Типологія особистостей у соціології

Існують різні класифікації і підходи:

Ø Історичний (за формаціями і цивілізаціями –напр. особистість раба)

Ø За аналогіями і моделями поведінки (напр. „прораб”).

Ø За соціально-культурними групами(„кришнаит”). Сюди ж відносят «маргінальну особистість»

Ø За ступенями зрілості (інфантильний, дзеркальна, ідеаліст, діяч та ін.)

Ø За рівнем відношеннь: особистість-суспільство, особистість-група й особистість - особистість виділяють: трансгрессор, консерватор, творець, інноватор; конформіст, нон­кон­фор­міст, коллективист; егоцентрист, справедливість, альтруїст (теорія справедливості).

Трансгрессор – отріцає існуючий порядок та цінності,”увесь світ до основання ми розрушим....”

Консерватор- бажає зберегти існуючий порядок та цінності

Творець або інноватор, - створює нові засоби і цілі, нові цінності. Він теж девіантний, але його відхилення позитивні і конструктивні для товариства. Він прокладає нові стежини й алеї, навіть, якщо ломиться крізь кущі (П.Монсон).

Конформіст - єдиний тип не девіантного поводження. Припускає повне прийняття (хоча б зовнішнє) норм, цілей і способів дії, прийнятих у мікро і макросередовищі. Вони «ходять у парку тільки по алеях і освітлених вулицях», не задумуючись про тих, хто ховається в кущах, через страх бути не прийнятими або покараними (П.Монсон). «Я буду таким, яким вам потрібно», - це особистість позбавлена індивідуальності.

Нон–конформіст,або Людина, що бунтує, описана Г.Мар­ку­­зе й інш. Це людина, що на усе говорить «ні», він ніколи не поступається і не згодний ні на які компроміси. «Нехай цей світ прогнеться під нас» (хитА.Макаревича). Він руйнівник, революціонер, нічого не пропону­ючий замість. Усі його ідеи залежать від суспільства, чиї цінності він відхиляє, це теж самі ж цінності - тільки зі знаком «мінус». Способи його дій руйнівні і деструктивні для суспільства. Якщо згадати П.Менсона, то нонконформіст - це людина, що витоптує клумби і разбиває ліхтарі.

1. Девіантна поведінка. Соціальний контроль.

Девіантна (лат. deviatio – відхилення) поведінка – це вчинки людини, що не відповідають офіційно прийнятим або фактично існуючим в конкретному суспільстві нормам; під девіацією також розуміється суспільне явище, масова форма людської діяльності, пов'язана з порушенням норми. Друге є предметом спеціальної галузі – соціології девіантної поведінки. Соціологічний рівень дослідження проблеми в свою чергу є методологічною базою для прикладних дисциплін, які вивчають конкретні види девіації – кримінології, суїцидології, патосексології, наркології. Девіація передбачає наявність трьох речей: 1) соціально діюча людина; 2) норма, що врегульовує той чи інший вид діяльності; 3} соціальні групи, інститути, організації, які реагують на поведінку актора, виконують функції соціального контролю.

З точки зору норми і тих чинників, що її підтримують, кожне від­хилення є негативне явище й провина суб'єкта. Формальний підхід має своє виправдання, він завжди буде зберігатися у царині права, бо інакше норми права втратять свій сенс. На цих засадах, до речі, буду­валося римське право: "хай руйнується світ, але торжествує закон" – казали стародавні римляни. Але соціологи мають дещо відмінний погляд на проблему. Існує думка, що девіація до певних меж навіть ко­рисна, бо робить суспільство гнучким і здатним до змін. Дійсно, в разі неухильного й буквального виконання усіх норм – правових, моральних, релігійних, традицій – суспільство неодмінно припинить еволюцію: історія Європи, наприклад, не знала б доби Відродження, Реформації, політичних революцій, сучасної науки й мистецтва. Норма повинна бу­ти функціональною, "працювати" не тільки на стабільність, але й від­повідати поступу. Якщо вона стає дисфункціональною, виникає ефект "позитивних відхилень". Застарілі норми треба або скасувати,, або пе­реглянути. Це робить учорашніх девіантів не тільки нормальними, але й часто-густо шановними людьми. Така доля спіткала багатьох вчених, літераторів, митців, не кажучи вже про релігійних і політичних диси­дентів. Проте, релятивізм має свої межі – існує певне коло заборон, вимог, традицій, на якому утвердилася європейська цивілізація, і воно є стабільним на протязі тривалого часу. Це біблійні заповіді, які. ви­магають не вбивати, не красти, не зраджувати, не хулити Бога, пова­жати батьків тощо. Таким чином, душогуб, шахрай, блюзнір, перелюб­ник були й залишаються девіантами, що здійснюють соціально-негативні й небезпечні дії.

