лідера.

2.2 Функції політичного лідера

2.3 Типологія політичного лідерства.

2.4 Теорії політичного лідерства

3. Політична еліта.

3.1 Сучасні концепції еліт.

3.2 Характерні риси політичної еліти.

3.3 Функції політичних еліт

3.4Типологія політичних еліт. Проблеми формування політичних еліт в Україні.

1. Проблема участі особи у політиці є дискусійною із найдавніших часів. Одні мислителі вважали політику елітарним видом діяльності, інші – притримувалися думки, що участь громадян у політиці визначена вже самою суттю людської спільноти, бо політика пронизує всі види життєдіяльності кожного індивіда, має значний вплив на соціальні, побутові умови життя людей, на їх настрій та духовність.

Людина є первинним суб’єктом політики, який характеризується:

o різною участю у політичному житті;

o різними можливостями впливу на владу;

o мірою політичної активності.

Ставлення людей до політики може набирати різноманітних виявів політичної поведінки – від беззаперечного схвалення до прихованого опору або політичного екстремізму.

Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування.

Активна включеність особи у політичний процес потребує: соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров’я тощо).

У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь у діяльності об’єднань громадян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом, і неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження. Політичне відчуження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Проявами політичного відчуження є абсентеїзм, конформізм, соціальна апатія тощо. Причинами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.

Л.С.Саністебан відзначав: «Політична дія потребує абсолютної віри в кінцеву перемогу, бо інакше важко забезпечити мотив колективної поведінки багатьох людей».

Значну роль має політична соціалізація.

Це поняття з’явилося в політичній науці в кінці 50-х р. XXст. Існують різні визначення політичної соціалізації. Так, відомий політолог О.Шестопал визначає політичну соціалізацію як сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки особи, прийняття й виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності. За А.Крюковою, політична соціалізація – це процес, за допомогою якого людина залучається до певних політичних цінностей, включає їх у свій внутрішній світ, формує свою політичну свідомість, культуру, об’єктивно і суб’єктивно готується до політичної діяльності.

Під політичною соціалізацією слід розуміти процес входження людини в політику.

У політичній соціалізації виділяються дві фази:

o політична адаптація – пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;

o інтеріоризація – засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.

Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави зумовив фундаментальні зміни у політичній соціалізації населення, які спрямовані на формування таких рис, як:

- політична толерантність;

- готовність до компромісу;

- прагнення до консенсусу;

- вміння цивілізовано виражати та захищати свої інтереси;

- здатність запобігати політичним конфліктам або цивілізовано розв’язувати їх.

2. Слід відзначити, що процес входження людини в політику – це певне політичне лідерство, різновид соціального лідерства. Термін «лідер» (від англ. Leader) означає «керівник», «провідник».

У сучасній політичній науці є різноманітні визначення цього поняття, зокрема:

· політичне лідерство – це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;

· це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

· це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

2.1 Ознаки політичного лідерства:

· лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

· політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на всіх членів керованої спільноти;

· лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Політичний лідер виступає як:

· об’єднувач людей;

· захисник їхніх інтересів;

· ініціатор оновлення життя;

· організатор діяльності людей.

Існує також думка, що політичний лідер – це той, хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів, тому не кожний прем’єр - міністр, монарх, керівник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає політичним лідером.

2.2 Функції політичних лідерів:

· аналітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалась, вивчення суперечності об’єктивних і суб’єктивних факторів і реалій;

· функція розробки програми дій. У її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність

· функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато залежить від уміння і здібностей політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконувати, надихати, привернути на свій бік тих, хто не визначився.

2.3 У політичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації лідерства. М.Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів – традиційний, раціонально – легальний і харизматичний.

У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на:

· реформаторів;

· революціонерів;

· консерваторів.

2.4 Проблема лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф.Ніцше вбачав у лідерстві вияви «творчого інстинкту», Г.Тард – наслідування послідовників, З Фрейд – наслідники ущемленого лібідо. До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства, ситуаційна теорія.

Теорія рис (Е.Богардус, Ф.Гальтон) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади.

Ситуаційна теорія (В.Даль, Р.Согділл, Т.Хілтон та ін.) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов.

Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція З Фрейда, концепція Г.Лебона, концепція Е.Фромма та Т.Адорно.

Концепція З.Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. З.Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими.

Концепція Г.Лебона. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчатися володіти психологією маси.

Концепція Е.Фромма та Т.Адорно. Індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів.

Марксистська теорія при трактуванні природи політичного лідерства виходить із соціально – класових основ суспільства.

Політична еліта – це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступені розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін «еліта» введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж.Сорелем та італійським ученим В.Парето.

3.1 Існують різні погляди на суть еліти, а саме:

В.Парето називає елітою людей, які отримали найвищий індекс у галузі їх діяльності;

Г.Лассуел – осіб, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством;

Х.Ортега – і – Гассет – людей із найвищим почуттям відповідальності;

М.Вебер – харизматичних особистостей;

А.Тойнбі – творчу меншість суспільства. Яка протистоїть нетворчій більшості;

Д.Дюпре – людей, які мають високий статус в суспільстві та завдяки якому впливають на соціальний процес;

Л.Фройнд – «богонатхненних особистостей», які відгукнулися на «вищий заклик», почули «поклик» та відчули у собі здатність керувати.

Італійський політолог і соціолог Г.Моска у праці «Основи політичної науки» (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації.

Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г.Моска виділяє два типи партійної верхівки: «аристократична» (закрита) та «демократична» (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів).

В.Парето поділив еліту на правлячу і е правлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: «леви» і «лиси». «Левам» властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів» - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій.

Німецький дослідник Р.Міхельс поєднав проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював «залізний закон олігархії», зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти.

3.2 Основні риси політичної еліти:

· надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави;

· право на привілеї;

· закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;

· психологія вищості,тверді переконання;

· власна ідеологія;

· доступ до закритої інформації та високої культури;

· здатність до самопожертви заради збереження влади.

Дата добавления: 2013-12-14