Тема: Соціологія особистості

До семінару № 4

Допоміжні матеріали для підготовки

План тематичної дискусії

Узагальнення і теоретичний аналіз навчального матеріалу – 60-65 хв.

План та організаційна структура заняття

І Підготовчий етап:

1. Вступ (перевірка присутніх та готовності аудиторії до занять) – 2-3 хв.

1. Визначення навчальних цілей і мотивація – 5-7 хв.

ІІ. Основний етап:

1. Поняття особистості. Значення біологічних і психологічних чинників у формуванні індивідуального складу особистості.
2. Суспільство та особистість. Інститути соціалізації людини у сучасному суспільстві. Соціальна структура особистості. Спрямованість особистості.
3. Соціальний статус і соціальна роль.
4. Діяльність і поведінка особистості. Типологія особистості.
5. Девіантна поведінка. Соціальний контроль.

ІІІ. Завершальний етап:

1. Підведення підсумків, резюме оцінювання обговорених доповідей – 15 хв.

2. Матеріали методичного забезпечення основного етапу тематичної дискусії (питання)

Список літератури:

1. Жоль К.К. Соціологія – К., 2005

2. Піча В.М. Соціологія – К, 2008

3. Соціологія. за ред. Юрій М.Ф.-. К.,- Кондор- 2007-с.8-38,43-66

4. Основи загальної та галузевої соціології. Лукашевич М.И. К, МАУП--2007-с.9-26

5. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка. – К., Академія - 2005. – С. 9-99.

6. Соціологія під редакціею П.Городяненка.К.1999,с. 5-27

Викладач Скворцова О.Д.

1. Поняття особистості. Значення біологічних і психологічних чинників у формуванні індивідуального складу особистості.

Людина – істота біосоціальна. Насе­лення Землі складають понад 5 мільярдів осіб; усі вони належать до одного біологічного виду "homo sapiens" незалежно від расових та етнічних ознак, місця помешкання, ступеню соціально-економічного розвитку суспільства. Кожна нормальна людина від народження має комплекс властивостей, що відрізняє її від усіх біологічних організмів: здатність до абстрактного мислення й безперервного інтелектуального вдосконалення, мовні здібності, розвинуті кінцівки, що достатні для виконання складних сенсорно-моторних функцій, нарешті, прямоходження. Загальновидові риси є джерелом, основою соціального життя. Але соціальність (колективне буття) не змінює біологічну природу людини, не вдосконалює її тілесну організацію. Вчені довели, що гене­тичний код людини залишається незмінним кілька десятків тисяч років, а може й більше. Кроманьйонець (територія Франції), за свідченням археологів, був тотожнім сучасній людині ще 30 тисяч років тому. На протязі цих тисячоліть людина все ж таки вдосконалювалася, але не з точки зору її біологічних властивостей, а за своєю соціальною суттю, за рахунок розвитку її особистості.

Суспільство для людини є природним і необхідним середовищем існування, поза соціуму вона втрачає навіть загальновидові риси: здатність розмовляти не переростає у мову, розумові здібності – у інтелект, можливість працювати й використовувати знаряддя праці – у справжню "людську" працю. Відомий мистецький образ Мауглі є літературною фантазією англійського письменника Кіплінга. Реальність є іншою. Цікавим феноменом залишаються так звані феральні діти. Відомі два десятки випадків, коли звірі вигодовувала немовлят: дійсно, частіше це робили вовки, такі випадки траплялися у різних країнах, в тому числі і в Індії. Але діти, що були ізольовані від соціуму, не розвивалися у повноцінних людей, навіть в разі повернення їх до суспільного життя. Спочатку вони нагадували своїх вихователів – вили, рачкували, поводили себе, як вовчата, або мавпи, або собаки. Зусиллями вчених, вихователів знайди потроху забували життя у лігві, але вони не набували якості повноцінної людини! Навіть навчити підлітків мові у повному обсязі не вдавалося; більш того, вони жили порівняно недов­го і вмирали у ранньому віці. Що відбувалося з дітьми? У них своєчасно не закладався підмурок особистості, тобто не розвивалася соціальна складова. Як з'ясувалося, остання – життєво важлива, людина не може існувати поза суспільством; не набувши рис особистості, людина деградує навіть фізично.

Особистість – це соціальна складова людини, сукупність рис і властивостей, що не успадковуються генетично й формуються у суспільстві. В процесі розвитку особистості потенційні можливості й природні здібності людини використовуються для формування соціальних властивостей, або так би мовити другої складової людини. Це відбувається шляхом засвоєння культурних чинників і при умові, що особа вступає у соціальні зв'язки з іншими людьми, соціальними групами. Людина, таким чином, є суперечливою єдністю біологічного й соціального, матеріального й ідеального. Але, в той же час, індивід – цілісна система. Особистість не можна відділити від тіла, фізичної підсистеми. Особистість є соціокультурною підсистемою людини, що, з одного боку, поєднує її зі спільністю, іншими людьми, суспільством, з другого, – вона виконує "внутрішні" управлінські функції, керує поведінкою, активністю суб'єкта. Здатність до руху, енергетичні джерела забезпечують біологічні чинники, а ось напрямок діяльності, характер вчинків залежать від особистості. Вона транслює вимоги суспільства, соціальні цінності й норми, інтерпретує культурні чинники, продукує мотиви і цілі поведінки індивіда.

Соціологи розглядають особистість у контексті зв'язку людини з соціумом. Наприклад, теорія "дзеркального Я" трактує сутність особистості як віддзеркалення індивідуальних властивостей людини в суспільній думці, оточенні. Індивід звикає усвідомлювати себе таким, як його сприймають інші люди. Професор Мічиганського університету Чарлз Хортон Кулі (1864-1929) вважав, що особистість є результат багатьох інтеракцій (взаємодій) з оточенням. "Я" вбирає в себе, по-перше, уявлення про те, "як я виглядаю в очах іншої людини"; по-друге, уявлення про те, "як ця інша людина оцінює мій образ"; по-третє, самовідчуття гордості або приниження, що виникає внаслідок перших двох факторів. Значну популярність набула рольова концепція особистості. Вона виходить з того, що особистість – сума соціальних ролей, які людина опановує на протязі свого життя. Ця концепція вельми операціональна з точки зору соціологічної теорії, бо пов'язує особистість з соціальними структурами, інститутами, цінностями та нормами, що функціонують в їх межах; вона пояснює генезис особистості, механізм її формування в залежності від порядку опанування нових ролей. Але рольова концепція затьмарює індивідуальність, здатність особистості бути неповторним і унікальним феноменом.