Людина порушує норму або свідомо, або внаслідок незнання за­конів, традицій. Останнє може статися, наприклад, з добропорядною людиною, якщо вона потрапляє у незвичні соціальні умови. Девіантні вчинки можуть бути двох типів: 1) екстравертні, що орієнтовані на зовнішню сферу й безпосередньо зачіпають інтереси інших людей, соціальних груп, організацій; 2) інтровертні – спрямовані на самого суб'єкта девіантної дії (наприклад, наркоманія, суїцид). Головними видами девіації є: 1) злочинність в усіх її формах та проявах; 2) аморальна поведінка; 3) алкоголізм, наркоманія; 4) сексуальні від­хилення; 5) проституція; 6) самогубство (суїцид).

Дитинство, особливо підлітковий вік, мають свої специфічні фор­ми девіації. Батьки, вихователя, шкільні педагоги часто стикаються з такими відхиленнями, як: 1) антидисциплінарна поведінка (труднощі пристосування до вимог формальної організації, режи­му навчання, розкладу дня); 2) підвищена агресивність, конфлікт­ність: 3) важконавчанність (проблеми з засвоєнням нового ма­теріалу, абстрактним мисленням); 4) втечі з дому; 5) токсикоманія.

Девіація як суспільне явище у більшості випадків є прихованим (латентним) процесом. Офіційні дані або відсутні, або значно розхо­дяться з реальністю. Наприклад, в середині 90-х років в Україні офіційно було зареєстровано близько 100 тисяч наркоманів, але за підрахунками фахійців реальна кількість осіб, що зловживають наркогенними речовинами, сягає півмільйона чоловік. Вивчення латентних процесів є прямим завданням для соціологів. Головний метод, що призводить до суттєвих результатів, – довірче анонімне масове опиту­вання. В цьому можна пересвідчитися на досвіді кафедри соціології Університету внутрішніх справ, що здійснила в 1995 р. подібне опиту­вання з природу розповсюдження наркотиків у молодіжному середо­вищі. Було опитано 1001 особа у віці від 14 до 24 років, що начаються у школах, технікумах, ПТУ, коледжах, університетах, вузах м.Харкова, за випадковою вибіркою. Як з'ясувалося, поширення наркотиків і експерименти з наркогенними речовинами набули масового характеру: близько 65% опитаних стверджували, що бачили людину у стані нар­котичного сп'яніння; 59% – мають знайомих, які зловживають нарко­генними речовинами; 45% – "зізналися", що були в компаніях, де вживалися наркотики; 39% – своїми очима бачили наркотик конопля­ної групи "план"; нарешті, від 22 до 35% молодих людей (в залежності від виду наркотику) вживали заборонені речовини хоча б один раз у житті. Опитування розкрило ще декілька таємниць: структуру наркогенних речовин, що перебувають у незаконному обігу, ставлення молодих людей до цього явища, сприйняття наркотиків в залежності від статі, матеріального становища респондентів тощо.

