Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ТтІ-тТПТ





своєрідний «вільний час», який слухач заповнює обдумуванням своїх проблем, мріями, планами або починає переривати та «під­ганяти» того, хто висловлюється.

Існує навіть типологія «поганих слухачів».

«Уявний слухач». Прикидається, що слухає. Дивиться на нас, хитає головою в знак згоди або незгоди, вимовляє звуки та репліки, подібно до «так-так», «угу», «хм», начебто демонстру­ючи уважність. Причини такої поведінки можуть бути різнома­нітними: заглибленість у свої проблеми, відсутність інтересу,

егоїстичність тощо.

«Самозакоханий слухач». Ніколи не дослуховує партнера. Хоче, щоб слухали лише його і не має ні часу, ні бажання слухати

іншого.

«Слухач-творець». Школи не дослуховує до кінця і, щоб запов­нити пропущене, незрозуміле, починає вигадувати події відповідно до власної логіки або досвіду. Коли він висловлюється «все зрозу­міло», то це не є показником того, що зрозумів почуте.

«Слухач-бджола». Слухає те, що вважає цікавим або потріб­ним для себе. Решту інформації пропускає повз вуха.

«Слухач-жало». Тільки й чекає, щоб партнер помилився, аби вказати йому і потім лише про це й говорити.

. Підвищення ефективності слухання можливе, якщо партнери вдосконалюють свою увагу, вчаться на емоційному рівні контро­лювати та аналізувати почуте.

Уміння слухати створює унікальну можливість зворотного зв'язку між чоловіком і дружиною.

Стилі слухання партнера - це активний процес, який вимагає певних навичок. Основними серед них є прийоми нерефлексивного, рефлексивного та емпатійного слухання.

Нерефлексивне слухання є вмінням уважно слухати іншого, не перериваючи його своїми зауваженнями. Це вимагає значної на­пруженості, фізичної та психічної енергії. Таке слухання виправ­дане в обговоренні наболілих сімейних проблем, коли той, хто ви­словлюється, вкладає в сказане глибокі почуття, наприклад, гнів, горе, або взагалі не потребує відповіді на сказане. У ньому викори­стовуються короткі репліки: «Невже?», «Продовжуй. Це цікаво», «Розумію», «Приємно це почути» тощо.

Рефлексивне (активне) слухання - це зворотний зв'язок з тим, хто висловлюється (для контролю точності розуміння почу­того). Той, хто слухає, набагато активніше використовує словес­ну форму для перевірки правильного розуміння того, що сказав партнер. Використовуються фрази типу: «Повтори, будь ласка,


 




 


ще раз», «Ти щось хотів сказати ще?», «Уточни, що ти маєш на увазі» тощо.

Іноді для уточнення використовується перефразування почуто­го: «як я тебе зрозумів...», «ти гадаєш...», «іншими словами...» тощо. Це дає можливість тому, хто висловлюється, побачити, на­скільки його правильно розуміють, і в разі неправильного розумін­ня виправити ситуацію.

Використовується резюмування почутого, коли ніби підбива­ється підсумок основних ідей. Типовими можуть стати фрази: «Отже, як я зрозумів, ти вважаєш...», «Якщо підбити підсумки...» тощо.

Емпатійне слухання є особливим різновидом поведінки парт­нера, ґрунтується на розумінні почуттів іншого та переживанні схо­жих. Його структуру складають звороти, які містять оцінки, вимо­ги, поради, зниження значущості проблеми тощо: «Ти повинен зро­бити...»,«¥ тебе цікавий погляд на речі...», «Ти неправий...», «Ти помилився...», «Не хвилюйся за це...», «Хібаце проблема?» іт.ін. Такі висловлювання спираються на зворотний зв'язок без оцінок і містять фрази, які припускають корекцію сказаного: «можливо», «імовірно», «якщо не помиляюсь...» тощо.

Таким чином, компетентне слухання вимагає володіння різни­ми видами зворотного зв'язку, використання яких залежить від обставин.

До комунікативне сумісних груп входять неконфліктні, неагре-сивні люди, без особистих проблем, демократичні, задоволені спіл­куванням і взаємними стосунками. До речі, психогенетики доводять: чим більше людина працює над собою, тим вимогливішою вона буде до шлюбного партнера. З цього приводу аргументованим можна вва­жати народне прислів'я: «Знайся кінь з конем, а віл з волом». І спра­ва тут не в майновому становищі, як іноді примітивно це тлумачать, а саме в рівні культури. Тому для стабільності шлюбу значення має схожість культурного та мовленнєвого середовищ, в яких зростали майбутні чоловік і дружина.