При розгляді особистості виникають певні методологічні труднощі. Якщо людину можна вивчати візуально (наочно), досліджувати її анатомію й фізіологію, розтинати тощо, то особистість – "тонка" матерія: у мікроскоп її не побачиш і у формалін не покладеш. Зовнішні ознаки особистості – вторинні, похідні. Наприклад, про особистість "промовляють" і зовнішність, і одяг, і культура мови, і речі, що їх використовує людина. Але усе це – зовнішня форма, побічні ознаки. Безпосереднім предметом для соціолога є "внутрішні" соціокультурні ознаки людини, структура особистості й функції її елементів.

1. Суспільство та особистість. Інститути соціалізації людини у сучасному суспільстві. Соціальна структура особистості. Спрямованість особистості.

Соціологія особистості – одна із спеціальних соціологічних теорій, предметом котрої є людина як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин на рівні її взаємозв’язків із соціальними спільнотами.

Соціологія досліджує людину перш за все як елемент соціального життя, розкриває механізми становлення особистості під впливом соціальних чинників, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ.

Структура особистості. Особистість до певної міри повто­рює суспільство. Вона подібно до того, як крапля води віддзеркалює всесвіт, відбиває со­ціальне оточення, особливості історичної епохи. Це робить особистість складною соціокультурною системою. Щоправда, її сутність і структура по-різному трактується науковими напрямками: дискусії точаться навколо питання про співвідношення біологічного (генетичного) й соціального та розумового у побудові особистості. Відома модель З.Фрейда (1856–1939) має тяжін­ня до біологічного, підсвідомого, ірраціонального. Він виходив з того, що біологічне знаходиться у антагонізмі до соціального, і, таким чином, сама природа програмує конфлікт людини і суспільства. Особистість, за Фрейдом, нагадує айсберг, що, як відомо, на 9/10 свого обсягу є зануреним у воду. "Надводна" частина особистості – це свідомість і те, що вона породжує, контролює; "підводна" – підсвідомість, успадковані біологічні інстинкти, імпульси, які становлять незалежну від свідомості сферу буття людини. Структура особистості, за Фрейдом, має три рівні.

А. Ід (Воно) – природжені пристрасті, джерело енергії, що живить потяг до задоволення. Енергія накопичується і виникає внутрішня напруга; людина задовольняється, коли енергія "знаходить вихід", що створює потужні імпульси, мотиви поведінки особи.

Б. Его(Я) – регулятор, що затримує "вихід" енергії до появи придатного об'єкту розрядки напруги. Цей рівень формується на основі власного досвіду людини.

В. Супер-его (Над-Я) – суто соціальна компонента, що вимагає від людини правильної поведінки відповідно до норм; здатність суб'єкта критично оцінювати свої дії; сфера моралі й відповідних почуттів (провина, сумління, співчуття, гордість, шляхетність тощо).

Фрейд вважав, що людьми керують дві головні пристрасті, які утворюють головний зміст першого, базового рівня особистості – "інстинкт життя" (сексуальність, лібідо або Ерос) та "інстинкт смерті” (потяг до руйнування, Танатос). Це – природжені імпульси, які контролюються й придушуються суспільством. Особа мусить постійно стримувати свої потяги, що створює головну колізію людини й суспільного життя. Соціальність тепер полягає в тому, що біологічні імпульси затиснуті у лещата, а природна енергія знаходить собі альтернативні "виходи" – сублімується (перевтілюється) у різноманітні культурні форми активності (праця, творчість, мистецькі образи, світ ідей тощо). В разі, коли третій рівень особистості руйнується (або він сформований не в повному обсязі), людина може перетворитися на звіроподібну істоту, що, як вважав Фрейд, відбувається в дійсності з деякими психічно хворими, злочинцями, збочинцями, або подібний ефект супроводжує масові психопатії (війна, паніка, погроми).

Соціокультурну модель особистості доцільно будувати на засадах системного методу з урахуванням соціальної суті особистості й соціологічної традиції аналізу цього феномену. Тема особистості найбільш детально розроблялася школою символічного інтеракціонізму в працях американських соціологів Вільяма Джемса, Чарлза Хортона Кулі, Джемса Марка Болдуіна та Джона Д'юі. Але завершеного вигляду теорія символічного інтеракціонізму набула завдяки Дж. Г. Міду. Розглянемо архітектуру особистості з точки зору понять символічного інтеракціонізму й системного методу: визначимо функції, базисні елементи, рівні структурної організації особистості.

Особистості притаманні чотири функції: а) індикація; б) інтерналізація; В) самість; г) інтеракція. Людина, що набуває цих рис перетворюється на особистість. Розглянемо їх докладно. Мід визначав особистість як рефлексивний процес, що народжує індикації: людина помічає речі й фіксує відповідні значення або самостійно надає предмету певного значення. Здатність оперувати значеннями – фундаментальна ознака особистості. Ця функція, у свою чергу, відчиняє двері для сприйняття людиною культури й спілкування з іншими особами. Інтерналізація – процес засвоєння, опанування "зовнішніх" цінностей, норм, культурних чинників. Джерелом інтерналізації можуть бути інші люди, письмові документи, інформаційні системи, власні спостереження. Самість є це властивістю людини бути об'єктом для самої себе. Індивід може звертатися до себе з запитаннями, отримувати відповіді, тобто самість – здатність особистості вести внутрішній діалог. Вона дозволяє: а) усвідомлювати себе; б) мати концепції про себе; в) апелювати до себе; г) діяти по відношенню до самого себе. Нарешті, функцією особистості є інтеракція – налагодження зв'язків з іншими людьми, здатність особи бути суб'єктом соціального зв'язку. Ця функція інтегрує попередні, бо спілкування вимагає від особи орієнтуватися в системі значень, цінностей, норм і критично сприймати себе, корегувати свою поведінку.