Наркоманія - типове інтровертне відхилення, що спричиняє руй­націю людського організму. Пересічно життя наркомана від початку зловживання становить десять років. Наркотики не тільки завдають фізичної шкоди, але й роблять людину наркозалежною, заручницею свого лиха, спотворюють особистість. У фахівців-наркологів є таке визначення для наркомана: "змінена (перетворена) особистість". Лю­дина, що призвичаїлася до наркотиків, поступово втрачає волю, мо­ральні принципи; її світогляд, цінності звужуються до одної речі – "отруйного зілля". На прикладі наркоманії добре проглядається фун­даментальна властивість девіації – тісний зв'язок поміж типами й ви­дами: інтровертність змінюється екстравертною поведінкою, амораль­ність веде до злочину, наркоманія тягне за собою увесь букет відхи­лень. 'Так, в 1994 р. наркоманами було скоєно 30 тис. злочинів. Наркотична залежність ставить індивіда в становище, коли його або утри­мують родичі (а сам він розпродає вщент хатнє майно),або наркоман вдається до злочинної діяльності. Серед наркоманів найвищий рівень суїциду, бо майже кожен другий хворий на наркоманію закінчує життя самогубством.

Чому люди вдаються до девіантних вчинків, незважаючи навіть на осуд інших, неприємності, небезпеку, покарання? Чи існує загальна причи­на, яка визначає здатність людей до девіації? Дійсно, вбивця-маніяк і його злочин дуже несхожий на злочинність у "білому комірці" в сфері банківських операцій або на корупцію у вищих державних колах. На індивідуально-психологічному рівні важко знайти спільні риси й витоки, що обумовлюють і перше і друге. Проте з соціологічного боку відмінності – не такі принципові: і те й інше дезорганізує соціум, порушує інтереси й права оточення породжує дисфункцію в соціокультурних системах.

Пошуком причин девіації займаються вчені різного профілю – соціологи, медики, психологи, юристи – вже тривалий час. Вдалося окреслити певне коло факторів, що пов'язані кореляційним зв'язком з соціальними відхиленнями, фактори можна об'єднати у три групи: 1) біологічні причини; 2) психологічні чинники; 3) суто соціальні фактори. Зупинимося на характеристиці цих факторів і наукових гіпоте­зах з цього приводу.

Класичними працями, що намагалися пояснити кримінальну зло­чинність біологічними факторами, були дослідження італійського ліка­ря Чезаре Ломброзо (1836-1909) та американського психолога й лікаря Віліяма Шелдона (нар. у 1898 р.). Вони ставили кримінальну діяльність, передусім тяжкі насильницькі злочини проти особистості, у залежність від антропологічних рис людини. Ломброзо доводив існу­вання кримінального типу людини від народження. Її ознаки ніби то помітні при зовнішньому огляді та при спостереженні за поведінкою особи: занадто розвинутою нижня щелепа, рідка борода, понижені больові рефлекси, моральна тупість (кров, смерть, страждання інших у них не викликають реакції відрази або навіть подобаються, викликають задоволення), прагнення прикрасити власне тіло татуюваннями. Цим людям, гадав італійський дослідник, передалися риси первісної люди­ни, яка була схильна до агресії та насильства.

Шелдон поділяв лю­дей залежно від будови тіла на три типи (ендоморф, мезоморф, ектоморф) і вважав, що люди за статурою мезоморфа (ознаки: сила, статність, неспокій, активність) більш здатні до злочину. Свою теорію він підкріплював емпіричними даними, обстежуючи юнаків, що відбували термін покарання у спеціальній колонії. Пізніше виникло ге­нетичне пояснення – гіпотеза, згідно якої агресивність і потяг до са­дизму зумовлені наявністю у чоловіків зайвої хромосоми. Щоправда, наведені фактори стосуються досить вузького кола соціальних відхи­лень – злочинних посягань проти особи, фізичного насилля.

