Батьки і діти

ЗІ

глобалізації суспільних відносин ми неодмінно прийдемо до захід­ноєвропейських уявлень про сім'ю, де батьківська допомога після досягнення дітьми повноліття розглядається необов'язковою, що є шляхом до культивування індивідуалізму, взаємної відчуженості. Як наслідок, родинні стосунки затяжної допомоги не мають права на осуд, оскільки закладають гарантовані основи для допомоги в майбутньому вже батькам як людям похилого віку, які потребува­тимуть звичайного побутового догляду і, як правило, у наших со-ціально-економічних реаліях часто нікому не потрібні, крім влас­них дітей.

Пріоритетними в сучасних публікаціях про сім'ю є теми стосун­ків між чоловіком і дружиною, менше - батьками і дітьми і, ще менше - проблема відносин дідусів і бабусь та онуків. Закономірно, що сім'я, що складається з трьох поколінь, також має особливості: з одного боку, діти мають змогу спілкуватися з дідусем (бабусею), з іншого - коло спілкування з татом і мамою, передусім інтимно-особистісне, обмежується. Батьки можуть, навіть, спекулятивно використовувати таку сімейну ситуацію для задоволення своїх меркантильних інтересів. Замість того, щоб провести певний час з дітьми, вони займаються собою, через що між ними зростає вза­ємна, відчуженість, де тимчасова роль арбітрів належить дідусеві (бабусі).

Сумнівною є думка, що сучасна бабуся (дідусь) молодші за своїх попередників. На їх життєдіяльність впливає місце проживання, рід занять, соціальний статус, а особливо - найближче оточення. В Україні ранні шлюби були традиційними. Ще в 1930-х роках дів­чина, яка до 20 років не виходила заміж, вважалася «старою» і могла розраховувати на шлюб хіба що зі старим парубком, розлу­ченим або вдівцем. У багатьох районах України, особливо сіль­ських, ця ситуація не зазнала суттєвих змін. А загалом усе зміню­ються, у тому числі й старпіе покоління. Не помічати змін у собі (бо ми старші!) й перераховувати з осудом недоліки молодших (бо вони молоді!) - це ознака критиканства й старості.

Типовою є характеристика сімейних відносин поза контекс­том життєвого шляху старшого покоління, коли недостатньо ана­лізується їх життєвий простір (особистісний, професійний, побу­товий). Переважає, як уже зазначалося, деклараційна інформа­ція типу «батьки повинні», «батьки мають знати». Практично не враховується, що сім'я може мати дітей різної статі та віку (а вони постійно взаємодіють між собою і також визначають внутрішній сімейний мікроклімат), її географічне місце проживання. Мало враховується, що:

1)сучасні батьки, повністю уникаючи навчально-виховних Проблем, часто не прагнуть і не бажають знати про особли­вості хоча б своєї сім'ї;

2)з початком розпаду СРСР декілька поколінь виявилися ро-динно «розірваними» в глобальному життєвому просторі, що буй спільним для більшості громадян ^сучасної України, які, як правило, продовжують традиційно підтримувати ро­динні зв'язки, що властиве передусім для сільської місце­вості.

Протилежна досліджувана ситуація виникла щодо громадян, які народилися в 1990-х роках. Між ними відсутня така згурто­ваність, переважають індивідуалістські тенденції у відносинах, меркантилізм."тотальний зиск, прагнення зміцнювати родинність відчутно послабилося, що є ознакою, як правило, взаємного від­чуження навіть у межах одних вікових груп. Характерно, що ці тенденції активно.стимулюються старшими дорослими, які є пред­ставниками вже інших вікових труп, тобто продовжують розви­ватися несприятливі суспільні явища, наприклад, міщанство, яке поширилося в СРСР у 1950-х роках і про первинний зміст якого вже стали забувати (уперше описане В. Каверіним, автором «Двох капітанів»). Проте, сучасний вияв цього феномену людського бут­тя, яке було предметом уваги починаючи з XVIII ст., має певні від­мінності: у XXI ст. міщанство активне, егоїстичне, войовниче, аг-, ресивне, претендує на обмеження прав інших. Таким чином, про­блеми сучасної сім'ї слід розглядати в контексті сімейної проблема­тики, характерної для старших дорослих - батьків «новоявлено-го» подружжя.

