Тема V. Світовий політичний процес та глобальні проблеми людства

Лекція V. 1. Міжнародні відносини та світовий політичний процес

Міжнародна політика та міжнародні відносини.

Зміст, еволюція та роль міжнародних відносин.

Світовий політичний процес та система світових відносин.

Мета лекції: зрозуміти суть та сучасне розуміння міжнародних відносин, їх змісту та еволюції; здійснити геополітичний аналіз сучасних міжнародних відносин; розглянути місце та роль України в системі світових відносин.

Міжнародна політика – це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб’єктами.

У структурі міжнародної політики вирізняють власне міждержавні відносини та діяльність недержавних суб’єктів (міжнародних організацій і рухів). Міжнародні відносини охоплюють як поведінку держав у їх зовнішніх стосунках, так і всі форми взаємодії між членами різних суспільств незалежно від того, визначаються вони державою чи ні. Вивчення міжнародних відносин передбачає:

· аналіз зовнішньої політики чи політичних взаємин між державами;

· з’ясування всіх аспектів взаємин між різними суспільствами.

В науці про міжнародні відносини існують наступні напрямки:

· політичний ідеалізм;

· політичний реалізм;

· модернізм;

· транснаціоналізм;

· неомарксизм;

· неореалізм.

Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, розповсюдження на них норм моралі і справедливості. Практичним втіленням політичного ідеалізму стали: розроблена після І-ї світової війни В. Вільсоном програма створення Ліги націй, Пакт Бріана-Келлога (1928 р.), що передбачав відмову від застосування сили в міждержавних відносинах, доктрина Стайлесона (1932 р.), відповідно до якої США відмовилися від дипломатичного визнання будь-якої зміни, що досягнута за допомогою сили.

Представниками політичного реалізму є Г. Моргентау і Р. Арон. Моргентау у своїй праці «Політичні відносини між націями» сформулював шість принципів політичного реалізму, а саме:

1) політика і суспільство підпорядковані об’єктивним законам. Тому існує можливість створення раціональної теорії, здатної відобразити ці закони;

2) центральним поняттям цієї теорії є поняття інтересу, вираженого в термінах влади;

3) зміст цього поняття залежить від його політичного та культурного контексту, в якому відбуваються формування міжнародної політики;

4) головні моральні вимоги мають розглядатися у контексті обставин місця і часу;

5) моральні прагнення нації неможна тому ототожнювати з універсальними моральними нормами;

6) плюралістична концепція природи людини.

Модернізм, критикуючи традиційні методи дослідження, що їх використовує політичний реалізм, акцентує увагу на використання методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.

Головним положенням транснаціоналізму є положення про те, що держава не є єдиним міжнародним актором. Окрім неї такими акторами виступають індивіди, установи, організації, недержавні об’єднання.

Основна ідея неомарксизму – це ідея цілісності світового співтовариства, що конкретизується в думці про несиметричність взаємозалежності сучасного світу та реальну залежність економічно слабкорозвинутих країн від індустріальних держав.

Неореалізм виражає прагнення до збереження переваг класичної традиції й, одночасно, – до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій та досягнень інших теоретичних течій.

Міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений не взаємодією акторів, не властивими їм особливостями, а якостями структури міжнародної системи. Міжнародна система визначається Р. Ароном як сукупність політичних утворень, які підтримують між собою регулярні дипломатичні взаємини і як і всі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну. Характеристиками міжнародної системи є: конфігурація співвідношення сил та гомогенність чи гетерогенність. Відповідно до цього Р. Арон вирізняє: багатополярні, біполярні, гомогенні та гетерогенні міжнародні системи. В багатополярних міжнародних системах дипломатичне суперництво розгортається між кількома політичними утвореннями. У біполярній – два політичних утворення є настільки вищим класом за решту, що рівновага можлива лише у формі двох коаліцій, утворених навколо двох великих держав. Гомогенними є такі міжнародні системи, в яких держави належать до одного типу, сповідують однакову концепцію політики. Гетерогенними – системи, в яких держави організовані за різними принципами й поділяють суперечливі цінності.