Психологічне пояснення девіантної поведінки пов'язане, перш за усе, з теорією З.Фрейда. Він, як відомо, доводив, що людиною управля­ють два успадковані чинника: 1) сексуальна енергія, лібідо, Ерос; 2) деструктивний потяг до смерті, Танатос. Вони по різному забезпечують фізіологічне виживання особи. Людина му­сить не тільки продовжувати свій рід генетичне, але й мати наснагу захищати себе й власне потомство. Останнє "зобов'язує" індивіда бути агресив­ною істотою, агресивність запрограмована в людині. У суспільному житті природна агресивність приймає специфічні форми: бійка, злочин і різні види деструктивної, садистської поведінки, нарешті, війна. Відо­мий сучасний соціолог Еріх Фромм (Німеччина) розширив межі теорії Фрейда. Він поділяє агресивну поведінку на два типи: а) доброякісна агресія; б) недоброякісна агресія. Перший тип – загальне правило біо­логічних організмів, що пов'язане з інстинктом самозахисту; це обо­ротна агресія, що "гаситься", коли зникає джерело небезпеки. Але тваринам, навіть приматам, не властивий садизм; вони це катують свою жертву заради отримання насолоди, не вбивають з ідеологічних міркувань, не схильні до самогубства, не причиняють собі навмисної шкоди; тобто не чинять так, як це може робити людина. Фромм робить висновок: людині притаманна й недоброякісна агресія, що складає людську форму деструктивності. Її відзначає, по-перше, невгасиме прагнення до панування над іншими живими істотами, садизм як різновид цієї пристрасті; по-друге, некрофілія – потяг до смерті, усього неживого, розкладеного, механічного. Поступ цивілізації не зменшує, а навпаки збільшує ступінь деструктивності, перетво­рює її на принципи людського буття. Таким чином, психологічний напря­мок пояснює різні форми девіантної поведінки фундаментальними якостями людини, яка є недоскона­лим творінням еволюції і потребує певної доробки, розвитку, вдоско­налення або жорсткого контролю.

Е.Дюркгейм ставив собі за меті покінчити з нату­ралістичними або психологічними поясненнями соціальних явищ. Яскравим прикладом дюркгеймівського соціологізму був аналіз причин суїциду в класичній праці "Самогубство". Причинами суїциду він вва­жав зміни у нормальній щільності соціальних зв'язків, що оточують суїцидента. Враховуючи цей фактор, французький соціолог поділяє самогубства на чотири види - егоїстичне, альтруїстичне, анемічне, фа­талістичне. Перший – обумовлений зниженням щільності соціальних зв'язків, самотністю через різні життєві обставини: розрив шлюбу, втрата робочого місця, загибель близьких людей, старість і непотрібність іншим. Другий тип – це самогубства, які обумовлені за­надто інтенсивним впливом соціуму, фактів загальної свідомості на окрему людину (наприклад, смерть камікадзе, самогубство релігійних фанатів). Анемічний тип заслуговує на велику увагу, бо ціннісно-нормативне безладдя, що супроводжує скрутні часи, кризи, війни, є поштовхом не тільки для суїциду, але воно створює грунт для ба­гатьох видів девіантної поведінки. Нарешті, фаталістичне самогубство є типом, що пов'язаний з надзвичайним підвищенням щільності соціальних зв'язків, коли людина не може усамітнитися й знаходиться під жорстким контролем (наприклад, самогубства у казармі, в'язниці).

Ідея Дюркгейма – пояснювати девіацію соціальними чинниками – була підхоплена багатьма соціологами. Досить продуктивним є культу­рологічне пояснення. Воно виходить з реального факту – поділ суспільства на центр і периферію, окремі соціальні групи, де чинні різні субкультури. Девіація виникає внаслідок інтерналізації особистіс­тю цінностей і норм, які суперечать панівній культурі. Злочинність по­ширюється приблизно так, як передається заразна хвороба. Особливо небезпечним є становище молоді, яка не має чітких морально-ціннісних орієнтирів, а, отже, може легко сприймати злочинну субкультуру, відповідний жаргон, манеру поведінки, "закони" злочинного світу. Ця теорія доповнюється емпіричними дослідженнями, що дово­дять існування особливо небезпечних районів помешкання, де швидко поширюються злочинність, алкоголізм, наркоманія. Так, в окремих районах американських міст, де скупчене кольорове населення, загальнокримінальна злочинність у десятеро вища, ніж в благополучних "білих" районах. Злочинна субкультура у нетрищах витісняє офіційні цінності і норми, і є потужним "вихователем" молоді.

