Список рекомендованої основної літератури

Література

План

Зміст теми

Література

Література

План

1. Загальні положення соціологічних поглядів західноєвропейських соціологів: О.Конта, Г.С.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера, В.Парето.

2. Соціологічна думка в Україні: М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський.

3. Сучасний етап розвитку соціологічної науки. Соціологічні теорії: «теорія обміну», «раціонального вибору», символічний інтеракціонізм, «теорія систем», фемінізм. Постмодерністські соціологічні теорії.

Основні поняття: соціологія, прикладна соціологія, соціальне життя,

гіпотеза, теорія, концепція, інтегральна соціологія, “теорія обміну”, “теорія систем”, “теорія раціонального вибору”

1. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.38-116.

2. Соціологія. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Укладач Шупик І.І. – “Інтас”, 2002 р. – С. 9-10, 14-24.

3. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.7-27.

4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.56-77.

5. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.24-60.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

Зміст теми

Серед класиків – засновників соціології можна відмітити п”ятьох собливо важливих постатей: О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс, Е.Дюркгейм, М.Вебер, які творили у ХІХст., започаткували кілька головних напрямків соціології.

У першій половині ХІХст. посилюється увага до емпіричних досліджень, розробляєюься індустріальна соціологія, доктрина людських відносин, соціологія управління, закладаються теоретичні основи сучасного менеджменту. Активно вивчається громадська думка (Інститут Геллапа).

Гербертом Спенсером (1820-1903) залишена велика наукова спадщина. Його праця була «Основи соціології» була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизнана заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Одним з творців соціологіїяк науки, професії та навчальноо предмета є Е.Дюркгейм. Найважливіші прблеми теоретичної соціології, які він розробляв – природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і «патологічний» його стани, методи соціологічного дослідження, статус соціології як науки. Соціологія, за Дюркгеймом, є наукою про соціальні факти (ідеї, норми, цінності), вирблені колективною свідомістю людей. Їх вплив на людей здійснюється через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

Значний внесок у соціологію кінця ХІХ-початку ХХст. зробив німецький вчений М.Вебер. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої розуміючої соціології, теорії соціальної дії. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда.

Головними теоретичними підходами в соціології ХХст. є структурний функціоналізм, символічний інтеракціонізм, феноменологічна соціологія, теорія соціального обміну, постмодернізм. Прихильники структурно-функціонально аналізу вважаютьодним із ключових завдань соціології аналіз суспільстваґяк системи функціонально взаємопов’язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу є частиною дслідження певної системи з усталеними межами. Представники теорії соціального обміну розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород і покарань. Головною особливістю символічного інтеракціонізму є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої конкретні дії люди. Вмежах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії – мові.

Щодо розвитку української соціологічної думки, то найтриваліший її етап припадає на протосоціологію (від княжої доби до 60-х років ХІХ ст.). Безпосередньо її становлення і розвиток пов’язані із представниками Кирило-Мефодіївського братства і такими постатями, як С.Подолинський, М.Драгоманов, М.Зібер, І.Франко, М.Грушевський, Б.Кістяківський та ін.

Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ та у ХХ столітті. Соціологічні погляди М. Драгоманова. Розглядаючи це питання, слід підкреслити, що у сфері інтересів М. Драго­манова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія розу­мілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного, такого, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обґрунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Учений розмір­ковував над об’єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття “прогрес”. Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати об’єктивно-науковим способом, відштов­хуючись від практичних потреб і завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціо­логії. Проблеми влади, взаємин між державою і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, — ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого.
Соціологія М. Грушевського. Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціоло­гічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти”, на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об’єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.
На засадах та принципах класичної соціологічної традиції був організований Український соціологічний інститут (УСІ). Цей перший український соціологічний науковий заклад заснували емігран­ти на чолі з М. Грушевським 1919 р. у Відні. Інститут функціонував до від’їзду вченого до Києва у 1924 р. У дослідженнях соціологіч­ного інституту переважала соціоантропологічна проблематика розвитку суспільства, його первинних форм та законів еволюції, яку Грушевський називав “генетичною соціологією”.
Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.
Соціологічна концепція Б. Кістяківського. У своїх працях Кістяківський значну увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових засад соціологічного дос­лідження. Він вважав, що основою соціального життя є взаємодія людей, у ній складаються певні форми колективної свідомості. Фор­мування і трансформація колективної свідомості підпорядковані практиці причинно-наслідкових відносин. Б. Кістяківський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології. Перша пов’язана з формуванням основних понять — суспільство, держава, право, культура. Друга умова зводилася до виявлення причинних відносин у соціальній сфері, розглядом проблем можливості й дійсності, необхідності й випадковості у соціальних процесах. Завдання соціології, за Кістя­ківським, — установити причинні зв’язки, що мають характер необхідності. Третя умова стосується проблем цінностей у соціоло­гічному пізнанні. Б. Кістяківський йшов за М. Вебером у розумінні ціннісних міркувань у процесі пізнання і відстоював передову на той час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не лише із переплетінням причинно-наслідкових зв’язків, але й із певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо.
Найвиразніше конкретизувались принципи соціального пізнання Б.Кістяківського в його соціології права. На думку українського теоретика, за своєю природою ідея права належить до сфери цін­ностей. Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості й свободи, з іншого — сфера соціальних відносин, відносин між окремими інди­відами і соціальними групами, сума норм, що дозволяють досягти компромісу між різними вимогами.
Соціологічні ідеї В. Липинського. Науковий аналіз, дослід­ження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обґрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю була ідея державної незалежності — головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей.
Роздумуючи разом з іншими українськими емігрантами над питаннями, чому не вдалося досягти національної незалежності й хто несе за це відповідальність, В. Липинський дійшов висновку, що причиною була саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були б національно зорієнтовані. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав В.Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу.
Важливим пунктом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об’єднати українське сус­пільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня.