На сьогодні актуальною є проблема створення нової, постбіполярної, – системи міжнародних відносин. Це зумовлено не лише закінченням «холодної війни», але й появою нових суб’єктів світової політики, що діють поряд з традиційним, – нацією-державою. На думку Кінга та Снайдера, існуюча система міжнародних відносин жорстко прив’язана до держав-націй. Однак, глобалізацій ні інтеграційні процеси зумовлюють цілісність і взаємозалежність світу, що вступають в протиріччя з політичною фрагментацією системи держав-націй і спричиняють добровільну передачу державами частини свого суверенітету наднаціональним органам, змінюючи чинники силового впливу, – перехід від грубого силового впливу до більш м’яких його форм. Звідси – необхідність перегляду деяких аксіоматичних (для біполярного світу) положень світової політики, а саме: принципів національного та державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держави; принципу розрізнення внутрішньої і зовнішньої політики, оскільки транснаціональні корпорації та міжнародні економічні організації підривають як монополію держави на зовнішньополітичну діяльність, так і її монополію на здійснення внутрішньої політики, свідченням якого є міжнародний тероризм, діяльність мафіозних структур, наркобізнес тощо. На думку О. Тоффлера, існуючі міжнародні законодавства та збудовані за принципом вертикальної структури міжнародні організації не відповідають новій світовій реальності. Виникла необхідність у новій, – горизонтальній, – структурі взаємозв’язків та у відповідній побудові наднаціональних формувань.

Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки дипломатичних відносин. Безперечно, найважливішу функцію дипломатія як засіб спілкування між країнами виконує при колективному узгодженні інтересів. Особливо актуально її значення у наш час, коли світова спільнота має світові та регіональні інститути.

Найважливіший з них – Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка була заснована у 1945 році з метою підтримки колективної безпеки і діюча нині як механізм узгодження позицій країн у зовнішній політиці.

У статуті ООН закріплені принципи міжнародного співробітництва: суверенна рівність усіх її членів, розв’язання міжнародних суперечок мирними засобами, відмова від погрози силою або її застосування, невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції суверенної держави.

Структура ООН складається з Секретаріату на чолі з генеральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, ради Безпеки, яка налічує 15 країн та Генеральної Асамблеї, до складу якої входять усі країни – члени організації. Найефективніший важіль впливу на зовнішню політику належить раді Безпеки ООН (РБ ООН). До її складу входять США, Великобританія, КНР, Росія та Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення, що приймає РБ. Це було викликано глобальним протистоянням двох держав у роки «холодної війни» та суттєво обмежувало реальні можливості впливу ООН. Починаючи з 1991 року, коли намітився перехід тотального протистояння до стратегічного партнерства великих держав механізм прийняття конкретних політичних рішень став більш дійовим.

У політологічних дослідженнях ООН часто порівнюють з «світовим урядом». Як прообраз світового уряду ООН має деякі регулятивні функції, наприклад право прийняття санкції у відношенні окремих держав. Але практика реальних взаємовідносин на міжнародній арені показує, що держави не бажають безперечно підкорятися та слідувати рішенням міжнародних інститутів.

В економічній сфері всесвітніми інститутами є засновані у 1946 році Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) та Міжнародний Банк Реконструкції та розвитку (МБРР), членами яких є 150 країн світу.

Практично усі сфери та області людської діяльності, що мають зовнішньополітичне та міжнародне звучання, представлені світовими інститутами. За своєю організаційною побудовою вони є своєрідними філіями ООН: Міжнародний Дитячий Фонд (ЮНІСЕФ), Верховний Комісаріат ООН по справах Біженців, Всесвітня продовольча Рада, ЮНЕСКО (Всесвітня організація у справах освіти, науки та культури), Всесвітня Організація Здоров’я та інші. Україна є членом більшості міжнародних організацій.

Сьогодні існують дві парадигми розвитку міжнародних відносин, а саме: геополітична і геоекономічна. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга – шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступового розмивання національних кордонів.

Лекція V. 2. Етнонаціональний вимір політики

Основні види етнічних об’єднань та їх роль у політичному житті.

Етнічна та політична нація. Етноси як складові частини політичної нації.

Нація та держава. Етнополітика як складова внутрішньої політики.

