Форми власності

При цьому власник зовсім не позбавляється своїх правомочий. Мова йде про встановлення законом визначених меж змісту самого права власності, що у будь-якому випадку не може бути безмежним.

Можливі й обмеження (межі) здійснення права власності, передбачені законом чи договором. Так, права набувача (власника) нерухомого майна (платника ренти) за договором безстрокової ренти з одержувачем ренти (п.2 ст. 735 ЦК) виключають для нього можливість відчужувати майно без згоди свого контрагента (одержувача ренти). Це служить однієї з гарантій інтересів останнього на випадок припинення зобов'язання через серйозне порушення своїх обов'язків платником ренти (ст. 740 ЦК).

Разом з тим право власності хоча і не безмежно, але є найбільш широким по обсязі правомочий речовим правом. На цьому заснована традиційно відмічувана в німецькій цивілістиці презумпція того, що власник діє в границях свого права, а той, хто посилається на їхнє порушення власником, повинний довести наявність відповідних обмежень.

Разом з тим у відносинах власності тісно переплітаються дві їхні сторони: «благо» володіння майном і одержання доходів від його використання і «тягар» несення зв'язаних з цим витрат, витрат і ризику. Тому ст.ст. 319, 322 ЦК спеціально підкреслює необхідність для власника нести тягар змісту свого майна, якщо тільки законом чи договором цей тягар чи його частина не покладені на іншу особу (наприклад, охорона переданого внаем майна – на наймача, керування майном банкрута – на арбітражного керуючого і т.д.).

Власник несе також ризик випадкової загибелі чи псування свого майна, тобто його втрати чи пошкодження, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК). По суті, цей ризик також складає частину зазначеного вище тягаря власника. Перенос ризику випадкової загибелі чи пошкодження майна на інших осіб можливий за договором власника з ними (наприклад, за умовами конкретного орендного договору), а також у силу вказівки закону (зокрема, такий ризик може нести опікун як довірчий керуючий майном власник-підопічного).

Таким чином, можна сказати, що право власності як суб'єктивне цивільне право є закріплена законом можливість особи за своїм розсудом володіти, користатися і розпоряджатися приналежним йому майном, одночасно приймаючи на себе тягар і ризик його змісту.

Економічні відносини присвоєння виступають у різних формах у залежності від того, хто є їхнім суб'єктом: окрема людина, група осіб чи створений ними колектив, чи держава, суспільство (народ) у цілому. Відповідно до цього звичайно розрізняють індивідуальне, групове чи колективне і суспільне, а також змішане присвоєння. Ці економічні форми присвоєння і прийнято називати формами власності.

Отже, форми власності являють собою економічні, а не юридичні категорії. Їх не можна ототожнювати з правом власності чи з його різновидами, виділяючи чи протиставляючи на цій підставі, наприклад, «право індивідуальної (чи «приватної») власності» і «право колективної власності».

Адже форми власності як економічні відносини одержують різні юридичні форми вираження, що не зводяться тільки в праву власності. Крім того, учасниками майнових відносин, врегульованих цивільним правом, у тому числі суб'єктами права власності, можуть бути не всякі суб'єкти економічних відносин присвоєння.

Зокрема, у цій якості не можуть виступати трудові колективи, різні громади і тому подібні утворення, що не мають свого, відособленого майна. Адже вони не відчужують яке-небудь майно від майна інших осіб, насамперед від особистого майна своїх учасників (членів), а тому і не стають самостійними учасниками майнових відносин (власниками).

Якщо ж таке відокремлення відбувається, то утвориться новий самостійний власник (юридична особа, наприклад акціонерне товариство чи громадська організація), що стає індивідуальним, а не колективним суб'єктом, тому що його засновники (учасники) утрачають право власності на передане йому майно.

В економічному змісті суб'єктом присвоєння (власності) у такій ситуації може вважатися і колектив, але в цивільно-правовому змісті єдиним власником стає тільки юридична особа. Отже, суб'єкти юридичних відносин (права власності) і економічних відносин (присвоєння) зовсім не обов'язково збігаються.

По цій же причині не може скластися і юридичних відносин «змішаної власності», тому що відповідне майно в дійсності не «змішується», а або відокремлюється в нового власника (юридичної особи), або залишається належати колишнім власникам (на праві загальної власності). У силу цього, наприклад, акціонерне товариство з переважним чи навіть з 100%-ю державною участю проте стає власником свого майна, яку не можна більш вважати об'єктом державної власності (хоча законодавство про приватизацію і виключає з числа набувачів приватизованого майна господарчі товариства з більш ніж 25%-ным державною участю). Точно так само єдиним власником свого майна стає, так зване, спільне підприємство (господарьске товариство) з іноземною участю, що є юридичною особою українського (чи іншого національного) права.

Майновий обіг у ринковому господарстві вимагає принципової рівності прав товаровласників як власників майна. Інакше кажучи, можливості по відчуженню і придбанню (присвоєнню) речей повинні бути однаковими для всіх товаровласників. У іншому випадку єдиного, нормального обігу не вийде. Тому стає необхідним принцип рівності усіх форм власності, під яким розуміється рівність можливостей, наданих різним суб'єктам присвоєння.

Слід, однак, підкреслити, що цей принцип теж носить економічний, а не юридичний характер. Забезпечити рівність усіх форм власності в юридичному змісті просто неможливо. Так, у державній власності може знаходитися будь-як майно, у тому числі вилучене з обороту; держава може придбати майно у власність такими способами (податки, збори, мита, реквізиція, конфіскація, націоналізація), яких позбавлені громадяни і юридичні особи. З іншого боку, юридичні особи і публічно-правові утворення відповідають по своїх боргах усім своїм майном, а громадяни – за встановленими законом вилученнями.

Закон України “Про власність” (1991р., втратив чинність у 2007 році) вперше проголосив різноманітність існуючих в Україні форм власності, прямо зазначив лише три: приватна, колективна і державна.

Конституція України (1996р.) визначила приватну, державну та комунальну власність.

Дата добавления: 2013-12-14