Розвиток вітчизняної соціології після більшовицької революції 1917р. не припинився, хоча і був неоднозначним. Найбільш активно соціологічні студії в 20-30 ті рр. ХХст. проводились українськими вченими, які перебували в еміграції. Лише з 60-х років соціологія почала відроджуватись в Україні. Сьогодні вона представлена вченими Інституту соціології НАН України і багатьох центрів вищих закладів освіти.

На закінчення розгляду матеріалу теми слід зазначити, що в сучасних умовах, коли Україна стала незалежною державою, перед вітчизняною соціологією стоять дуже важливі задачі. Серед них можна назвати проблему відродження національного історичного досвіду розбудови українського суспільства, вивчення реального стану соціальних явищ, з’ясування основних тенденцій розвитку суспільних відносин та знаходження оптимальних шляхів їх удосконалення, прогнозування соціальних ситуацій, вивчення наявних протиріч та розробку моделей їх подолання тощо.

Контрольні запитання:

1. Схарактеризуйте протосоціологічний, академічний, сучасний етапи розвитку соціологічної думки.

2. Поясніть, чому соціологічні ідеї минулих епох належать не лише минулому, але й сучасному і майбутньому?

3. Чому О.Конт вважається засновником соціології?

4. Який внесок зробили М.Вебер, Е.Дюркгейм, Г.Спенсер, В.Парето, К.Маркс у розвиток соціології?

5. Назвіть представників української соціологічної думки.

6. Хто є автором першого українського підручника з соціології?

7. Проблеми становлення сучасної української соціології.

8. Особливості сучасного етапу розвитку соціологічної науки.

Тема: Поняття соціальної структури суспільства та її складові елементи. Соціальна стратифікація

План

1. Поняття соціальної структури суспільства, складові елементи.

2. Соціальна стратифікація.

3. Соціальна мобільність. Соціальні статуси та ролі.

4. Процес модернізації та стратифікаційні зміни в сучасному українському суспільстві: проблеми та умови їх вирішення.

5. Соціальна взаємодія, соціальні відносини та соціальний контроль.

6. Соціальні зміни та соціальні процеси.

Основні поняття: соціальна структура, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, соціальний статус, соціальні рухи.

1. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.138-187.

2. Соціологія. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Укладач Шупик І.І. – “Інтас”, 2002 р. – С. 9-10, 14-24.

3. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.7-27.

4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.56-77.

5. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.24-60.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. Соціальна структура суспільства – ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об’єднаних стійкими зв’язками і відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти. Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій.

Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено: — спільною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності); — спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією); — груповими установками та орієнтаціями. У соціальні групи люди об'єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві. У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі. Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки. Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім'ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків. Велика соціальна група — численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша. До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи. Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства. Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Засновниками сучасної теорії соціальної стратифікації вважають М.Вебера, П.Сорокіна. Соціальна стратифікація – поділ суспільства на вертикально розшаровані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи: вищий, середній, нижчий. Клас – угрупування людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

Соціальна мобільність – міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких полягає у зміні функціональних зв’язків у суспільстві. Її основу становлять: 1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів. 2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури. 3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. 4. Активізація процесів маргіналізації – втрати особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. 5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. 6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високо статусних груп. 7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. 8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства.

6. Соціальні зміни – перетворення, що відбуваються протягом певного часу в організації, структурі суспільства, мисленні, культурі, соціальній поведінці.

Соціальні рухи – сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.

Соціальний процес – послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.

Соціальна взаємодія – система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб’єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.