Увага до завжди актуальних питань психологи сім'ї стала більш пильною через загострення передусім навчально-виховних проблем дітей, ступінь розв'язання яких є й буде каталізатором і показни­ком рівня сімейної згуртованості. Зростає внутрісімейна відчуже­ність як наслідок певних особливостей у відносинах дорослих. Жодна сім'я не зможе уникнути конфліктних ситуацій, непорозу­мінь, оскільки вона є динамічним утворенням, яке існує в досить невеликому життєвому просторі, куди обмежений доступ сторон­ніх осіб і де панують власні правила поведінки, діяльності, спілку­вання, система забороні заохочень. Значна частка несприятливих ситуацій виникає в побуті. Молоде подружжя, приймаючи вітання

' та побажання щастя і злагоди, найчастіше не здогадується (а ще більше — не хоче знати!) про існування різноманітних, особливо побутових, проблем, які згодом наполегливо будуть перевіряти їх почуття. Не здогадується і не підозрює, оскільки у взаємовідноси­нах домінує романтизм, Ідо здебільшого стосується молодих лю­дей, які поки що не переймалися, наприклад, пошуками шляхів матеріальної незалежності, оскільки їх ділком влаштовує існуюча ситуація. Романтичність знецінює прагматизм, нівелює в дошлюб­ному періоді бажання розглядати практичні сімейні проблеми:

• де і як проживати;

- перші основні самостійні сімейні фінансові джерела тощо.

Домагання ролі дорослого як феномен особистісного становлен­ня капітулює перед домашнім затишком, створеним старшими чле­нами сім'ї. Про ускладнення, які можуть виникнути під час майбут­нього взаємного проживання, не задумується, більше того, їх мо­жливість часто категорично відкидається на основі принципу: «все буде добре». Таким чином, «домагання ролі дорослого», яке активно виявляється під час кризи 13 років і для якого є відповідна база у вигляді почуття дорослості, що сформувалася завдяки поперед­ньому віковому розвитку, зокрема, кризам 3 років і 7 років, слід ' активно підтримувати ще з молодшого шкільного віку. Претенду­ючи на права дорослих, діти не повинні забувати, що існують ще й обов'язки, які з їх віковим зростанням аж ніяк не зменшуються, а навпаки — збільшуються. Настає час, коли необхідно навіть «роз­вантажувати» батьків від їх постійних побутових проблем (приго­тувати їжу, випрати білизну, прибрати в хаті (квартирі) тощо), і, зрештою, поступово слід звикати до ролі постійного і рівноправно­го члена сім'ї передусім у самообслуговуванні, виконанні побуто­вих обов'язків та негайно позбавлятися зручної й затишної ролі

«квартиранта».

Згадаймо, з чим у нас асоціюється дитинство, особливо перші кроки становлення. Звичайно з материнською піснею, казкою. Ми іноді навіть не осмислюємо їх значення. Це спокій, затишок, стабіль­ність, гарантована допомога, взаєморозуміння. Але казці належить особливе місце у формуванні світогляду сім'янина. Скільки казок можна пригадати, де зображується щасливе сімейне життя в після­шлюбному періоді? Мабуть, для цього вистачить пальців однієї руки. І навпаки: зображення дошлюбних міжособистісних відносин: це суцільний романтизм, де закохані ладні життя віддати, аби бути разом (і, мабуть, добре!), але чомусь здається, що це емоції, коли не знаєш справжньої ціни життю. Очевидно, це не повністю осмислена ситуація, яка не має шансів перетворитися в переконання, особливо