Базисні елементи особистості, їх організація забезпечують наголошені вище функції. В структурі особистості можна виділити кілька чільних підсистем: а) мотиваційний комплекс; б) норми поведінки і контролюючі елементи; в) рольові, професійні знання і навички; г) соціально-психологічні риси (особливості характеру, темперамент, рівень чутливості й експресивності тощо). Провідна роль в у структурі належить мотиваційному комплексу, що "відповідає" за мотивацію дій, зумовлює вчинки людей. Комплекс має дві умовні лінії, що перехрещуються між собою: 1) потреби – інтереси – цілі; 2) цінності – ціннісні орієнтації (стереотипи) – ідеали. Базисним елементом комплексу є потреби людини. Деякі соціологи взагалі визначають осо­бистість як систему потреб.

Потреба – це об'єктивна залежність людини від зовнішнього світу й власної тілесної організації, це – тяжіння до певного предмету, основа, на якій виникають мотиви дій. Потреби можна поділяти на природні (біологічні) й соціальні, культурні. Досить популярною є теорія самоактуалізації потреб людини, яку у 40-і роки розробив американський соціолог А.Маслоу. Вона наголошує на певній послідовності актуалізації: спочатку людина гостро відчуває природні, біологічні потреби, тобто потреби в їжі, воді, теплі, даху над головою, сексуальні турботи й інші переважно фізіологічні потреби. Вони, перш за все, обумовлюють активність людини, визначають цілі вчинків особи. В разі задоволення цих потреб і потреби у безпеці існування (система так званих екзистенціальних потреб) актуалізуються, загострюються більш складні потреби, що мають соціальне походження: необхідність мати освіту, родину, подружжя, одяг і речі вжитку, які відповідають стандартам суспільства, бути працевлаштованим, користуватися різними інституціями тощо. Духовні, ідеальні потреби вінчають цю піраміду. Але схему Маслоу не треба сприймати буквально. Емпіричні дослідження на базі цієї методології свідчать, що, по-перше, вона підтверджується як статистична закономірність, і не є законом буття кожної окремої особи, по-друге, більш чітко й рельєфно схема простежується у кризовому соціумі.

Інтерес є усвідомленою потребою, реальним мотивом поведінки, що націлена на задоволення певної потреби. Інтерес орієнтує людину на той чи інший об'єкт, він породжує ціль діяльності. Ціль можна розглядати як умовний ідеальний ланцюг, що поєднує наступне з сьогоденням. Актуалізована мета примушує людину шукати відповідні засоби для її реалізації. Але мотиви й цілі людини детермінуються й корегуються комплексом факторів, а не тільки самими потребами; не аби який вплив мають цінності й норми, навіть риси характеру. Цінності виконують як мотивуючи, так і регулятивну функцію. Вони створюють шкали у свідомості людини, за якими розподіляються значення залежно від важливості й цінності для особи (суспільства) того чи іншого об'єкту. Людина інтерналізує, засвоює цінності або визначає їх власним шляхом. Набуті, стійко закріплені у свідомості цінності створюють сталі орієнтації особи, стереотипи свідомості. Свідомість стає стигматизованою, тобто оперує визначеними оцінками, стабільними уявленнями.

Ціннісні орієнтації та засвоєні особою норми можуть поділяти потреби, інтереси, цілі на "правильні" й "неправильні". Наприклад, голод є природною нуждою й вітальною потребою людини; вона формує інтерес до їжі й ціль задовольнити потребу в той чи інший спосіб. Але переважна більшість навіть дуже зголоднілих дорослих людей не вдасться до крадіжки у крамниці, не вихопить у дитини шкільну булочку. "Вето" на подібні дії накладають внутрішні ціннісні стереотипи й засвоєні норми поведінки. На запитання до самого себе: чи можна це вчинити? Внутрішнє "Я" відповість: "Ні, цього робити не можна". Мотивація людини формується не тільки на основі егоїстичних мотивів, але й з урахуванням суспільних чинників. В разі порушення цього співвідношення виникають різні соціальні відхилення. Таким чином, мотиваційний комплекс сприймає, віддзеркалює, перевтілює як внутрішні біологічні імпульси, так і зовнішні чинники, стимули.

Особистість має багатошарову організацію; існує декілька структурних рівнів, що відповідають залученню людини до певних соціальних груп. "Усі ми належимо до невеликих "ватаг" і маємо змогу спокійно залишатися в їх межах" – написав Дж. Г. Мід. Людина сприймає суспільство не абстрактно, а відповідно до того, з якими спільностями, інститутами вона пов'язана. Особистість можна собі уявити як нашарування різних соціокультурних пластів. Кожний шар – це система певних потреб, інтересів, цінностей, значень, навичок і т.ін.

Базисний рівень структури – загальні якості і здібності, що притаманні особистості та роблять людину потенційним членом суспільства. Якщо особа здатна оперувати значеннями, має пам'ять, засвоює цінності й норми, може свідомо діяти, то така людина наділена рисами особистості і здатна адаптуватися до умов конкретного суспільства. Кожна людина має загальногромадянські риси; ознаки особистості, що пов'язані з певним класом, станом, територіальною або іншою групою. Загальногромадянський рівень особистості здебільшого розвинутий у людей політичне активних, національне свідомих, що не байдужі до загалу, нації, батьківщини. Багато людей не мають вирізьбленого загальногромадянського рівня організації особистості; для них більш суттєвим є належність до "своїх" спільностей, статевих і вікових груп. Приналежність до маргінальних або люмпенізованих прошарків, молодіжних угруповань, кримінальних субкультур, специфічних районів розселення спричиняються до формування рис (а отже, внутрішніх структур) особистості, що характерні для осіб асоціальної поведінки.