Марксисти пояснюють девіантну поведінку фактом соціальної нерівності, поділом на бідних і багатих, наявністю приватної власності. Дійсно, нерівний розподіл багатств, стратифікація суспільства, особли­во присутність люмпенізованого населення ніколи не сприяли загальному порядку й дисципліни. Але різні соціальні відхилення, збочення існують на усіх щаблях суспільної драбини; скасування інституту при­ватної власності, як свідчать комуністичні експерименти, не впливає радикально на рівень девіації.

Російський дослідник Я.І.Гілинський вважає, що загальною при­чиною девіантної поведінки є "соціальна невлаштованість". Під цим терміном він розуміє невідповідність об'єктивних якостей індивідів соціальним позиціям, ролям, які їм належать. Позиція може бути нижчою від потенційних здібностей і об’єктивних претензій індивіда (поет-вахтер, філософ-двірник тощо) або "вищою" (наприклад, лайдак у директорському кріслі) реальних можливостей. Якщо ін­дивід усвідомлює факт "невлаштованості", виникає напруга, потяг виправити становище у тому числі і забороненими методами. Особлива небезпека й потенційна причина девіації полягає в тому, що існує коло людей, які знаходяться "поза соціальної структури". Гілинський ілю­струє свої тези статистикою, яка засвідчує, що значне підвищення кримінальної активності пов'язане з маргіналами, несоціалізованими групами населення.

Таким чином, немає недостатку в гіпотезах, теоріях, факторах, що пояснюють девіацію. Їх не можна недооцінювати, бо в конкретних ситуаціях вони допомагають профілактиці злочинності, алкоголізму, наркоманії і доводять свою наукову спроможність. Але винайдені чин­ники не треба переоцінювати, бо вони не мають універсального харак­теру, не пояснюють феномен девіації в цілому, мають різні заперечення, виключення, тобто не становлять неухильного правила. Людина – занадто складна біологічна й соціокультурна система, що допоки не піддається всебічному аналізу, спрощенню, моделюванню без втрати суттєвих властивостей.

Соціальний контроль (фр. соntrolе – перевірка) є механізмом реагування з боку оточення, суспільства, індивіда на девіантні вчинки, і паралельно – системою профілактики соціальних відхилень. Соціальний контроль здійснюється в межах різних інститутів, є невід'ємною їх частиною, бо інституалізація потребує не тільки формального унормування діяль­ності, але й дотримання відправних вимог і правил. Він виконує функції захисту соціальних структур і саморегуляції соціокультурних систем. Механізм соціального контролю, побудований на принципах зворотного зв'язку, створює гнучку систему реагування на можливі відхилення та реально скоєні девіантні вчинки. Оперативним засобом контролю є соціальні санкції (лат.саnсtіо – сувора настанова). Це – різноманітні форми тиску на людину, засоби покарання, стимули, що примушують особу коритися нормам і діяти з урахуванням їх вимог. Санкції мо­жуть бути негативні (різні види покарання) й позитивні (стимули, що спонукають людину діяти позитивно). Соціологи розрізняють декілька типів соціального контролю: 1) зовнішній; 2) внутрішній; 3) побічний контроль (здійснюється за рахунок ідентифікації особи з "позитивною" референтною групою); 4) "відволікаючий" – орієнтація населення на цілі й засоби, що протилежні злочинним, аморальним чинникам.

Зовнішній контроль в свою чергу може бути офіційним і нео­фіційним (громадським). Офіційний контроль здійснюють спеціалізо­вана державні інституції й організації – поліція, прокуратура, судова система, різні інспекції й комітети (дорожні, зв'язку, фінансові, проти­пожежні, екологічні тощо). Офіційний контроль є інституалізованою діяльністю, яка передбачає існування певного кола соціальних ролей з визначеним обсягом повноважень (полісмен, суддя, прокурор, подат­ковий інспектор...). Санкції також мусять бути формалізованими; Їх риси – універсальність і деіндивідуалізованість (вони розробляються не стосовно конкретної ситуації і людини, а відповідно до типової прови­ни, мають абстрактний адресат), формальний контроль має місце в усіх без винятку організаціях, навіть якщо вони мають недержавний статус (фірми, банки, спортивні клуби тощо). Але його конкретні форми не повинні виходити за межі діючого в країні законодавства, конституції, загальних прав і свобод, якими користуються громадяни. Популярними заходами, що використовуються в організаціях, є догана або подяка, усунення з посади або висування на більш високу посаду, зменшення або збільшення грошової винагороди, нарешті, звільнення, розрив трудового договору. Ці санкції, структурні підрозділи, що здійснюють контрольні. функції, по-перше, мусять бути визначені в статуті або інших внутрішніх документах; по-друге, з ними повинні бу­ти ознайомлені співпрацівники, персонал організації.