Соціальні відносини є важливою формою вияву соціальних тривалих, сталих, системних, оновлюваних, різноманітних за змістом зв’язків. Вони є відносинами схожості й відмінності, рівності й нерівності, панування й підлеглості між окремими людьми та їх групами.

Соціальний контроль – засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує впорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання.

Контрольні запитання

1. Визначте і охарактеризуйте сутність поняття «соціальна структура суспільства».

2. Охарактеризуйте основні елементи соціальної структури суспільства.

3. Розкрийте сутність теорії соціальної стратифікації.

4. Розкрийте сутність процесу соціальної мобільності.

5. Які фактори впливають на сучасні процеси структуризації українського суспільства?

6. Розкрийте і порівняйте зміст понять «соціальний зв'язок», «соціальний контроль», «соціальні відносини».

7. Що таке соціальні рухи?

Тема: Соціальні інститути суспільства: функції та види, процеси інституціоналізації

План

1. Поняття соціального інституту, його функції.

2. Фактори, що визначають ефективне функціонування соціального інституту.

3. Види інститутів.

4. Соціальні організації: структура та види.

Основні поняття: соціальний інститут, соціальний інтерес, політичні інститути, соціальний контроль, соціальні організації.

Література

1. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.187-197.

2. Соціологія. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Укладач Шупик І.І. – “Інтас”, 2002 р. – С.75-84.

3. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.54-60.

4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.95-97.

5. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.62-82.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

Зміст теми

1. Соціальні інституції (соціальні інститути) – це особливо важливі та глибинні, усталені та регулярні соціальні взаємовідносини, за допомогою яких організується суспільне життя.

2. Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління і контролю. Що й дає власне можливість суспільству та його системам забезпечувати дотримання нормативних умов, порушення яких завдає шкоди соціальній системі. Соціальні інститути ркгулюють поведінку членів тієї чи іншої спільноти за допомогю системи санкцій і винагород.

3. Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ і організацій забезпечених певними матеріальними засобами і здійснюючих конкретну соціальну функйію. Із змістової сторони – соціальний інститут це визначена система цілеспрямованих, доцільно орієнтованих і стійких стандартів поведінки людей в конкремних ситуаціях у різних видах і сферах діяльності.

4. Види соціальних інститутів:

- економічні (власність, банки, гроші, трудові договори);

- політичні (держава, партія, суд, референдум);

- соціально-демографічні (шлюб, сім”я);

- інститути, які діють у духовній сфері (моральні норми, культура, релігія)

5. Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущими серед них є:
— регулятивна функція — полягає у регулюванні за
допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);
— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;
— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

6. Основні риси соціальної організації
Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням — об'єднанням людей, закладам, установам тощо.
Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:
1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов'язковий порядок, система її статусів і ролей — ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких — чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

Контрольні запитання:

1. Що таке соціальні інститути? Які функції вони виконують у суспільстві?

2. Розкрийте значення терміна “соціальні цінності”.

3. Чому в діяльності соціальних інститутів виникають відхилення?

4. Розкрийте зміст поняття «соціальна організація»?

Тема: Прогнозування та попередження конфліктів. Стратегія виходу з конфлікту, медіація

План

1. Прогнозування та попередження конфліктів.

2. Стратегія виходу з конфлікту

3. Медіаторство: офіційне та неофіційне. Ролі медіаторів.

Основні поняття: конфлікт, медіація, сторони конфлікту.

Література

1. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.156-161.

2. Соціологія. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Укладач Шупик І.І. – “Інтас”, 2002 р. – С.94-95.

3. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.105-116.

4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.164-193.

5. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.224-243.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

Зміст теми

1. Під соціальним конфліктом, як правило, розуміється зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій, цінностей або поглядів суб’єктів соціальної взаємодії (індивідів, класів тощо).

2. Серед основних методів розв’язання соціальних конфліктів виокремлюються такі: метод уникнення, метод переговорів, метод посередництва, метод відкладання, метод третейського розгляду. Також існує ще дві категорії методів управління конфліктом: структурні та між особистісні. Структурі включають: метод роз’яснення вимог, метод координації та інтеграції спільних дій, метод загальноорганізаційних та комплексних цілей, метод системи винагород. Між особистісні методи охоплюють такі, як метод відхилення, метод згладжування, метод примусу, метод компромісу, метод розв’язання проблем.

3. Особливості соціальних конфліктів у сучасній Україні зумовлені трансформаційними процесами, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя і пов’язані з переходом до демократичного ринково-підприємницького суспільства.