Психологічні бар'єри, деякі особливості людини і її виховання можуть сприяти формуванню незадовільного стилю спілкування, у той час як оптимальний стиль передбачає її загальну та психологічну культуру, де перша передбачає знання та дотримання норм і правил етики, моралі, етикету, а друга виявляється в терплячості, об'єктив­ності, стійкому прагненні зберегти власну гідність, не принижуючи гідності партнера, з повагою ставлячись до його індивідуальності.

ЗаВ. Погольшою, психологічна культура виявляється в готов­ності людини визнати свої помилки, прагненні обережно ставити-1


ся до самолюбства партнера, здатності не переносити ділові конф­лікти у сферу емоційних та особистісних стосунків, у разі потреби витримувати паузу в суперечці, знімати непотрібний емоційний за­пал. Психологічна культура - це невід'ємна якість людини інтелі­гентної, вихованої, соціальне зрілої, доброзичливої та терплячої. В. Погольша зазначає, що оптимальний стиль спілкування перед­бачає обов'язкове володіння суто зовнішніми манерами поведінки, комунікативними вміннями, виразністю та нестандартністю засо­бів спілкування. Це стане можливим, якщо людина позбавлена его­центризму, надмірно вираженої рефлексії, відчуває щирий інтерес до інших, є доброзичливою, здатною вибачати і не занадто сувора до близьких.

Отже, одними з основних ознак повноцінності подружнього спілкування є його спонтанність, легкість, достатня саморегуля­ція партнерів.

На окрему увагу заслуговує мовленнєваповедінкаподружжя, яку можна охарактеризувати з допомогою двох незалежних факторів:

1)домінування - поступливість;

2) дружелюбність - ворожнеча.

В. Латінов розглядає п'ять поведінкових стилів:

1) відчужений - тримає дистанцію, знижені показники актив­ності та оптимізму; більше за усіх відчуває страх бути знехту­ваним у міжособистісній взаємодії; має адекватну самооцінку;

2)слухняний - скромний, уважний, спілкується на рівних, схильний підтримувати та заохочувати;

3) збалансований - активний, доброзичливий, упевнений в
собі, незалежний, честолюбний, наполегливий; має дуже роз­
винені мотиви досягнень;

4) опікуючий ~ прагне до співробітництва, незалежний, уваж­
ний до оточення, чутливий та тривожний; має сильне праг­
нення до прийняття, не боїться нехтування;

5) владний - потребує домінування та суперництва, використо­
вує вислови, які знижують престиж партнера, не підтримує
його; самовпевнений, подразливий, знижений самоконтроль.

Найбільш несприятливим для подружніх стосунків вважаєть­ся «владний стиль», оскільки він не сприяє спокутному спілкуван­ню, а, отже, провокує непорозуміння та конфлікти.

Якщо уважно проаналізувати мову людей: синтаксичні конс­трукції, які вони будують, те, яким словам надається перевага, як часто використовуються риторичні питання тощо, то можна зрозумі­ти стиль їх спілкування. Виокремлюють прямий (відкритий), непря­мий стилі (приховує справжні почуття того, хто висловлюється),


 


ПО



гнучкий (швидка орієнтація в ситуації) та ригідний (недостатній аналіз своєї поведінки і поведінки партнера). Особливе місце в аналізі сімейних відносин мають партнерський та непартнерсь-1

кий стилі.

Партнерський стиль (рівноправний і поступливий) передбачає високий ступінь співробітництва в побудові спільної стратегії (мета і спільні засоби її досягнення). Дистанція між партнерами мінімаль­на. Не переривають один одного, не роблять поспішних висновків, не нав'язують порад, а лише висловлюють власну позицію, тобто створюють сприятливі умови для саморозкриття, щирості, відкри­тості, що необхідно кожній людині, аби бути собою.

Непартнерський стиль, навпаки, створює атмосферу напру­женості та нервозності. При цьому ігнорується будь-яка позиція, крім власної. Партнерам притаманні заглиблення у власні пробле­ми, відсутність інтересу до проблем іншого, його приниження. Од­ним з них нав'язується своє світосприймання іншому. Спостеріга­ється неуважність у розмові, певна зверхність.

4.2. Про загрози для подружнього спілкування

. Оскільки в спілкуванні відображаються статеві особливості подруж­жя, тому додатково розрізняють чоловічий та жіночий етилі. Загальновизнаною перевагою жінок перед чоловіками є їх тонка чутливість, яка іноді може ставати недоліком. Перевагою вона є в тому випадку, якщо робить жінку привабливою, незрівнянною, жа­даною. Сила жіночої чутливості виявляється в усьому: погляді, ру­хах, міміці, інтонаціях і навіть в аргументах. Лише один погляд, один ледь помітний рух брів можуть стати переконливішими за

будь-які слова.