Типове й індивідуальне в людині. Кожна особистість має дві сторони: типове, що поєднує людину з загалом, споріднює її з іншими особами; індивідуальне, неповторне, своєрідне. Дж. Г. Мід подав таку "формулу" особистості:

МЕ + I = SELF, де

МЕ – соціальне, I – індивідуальне, SELF – особистість.

МЕ - це спомин про усе, що об'єднує людину з суспільством; I – те, що людина зберігає при собі: внутрішні пристрасті, бажання, непередбачені дії, нарешті, свобода на відміну від контролю. Людина, яка позбавлена I, є деіндивідуалізованою, вона або становить гвинтик державної машини, або перетворюється на одномірну істоту, людину натовпу. Але й безкінечне розширення I не може бути прийнятним, бо це породжує анархію.

Соціальність не заперечує індивідуальності. Оригінальність, неповторність не можуть з'явитися поза соціуму. Освіта й моральне вдо­сконалення, професіоналізація й духовний розвиток роблять особистість багатогранною, підсилюють самість. Особистість знаходиться на перехресті багатьох кіл (соціальних груп). Входження у кожну спільність щось додає до рис особистості, робить її більш складною, породжує альтернативи. Зменшення соціальних контактів, неосвіченість, відчуженість від загальних інститутів звужують особистість, роблять її одномірною. Тоді людина живе за принципом "аби гроші й харчі", тобто вона деіндивідуалізована й жорстко детермінована матеріальними обставинами.

Індивідуалізація пов'язана з рівнем свободи людини. Свободу можна розглядати як можливість, право вибору, наявність суспільних альтернатив, що опановуються людьми. Демократичні й розвинуті суспільства дають людині більше потенційної свободи; тоталітарні й примітивні – різко скорочують діапазон альтернатив, а отже – свободу. Свободою, суспільними можливостями треба вміти користуватися; свобода несе у собі небезпеку; це – певний ризик порушити норми, закони, умовності суспільства, заподіяти шкоду іншим людям. Такі дії можуть тягти за собою покарання в різних формах. Вільною є та людина, яка хоче бути такою, яка докладає до цього зусилля.

Типове в особистості пов'язане з перебуванням людини в межах тої чи іншої спільності й засвоєнням певних спільних рис. Можна відо­кремити особистості українця й німця, бідного й багатого, фермера й військового, ліберала й консерватора, чоловіка й жінки, "білого" й "синього комірців", молодої й людини похилого віку тощо. Типологія особистості частково співпадає з соціальною й інституційною структурами суспільства. Але існують також інші підстави для відокремлення типів особистості: риси характеру, вдача людини, стиль життя, спрямованість особистості. Наприклад, "ділова людина" – це певна спрямованість особистості, риси характеру, стиль життя, зорієнтованість на роботу, бізнес за рахунок інших сфер діяльності.

Соціалізація. Відомий вислів проголошує: "людиною народжуються, а особистістю становляться". Соціалізація людини – процес формування, розвитку особистості, що відбувається в тій мірі, в якій особа стає членом суспільства, суб'єктом соціальних зв'язків. В процесі соціалізації людина адаптується до соціальних інститутів, цінностей і норм. Загальною функцією соціалізації є самовідновлення соціуму, включення в соціальну й інституційну структуру нових генерацій. Прорахунки, невдачі, відхилення у цьому процесі мають тяжкі наслідки: з'являються цілі прошарки злочинців, людей з асоціальною поведінкою, що загрожують суспільству, порушують соціальний порядок, стабільність.

Механізм соціалізації. Соціалізація може бути з'ясована на підставі рольової теорії. Її прибічники залюбки цитують відомі шекспірівські слова: "Всесвіт – це театр. В ньому жінки й чоловіки – усі актори". Сенс соціалізації, згідно з цією теорією, полягає у тому, що людина на протязі життя опановує певну кількість соціальних ролей. Відповідно до цього особа мусить розв'язувати певне коло завдань, людині треба відповідати сукупності експектацій, тобто очікуванням, що супроводять кожну роль. Експектації можуть бути трьох видів: а) експектації, що закладені у "сценарії" (норми, що регламентують поведінку людини відповідно до змісту ролі); б) експектації інших акторів (очікування людей, що знаходяться у зв'язку з суб'єктом); в) експектації "аудиторії". Функцію "аудиторії", зокрема, виконує так звана референтна група. Цей термін вперше використав американський психолог Г.Хайман в 1942 році. Референтна група – певне коло людей (іноді – уявлена, ідеалізована спільність), що є взірцем для суб'єкта (актора). Вона визначає чільні для даного середовища цінності й норми, стверджує чинники, які бажає наслідувати актор.

Людина, що претендує на певну професійну або сімейну роль мусить враховувати вимоги, що пов'язані з її виконанням. Іноді підготовка до опанування роллю триває довгий термін, бо суб'єкту належить отримати освіту, оволодіти практичними навичками, набути досвід, мати ті чи інші формальні ознаки, або навіть скласти іспити, прилюдно й у формальний спосіб засвідчити свою готовність виконувати роль. Механізм соціалізації включає три обов'язкові моменти: а) очікування (експектації); б) бажання особи відповідати очікуванням, грати відповідну роль за встановленими правилами; в) зміни у поведінці людини й розвиток особистості. В процесі соціалізації змінюється стан елементів особистості: інтерналізуються цінності й норми; з'являються нові інтереси, мотиви поведінки; накопичуються знання й практичні навички; навіть відбувається корекція характеру людини (придушуються риси, що заважають виконувати ту чи іншу роль, чи навпаки – "підсилюються" особливості, які потрібні для успішного виконання ролі.