4. Попередження та розв'язання конфліктів.
Прогнозування та попередження конфліктів належать до головних завдань управлінської діяльності щодо регулювання соціальних протиріч.
Прогнозування конфліктів — доказове припущення можливості їх виникнення та розвитку.Здійснюється на наукових засадах з урахуванням практичного досвіду. Попередження конфліктів — організація життєдіяльності суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб'єктами.
Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв'язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями:
— створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв'язання неконфліктними засобами;
— оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій;
— ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;
— блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.
Однак часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв'язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.
Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:
— усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін;
— зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв'язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;
— боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;
— консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.
Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються:
— урегулювання конфлікту — відрізняється відвирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;
— затухання конфлікту — тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, заякого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів;
— переростання в інший конфлікт — настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя;
— усунення конфлікту — полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об'єкта конфлікту, подолання дефіциту об'єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів.
На практиці все це виявляється як перемога однієї зі сторін, відмова їх від посягань на об'єкт, що спричинив конфлікт чи згода на спільне його використання. Інколи вдаються до компенсації опоненту за оволодіння об'єктом.
Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі. До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать:
— суперництво — у нав'язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;
— компроміс — полягає у бажанні конфлікт антів завершити конфлікт частковими поступками, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;
— пристосування — є вимушеною або добровільною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;
— уникнення вирішення проблеми — є спробою вийти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв'язання, а про затухання конфлікту; застосовуєть ся за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, труднощів у формуванні лінії власної поведінки;
— співробітництво — передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ставлення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів.
Важливим чинником, що впливає на результативність завершення конфлікту, є участь у його регулюванні третьої сторони. Вона може діяти як сила, що підтримує одну із сторін, і як незалежний посередник. У першому випадку завершення конфлікту здійснюється за допомогою насильства та соціального тиску, у другому — суду, арбітражу, медіації.
Медіація — вид діяльності, що полягає в оптимізацїі за допомогою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікгу.
Найчастіше для цього влаштовують переговори за допомогою медіатора (третьої сторони). Ефективність медіації забезпечують добровільність, рівноправність сторін, відсутність у них процедурних переваг, незалежність та нейтральність медіатора, конфіденційність переговорів.
Медіаторство може бути офіційним (формальним) і неофіційним (неформальним). Офіційними медіаторами виступають міждержавні організації (ООН), окремі держави, державні правові інституції, державні комісії, представники правоохоронних органів, громадські організації тощо. Неофіційними медіаторами бувають відомі особи, представники релігійних організацій, професійні психологи, неформальні лідери, друзі, сусіди та ін.
Сторони здебільшого звертаються до медіаторів, безуспішно втративши всі аргументи, сили та засоби для розв'язання конфлікту, коли в позиціях, які вони відстоюють, не вдається знайти спільне, по-різному тлумачать головні для вирішення конфлікту критерії або вважають конче необхідним зовнішній контроль за дотриманням проміжних тимчасових угод. Буває, що сторони дорожать добрими відносинами, але за певних обставин не можуть порозумітися і тоді вдаються до послуг медіатора.
Медіатор може і самостійно ініціювати свою участь у розв'язанні конфлікту. Це відбувається за існування загрози застосування насильства сторонами чи реального його застосування, відсутності порозуміння між ними і перспектив на те, що вони його самотужки знайдуть. Залежно від впливу медіатора на рішення конфліктуючих сторін соціологія конфлікту визначає такі його ролі:
— третейський суддя (авторитарна роль, має найбільші можливості щодо визначення варіантів вирішення проблеми);
— арбітр (теж має значні повноваження, але сторони можуть не погодитися з його рішенням та опротестувати його);
— посередник (більш нейтральна роль; маючи певні знання, він забезпечує конструктивне обговорення проблеми, прийняття рішення залишається за конфліктантами);
— помічник (не втручається у полеміку щодо змісту проблеми та прийняття рішення, забезпечує організацію переговорів та зустрічей);
— спостерігач (своєю присутністю утримує сторони від порушень домовленостей, агресії).
Третя сторона може забезпечити вольове припинення конфлікту (третейський суддя, арбітр), розведення конфліктуючих сторін (третейський суддя, арбітр), блокування боротьби (третейський суддя, арбітр, спостерігач), застосування санкцій (третейський суддя, арбітр), визначення правомірності претензій (третейський суддя, арбітр), надання допомоги (помічник, посередник), сприяння нормалізації відносин (помічник, посередник), надання допомоги в організації спілкування (помічник, посередник), контроль за виконанням домовленостей (арбітр, спостерігач, посередник).
Як тактичні прийоми медіатор може застосовувати почергового вислуховування сторін у межах спільної зустрічі, човникову дипломатію (курсуючи між конфліктантами), тиск, акцентування на слабких моментах у позиціях опонентів. Він повинен володіти знаннями та професійними якостями для переговорів, мати досвід регулювання конфліктів, знання ситуації та особливостей конфлікту, необхідні особистісні якості тощо. Медіацію вважають досить ефективною формою розв'язання конфліктів.