тоді, коли під час читання казки дитина перебуває у теплій, затиш­ній домівці і їй узагалі ніщо не загрожує. Навіть з глибокої, мудрої казки можна зробити посьмїховисько, якщо вдома відсутня адекват­на сюжету ситуація: наприклад, у казці трагедія втрати, а в цей час дитина споживає їжу, найближче оточення займається собою і зава­жає зосередитися як оповідачу, так і слухачу. А чого варті останні казкові висловлювання: «я там був, мед-пиво пив, як не старався, але воно лише по бороді текло, але в рот не потрапило. Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець»! Безумовно, усі раді такому щасли­вому, оптимістичному закінченню, але річ у тому, що інша «казоч­ка», яка називається «життєвим шлюбним шляхом», тільки-но роз­починається. Згодом молоде подружжя, порівнюючи два діаметраль­но протилежні за змістом періоди (дошлюбний ^післяшлюбний) пе­реживає перші розчарування, які, на жаль, супроводжуються конф­ліктами, де типовими стають взаємні звинувачення, нездатність до компромісів, що, зрештою, може призвести до розлучення. Крім того, ідея можливої самопожертви заради коханого (коханої) грунтується на комфортних умовах, коли є (і добре!) фізичне та психічне здо­ров'я, а отже, хвороби не турбують, та й безпосередньої загрози власному життю немає. Це.вже згодом, коли виникають пробле­ми зі здоров'ям, починають більше цінувати власне життя та жит­тя інших людей, а історії кохання, подібні, до історії Ромео та Джульєтти, мабуть, відомі тому, що є нетиповими випадками на фоні інших численних історій, більш буденних і, можливо, менш романтичних, але не менш важливих.

Сім'я починає формуватися тоді, коли народжується дитина, а поки що це союз двох людей, які живуть для себе. На початку моти­вація такого співіснування не усвідомлюється, однак згодом по­дружжя все одно опиниться перед проблемою народження спадко­ємців. 'Трирічний бездітний шлюб виразно виявляє сімейні цінності: І) для себе з метою створення емоційного комфорту (передусім для відпочинку), 2) для продовження роду тощо. Якщо бездітний шлюб згодом когось не влаштовує, то передусім чоловіка, особливо після досягнення ним 30-річного віку, для якого відсутність дитини в цей час часто рівнозначна краху сімейних відносин. Водночас народ­ження дитини створює низку різних, особливо побутових, проблем, до яких подружжя здебільшого є непідготовленим. Ланцюжок вза­ємних очікувань тут простий і, як правило, не має інших варіантів: чоловік сподівається на знання і досвід дружини, яка, у свою чергу, також малообізнана й чекає допомоги від власної мами, але не све­крухи. Однак «новоспечені» бабусі, юність яких припала на 1970-1980-ті роки, свого часу також, здебільшого, мало переймалися

активною самопідготовкою для виховання своїх тепер уже дорос­лих дітей, оскільки знову-таки сподівалися на допомогу старших, що виявлялося, наприклад, у бажанні отримати «відпустку», тоб­то на невизначений час відправити новонароджених до батьків. З цього приводу у відомого гумориста П. Глазового.є ціла низка жар­тівливих етюдів: виявляється, що це явище процвітало вже тоді. У вихованні дітей, на жаль, фігурують очевидні нісенітниці, забобо­ни, однотипний догляд, оскільки вони базуються на спрощеному уявленні про навчання та виховання, унаслідок чого почастішали випадки госпіталізму, затримок у психічному розвитку дітей. На цьо­му фоні екзотично сприймаються спроби новоявлених вихователів заявити про себе різними екстремальними теоріями загартовуван­ня дітей, наприклад, холодом: новонародженому натирають голо­ву снігом, обливають холодною водою тощо, тобто «загартовують». Хочеться поставити одне з риторичних запитань «експеримента­торам»: «Чому у тваринному світі новонароджене створіння «чо-. мусь» повзе до мами, а не втікає від неї?».