Жінки досить часто вміють переконати не стільки завдяки аргументам або логіці, скільки інтонації, тембру голосу, дина­міці та мелодійності мовлення. А. Франс на питання «Чому сло­ва жінки більше впливають на почуття, ніж на розум» відпові­дав: «...Тому, що лише голос жінок, які гарні або були гарними, подобаються або подобалися, може мати стільки приємних мо­дуляцій та сріблясте звучання, в якому чується сміх. З вуст не­гарної жінки можуть линути слова більш мелодійні та солодкі, але не такі милі...» [7, 87].

Жіноча привабливість залежить не тільки від• інтонаційно-мовленнєвих особливостей, але й від упевненості жінки в собі, її душевної та фізичної краси.


Під час спілкування жінки набагато частіше, порівняно з чо­ловіками, користуються інтуїцією. «Те, що вони бачать у сучас­ному, - писав О. Бальзак, -* дозволяє їм бачити майбутнє з біль­шою проникливістю, що можна пояснити досконалістю нервової системи, яка дозволяє схоплювати найменші симптоми в думках та почуттях. У них все вібрує в унісон з великими душевними по­трясіннями».

Делікатність, такт жінки виявляються в гнучкості її поведін­ки, умінні максимально враховувати характер, темперамент, звички і вихованість коханого чоловіка, а також дозволяють здаватися щирою навіть тоді, коли вона не є такою.

Важливим суб'єктивним фактором, який пояснює здатність жінок переконувати чоловіків, є нейрофізіологічна та психічна по­датливість. Як наслідок, жінка інтенсивно переживає те, що відбу­вається, чого вона прагне або з чим має впоратися. Завдяки емоцій­ності жінка без зайвих зусиль вірить власним висловлюванням, навіть, якщо вони сумнівні, тобто змушує оточення також у це по-иірити. Як наслідок, у спілкуванні дружина частіше виступає в ролі дипломата, зберігаючи гідність. У складних життєвих ситуаціях жінки проявляють більші гнучкість і такт, частіше змінюють свій настрій, поведінку, ніж чоловіки.

А. Монтаорі виокремлює чотири основні відмінності в психо­логії жінок та чоловіків. По-перше, чоловіки прагнуть до неза­лежності, а жінки акцентуються на залежності. Жінки більше соціальне орієнтовані, чіткіше усвідомлюють слабкість зв'язків, які об'єднують людей і спричиняють довірливе спілкування. По-друге, чоловічому ставленню до навколишнього світу властиві наполегливість, самовпевненість, орієнтація на контроль. Щоб відокремити себе від оточення, необхідно кимось маніпулювати, підкреслюючи свою незалежність. Вони концентруються на си­туаціях, в яких завжди є переможець і переможений. Більшість чоловіків впевнені, що перебування на вершині ситуації є умо-мою виживання. Така настанова не визнає альтернативи парт­нерського стилю.

Крім того, чоловіки схильні до абстрагування навколишнього гніту. Жінки прагнуть до спілкування, розвитку стосунків і при­хильності, що пояснює їх більшу емпатійність. Отже, у жінок роз-нинена партнерська система взаємодії, а у чоловіків - система домі­нування.

Ще одна відмінність: з чоловічої точки зору існують непо­рушні і постійні абстрактні правила та межі. Жінки більш ситу-птивні, більше на власний розсуд інтерпретують ситуацію.


 




Чоловіки вважають, що недоречно непрохано втручатися в чуже життя, а жінки вважають навпаки, що це добре, адже хтось може потребувати твоєї допомоги. У цілому жінки вважають амораль­ною поведінку, яка байдужа, безвідповідальна, егоїстична.

За В. Погольшою, існують відмінності між жіночим та чолові­чим особистим впливом: потенціал особистого впливу реалізується повніше та ефективніше, якщо «у чоловіків виявляються такі від­носно фемінінні риси, як мотивація допомоги і розуміння співроз­мовника, а в жінок - такі відносно маскулінні риси, як агресив­ність, володіння собою та сила волі» [5, 443].

Жінки з низьким впливом відрізняються від жінок з високим та середнім впливом найвищими показниками задоволеності в стосун­ках з близькими людьми, самоповаги, задоволеності життям. Вони мають низькі показники агресивності, фрустрованості, невротич-ності, сенситивності і, як наслідок, виснаженості, слабко вираже­ну мотивацію досягнень, допомоги, афіліації. Розуміють нестачу власного впливу, уміння знаходити з людьми спільну мову, але не почуваються дискомфортно, бо вміють відшукати в собі приховані ресурси, щоб усе це компенсувати. Через те вони більше задоволені життям і стосунками з близьким оточенням. Водночас у них є про­блеми з самодостатністю.