В період найбільшої соціальної активності людина опановує велику кількість ролей одночасно. Це може викликати так званий рольовий конфлікт і бути джерелом внутрішньої напруги особистості. Він пов'язаний з необхідністю людині паралельно або поперемінно виконувати різноманітні ролі. Наприклад, на протязі одного дня чоловік здатний грати роль батька й сина, начальника й підлеглого, водія й пішохода тощо. Такий вимушений калейдоскоп порушує цілісність особистості, може призводити до нервового перенапруження й навіть хвороби. До речі, діти дошкільного віку є цілісними особистостями, вони "грають" самих себе й не роздвоюються, не ховають свого внутрішнього стану. Якщо соціалізацію розглядати як опанування соціальних ролей, то цей процес протягом життя нагадує синусоїду: у першій половині – крива йде вгору, що відображає набуток ролей, а у старості людина починає втрачати звичні позиції й ролі. Верхівка синусоїди – найбільш активна фаза життя людини; у певному віці соціальна активність людини досягає свого піку. Але з втратою офіційних, навіть сімейних ролей остаточна десоціалізація людини не відбувається, бо залишається сформована особистість. Проте й особистість не є вічним даром. Внаслідок тяжкої психічної хвороби, хронічного алкоголізму, наркоманії особистість може руйнуватися, а людина – перетворюватися на несоціалізовану істоту. Така доросла людина не може існувати самостійно й потребує опіки, патронажу немов дитина. Розпад особистості може бути наслідком люмпенізації й маргіналізації, коли людина, наприклад, втрачає професію, соціальне становище, скочується на "суспільне дно", стає жебраком тощо.

Існує теорія, що розглядає соціалізацію як відповідь людини на певний виклик обставин, інших суб'єктів. Труднощі, проблеми є кризою, яку людина мусить долати засобами вдосконалення, розвитку особистості. Наприклад, для молодої людини кризовими точками є вибір професії, шлюб, військова служба, вихід з "сімейного гнізда" тощо. Кризи можуть бути як заплановані, так і раптові, що застають особу зненацька (трагічна загибель близької людини або розрив шлюбу внаслідок зради партнера). Існує циклічна теорія соціалізації, згідно з якою життя – закономірний ланцюг криз. Людина мусить подолати певну кількість криз і відповідно кожного разу піднятися на нову схо­динку як особистість.

Детермінанти соціалізації. Існує певне коло факторів, що мають вплив на процес соціалізації. Їх особливості, характер, інтенсивність впливу суттєво позначаються на результатах соціалізації, а отже – відбиваються в особистості. До цього кола належать: а) генетичний фактор; б) стан фізичного довкілля; в) макросоціальні умови; г) мікросоціум; д) власне "Я" людини. Розглянемо ці чинники більш докладно.

Фізична й інтелектуальна спадковість, гени, що передаються від батьків, мають свій вплив на вибір життєвих шляхів людини, а отже – перебіг соціалізації. Наприклад, здібний юнак має більше шансів вдало скласти тести, витримати іспити й потрапити до престиж­ного учбового закладу, а це в свою чергу визначить його подальшу долю. Фізична сила, міцне здоров'я відкривають інші шляхи, наприклад, можуть бути підставами для кар'єри військового. Впертість як риса характеру або, навпаки, відсутність твердості й сили волі можуть, у цілком однаковій ситуації, розвести людей у різні боки, зробити їх долю різною. Генетичний фактор визначає стать особи, а соціалізація юнаків і дівчат відбувається зовсім неоднаково. Щоправда, були часи, коли в СРСР генетичний фактор ігнорувався, а генетика не визнавалася за науку (40–50-і роки). Домінувала марксистська теза про те, що усі люди народжуються рівними, маючи однакові здібності й якості, а вже оточення, суспільство формують особистість. З цього робився важливий висновок: докорінна зміна суспільних обставин призведе до формування нової людини. Цікаво, що найрадикальніші революції й комуністичні експерименти не змінили суттєво людину, принаймні вона не змінилася на краще; їй притаманні ті саме чесноти й вади, що і взагалі властиві людям. Генетичний фактор попри наукові розробки, теорії й експерименти не підвладний людям, він діє об'єктивно, хоча і не є самодостатнім чинником соціалізації.

Стан фізичного довкілля "зачіпає" особистість в тій мірі, в якій клімат, географічне середовище, екологічна ситуація впливають на характер зайнятості (професійний вибір), циклічність діяльності й стиль життя, здоров'я й фізичне самопочуття особи. Наприклад, наявність у надрах корисних копалин змушує певну частину населення регіону займатися гірськорудною справою, найматися на роботу до копалень, шахт; натомість в іншому районі, де, наприклад, родючі грунти, переважає сільськогосподарський характер зайнятості і відповідний тип особистості. Ці зов­нішні обставини не в останню чергу визначають напрямки соціалізації, характер освіти, професійні ролі.

Макросоціум – це усе суспільство, його тип, рівень соціально-економічного розвитку, комплекс інститутів, характер культури. Процеси соціалізації у високорозвинутому й примітивному суспільствах значно різняться, незалежно від інших умов і обставин. На розвитку особистості відбиваються усі значні макросоціальні процеси: економічні кризи, війни, революції, культурні й релігійні течії й колізії. Щоправда, загальні явища мають особливість опосередковуватися близькими (до людини) чинниками.

Мікросоціум має переважний вплив на особистість і соціалізацію людини. Його складають малі групи, членом яких є особа: сім'я, друзі, сусіди, колектив, де людина працює або вчиться. Мікросоціум саме й опосередковує макрозміни. Вплив батьків, ближнього оточення формує особистість дитини й підлітка; референтні групи впливають на особу і у дорослому віці. Дуже важливими є безпосередні соціальні контакти, що примушують людей пристосовуватися до оточення, виконують функцію розповсюдження інформації, допомагають суб'єктам інтерналізувати цінності й норми.