Сучасні бабусі та дідусі є працездатними людьми, яким до вихо­ду на пенсію залишається десять і більше років, і часто вони не готові в такому віці до появи онуків, що не додає радості від спілку­вання з ними. І якщо молодим батькам дитина перешкоджає роз­в'язувати власні корисливі проблеми, оскільки порушує звичний і зручний ритм життя, то онук (онучка) стає для всіх обузою. Як правило, така сім'я не має шансів на успіх. У конфліктних випад­ках ініціативу з виховання дитини беруть на себе батьки, як прави­ло, дружини. Тоді дитина прибуває до них: на день, потім -~ на тиж­день, місяць. Певно, що спочатку подружжя дійсно сподівається^ що період перебування дитини поза власною домівкою буде нетри­валим, однак час спливає, і згодом молоді батьки вже не поспіша­ють її забирати, хоча для цього часто вже створені відповідні умо­ви. Подружжя поступово звикає до «дистанційного навчання і ви­ховання», заявляючи про себе випадковими, здебільшого непідго-товленими візитами, які нагадують раптову атаку і панічну втечу. Якщо дідусь і бабуся пенсіонери, то дитина може жити в них рока­ми, рідко спілкуючись з татом і мамою, які з'являться лише тоді, коли прийде час збиратися до школи. Як потім важко батькам зви­кати до того, що дитина постійно поруч, бо доводиться вносити серйозні корективи в зручний і усталений для себе порядок.

Характерно, що в конфліктних ситуаціях, пов'язаних з народ­женням дітей, які потенційно спричиняють побутові незручності, чоловік спочатку займає позицію статиста, прагнучи мінімально втручатися в процес безпосереднього догляду. Молода дружина, як

правило, на такі прояви «уваги» не реагує, що зумовлюється знову ж таки зразками сімейних відносин її батьків. Аналогічні уявлен­ня має чоловік, тому така взаємна виховна позиція обох влашто­вує. Однак накопичена втома згодом дає взнаки, і дружина за актив­ної підтримки своїх батьків розпочинає звинувачувати чоловіка у відсутності необхідної допомоги, тоді як батьки чоловіка схильні тривалий час займати позицію невтручання, бо, як правило, менш поінформовані про внутрісімейну ситуацію. Конфлікт досягає апо­гею, коли у взаємних суперечках подружжя потік взаємних звину­вачень, апелювання до власних батьків, приниження батьків парт­нера зростає. Якщо ж потім у нього активно втручаються старші дорослі, то шанси зберегти таку сім'ю катастрофічне знижуються. Чому так відбувається? Причина криється не лише в примітивному сімейному досвіді, який базується на вузьких внутрісімейних уяв­леннях, плітках, нісенітницях, небажанні самовдосконалювати­ся. Це ще й відверті прояви нігілізму,, егоїзму, примітивізмумис-лення, обмеженого загального розвитку.

У сімейному вихованні сформувалися різні стереотипи, наприк­лад, батьківська зайнятість (посилання на відсутність вільного часу), або створення ілюзії зайнятості для себе. Нині подібний стереотип доповнюється уявленнями (часто - цілком виправдано) про надмірні затрати зусиль і часу, спрямованих на покращення економічного становища сім'ї і, як наслідок, ще більше стабілізується. Парадокс полягає в тому, що батьківська увага однаково відсутня в сім'ях, полярних за рівнем матеріального забезпечення. На нестачу вільно­го часу більше посилається батько. Мати виправдовується, запев­няючи, передусім себе, ніж оточення, що це відповідає дійсності, їй належить активна позиція в навчанні і вихованні дітей, особливо в підтримці зв'язків зі школою. Апелювання батька до відсутності часу, як правило, є черговою формою прикриття власної бездіяль­ності, небажання займатися навчально-виховними проблемами, бо все «начебто гаразд» і, зрештою, є мати. Зауважимо, що такі тен­денції в характеристиці батьківської сімейної позиції не стосуються тих сімей, де чоловіки змушені тривалий час перебувати далеко від рідної домівки. Наприклад, лише з Івано-Франківської області з 1460 тис, населення 250 тис. працюють за кордоном. За неофіційни­ми даними, на таких заробітках перебувають 150-350 тис. жителів Львівщини. Значна вікова категорія тих, хто виїжджає, це особи віком 25-27 років,.більшість з яких мають сім'ї (50—60%.).