Якщо показники низького впливу в спілкуванні спостерігаються і в чоловіків, то вони найменш задоволені життям і стосунками з близькими,.мають низькі показники самоповаги і мотивації досяг­нень та допомоги іншим. Для них характерні низькі адаптивність і соціальний інтелект, їм властиві мотивація на запобігання невдач, поступливість, альтруїзм, виснаженість, сенситивність та невро-тизм. Вважають, що і їм не вистачає впевненості, самодостатності, почуття гумору, винахідливості. Як наслідок, невпливові чолові­ки перебувають у скрутній ситуації. Незважаючи на інтелект, їм складніше знайти компенсаторні форми впливу. Вони гостріше пе­реживають невдачі, менше задоволені життям, мають низьку са­моповагу, їх невдоволеність зростає через суспільні статево-рольові стереотипи, згідно з якими чоловіки повинні бути більш незалеж­ними, мати ширше коло впливу, ніж жінки, високий статус у діло­вій сфері.

Таким чином, соціум накладає обмеження на сферу поширен­ня впливу жінки (може обмежитися сім'єю), що сприяє її безбо­лісній адаптації в сучасному суспільстві, навіть якщо її особис-тісний вплив обмежений і сприяє більш широким можливостям для реалізації впливу чоловіків, наділяючи їх більшою відпові­дальністю за свій соціальний статус, стимулюючи розвиток три-


можності у випадку невдач, зниження самооцінки та невдоволе­ність життям.

Стиль сімейного спілкування залежить від типів темперамен­тів подружжя. Наприклад, холерики невгамовні, нетерплячі, ма­ють величезні запаси нервової та психічної енергії, працездатні, рухливі, активні. Вони швидко висловлюються, мають багату мі­міку, жестикуляцію. Водночас імпульсивні: спочатку скажуть, а потім думають; емоційні, пристрасні, афективні, слабко керують своїми почуттями, довго пам'ятають образи. Як наслідок, частіше спричиняють конфліктні ситуації.

Сангвініки комунікативні, урівноважені, швидкі, здебільшого мають сприятливий рівний настрій. Швидко забувають образи, легко орієнтуються в нових ситуаціях і так само знайомляться з людьми.

Флегматики врівноважені, спокійні, замкнуті, миролюбні та иеемоційні. Часто стають миротворцями, у спілкуванні надійні, Ішбіркові та неініціативні.

Меланхоліки чутливі, уразливі, швидко втомлюються та по­дразнюються, вирізняються делікатністю. Близько все приймають «до серця», бояться когось образити. Розмовляють тихо, мало­слівні, недостатньо використовують жести та міміку, нерішучі. Схильні до самоаналізу та самозвинувачень.

Приймаючи рішення, холерики квапляться, сангвініки гнучкі, флегматики їх обґрунтовують, а меланхоліки обережні. Холерики найчастіше загострюють конфлікти, звинувачуючи оточення, але не себе. Сангвініки поступливі, шукають спільні позиції та згоду. Флегматики прагнуть розглянути ситуацію всебічно. Для мелан­холіків конфлікти значущі та складні: частіше уникають прийнят­тя рішення, пасивні; схильні до компромісу, прагнуть перекласти відповідальність на інших.

Оптимальним шлюбним партнером за типом темпераменту є флегматик, характеристики якого дозволяють знайти спільну мову» будь-яким представником іншого типу. Потрібно обережно ста­витися до шлюбів з особами протилежних типів (холерик - мелан­холік), оскільки їх динамічна несхожість може спричинити суб'єк­тивні непорозуміння та невиправдані міжособистісні проблеми.

Небезпечними для подружнього спілкування можуть стати не лише динамічна несхожість партнерів, але й їх належність до кате­горії «важких» у спілкуванні людей. Розглянемо останні типи більш детально.

Тип «паровийкаток»,або «шерманівськийтанк».Цоситьрізкі Іі спілкуванні, безцеремонні, вважають, що всі їм щось винні, а самі


завжди мають рацію. Через таку самовпевненість не е приємними співрозмовниками. Найбільшою втратою вважають позбавлення іміджу «завжди правої сторони».

Правила поведінки з ними залежать передусім від важливості або принциповості проблеми. Якщо вона неважлива, то краще змо­вчати і не сперечатися, поступитися, прилаштуватися до ситуації, взяти на себе роль «миротворця», зберегти «поганий мир», ніж отри­мати «хорошу війну». Якщо поступитися неможливо, то спочатку партнера слід вислухати. Нехай він скаже все, що наболіло, «випус­тить пару», і лише після цього спокійно і водночас упевнено висло-віться, по можливості, не ставлячи під сумнів те, що було сказане

партнером.

Тип «прихований агресор», або «снайпер». Прихильник заку­лісних ігор, від яких отримує справжню насолоду. Поширює чут­ки, створює мережу «пасток», у яку колись має потрапити «жерт­ва». Має місце свавільна поведінка, оскільки людина впевнена у своїй анонімності, а отже, безкарності, іноді - це наслідок відсут­ності достатньої влади для відкритих дій. Своєрідний «народний месник», який «карає» тих, хто «завинив» і вбачає себе «знаряд­дям правосуддя».