Етнонаціональні проблеми України.

Мета лекції: визначення суті етнополітики, її функції в суспільстві; розгляд етнонаціональних проблем в Україні та шляхів їх розв’язання; усвідомлення сутності української національної ідеї.

Сучасне людство представляє собою надзвичайне розмаїття різних етносів, етнічних та етнографічних груп, націй. Давньогрецьке слово «етнос» означає «народ», «плем’я», «група людей» тощо. За цього давні греки, відрізняючи себе від не-греків, саме останніх і називали етносами. У такому розумінні дістали своє відображення культурно-побутові відмінності не-греків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово «народ». Нині слово «етнос» уживається насамперед як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а слово «народ» набуло соціально-політичного і геополітичного значення.

Етнос – сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього, зміни зв’язків з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у сосунках із сусідами), що зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як складової людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Створення і розпад поліетнічних державно-політичних утворень зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між «великими державами» та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анексією чужих територій та перекроюванням територій, що їх населяють різноетнічні історичні спільноти.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних змін в етнополітичних спільнотах. Головні з них – етнічна консолідація та етнічна асиміляція. Причинами етнічної консолідації можна вважати: 1) господарський розвиток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію та, відповідно, ослаблення почуття етнічної належності; 3) розширення соціально-економічних, політичних і культурних зв’язків між народами; 4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами. Чисельність одних етносів збільшується (наприклад росіян), інших – зменшується (карелів, мордви тощо).

Нація є спільнотою індивідуумів, об’єднаних незалежно від їхнього етнічного походження однаковими політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території з певною державною організацією (суверенітетом), єдиним громадянством, юридичними правами та обов’язками, культурою і традиціями. Визначальними чинниками нації є територія, держава (або політичне домагання її), національна свідомість. Важливі ознаки нації – це особливий менталітет і характер, що склалися історично, історична пам'ять та міфологія, духовні та політичні традиції, що сформувались у ході становлення нації як політичного процесу, мова, економічні та господарські особливості. У науці існують різні концепції нації (етнічна, психологічна, культурологічна та ін.), загалом можна визначити два підходи до нації – етнічний та політичний. З етнічного розуміння нації випливає, що спільною з назвою «Україна» є українці, решта ж (не-українці) може бути визнана як «національні меншини». Формула за цього встановлюється така: народ України = українська нація + національні меншини. Політична ж концепція уможливлює тлумачення української нації як усіх без винятку громадян України, різних за своїм етнічним походженням, проте об’єднаних інститутом громадянства, територією, економікою, історичною долею, згуртованих навколо титульного українського етносу, що дав назву державі, мові. Формула тут така: українська нація = всі етнічні спільноти, що проживають на території України і вважають її своєю батьківщиною. Другий підхід є цивілізованим. Визначальними націєтворчими чинниками і головною ознакою національної ідентичності є не кров, а самосвідомість та політична воля. Тоді з повним правом можна називати українцями й українця М. Грушевського, і росіянина М. Хвильового (Фітільова), і єврея Й. Гермайзе, і поляка В. Липинського. Це шлях до громадянської і національної злагоди.

Постає питання про розрізнення таких термінів, як «народ України» та «український народ». Вживання кожного з них для означення одного й того самого феномена (сукупності людей, що належать до різних етносів, але становлять єдину націю) є правомірним, проте перше з них фіксує увагу на населенні території України, а друге – на українській нації як поліетнічній спільноті людей, які мають свою державу, усвідомлюють свою національну та громадянську незалежність. Ключовою проблемою українського державотворення є розробка української національної ідеї, яка пов’язана перш за все з духовним світом людини.