Однак жінка, обтяжена різноманітними проблемами, втомлюєть­ся не менше від чоловіка, і також хоче відпочити. Через це для подруж­жя типовою в пошуках вільного часу є ситуація суперництва, сутність

якого полягає не у співробітництві з дітьми, а у відпочинку, часто незалежному від них, Виходить, що суб'єктивне тлумачення «віль­ного часу» здебілвшого спрямовується на задоволення власних по­треб, для організації особистого дозвілля, особливо тоді, коли діти перебувають вдома. Розрив зв'язків сім'ї і школи,.який окреслився в 1970—1980-х роках, нині активно розвивають вихідці з.таких сімей, які самі вже батьки, тому зрозуміло, що ця тенденція є наступаль­ною. Не випадково, що проблеми подолання соціального інфантиліз­му, формування активної життєвої позиції в підростаючого поколін­ня були в зазначений вище період одними з найважливіших у навчанні й вихованні. Сьогодні ситуація складніша, бо діти почуваються без­печно, залишені наодинці, кинуті напризволяще, тоді як батьки за­йняті собою. Але така безпека може стати основою для соціальної некерованості, бо діти є соціальне ображеними через нестачу батьків­ської уваги і тому, шукаючи різноманітні форми захисту від оточення, обирають агресивність, яка є найбільш доступною і, на їх думку, ефе­ктивною. Дехто з батьків (насамперед чоловіки) відверто прагне на­стання довгоочікуваного понеділка, про що, не приховуючи, можуть повідомити дитині (протилежними будуть емоції в не дуже очікувану п'ятницю.або суботу). Справжня. Кайдашева сім'я, де мешкали ра­зом, але разом не жили, проте всі були дійсно зайняті. Показовим стереотипом «батьківської зайнятості» є гумореска II. Глазового про те, як батько привів чужу дитину додому з дошкільного закладу й на здивування дружини відповідає: «А тобі не все одно, ти ж її завтра «відтарабаниш» назад». Ніякі причини не можуть виправдати бать­ківської бездіяльності в стосунках з дітьми.

Зайнятість батьків в оточення асоціюється з домашньою за­йнятістю в жінки та позадомашньою - у чоловіка. На жаль, роль зайнятого батька часто культивується дружиною,. Діапазон при­чин тут широкий: від об'єктивних до суб'єктивних (від втомлю­ваності чоловіка на роботі до матеріальної залежності від нього тощо). Навіть, погодившись на такі життєві умови, жінка все ж прагне до виконання традиційної для себе ролі в суспільстві - ролі берегині. Водночас доводиться констатувати суттєвий недолік — споживацьке розуміння цього поняття чоловіком, що виявляєть­ся у відході його як батька від сімейного навчання й виховання. Наприклад, він згадує про власні батьківські обов'язки тоді, коли необхідно застосувати до дитини санкції, заодно звинувачуючи в негараздах дружину, а власну бездіяльність пояснюючи зайнятіс­тю. Відбувається своєрідна сублімація енергії, к.оли замість гар­монічної реалізації навчально-виховної мети провідними стають поточні побутові інтереси: «Мені б їх прогодувати», «Мені б їх

одягти» тощо, що є, безумовно, важливими проблемами. Доміну­вання побутових інтересів витісняє духовні прагнення. У дітей дошкільного та молодшого шкільного віку стабілізується соціаль­ний госпіталізм, який на відміну від ідентичного явища в немов­лят характеризується дефіцитом спілкування як наслідком не стільки низької психологічної культури, скільки економічної скрути в сім'ї, знецінення духовності як соціальної моди на буден­ному рівні міжособистісної взаємодії, а отже, прогресуючими тен­денціями в нівелюванні моральних почуттів. Гасло «Кожен за себе»,, яке впроваджується на засадах пріоритетності матеріаль­ного, призводить до формування соціальне небезпечної індивіду­альної психології, згідно з якою «мета - все, засоби - ніщо».