Цю людину можна терпіти, але в такому разі слід бути готовим до постійних або періодичних провокацій. Якщо ж ні - то потрібно з'ясувати зміст пліток, завдання шкоди, зрозуміти справжні моти­ви поведінки і лише тоді відкрито звинувачувати. Як правило, цьо­го буває достатньо, Щоб змусити «снайпера» мовчати або шукати іншу жертву, бо його гра перестає бути цінною: «маски зняті» і

«вистава закінчується».

Тип «розгнівана дитина», або «вибухонебезпечний». Як пра­вило, це доброзичливі, тактовні люди, які не схильні виплескува-ти на інших негативні емоції, дуже терплячі. Але настає час, коли вони втрачають контроль над ситуацією, панікують і починають

діяти занадто емоційно.

їм треба дати «висловитися», не втручатися, тим більше, не ставити сказане під сумнів. Також дати зрозуміти, що вони конт­ролюють ситуацію, їх почули. Запропонувати разом з'ясувати, що було зроблене «не так» і як це виправити.

Тип «жалібник». Він може бути як реалістичний, який справді має певні проблеми і прагне, щоб про них знало оточення» і «пара-ноїчний», який, створюючи проблеми, надає їм вселенського мас­штабу.

В обох випадках людину слід вислухати. Як правило, вона прос­то хоче бути почутою. Інакше постійно скаржиться. Завдяки «вдяч-


ному слухачеві» з'являється відчуття власної значущості і потріб-ності. Якщо скарга об'єктивна, то з нею необхідно погодитися, а якщо ні, то зайняти нейтральну позицію, наголосити, що пробле­ма зрозуміла, а тому може бути розв'язана. За необхідності-доціль-но допомогти зрозуміти помилку. Проте є небезпека, особливо в спілкуванні з параноїчним жалібником, що скарги будуть повто­рюватися або їх географія пошириться до меж всесвітнього масш­табу. Тоді слід знайти привід для припинення розмови або змінити

її тему.

Тип «мовчун», або «тихоня». Небагатослівний, інтровертова-ний, зосереджений на внутрішніх переживаннях, зовні пасивний, але насправді охоплений виром емоцій. Накопичує в собі безліч пе­реживань, які, у більшості, недоступні оточенню.

Головне - Почати розмову і зрозуміти причини замкненості. Спілкування має бути доброзичливим, щирим. Наголосити на за­цікавленості в подальшій співпраці, не втручатися, навіть коли хо­четься заповнити паузу, бо є небезпека, що він знову замовчить, але вже надовго. Слід заохочувати до контактів, але не нав'язува­тися, мати почуття міри.

Тип «занадто покладистий». Спочатку здається досить при­ємним співрозмовником і партнером, оскільки безвідмовний, погод­жується на всі пропозиції, навіть, якщо вони не досить вигідні або зручні для нього. Хоче подобатися і використовує для цього всі за­соби, починаючи від знаків уваги і закінчуючи запевненнями у віч­ній дружбі. Проте своїх зобов'язань майже ніколи не виконує, зна­ходячи безліч виправдань.

Тактика поведінки з такими людьми має ґрунтуватися на ви­мозі бути щирим, чесним у спілкуванні. Наголошувати, що причи­на непорозумінь не в згоді або незгоді, а в непослідовності: коли обіцяють одне, а роблять інше. Дотримуючись цих порад у спілку­ванні з «важкими» людьми, ми отримуємо можливість не лише ро­зуміти мотиви поведінки шлюбного партнера, але й контролювати ситуацію та керувати нею, зберігаючи повноцінні взаємини.

До речі, поняття «важкої» в спілкуванні людини є досить ди­намічним явищем. З одного боку, це наслідок окремих вроджених особливостей (поведінка «мовчуна» може сформуватися під впли­вом слабкого типу темпераменту), рівня вихованості (поводиться так, як дозволяє оточення, а власні позиції є занадто егоїстични­ми) і певних характерологічних властивостей. Тому, обираючи тактику спілкування, важливо проаналізувати причини подібної поведінки. Наприклад, можливо, ми самі її спровокували і потріб­но кардинально/змінити ситуацію.


Відповідаючи єдиним законам міжособистісного спілкування, \ подружнє спілкування має багато власних особливостей, а тому вимагає постійного вдосконалення, майже не вибачає помилок. ' Живучи під одним дахом, люди більшу частину життя проводять разом. Вони іноді змушені спілкуватися навіть тоді, коли до цього не прагнуть, бо втомилися одне від одного. Перенасичене спілку- < вання може призводити до ілюзії втрати глибоких почуттів, прово­куючи тим самим подружжя до необережних вчинків, зокрема, праг­нення діаметрально змінити життя.