Аналіз розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії в багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності й розбіжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. З огляду на це так зване національне питання не підлягає остаточному розв’язанню. Поліетнічне суспільство є внутрішньо менш стабільним, ніж етнічно однорідне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій – до інтеграції чи до дезінтеграції – виявиться панівною на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

Ефективність етнополітики визначається тим, наскільки адекватно відображають її принципи соціально-економічні та політичні процеси, наскільки точно вони відповідають інтересам та потребам суверенізації етносів, гармонізації відносин між ними. Принципи ці обумовлені спрямованістю етнополітики, її основними рисами – демократизмом та гуманізмом. Ключовими принципами виступають:

1) безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плюралізму;

2) верховенство загальнолюдських цінностей над національними і класовими, а інтересів особистості – над етнічними;

3) визнання за кожним громадянином незалежно від його етнічного походження права вільно користуватися всіма свободами, проголошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація цих принципів можлива лише за умови здійснення в суспільстві демократичних перетворень, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етнополітика стає дійовим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних і соціальних відносин.

За даними ЮНЕСКО, в світі налічується 4 тис. етносів, з яких лише 800 досягли стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чол., лише 67. Серед найбільших націй світу китайці (934 млн.), хіндустанці (180,5 млн.), американці (172,2 млн.), росіяни (138,6 млн.), араби (133 млн.), японці (115,7 млн.).

Для посттоталітарних країн, а Україна є саме такою, характерна жорстка етнічна стратифікація, що охоплює всі сфери життя суспільства, напівприкрите ранжування етнічних груп у соціальній, політичній та культурній сферах.

Висновки: сучасні етнонаціональні процеси характеризуються геополітичними масштабами, значним зростанням етнічної та національної свідомості, змаганнями за суверенізацію, складними міжетнічними консолідаційними та дезінтеграційними тенденціями, суперечливістю, а подекуди й конфліктністю. Це актуалізує необхідність їх врахування в системі демократичної етнополітики.

Лекція V. 3. Глобалізація

Поняття та сутність глобалізації.

Політичні аспекти глобальних проблем сучасності.

Україна на тлі глобальних трансформацій

Мета лекції: з’ясування сутності феномену глобалізації, виявлення основних глобальних проблем сучасності, визначення глобалізаційних процесів в Україні.

Глобалізація – соціальний процес, у якому обмеження, що накладаються географією на соціальний, економічний та культурний устрій, слабішають та перестають відігравати провідну роль у суспільних відносинах.

До глобальних змін належить прискорення темпів економічного прогресу не тільки в розвинених країнах, а й в країнах, що розвиваються, та небувале посилення взаємозв¢язків і взаємозалежності континентів і країн, перетворення світу на цілісну систему. Між країнами відбувається активний обмін продукцією сировиною, технологіями, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням різноманітних контактів, взаємозв¢язків між ними. Каталізатором цих процесів виступив розвиток інфокомунікаційних технологій (телефону, супутникового зв¢язку, телебачення тощо)

Велику роль в глобалізаційних процесах відіграє розвиток систем комунікації. В наш час серед таких систем провідне місце належить інтернету. Сучасні ком¢ютерні технології стискають простір, роблять прозорими кордони, встановлюють контакти між людьми, що перебувають у різних точках планети.

Як наслідок в світовому суспільстві відбувся ряд змін. Серед них:

1. Домінування глобального над локальним. Глобалізація проникає у всі соціальні структури, модифікуючи навіть найбільш консервативні структури (сім¢я, традиції тощо).

2. Послаблення національно-державного фактору. Глобалізаційні тенденції підривають значення націоналізму у всіх його проявах. Роль держави зберігається, але вона перестає бути основною. Суспільства починають організовувати свої конгломерації, які мають наддержавні горизонтальні структури.

3. Створення світових економік завдяки росту впливу на економіку держави транснаціональних корпорацій.

4. Гібридизація культури. Глобалізація радикально змінює наші уявлення про культуру, що приводить до виникнення різних глобальних і локальних “соціокультурних гибридів”, що часто складаються з вкрай нестабільних, несумісних частин. Вони, як правило, протирічать традиційному контексту.

Оскільки основним чинником глобалізації виступає розвиток інфокомунікаційних технологій, країни, де розвиток новітніх технологій є приоритетним, зайняли місце світового гегемону. Виникає нова форма нерівності – так званий «цифровий розрив». Держави, в яких рівень комунікаційних технологій не дозволяє включитись в глобальну систему обміну інформацією, поступово відчужуються від статусу «культурного гегемону». Можливості, що надаються сучасними цифровими технологіями, справді величезні, але користуватися ними для досягнення своїх соціальних і економічних цілей може лише невеликий відсоток населення Землі.