Контрольні запитання:

1. Пригадайте останню конфліктну ситуацію, учасником якої ви були. Що, на вашу думку, можна було зробити, щоб її уникнути?

2. Медіаторство: офіційне і неофіційне.

3. Яких принципів мають дотримуватися у своїй поведінці конфліктуючі сторони?

Тема: Соціологічні концепції релігії. Функції релігії як соціального інституту суспільства

План

1. Соціологічні концепції релігії.

2. Функції релегії як соціального інституту.

3. Тенденції розвитку релігійних процесів в українському суспільстві.

Основні поняття: релігія, сакралізіція, секуляризація

Література

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.390-410.

2. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С. 165-185.

3. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

4. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – С. 212-227.

Зміст теми

Соціологія релігії – галузева соціологічна теорія, що вивчає релігію як соціальний фенемен у різноманітних його проявах, визначивши тим самим її за обєкт дослідження. Предметом соціології релігії є соціально-релігійні відносини і взаємозв’язки, що виникають між людьми на підставі їхнього місця та ролі в соціальній підсистемі “релігія”, структури та функцій цих зв’язків, взаємодії з іншими соціальними відносинами.

Релігія як соціальний феномен має свою структуру (релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні відносини, релігійні інститути та організації) і функції (світоглядна, компенсаційна, комунікативна, регулятивна, легітимізуюча, ідеологічна, інтегративна).

Основні соціальні процеси в релігійній сфері (сакралізація та секуляризація) взаємодіють з іншими соціальними процесами і залежно від наявності відповідних соціальних умов та під впливом соціальних чинників сприяють підвищенню чи зменшенню соціальної ролі релігії у функціонуванні конкретноотсуспільства.

Соціологія релігії — галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.
Розглядаючи релігію як соціальний феномен, соціологія релігії спрямовує свій погляд на соціальні аспекти: як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути, завдяки чому вони функціонують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що належить до ритуальних дій тощо. На відміну від філософії, соціологію цікавлять релігійні вірування не самі по собі, а те, що відбувається в суспільстві під впливом релігії. Але вірування не завжди впливають на поведінку: індивід може належати до релігійної групи, не усвідомлюючи суті вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку незалежно від вірувань і навіть всупереч їм, стимулюючи з певних причин дії, які суперечать офіційному вченню. Як спеціальна галузь знань, соціологія релігії є елементом концепції соціального і культурного життя багатьох соціологів класичної епохи. А такі видатні вчені, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський, були одночасно і засновниками соціології, і основоположниками соціології релігії.
Предмет соціології релігії — сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою індивідів і груп. Об'єкт — релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства. Одна з головних її проблем — з'ясування того, що належить до поняття «релігія».
Релігія є комплексом вірувань та практичних дій, за допомогою яких люди спілкуються або намагаються спілкуватися з реальністю, яка перебуває за межами їх повсякденного досвіду. Вона складається з вірувань (міфів), ритуалів (культів), етосу (схильностей та моральних цінностей), світогляду, системи символів. Її тлумачать і як соціальний феномен, і як спільноту людей, поєднаних вірою. Оскільки релігія інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, необхідні різні підходи і засоби її дослідження багатьма науками.
Однак найчастіше в соціології поняття «релігія» вживається в таких значеннях:
1. Сукупність поглядів на світ і людину в її ставленні до Бога; знання, що не потребують доведень, а приймаються на віру. Це — світоглядний компонент релігії.
2. Взаємозалежна щодо «священного» система емоційно забарвлених переконань і дій, що виражають ставлення до надприродних сил, які панують над людьми в їх повсякденному житті (релігійний культ), визначають позицію і вчинки в особистому та громадському житті. Таким є діяльний, культовий компоненти релігії.
3. Сукупність заповіданих Богом ідеалів, цінностей, норм, правил поведінки, які повинна сповідувати релігійна людина. У цьому виявляє себе нормативний компонент релігії.
4. Об'єднання релігійних людей у громади й організації (церква, секта, чернечий орден, особливі групи професійних служителів культу), їх адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, єпархія в християнській церкві). Йдеться про організаційний компонент релігії.
З урахуванням цього було сформульовано тлумачення релігії як соціального феномену.
Релігія — система вірувань, ритуалів, дій окремих індивідів, груп, спільнот, зумовлених вірою в існування надприродного, священного і реалізованих у певних соціальних нормах, статусах, ролях, звичаях, розпорядженнях, стандартах поведінки, соціальних позиціях.
Таке тлумачення бере за основу специфічний для соціології аспект релігії, що є однією з істотних ланок культури, специфічний спосіб життєдіяльності людини, реалізований у системі духовних і матеріальних цінностей, соціальних норм і традицій, у сукупності ставлення людини до природи, суспільства і самої себе (і, можливо, — до Бога). Релігія в соціологічній інтерпретації — один з найважливіших соціальних інститутів, що відіграють істотну роль у конструюванні соціальної реальності, внаслідок чого вона є ефективним засобом легітимізації (пояснення, виправдання) і підтримання існуючого соціального порядку. У соціологічному тлумаченні вона є й особливою формою бо-гошанування і ритуалу, з якими зживаються індивіди та спільноти, вважаючи будь-яку іншу релігію марновірством.
Центральна тема соціології релігії — взаємодія релігії та суспільства. Соціологія концентрується на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Її цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не сутнісні особливості конкретної релігії. Вона залишає поза межами дослідження об'єкт, на який спрямована суб'єктивна релігійна поведінка — надприродне, Бог, трансцендентне.
Релігія за своєю сутністю є метасоціальною. Тому її не можна ідентифікувати з віруваннями, ритуалами та інститутами, що змінюються, будучи складовою соціальної реальності. Її слід усвідомлювати як «союз людини з Богом». Відповідно до цього соціологія релігії вивчає не релігію як таку, а лише її соціальні вияви. Соціологія релігії суттєво відрізняється від так званої «релігійної соціології». Наукове знання про релігію не є ні прорелігійним, ні антирелігійним. Серед вчених-релігієзнавців, соціологів релігії є віруючі й невіруючі. Однак професійна етика не дозволяє переступати межі, які відділяють ученого від релігійного проповідника або атеїста. М. Вебер вважав дотримання цих засад справою «інтелектуальної чесності». Соціологія керується принципом, сформулюваним Е.Дюркгеймом: соціальні феномени повинні бути поясненими завдяки соціальним категоріям.
Аналізуючи релігію, соціологія вдається до універсальних засобів, вироблених і застосовуваних нею в дослідженні різних соціальних явищ: опитування, статистичний аналіз, спостереження й експеримент, крос-культурний порівняльний аналіз, контент-ана-ліз, аналіз письмових джерел, історичних документів.
У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії використовує різноманітні методологічні підходи: структурно-функціональний аналіз, соціокультурний, конфліктологічний, феноменологічний, історико-порівняльний тощо.