В. Зацепін пропонує концепцію ритмів кохання, які безпосеред-ньр регулюються насиченістю спілкування.

Перший ритм — глибока пристрасна закоханість. Подружжя' прагне до спілкування (є про що казати, хочеться слухати іншого, виражена потреба у взаємодії). Здається, почуття невичерпні, і так буде завжди. Проте вони не можуть тривалий час залишатися не­змінними. Це їм не властиве, тому через деякий час з'являється певне охолодження в стосунках, звичка, хоча згадка про кохану людину або вона сама все ще викликають позитивні емоції, тобто наступив другий ритм: постійне спілкування породжує ілюзію од­номанітності.

Відрегулювати ситуацію і з часом повернутися до першого рит­му допоможе лише обмеження в спілкуванні, доцільна автономія як одна з цінностей подружнього життя, нехтуючи якою навіть найбільш люблячі люди наштовхуються на небезпеку з часом ста­ти чужими. Кожен має потребу в самотності, яка така ж сильна, як і потреба спілкуватися.

На думку Г. Торо, спільнота, навіть найкраща, скоро втомлює і відволікає від серйозних думок, краще залишатися наодинці. Ні з ким не приємно так спілкуватися, як із самотністю. Ми часто бува­ємо більш самотні серед людей, ніж у тиші своїх кімнат [5,8].

Майже в усіх культурах є ритуали «введення в самотність». Пе­редбачаються ситуації, коли людина має право побути наодинці, об­говорюються заборонені теми. В індійців племені мехінаку є тради­ція новонароджену дитину відносити до лісу і класти під деревом. Згодом це буде її «схованка» в ті хвилини, коли захочеться побути на самоті, і ніхто не має права порушувати цю самотність.

Отже, людина потребує гармонії між спілкуванням і уособлен­ням, відсутність якої спричиняє деформації стосунків, особливо з найближчим оточенням.

Якщо спілкування під час другого ритму кохання все ще зали-1 шається перенасиченим, то настає третій ритм - «подальше охолод­ження».Тепер вже буде мало лише знизити інтенсивність спілку-


 


нання. Необхідно щось змінити в стосунках, спробувати змінитися самому (поведінка, зовнішність, хобі), бути дуже обережним в оцін­ках, терплячим, ненав'язливим. Тоді через деякий час можливе повернення до першого ритму. Інакше почнеться четвертий ритм -ІІеусвідомленероздратування, негативна настанова на партнера, невиправдана критика, підозрілість.

У п'ятому ритмі кохання образ партнера складається лише з негативу: не так сміється, не те сказав, неохайний тощо. Те, на що раніше не зверталася увага, стає центральним, невиправдано гі-пертрофованим. Кудись зникають теплі почуття, уміння вибача­ти. Люди перестають бачити і цінувати взаємні чесноти, але дуже гостро реагують на недоліки. Потрібна виняткова стриманість і ви­хованість, щоб не накоїти такого, чого потім не виправити. Обме­женням у спілкуванні ситуацію не змінити. Хоча б на деякий час потрібно розлучитися. Лише на відстані подружжя, можливо, змо­же переосмислити те, що сталося і зрозуміти значущість партнера для себе й подальшого життя. К. Маркс писав дружині: «Тимчасо­ва розлука корисна, тому що постійне спілкування породжує ілю­зію одноманітності... Навіть вежі зблизька здаються не такими вже й високими, тоді як дрібниці повсякденності, з якими маєш справу постійно, непомірне зростають. Так і з пристрастями... варто лише відстані розділити нас, і я переконуюсь, що час послугував моєму коханню тим, чим сонце і дощ слугують рослині - росту. Моє ко­хання до тебе, варто тобі опинитися на відстані, стає таким, яке воно насправді - у вигляді велетня; у ньому зосереджена вся моя духовна енергія і вся сила моїх почуттів» [13, 84].

У сім'ї часто виникає феномен «буденності», і запобігти йому може лише повноцінне спілкування. Свого часу законодавець Ста­родавньої Греції Лікург видав указ, за яким для запобігання охо­лодження в подружніх стосунках подружжя має зустрічатися по­тайки, у затишних місцях, подалі від людського ока. Використо­вуючи ефект «забороненого плоду», він прагнув штучно зберегти свіжість почуттів, запобігти подружній втомі.

Сучасна психологічна наука пропонує більш досконалі способи «боротьби» з буденністю та рутиною, але наголошує на безмеж­ності цього процесу і вимагає від людини максимальної віддачі, уміння цінувати партнера.

Перше правило - прийняття близької людини такою, якою вона є, з усіма її недоліками та перевагами (ідеальної людини немає, і кожна далека від ідеалу). Головним чинником при цьому є духов­на адаптація, завдяки якій відбувається абсолютне визнання цін-

ності Іншого.