Нарешті, фактором соціалізації залишається внутрішнє "Я", що властиве особистості. Це, на відміну від інших, – суб'єктивна детер­мінанта. Людина наділена розумом, волею, здатністю самостійно ви­бирати життєві шляхи, вона може бути "ковалем своєї долі". Якби цей фактор "не працював", людина від народження була б жорстко запро­грамованою об'єктивними обставинами. Але добре відомі випадки, ко­ли брати або сестри, що виховувалися в однакових умовах, ставали різними особистостями, навіть з протилежними рисами. Це важко по­яснити детермінантам, що не залежать від свідомості і є об'єктивними за своєю суттю. Натомість різницю можна зрозуміти, якщо пригадати структуру особистості, те, що Мід називає "І" – здатність особи до внутрішнього діалогу, “самість” людини. Людина несе усю відповідаль­ність за наслідки своєї діяльності. Розвинута особистість, з яскраво окресленим "Я", менше залежить від зовнішніх обставин; вона здатна самостійно визначити цілі й напрямки своєї соціалізації, бути помітною індивідуальністю й не копіювати інших людей.

Виховання й інститути соціалізації. Соціалізація здебіль­шого – не хаотичний процес; впорядкування, контроль, управління со­ціалізацією досягається за допомогою виховання й освіти. Існують ін­ститути, що мають головною функцією (або однією з функцій) вихо­вання людини. Основними інститутами соціалізації є інститути сім'ї та освіти. Певну соціалізуючу роль відіграють народні традиції й фольклор, засоби масової інформації, інститут релігії, трудові колективи. Відповідно є соціальні ролі, що "спеціалізуються" на освіті й вихованні: вчитель, про­фесор, священик, вихователь дитячого садку, не кажучи вже про батька й матір. Вони відносяться до чинників зовнішнього впливу на особистість. Але не менш важливе значення має самовиховання, коли індивід стає по відношенню до себе "вчителем", "вихователем", поєднує функції суб’єкта й об’єкта соціалізації.

Є певні напрямки, відповідно до яких в суспільстві здійснюється процес виховання. Ці напрямки залежать від моделі особистості, що є прийнятною для суспільства або якоїсь його частини. Наприклад, у тоталітарному суспільстві перевага надається так званому ідейно-політичному або ідеологічному напрямку, бо він забезпечує формування відданих режиму особистостей, лояльних до влади й системи. В колишньому СРСР багато уваги приділялося атеїстичному й інтернаціональному вихованню, що відповідало політико-ідеологічній доктрині Москви.

В усьому світі віддається належне: а) трудовому вихованню; б) патріотизмові; в) моральному (релегійному) розвитку особистості. Праця – виток суспільного й особистого багатства, знаряддя досягнення певного статусу. Молода людина мусить мати не тільки відповідні знання й навички, але вона повинна психологічно бути готовою до праці, бути підприємливою, рухливою, не сидіти "склавши руки". Наполеглива праця мусить стати цінністю у свідомості людини – ось завдання трудового виховання. Ця цінність є важливою складовою свідомості й світогляду, довкола якої формуються інші засади й цінності.

Патріотизм у широкому сенсі – це те, що пов'язує людину з зага­лом, землею предків, нацією, державою, містом або селом, де наро­дилася або мешкає людина. Патріотизм – небайдужість до загальних справ, вміння (й готовність) особисті власні інтереси корегувати з суспільними, національними, колективними потребами і цілями; це – піклування про довкілля, природу, землю; це – здатність, в разі потреби, захистити Батьківщину; це – законослухняність, повага до держави та її атрибутів.

Здорова мораль, здатність людини до самоконтролю й самообмеженню в ім'я підтримки нормальних, прийнятих стосунків з іншими людьми, породжує міцну сім'ю й стабільне суспільство. Мораль не аб­страктна, а імовірніше конкретна. Це – етика праці, людських стосунків, це поважливе ставлення до батьків і предків; це певні стосунки чоловіка й жінки, батьків і дітей і т.ін. Витоки сучасної європейської моралі – у християнській традиції, хоча у секуляризованому суспільстві моральні норми вже мають світський характер.

Соціалізація, виховання, освіта – процеси, що дозволяють нагро­маджувати так званий соціальний капітал. Він накопичується на про­тязі багатьох років відповідно до набуття людиною знань, навичок, цінностей і норм. Цей капітал може приносити особі девіденти, але він не зменшується з роками й не тане. Соціальний капітал дозволяє людині, по-перше, користатися значною свободою, вибирати альтернативи, бо індивіди, що його накопичили, мають попит і високо цінуються; по-друге, розширити межі активного життя, тобто він "сприяє соціаль­ному довголіттю. Таким чином, роки, що віддані освіті, накопиченню професійних якостей, не є марно витраченими: вони дають вигоди протягом всього життя людини.

1. Соціальний статус і соціальна роль.

Механізми входження особистості у соціальне життя стають більш зрозумілими через з’ясування понять « соціальний статус»і«соціальна роль».

Соціальний статус – це позиція особистості у соціальній системі, яка зумовлена перш за все її приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти. Найчастіше соціальний статус визначають за професією чи посадою (шахтар, учитель, директор фірми, начальник цеху тощо). Однак соціальний статус такими позиціями не вичерпується, бо охоплює значно більш широке коло соціальної діяльності особи – кваліфікацію, освіту, характер праці, посаду, матеріальний стан, партійну приналежність, ділові зв’язки, релігійність, національність, вік, сімейний стан і т. ін. Усі ці позиції становлять, за визначенням Р. Мертона, так званий «статусний набір». Статуси поділяють на приписані, або одержані незалежно від самої людини (раса, стать, вік, національність), та досягнуті, або надбані власними зусиллями особи (професія, сімейний стан, науковий ступінь, політична прихильність, чемпіонський титул тощо).

Соціальна роль – це типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, або діяльність, що відбувається у межах соціального статусу. Так, навчання – соціальна роль студента, піклування про дітей – соціальна роль матері, керівництво певним підрозділом чи колективом – соціальна роль начальника, тренування – соціальна роль спортсмена. Головна складність полягає в тому, що одна людина виконує не одну, а декілька десятків соціальних ролей (як постійних, так і тимчасових) – громадянина, посадовця, батька, чоловіка, споживача, клієнта, пацієнта, водія, пішохода, спортсмена, вболівальника, дачника, колекціонера й ін. Усе це становить, за Мертоном, «рольовий набір». Кожна з ролей характеризується різним рівнем емоційності, масштабом виконання, ступенем формалізації, характером та скерованістю мотивів.