Відсутність інтимно-особистісного спілкування, спілкування заради спілкування посилюють в дитини феномен госпіталізму, а в батьків переконаність, що вони є вичерпними в піклуванні про дитину. Феномен існування поруч, але не разом створює ілюзію батьківської зайнятості не тільки в педагогів, а й у дітей - актив­них та основних провідників цього стереотипу. Дитина тимчасово вірить у батьківську зайнятість, особливо в молодшому шкільно­му віці. Пізніше дитяча негативна оцінка цієї позиції виникає, на­самперед, у тих сім'ях, де батьки постійно наголошували на влас­ній жертовності («Я живу заради вас», «Подивись, як я працюю» тощо). Жертву спочатку жаліють, а потім починають від неї драту­ватися. Ореол «страждальця» (<<страждалиці»)дійсноможез'яви-тися, коли батьки разом вже не проживають. А поки що, спричине­на невизначеністю, ситуація дитячої провини не хоче узгоджувати­ся з тим дозвіллям, яке батьки можуть влаштувати і влаштовують для себе. Як наслідок сімейного дискомфорту, прогресуюча в таких випадках дитяча агресивність натикається на не менш активну протидію з боку найближчого сімейного оточення.

Для вияву уваги власним дітям, усупереч будь-якій зайня­тості, бракує звичайної відповідальності, почуття обов'язку. Ве­чори, коли сім'я може зібратися разом, перетворюються на від-бувальщину. Звичним явищем стало, коли сніданки, обіди для кожного члена сім'ї по-різному регламентовані. Але ж це також вільний час. Чомусь у його пошуках (якщо така проблема справді існує) ігноруються патріархальні сімейні традиції, коли сім'я мог­ла б щоденно бути за обіднім столом, їсти повагом, обговорюючи події дня, приймаючи спільні рішення, а не похапцем, що відоб­ражається й на стилі та змісті взаємного спілкування. Для роз­витку спілкування заради спілкування потрібно докласти вольо­вих зусиль, до чого дорослі часто не готові. Для цього необхідна

зацікавленість у кінцевих результатах, психічного розвитку дити­ни, і. позитивний досвід спілкування батьків у дитинстві.. Проблема ця глобальна, розрахована на тривалу в часі навчально-виховну ситуацію. А сьогодні навіть у ситуації бездіяльності батьки вірять у власну «всезайнятість», інколи настільки щиро, що легко конф­ліктують з тими, хто в цьому сумнівається. На жаль, це одна з осо­бливостей нащої буденної психології, яка може виявитися будь-де (не обов'язково в сім'ї). Змоделюємо типову вуличну ситуацію: пе­рехожий звертається до нас з проханням показати потрібний на­прямок шляху, а ми, як правило, похапцем* спрощено роз'яснює­мо, посилаючись на брак часу. Припущення, що слід провести не­знайомця, самостійно вказати йому найближчі орієнтири, для чого треба особисто.пройти певну частину шляху в незапланованому для себе напрямку, навіть.не виникають. Проте ймовірно, що після та­кого імпровізованого пояснення, уповільнивши крок, ми будемо спостерігати, куди вирушить незнайомець. Про брак часу при цьо­му вже не згадуватимемо.

Стереотип.батьківської зайнятості, як уже зазначалося, е схо­жим у сім'ях з різними матеріальними статками, особливо -»у поляр­них. Матеріальні негаразди відволікають від дитячих справ і тоді, коли статки задовольняють, бо високий рівень добробуту потребує постійного вдосконалення. Мотивація приховання власної бездіяль­ності перед іншими дорослими стала в батьків традиційною і неухиль­но набуває масштабів соціальної звички, але від себе не сховаєшся. Типовим явищем у стосунках, з дітьми є також небажання поясню­вати, тлумачити їм мотиви своїх вимог, застосування санкцій тощо. У дітях цінується покірливість і, навпаки, не підтримується незалеж­ність, яка розцінюється як неслухняність, упертість. Від несприят­ливих наслідків постійного психологічного насилля (аж до само­губств) страждають діти, зорієнтовані на ситуацію успіху.