Контрольні запитання

1. У чому полягають особливості обє’кта і предмета соціології релігії?

2. Назвіть функції релігії.

3. Визначте роль релігії в соціалізації особистості.

4. Чим характеризується сучасна релігійна ситуація в Україні?

Тема: Застосування менеджерських методів і засобів праці

План

1. Менеджмент. Соціологія менеджменту.

2. Об’єкт і предмет соціології менеджменту.

3. Соціологічні дослідження менеджменту.

Основні поняття: менеджер, управлінська праця, організація управління, трудовий колектив, культура управління.

Література

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.326-347.

2. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.137-145.

3. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

4. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – С. 242-255.

5. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.203-219.

Зміст теми

Менеджмент – термін американського походження і не перекладається іншими мовами дослівно. В англомовних країнах він вжиається досить вільно і в різних значеннях, але завжди щодо управління господарською діяльністю. У сучасій соціології на перший план виступає аспект соціального контролю, коли дослідників цікавить те, яким чином менеджери переконують чи примушують іеших виконквати свої накази.

Соціологія менеджменту – галузь соціології, яка вивчає соціальний чинник управління, що знаходить своє відображеня у соціальних відносинах, у системі взаємозв’язків і співпраці між людьми, які складають персонал того чи іншого підприємства.

Об’єктом соціології менеджменту є сам процес управління; трудосий колектив, в якому відбуається процес управління для здійснення виробничо-господарської діяльності у межах певного підприємства (організації); людина як первинний елемент трудового колективу, яка здійснює управлінський вплив або якою управляють. Предметом соціології менеджменту виступають потреби, інтереси, цінності, мотивація, соціально-психологічний клімат, ставлення працівників до інновацій, а також соціологічні аспектиуправлінського процесу і гормадська думка, що панує на тому чи інщому підприємстві.

Соціологічні дослідження менеджменту зосереджені: 1) на менеджерах як елітарній соціальніц групі; 2) на характері соціальних відносин в межах ієрархії менеджменту на підприємствах; 3) на менеджменті як на процесі, що виконує функції як технічного так і соціального контролю.

Контрольні питання

1. У чому суть соціології менеджменту?

2. Вкажіть аспекти процесу менеджменту.

3. Що таке “середній клас”?

4. Чому у нас на відміну від Заходу впровадження менеджменту як науки управління виробництвом тільки починається?

Тема : Предмет, проблематика, структура і функції соціології права. Соціальна природа правомірної та протиправної поведінки

1. Предмет, проблематика, структура і функції соціології права.