1. Діяльність і поведінка особистості. Типологія особистості.

Поведінка особистості - це зовнішній прояв діяль­ності, у якому виявляється конкретна позиція людини. Це вчинки, дії індивідів, які можна спо­стерігати зовні, їх певна послідовність, яка тим чи іншим чином зачіпає інтереси інших людей чи їх груп. Поведінка людини визначається соціальними нормами, правилами, які відбивають певні вимоги суспільства до особистостей. За відсутністю або недостатністю чіткої моральної регуляції поведінки індивідів у суспільстві, що Е. Дюркгеймом було названо аномією, існує певне безладдя, бо нема чітких правил, згідно з якими повинна належним чином діяти кожна особистість. Але й при існуванні цих правил все рівно існують всілякі відхилення поведінки від встановлених норм. Такі відхилення називаються девіацією. Частіше всього девіантну поведінку характеризують як негативну, як відхилення в один бік (аморальність, злочинність тощо), але девіація може бути як негативною, так і позитивною. Без певного відхилення від встановлених норм не може з'явитися ніщо принципово нове. Отже, творчість сама по собі передбачає позитивну девіантну поведінку, відступ від загальноприйнятого. І саме завдяки такій позитивній девіантній поведінці і здійснюється розвиток суспільства, його прогрес. Навпаки, пасивне, не творче відношення до існуючих порядків, норм, правил, що зветься конформізмом, веде до застою, гальмує розвиток сус­пільства.

З позитивною девіацією особливих проблем нема, їй слід давати зелену вулицю, до неї необхідно заохочувати членів суспільства. Щодо негативної девіації, то з нею необ­хідно боротися. Кожне суспільство, як вже було сказано вище, зацікавлене у збереженні своєї цілісності. Але саме негативна девіантна поведінка веде до порушення цієї цілісності. Щоб цього не було, в кожному суспільстві існує соціальний контроль за поведінкою індивідів. Якщо система цього соціального контролю порушена, а вона входить у функції соціальних інститутів, то у суспільстві процвітає безладдя й масове порушення правил і норм поведінки. Існують правові та моральні норми поведінки. За порушення перших передбачаються певні санкції згідно з правовими кодексами, і тут контроль може здійснюватися досить чітко. Що стосується моральних норм, то вони знахо­дяться у духовній сфері діяльності людства, і тут нема чітко розроблених і встановлених санкцій, згідно з якими можна б було здійснювати чіткий контроль. Але, не дивлячись на це, моральний суд над порушником моральних правил застосовується ширше та є жорстокішим відносно їх. Злочинець, засуджений за свою негативну девіантну поведінку, згідно з юридичним кодексом відбуде певний встановлений строк покарання і залишиться чистим, з погляду права, перед суспільством. Але моральний суд суспільства над ним буде продовжуватись і після його виходу на свободу.

Таким чином, кожен індивід, знаходячись у постійних зв'язках із суспільством у тому чи іншому соціальному оточенні, і маючи певні індивідуальні особливості, відповідно до них соціалізується. Отже, це соціальне оточення, сус­пільство, формує з індивіда особистість. Але ж кожна особистість у свою чергу є складовою частиною цього суспільства і впливає на соціалізацію інших індивідів, формуючи з них особистості, а значить вона також бере участь у формуванні самого суспільства. Тому тривіальне питання про те, хто кого формує, рівнозначне питанню, що раніше: курка чи яйце? Тут процеси взаємодіючі (одне без одного не існує). Але щодо характеру цієї взаємодії, ступеню взаємовпливу, то тут вже можна виділяти певні варіанти залежно від конкретної позиції кожної особистості.

Людина по-різному впливає на розвиток суспільства. Ступінь впливу людини на соціальні процеси у сус­пільстві називається соціальною активністю. Соціальну активність особистості ще можна визначити як якість її зв'язків із суспільством. Ми зараз розглядаємо соціальну активність особистості, але взагалі суб'єктом соціальної активності, крім особистості, можуть виступати колективи, соціальні групи, певні верстви суспільства і, нарешті, цілі суспільства.

Чим активнішою є особистість, тим більший вплив вона має на соціальні процеси у суспільстві. Пасивність, навпаки, зменшує ступінь цього впливу. Від соціальної активності особистості залежить, як правило, і її соціальна мобільність. І воно дійсно так: соціально активна людина більш мобільна. Причому соціальна активність може бути позитивною і негативною. Дії кожної людини можуть спрямовуватись на благо або на шкоду суспільству. Соціально активний злочинець приносить суспільству набагато більше шкоди ніж пасивний.

Соціальна активність досить різноманітна за своїм зміс­том, спрямованістю, рівнем усвідомлення. Виділяють три основних критерії соціальної активності.

1. На які інтереси, потреби та цінності спрямована активність. Цей критерій дозволяє виявити широту цінностей особистості, рівень її інтересів. Саме за цим критерієм, перш за все, активність можна поділити на позитивну і негативну. Найвищою цінністю є життя людини, причому життя заради блага для інших людей. Позитивно активна особистість живе заради суспільних інтересів, а не тільки для себе. Піклуючись про все суспільство взагалі, така особистість робить добро всім, а тому й собі. Це вища ступінь усвідомлення свого призначення як людини. На жаль у нашому суспільстві є багато соціально активних людей, які піклуються, перш за все, про себе, а є й такі, які під виглядом позитивної соціальної активності переслідують особисті або конкретної групи певні злочинні інтереси. Видатний російський історик С.М. Соловйов вважав, що суспільство може добре існувати лише за умови жертви, коли його члени усвідомлюють необхідність жертви приватного інтересу заради загального, суспільного. Найменша частина суспільства - сім'я заснована на жертві батьків заради своїх дітей. Чим більше у нашому суспільстві буде людей, готових свідомо жертвувати своїм власним заради суспільного, тим краще буде для суспільства і для кожної окремої особистості. Але цього в нас поки що нема, тому що приватні інтереси переважають над суспільними.