 




Друге правило - подружнє спілкування має стати джерелом партнерського «погладжування», тобто повинні мати місце пов- 1 сякчасна підтримка разом із співчуттям, схвалення вчинків, по­ведінки.

Третє правило - надавати перевагу педагогіці схвалення і по­збуватися звички користуватися педагогікою покарання. На пи­тання: «Що легше - карати чи заохочувати?» - більшість людей відповість: «Карати». Роками створювалася система покарань, яка тримала нас в страху й покірливості. Страх став частиною свідо­мості більшості. Завдяки йому існують цілі держави і невігласи ке­рують народами, «...а братія мовчить собі, витріщивши очі, неначе так і треба». Батьки карають своїх дітей, щоб вони не сміли супере­чити, мати власну точку зору. Не дай Боже, критикували батьків, навіть коли ті неправі. І, наслідуючи їх, уже дорослі діти вчиняють так само. Існує навіть суспільна думка, що хороші батьки повинні карати дитину, щоб вона стала справжньою людиною. «Забиті» змалечку, уже дорослі люди, починаючи працювати, цілком нор­мально починають сприймати суцільні покарання. У народі навіть з'явився чорний гумор, що лише на власному похованні можна почути схвальні слова про себе. Це тема окремої розмови. Проте вона безпосередньо відбивається на подружніх стосунках. Завчену змалечку спрямованість на покарання переносять на партнера й у більшості випадків її об'єктом стають дрібниці, абсолютно неприн­ципові моменти сімейного життя: не.так подивився, не там став, не так зробив. «Звинувачений», розуміючи мізерність приводу для невдоволень, починає захищатися, виникає конфлікт, якого мог­ло б зовсім не бути.

За І. Трухіним, різновидом «караючої педагогіки» є прагнен­ня перевиховати партнера. Відомо, що звички завжди мотивують­ся, формуються тривалий час, стають частиною самоповаги, по­зитивного ставлення до себе. Тоді будь-яка невиправдана крити­ка принижує гідність іншого, не дозволяє йому почуватися повно­цінним, самодостатнім. Закономірно, що тут починає працювати механізм самозахисту, який часто змінює почуття до партнера на

протилежні.

Відомий французький письменник А. Моруа описує один із ва­ріантів такого тиску: «Чоловік — і, навіть, юнак - сформувався під впливом спадковості, сім'ї, виховання, у нього за плечима вже є певний досвід. Сформувався його фізичний образ; вкоренилися звички; визначилися смаки. Мабуть, ще можливо - але не відразу — виправити окремі його слабкості, якщо робити це дуже обачли­во, м'яко й обережно, здобрюючи компліментами, це схоже на те,


як ремісник зволожує... глину. Але пряма та запальна критика змушує чоловіка захищатися. Кохання, яке повинне бути надій­ним притулком, супроводжується погрозами та наказами. Спочат­ку, якщо кохання дуже сильне, чоловік погоджується з приму­сом, буде намагатися стати кращим, але потім його життєва сут­ність переможе, і він прокляне ту, яка ламає його. Його кохання ослабне і помре; можливо, він навіть всім серцем зненавидить ту, яка вкрала у нього найбільший скарб - віру в самого себе. Так через дуже розбірливих дружин між подружжям виникає прихо­вана злоба...» [13, 101-102].

Багатьом сім'ям властива ще одна негативна тенденція в спіл­куванні - випереджаючі звинувачення: «Мабуть, знову не зро­биш...», «Точно запізнишся, як вчора...позавчора...», «Знову не зробиш...» тощо. Вони наче провокують людину до певних вчинків і, ймовірніше, що вона так і вчинить. Той, хто звинувачує, може отримати протилежний ефект на відміну від очікуваного.

Як зазначає І. Трухін, більшість подружніх непорозумінь мали б закінчитися компромісом, якби сторони утримувалися від уза­гальнень, палітра яких різноманітна: «Чомусь, усі жінки завж­ди...», «Ти, як завжди...», «Ти ніколи не цінуєш моєї думки..., точки зору...» тощо. Однією фразою позбавляється цінності все, що було значущим у стосунках. Якщо «ніколи», то нічого хорошо­го й не було..., а отже, у сі намагання підтримати, захистити, бути уважним нічого не варті, зникає бажання самовдосконалюватися, ставати кращим. Людина ображається, оскільки її прирівнюють до всіх і позбавляють статусу унікальності та неповторності, а отже, не кохають.

Такий прийом спілкування виявляє низький рівень загальної культури, прагнення будь-що перемогти партнера, навіткприни-нившийого.

Варіантами узагальнень є «екскурс у минуле» та родинні зв'яз­ки. Звинувачують у минулих помилках, роблять боляче, щоб отри­мати зайву нагоду похизуватися своєю силою. Докоряють поганою спадковістю, тобто принижують родину, батьків. Важко сподіва­тися, що в такому випадку стосунки будуть зміцнюватися, а спіл­кування залишатиметься щирим.