2. Соціальна природа правомірної та протиправної поведінки.

3. Механізми соціальної дії та реалізації права в процесі розбудови громадянського суспільства в Україні.

Основні поняття: право, громадянське суспільство, правомірна поведінка

Література

1. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.225-238.

2. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник – К.: Каравела, 2004 р. – С.244-256.

3. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.137-163.

4. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

5. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – С. 272-282.

6. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.292-312.

Зміст

Соціологія права – галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства.

Соціологія права є складним феноменом, структурні особливості якого виділяють залежно від критеріїв класифікації. Найчастіше застосовують такі варіанти класифікації: 1. За рівнем дослідження: макро-, мезо-, мікро теорії соціології права. 2. За особливостями дослідження: теоретична та емпірична соціологія права. 3. За цілями і завданнями: фундаментальна і прикладна соціологія права. 4. За категоріями права або соціології. 5. З суб’єктами виконання правових ролей.

Функції соціології права: теоретико-пізнавальна, практична.

Право – формальний соціальний інститут, система встановлених, санкціонованих державою правил поведінки, загальнообов’язкових для населення і державних установ, захищена державою від порушень і спрямована на регулювання та охорону суспільних відносин і соціальних цінностей. Соціальна дія права реалізується через різноманітні форми, стадії та засоби правового впливу. Соціологія розрізняє юридичну, психологічну, етичну та інформаційну форми соціальної дії права.

Правова поведінка – соціально значуща поведінка суб’єктів, передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та волі й має юридичні наслідки.

Вона може бути як правомірною, так і протиправною. Головна ознака правової поведінки — її соціальна значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламентована, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна — ослаблює та руйнує їх). Якщо правомірна поведінка мотивується відчуттям обов'язку, особистими інтересами, які не суперечать суспільним, то протиправну зумовлюють егоїзм, агресія, корисливість. До того ж, правомірна поведінка визначається нормами, що зобов'язують або дозволяють, протиправна — нормами, що забороняють. Контроль правомірної поведінки спрямований на заохочення та охорону її, протиправної — на заборону та запобігання.

Соціологія права визначає головні мотиви правомірної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значущості, корисності вчинку; обов’язок перед суспільством, правовий обов’язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для інших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста користь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правовими засобами.
Важливими передумовами такої поведінки є рівність громадян у суспільстві та принцип поваги до особистості.
Виокремлюють кілька видів правомірної поведінки особистості.
Матеріальна. Спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реалізацію політичних, економічних, побутових прав та обов'язків.
Інструментальна. Постає у вчинках, що мають певні юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання паспорта, оформлення купівлі-продажу), коли виникнення, зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення.
Правова бездія. Виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчинків, невикористанні своїх прав.
Соціально-правова активність. Будучи протилежною правовій бездії, постає як добровільна ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, повага, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання громадських обов'язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямованою на реалізацію загальнозначущих цілей права, перебільшує звичайні вимоги закону, тому що вона ініціативніша, активніша та результативніша (затримання злочинця, захист потерпілого).
Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності:
— формування особистості з певною соціальною орієнтацією;
— формування в особистості конкретної мотивації;
— планування вчинку та прийняття рішення про його здійснення;
— реалізація прийнятого рішення.
На всіх цих етапах діє внутрішній контроль особистості, яка взаємодіє з конкретним зовнішнім середовищем. Загалом правомірна поведінка є найпоширенішою формою правової поведінки.