Неформальний контроль єреакцією громадської думки, безпо­середнього соціального оточення на поведінку людини. Санкції, що притаманні формальному контролю, індивідуалізовані: вони доби­раються з огляду на особу й характер ситуації Неформальні санкції, – за визначенням американського соціального психолога Т.Шибутані, – становлять засоби, за допомогою яких люди, що знайомі один з од­ним, висловлюють повагу тим, чия поведінка відповідає їх експектаціям, та виявляють незадоволення тим, хто з ними не рахується". Функцію неформальних санкцій можуть перебирати на се­бе: 1) слова, зауваження, роз'яснення; 2) міміка, усмішка або іроніч­ний погляд, різні рухи; 3) фізичні дії (мати, що пестить дитину або дає їй ляпасу); 4) плітка про людину, що є засобом перевизначенням особистості порушника; 5) особлива поведінка по відношенню до штрафника – хо­лодне ставлення, підкреслена офіційність або перебільшена увага; 6) остракізм, обструкція – розрив контактів, фактичне вигнання з колективу. Сфера неформального контролю порівняно з офіційним – вельми широка, бо ніхто і ніде не може уникнути оцінки своєї поведінки з боку інших людей.

Внутрішній контроль здійснюється в межах того, що Дж.Г.Мід визначав як „самість” особистості. Людина постійно веде внутрішній діа­лог, вона опитує сама себе: "чи правильно я роблю?", "чи відповідаю я вимогам оточення?". Ефективність контролю визначається інтерналізацією соціальних цінностей і норм, загальною спрямованістю особистості. Його відомі вороги – алкоголь, наркотики, що здатні руй­нувати механізм самооцінки й стримування. Людина в стані сп'яніння не відчуває зовнішніх експектацій, що полегшує девіантну поведінку. Особа, яка прийшла до тями, часто буває засмучена своєю попередньою поведінкою, бо до неї повертається самоконтроль і відчуття провини. Внутрішні санкції є доволі специфічними: людина мусить са­ма себе винагороджувати і карати: це може відбуватися у формі самовизна­чення, коли людина подумки називає себе "правильною", "шляхетною" або, навпаки – "недостойною", "поганою" тощо. Релігій­на особа може призначити собі молитву, піст, прощу. Вищою мірою самопокарання є замах на власне життя.

Останні роки позначені тим, що в цивілізованих країнах поволі відмовляються від жорстких негативних санкцій, які пов'язані з тілесними покараннями, ув'язненням, приниженням людської гідності. Наприклад, в сучасній Японії тільки 3,5% від загальної кількості за­суджених відбувають термін ув'язнення. Інші – повинні сплатити штра­фи, вибачитися тощо [2 с.77]. Багато країн відмовилися від смертної кари. В розвинутих країнах акцент переноситься на профілактику зло­чинності, алкоголізму, наркоманії. Стратегія полягає у тому, щоб витіснити небезпечні форми діяльності (соціальна патологія) суспіль­ною активністю, яка є позитивною або нейтральною. З цією метою створені різноманітні фундації, центри, соціальні служби, громадські організації. Наприклад, широко знані у світі американські організації “Анонімні алкоголіки", "Анонімні наркомани". Реабілітація девіантів полягає у тому, щоб допомогти їм опанувати своє місце у нормальному житті: знайти собі роботу, житло, нових друзів, нових фах, повер­нутися до активного соціального життя.

Дата добавления: 2013-12-14