У країні вже давно триває демографічна криза: виявляється, не потрібні криваві катаклізми для кардинального зменшення кіль-' кості населення, якого з 1991 року стало мещде на п'ять, а за де­якими джерелами, на шість і більше мільйонів. Безумовно, вплив державницької політики заперечувати безглуздо, однак, регресивні популяційні тенденції виникли ще в СРСР у 1970-ті роки, коли поширеними стали сім'ї з однією дитиною. Тоді на фоні минулих років, які відзначалася численними негараздами (воєнними лихо­літтями, побутовими незручцостями, низьким рівнем освіченості тощо), у дорослих стали домінувати соціальні настрої, згідно з яки­ми сенс життя вбачався не лише в праці, а й у відпочинку. Як наслі­док, особливо починаючим 1950-х років, активно культивувалися

гіюживацькі тенденції, такі, як пожити для себе, і сучасні бабусі (дідусі) зараз є їх активними провідниками. У значної частини гро-І-.Іа дян сформувалася стійка позиція мати у шлюбі лише-одну дити-ІІу, похитнути яку дуже важко, оскільки вона формувалася деся­ті І літтями. Сім'я з однією дитиною є характерною, передусім, для м і ста. Задовольняти потреби двох і більше дітей складніше матері-ально, але незрівнянно легше виховувати в них загальнолюдські и кості, особливо емоційно-почуттєву сферу, бо діти мають постій-11 нй досвід взаємного спілкування в обмеженому життєвому прое-зі спільними речами користування. Можна', звичайно, запере-ч йти: мовляв, хай процвітає індивідуалізм, адже вся Європа орієн­тується на індивідуалістичні засади, і ми повинні так робити, ('скільки крокуємо «у Європу». По-перше, ми маємо типовий прик­лад несприятливих наслідків процесів глобалізації, коли під загро-ііото нівелювання, а то й зникнення, опинилися ментальні цінності, по-друге, можливо, тому західноєвропейська цивілізація пережи­нає кризу духовних цінностей, що тенденційними для неї є стабільні к ризові явища в сімейній психології, яка будь-коли була гарантом стабільності держави, запорукою її національної безпеки. Водно­час, чому в екстремальних ситуаціях, особливо в разі загрози для мласного життя, людина не згадує про свій індивідуалізм і закли-І.ас до співпереживання оточення, яке, передусім незнайоме, не 11 (Іспішає допомогти? Однак у схожих випадках представники цьо­го оточення поводяться також аналогічно, що свідчить про спіяь-ІІ ість у людей переживань як-важливої структурної одиниці емо-11,і йно-почуттєвої сфери в осмисленні навколишньої дійсності.

Як покращити сучасну психологію сімейних відносин? Мабуть, не варто суспільству створювати собі проблеми, щоб потім з ними т| Іивалий час героїчно і, як правило, безуспішно, боротися, вико-!) 11 стовуючи військову термінологію типу «фронт, «надійніш тил», ••.фланги» тощо. Слід також враховувати ототожнення багатьма громадянами психології як науки і буденної індивідуальної психо­логії. Зрозуміло, що така ситуація від необізнаності, низького пси­хологічного супроводу навчально-виховного процесу, особливо у

I Іолтавській, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харків­
ській, Волинській, Закарпатській, Кіровоградській областях.

Потрібна системна психологічна освіта, якою мають займатися професійні психологи. Ніхто ж з нас не заперечуватиме, Іцо всі ми

I1 с І; І гою мірою кухарі (бо вміємо готувати їжу), водії (вміємо керувати
а птомобілем) тощо, але йдеться про професійне вивчення феноменів
и н >дського буття. Ніщо не замінить ефективної освіти, за яку активно
І й >І юлися мислителі різних поколінь, прагнучи кардинально змінити

світогляд суспільства. Важливим просвітницьким кроком було б, на-; приклад, введення уроків психології в школі як обов'язкового компо­ненту навчального плану, спрямованого на реалізацію принципу «Пі­знай себе», пропагованого ще в античні часи Сократом (469-399 до н.е.) і особливо Платоном (428 або 427-348 або 347 до н.е.). Потрібні саме уроки з психології, як у післявоєнний час, а не етика і психологія сімейного життя, як це було короткий період у 1980-1990-х роках. Наскільки все-таки живучою є буденна сімейна директивна пе­дагогіка! Деформоване розуміння подружніх відносин, сімейного ви­ховання є однією з основних перешкод, які стають на заваді впро­вадження найкращих ідей психолого-педагогічної науки про сім'ю.

Дата добавления: 2013-12-14