Згідно з соціологічним підходом протиправну поведінку зумовлюють такі соціальні чинники: 1. Неоднорідність і мінливість нормативно-ціннісної системи суспільства. 2. Соціальна нерівність та стратифікація суспільства. 3. Стигматизація, тобто результат соціальної оцінки дії, яку суспільство визначає як протиправну. 4. Соціальна дезорганізація і дестабілізація суспільства.
Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) привертає увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктивним, небезпечним чинником для суспільства. Соціологія права вивчає соціальні проблеми злочинності, їх вплив на суспільство, причини і чинники, що їх породжують, особистість злочинця, делінквентну (злочинну) субкультуру загалом. У соціальному сенсі головне у протиправній поведінці — її несприйняття, ігнорування існуючих суспільних відносин, нанесення шкоди правам та інтересам громадян, груп, суспільства.
Соціальна характеристика протиправної поведінки охоплює такі аспекти:
— історичне походження;
— соціальну природу масиву правопорушень (проявляється у конкретному змісті елементів, які його утворюють);
— соціальну природу протиправної поведінки (проявляється в її результатах);
— структуру і динаміку правопорушень (залежить від змін умов соціального життя людей).
Отже, злочинність спричиняють як внутрішні (обмеженість потреб та інтересів, викривлення ціннісних орієнтацій, специфічний спосіб життя, антисоціальність засобів задоволення потреб та інтересів, психологічні деформації особистості), так і зовнішні чинники (політико-правова ситуація у країні і деформація нормативної системи та соціальних інститутів, низький рівень правової культури у суспільстві, вплив оточення, соціально-економічне становище у країні, вплив засобів масової інформації тощо). У період криз, соціально-економічного занепаду, суспільних трансформацій значно зростає злочинність, розширюється, омолоджується її соціальна база, відбуваються зміни в її структурі. До об'єктивних чинників, які обумовлюють це явище, належить системна криза всіх сфер життєдіяльності, пов'язані з нею зниження життєвого рівня населення, безробіття, зростання тіньового сектора економіки, майнове розшарування населення, ослаблення авторитету влади та ефективності державного управління, байдужість значної частини населення до правопорядку.
Соціологію права завжди цікавила особистість правопорушника. Одні вчені стверджують, що за своєю сутністю вона є антисоціальною. Інші висловлюють сумнів, що всіх, хто скоїв злочин, можна охарактеризувати на загал, сконструювавши універсальне поняття «особистість злочинця», оскільки злочини, скоєні через необережність, необачність не мають у своїй основі антисоціального спрямування людини. На цій підставі класифіковано три основні типи злочинців: «послідовно криміногенний», «винятково криміногенний» і «ситуативний».
Особливе місце у соціології права посідають питання делінквентної (злочинної) субкультури, зумовленої визнанням злочинних норм та цінностей правильними, морально виправданими. Така субкультура протистоїть загальним соціальним нормам, нетерпима до будь-яких обмежень (крім неформальних у самій групі), є позаутилітарною (часто правопорушення скоюються для демонстрування «хоробрості»). Її характеризують лютість, безпричинна ворожість до оточуючих, презирство до дорослих та однолітків, які не належать до групи. Іншими словами, делінквентна субкультура виявляє себе як антикультура. З іншої точки зору делінквентна субкультура не так вже й відрізняється від загальновизнаної. Часто правопорушник усвідомлює вимоги загальних соціальних норм, але може їх не дотримуватися і не вважати свої дії порушенням. Особливість поведінки злочинця полягає в тому, що він, погоджуючись з існуючим соціальним порядком і відчуваючи провини за свої дії, все ж таки порушує правові норми. Тобто у делінквентній субкультурі загальновизнані норми суспільства не є перевернутими, а лише розширюються.

Контрольні питання

1. Що досліджує соціологія права?

2. Проаналізуйте право як соціальний інститут.

3. У чому полягає сутність соціальної природи правомірної та протиправної поведінки?

Тема: Молодь як специфічна соціально-демографічна спільнота. Молодіжна субкультура

План

1. Молодь як специфічна соціально-демографічна спільнота. Молодіжна субкультура.
2. Причини девіантної поведінки молодих людей.
3. Організація вільного часу молоді.

Основні поняття: “молодь”, субкультура, девіація, соціалізація

Література

1. Павліченко П.П., Литвиненко Д.Н. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2000 р. – С.137-159.

2. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі. – 2-е видання, стереотипне. – Львів: “Магнолія Плюс”, “Новий світ – 2000”, 2006. – С.191-206.

3. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг. ред. В.М.Пічі. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ- 2000”, 2002. – 480 с.

4. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – С. 157-163.

5. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: ВЦ «Академія», 2008.- С.385-399.

Зміст

Соціологія молоді належить до спеціальних соціологічних теорій, які досліджують закономірності розвитку окремих соціальних спільнот, з яких утворюється суспільство. Вона є важливою складовою державної молодіжної політики. Молодіжна політика – це система ідей, теоретичних положень про місце і роль молодого покоління в суспільстві, це практична діяльність держави, громадських організацій та інших соціальних інститутів щодо реалізації цих положень, ідей та принципів з метою формування й розвитку молоді.

Молодь – це диференційована соціально-демографічна спільнота, якій притаманні специфічні фізіологічні, соціально-психологічні, теоретико-пізнавальні, культурно-освітні та інші властивості, що характеризують її біосоціальне дозрівання як здійснення самовиразу її внутрішніх сутнісних сил і соціальних якостей.

Соціальні норми – це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка.

Субкультура – це культура, яка сформована у тій чи іншій соціальній групі, у тому чи іншому співтоваристві. Уживання цього терміну припускає наявність культури, що охоплює достатньо широке коло людей.

Вільний час – складова соціального часу, звільнена від виробничих та побутових справ, яка охоплює сферу вільної діяльності людини.

Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги і на стику різних наук. Соціологія відносить їх до найважливіших. Зважаючи на те, що соціальний по

Дата добавления: 2013-12-14