«Цифрова нерівність» – проблема не тільки і не стільки окремих людей, як цілих країн і регіонів. Вже в найближчому майбутньому замість того, щоб говорити про «бідну країну», політики стануть міркувати про дефіцит доступу до глобальної мережі в «країнах з дефіцитом знань».

Процес глобалізації поставив перед людством і інші проблеми. Вирішити їх можливо тільки через зусилля населення всіх регіонів планети. Такі проблеми отримали назву глобальні проблеми людства. До них відносяться проблеми, які:

· тим чи іншим чином торкаються життєвих інтересів всього людства, всіх держав і народів, регіонів та кожного окремого жителя нашої планети;

· виступають в якості об¢єктивного фактора розвитку сучасної цивілізації;

· набувають гострого характеру та загрожують не тільки позитивному розвитку людства, а й гибелі цивілізації, якщо не будуть знайдені конструктивні шляхи їх здолання;

· потребують для свого розв¢язання коллективних зусиль всіх держав та народів.

Виокремлюють декілька аспектів глобальних проблем, а саме: гносеологічний, онтологічний та емпіричний.

У гносеологічному плані глобальні проблеми – це теоретичні визначення завдань, що спричинені протиріччям глобального масштабу.

В онтологічному плані глобальні проблеми розглядаються як такі, що виникають із протиріч соціальної форми руху матерії та умов її цілісного буття.

В межах емпіричного підходу відбувається розробка критерію виокремлення глобальних проблем. Загально визначеним тут є комплексний критерій.

Особливої уваги заслуговує концепція «глобальних проблем» Римського клубу. В межах цієї концепції глобальні проблеми позначені терміном «світова проблема» й розуміються як невпорядковане поєднання багатьох взаємопов’язаних труднощів і проблем, що сформували ту непросту ситуацію, в якій знаходиться зараз людство. Їх розв’язання можливе лише в межах «світового вирішення» тобто узгодженої, всеохоплюючої, одночасної спроби вирішити якомога більше проблем, що входять до складу «світової проблематики». Пріоритетними тут є наступні проблеми:

1) конверсія військової економіки – роззброєння та контроль над торгівлею зброєю;

2) проблеми енергетики та потепління клімату;

3) проблеми бідності, передусім проблема зовнішньої заборгованості слаборозвинутих країн.

Існують три підходи до вирішення проблеми встановлення нового світопорядку:

1) створення світового уряду;

2) гегемонія однієї держави, що виконує зі згоди решти держав функції світового уряду;

3) децентралізоване управління, що ґрунтується на горизонтальній координації дій між державами та недержавними суб’єктами світової політики.

ХХ ст. увійшло в історію суттєвими геополітичними змінами. Серед передумов глобальних зрушень можна назвати подолання військово- політичного протиборства Схід – Захід, падіння комуністичних режимів та переорієнтація ряда держав на засаді цінностей західної демократії. Внаслідок цих процесів на політичній карті світу виникла нова суверенна незалежна демократична держава – Україна. Слід відзначити, що наша країна перебуває на початковому етапі входження в глобальну цивілізацію. Незначна включеність у міжнародні господарські структури, низька конкурентносроможність українських товарів, відсутність значних іноземних інвестицій гальмують входження в глобальний простір.

Помітнрим виявом глобалізації в Україні стали міграційні відтоки населення на міжнародні ринки праці – як дешевої робочої сили, так і кваліфікованих кадрів.

Перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, для глобальної інтеграції Україна має вирішити багато економічних та політичних проблем, а саме: зміцнення економічного суверенітету, створення умов для побудови соціально-орієнтованої економіки, завершення трансформації політичної системи на засадах демократії, вироблення зовнішньополітичного курсу. Для цього необхідно відшукати стратегію, що дозволить влитись у состав світової глобалізованої спільноти. В економічному розвитку – сприяння розвитку інтернетизації, комп’ютерних та інших інфокомунікаційних технологій, що дозволить подолати «цифрову нерівність» та влитись у глобальну світову систему.

Дата добавления: 2013-12-14