2. На якому рівні сприймаються особистістю інтереси, цінності та потреби. Сприйняття це відбувається на трьох рівнях: емоційному, рівні знань та рівні вольових спрямувань. На емоційному рівні цінності засвоюються поверхнево, часто без проникнення в їх суть, але в яскравій, емоційній формі. Прикладом прояву такої активності можуть бути люди, які, не розібравшись у сутності певних процесів, можуть збудити натовп, повести його за собою і, як часто буває, наробити достатньо лиха. З такою активністю можна зустрітися на деяких мітингах, під час або частіше після футбольних матчів, коли емоційно збуджені болільники ламають і перевертають усе на своєму шляху, спровоковані на ці дії якоюсь емоційно активною особистістю. Але емо­ційний рівень не означає тільки негативність, ця актив­ність може бути досить корисною для суспільства в цілому або для окремих його груп. Прояв героїзму, замішаний часто на емоціях особистості, призводить до позитивних наслідків. Так, емоційний вчинок О. Матросова під час Ве­ликої вітчизняної війни привів до вдалої атаки і зберіг життя багатьом його однополчанам.

На рівні знань відбувається глибоке і конкретне засвоєння цінностей та потреб, цей рівень передбачає ро­зуміння особистістю самої сутності процесу чи знання основних його причин. Тому активність на цьому рівні зовнішньо може бути менш помітною, але ефективнішою і впливовішою. Якщо емоційно активна особистість може повести за собою натовп на будь-які справи, то особистість, яка є активною на рівні знань, може вказати, куди саме і як треба цей натовп вести, або взагалі нікуди його вести не треба. Така людина без зайвих емоцій може написати маленьку листівку, в якій чітко пояснить причини тих чи інших явищ у суспільстві, дати їм істотний аналіз і вказати, що і як треба робити, щоб поліпшити своє становище. Від такої активності, як правило, виграють усі.

На рівні вольових спрямувань формуються певні со­ціальні установки, готовність до дій. На цьому рівні від особистості, як правило, потрібні рішучість, вміння взяти на себе відповідальність і керування певними діями людей тощо. Часто активні особистості на цьому рівні бувають досить стриманими у своїх емоціях, будучи необізнаними щодо аналізу причин і послідовності певного процесу, але, маючи поруч досить обізнаних радників, беруть на себе керівництво, контроль і відповідальність за конкретні дії як свої, так і керованих ними людей. Такими часто бувають політичні ватажки або розсудливі адміністратори на під­приємствах, установах тощо.

Усі перераховані критерії соціальної активності можуть бути притаманними одній і тій особистості, але це, як правило, буває досить рідко. Частіше кожній окремій осо­бистості притаманний один із вказаних рівнів. У будь-якому випадку ефективність соціальної активності буває лише за наявності єдності всіх трьох рівнів: поєднання знань, почуттів та волі.

3. Характер реалізації цінностей, інтересів, потреб. Тут розкриваються особливості їх реалізації. Показниками рівня реалізації виступають характер, масштаби, результати та форми діяльності. Тут важливо, як реалізуються певні інтереси, потреби: формально чи творчо, якщо творчо, то який рівень цієї творчості, суперечливо чи логічно по­слідовно, однопланово чи багатопланово тощо. Від виконання цих умов залежить результат певної діяльності, на який і спря­мована соціальна активність особистості або їх груп.

Для успішної діяльності і досягнення бажаного ре­зультату потрібне злагоджене поєднання всіх трьох критеріїв активності. Якщо це правило не виконується, то активність стає неповною, неефективною, неврівноваженою, що не тільки не поліпшує стан суспільства, а часто призводить до згубних наслідків. Там, де в соціальній активності пе­реважають емоції, часто й виникають конфліктні ситуації, які у такому випадку розв'язуються зовсім неналежним чином. Багато національних конфліктів носять саме такий характер.

На завершення декілька слів про історичну роль видатних особистостей, бо їх можна вважати соціально найактивнішими з погляду значення їхнього впливу на розвиток суспільства. Серед них виділяють два типи осо­бистостей: ті, що беруть участь у подіях, і такі, що самі творять події. Перші відомі тим, що вони здійснили, знаходячись незалежно від своєї волі чи бажання у тому чи іншому місці у потрібний момент. Причому, вони не обирають цей момент і не знаходять самі ті місця, у яких потрібно бути. Обставини самі їх знаходять, але вони, опинившись у певних обставинах, приймають правильні рішення, використовуючи можливості, що відкрилися. Часто такі люди навіть не підозрюють історичне значення своїх вчинків.

Другий тип особистостей - це дійсно великі особистості з унікальними властивостями: розумом, талантом, проник­ливістю, наполегливістю, завзятістю тощо. Вони самі від­чувають свою неординарність, і інші також її визнають. Головне, що відрізняє ці особистості, це те, що вони не тільки використовують можливості, які виникають, але й самі створюють їх. З числа таких особистостей висуваються так звані харизматичні лідери.

Зрозуміло, що історію роблять не тільки видатні осо­бистості. Вони виконують, як правило, керівну, органі­зуючу роль. А здійснюють їх задумки та наміри інші люди, серед яких є як соціально активні, так і пасивні. Пасивні люди, намагаючись стояти осторонь будь-яких соціальних подій, все ж таки певним чином бувають насильно втяг­неними в ці події, бо жити у суспільстві і бути вільним від суспільства ще не вдавалось нікому. Активні ж члени суспільства намагаються в міру своїх можливостей тим чи іншим способом впливати на хід подій. Саме ця мережа соціально активних людей і творить історію, вносячи свою частку такого впливу.

Дата добавления: 2013-12-14