Недоліком подружнього спілкування є «прибудова зверху». Це ще один варіант демонстрації сили та зверхності, яким користу­ються особи, не впевнені в собі, заздрісні, не здатні до самокритики, хвалькуваті. Принижуючи, критикуючи іншого, заперечуючи його цінність і гідність, вони компенсують свої недоліки. Той починає Ішхищатися — і, як наслідок, виникає конфронтація. Якщо обидва


 




партнери схильні до «прибудов зверху», то ситуація стає неконтро-льованою, бо непорозуміння накопичуються.

Варіанти «прибудов зверху» можуть бути такими: «Кому ти потрібна?», «Скільки не стій перед дзеркалом...», «Мійдурник...»;

тощо.

Могутнім фактором стабілізації подружніх стосунків є розши­рення репертуару індивідуальних ролей. Відповідно недоліком спіл­кування є його штучне обмеження.

Стійкі поведінкові стереотипи важливі, бо вони стабільніші за почуття, а отже, зберігають стабільні стосунки. Збільшення кіль- ] кості соціальних ролей, з одного боку, утримує інтерес до партнера, | запобігає звиканню до нього, з іншого - людина почувається потріб- | ною і реалізованою. Втрачаючи будь-яку з ролей, вона завжди спро­можна чимось її компенсувати, будь-коли залишається самодостат­ньою, що позитивно позначається на відносинах з найближчим

оточенням.

Існують різні види подружніх репертуарів. У дружин — це ролі ] суворої господині, матері сімейства, лагідної мами, коханки, уваж­ної дружини, надійного партнера, порадниці, чарівної жінки тощо. У чоловіків — захисника, кам'яної скелі, мудрого батька, коханця, надійного партнера тощо. Маючи такий арсенал, людині є з чого І обирати, а отже, у неї є всі шанси не загубитися у вирі життя.

Досить часто в подружньому спілкуванні виникають маніпу-1 ляції. Серед них є такі, які не спрямовані на зиск, а лише приверта­ють увагу, підтримують інтерес між партнерами. Наприклад, дру­жина бачить, що чоловік звик до неї: не виявляє уваги, не помічає нову зачіску, перестає бачити в ній жінку. Доречно, якщо на де­який час вона штучно обмежить інтенсивність спілкування, іміту­ватиме байдужість, що сприятиме свіжості їх стосунків та позба­вить буденності.

Протилежні маніпуляції є психологічним впливом на парт- >; нера і спрямовані на пошук одностороннього зиску, що ілюстру­ється словами «обдурити», «прибрати до рук», «підкорити». Ма­ніпулятор залишає в партнера ілюзію самостійного прийняття;

рішення.

За В. Куніциною, існує принципова відмінність між маніпулю­ванням і особистим впливом (див. табл. 4.2).

Є ознаки, за якими можна визначити маніпуляцію в діях парт-' нера (або, можливо, невміння спілкуватися).

Невміння спілкуватися зумовлює дратівливість, агресивність, емоційну нестійкість, зажуреність, концентрацію на власних проб-


Таблиця 4.2. Характеристики видів впливу

Особистий вплив

Маніпулятивний вплив

- щирість, відкритість почуттів, емоцій, прагнень, мотивів людини, яка впливає - наявність у процесі впливу. власного бажання та'особистих інтересів обох сторін - збагачувальний, розвивальний ефект впливу (насамперед на ту людину, на яку впливають)

 

- скритність і прихований характер дій
(партнер використовується як засіб
досягнення бажаної мети)

- прагнення підкорити своїй волі (отримати
односторонній зиск)

- руйнівний ефект впливу (у першу чергу
відображається в особистісних змінах
адресата, а потім - самого маніпулятора)

лемах і байдужість до переживань іншого, однак людина залиша­ється доброю, незахищеною, здатною співпереживати.

На відміну від цього маніпулятор прагне оволодіти волею парт­нера, підкорити його собі, для чого прагне виявити в ньому слаб­кості, страхи, комплекси. Йому властиві лицемірство та обман. Він може загравати, прагне догодити, бути улесливим або пово­диться так, що складається враження чогось недосказаного, при­хованого.

Ще одна його ознака - прагнення роз'єднатися з партнером («треба боротися за місце під сонцем», «людина людині вовк», «не ти, так тебе» тощо). Інтрига - його улюблений прийом.

Витончену маніпуляцію важко помітити." Тут має спрацювати інтуїція, коли щось не подобається в поведінці партнера (що саме -незрозуміле).

Маніпуляції досить численні: від побутових - до психологічних (В. Добрович).




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2013-12-14; Просмотров: 369; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.098 сек.