Основні етапи розвитку соціології

За свідченням А. Смолла, щоб якнайшвидше зрозуміти предметність та зміст будь-якої соціальної науки, необхідно вивчити її історію. Соціологія — порівняно молода наука. Її інституціоналізація відбувалася з середини XIX ст., хоч дехто з дослідників вважає, що перші соціологічні концепції з’явилися ще у спробах античних мислителів пояснити су­спільне життя. Але це були лише теоретичні передумови, що протягом століть накопичувалися у різних галузях знань і готували дисциплінарне оформлення соціології. Щоб оха­рактеризувати історичний розвиток соціології, важливо ві­дійти від уявлення про цей процес як про хаотичне нагрома­дження персоналій, шкіл, парадигм тощо. Цей розвиток має свою логіку і структурованість, які показують, що ті пара-дигмальні зміни, що відбувалися у соціології, збігаються із загальними тенденціями зміни суспільних умов (контексту) існування соціології.

Західні дослідники пропонують кілька варіантів періоди­зації історії соціології, які в принципових моментах збіга­ються. Перший етап: становлення соціології як самостійної науки на основі методології позитивізму (типові теорії тако­го типу знаходимо у О. Конта, Г. Спенсера). Другий етап: формування національних соціологічних шкіл, початок іс­нування «великих соціологічних теорій», що претендують на універсальність пояснення будь-яких проявів соціальнос­ті і закладають основи власне соціологічної методології. Ці теорії досить часто називають «класичними». Це, зокрема, теорії М. Вебера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля та ін. Третій етап: вихід соціології за національні межі, її інтернаціоналізація. Проте цей період супроводжу­вався і поширенням теоретико-методологічного розмежу­вання, зумовленого суперечністю між прибічниками теорій еволюційного розвитку (структурний функціоналізм) і пос­лідовниками К. Маркса, які намагалися пояснити усі соці­альні процеси, грунтуючись на виділенні об’єктивно існую­чих соціальних суперечностей. У цей період важливим чин­ником розвитку соціології стало протистояння методологіч­них орієнтацій макро- і мікросоціології, що довели існування істотно різних картин соціальної реальності. Четвертий етап почався у 80-х роках і тісно пов’язаний з «постмодер­нізмом» як тлом, на якому розвивалася сучасна культура. Цей етап позначений заявами про чергову методологічну кризу в соціології, що веде до усвідомлення необхідності но­вого бачення світу, корегування уявлень про предмет, метод, суб’єкта пізнання тощо.

Виникнення соціології. В середині XIX ст. соціологія інституційно виділилася з соціальної філософії як самос­тійна наука з власним баченням суспільства і власними ме­тодами його пізнання. Але не тільки розвиток соціальної філософії підготував становлення нової науки. Вона мала як теоретико-пізнавальне, так і соціальне підгрунтя. Роз­виток буржуазного суспільства в XIX ст. потребував пояс­нення нових суспільних феноменів, що виникають перш за все у сфері соціальних відносин. Важливо було розкрити сутність нових механізмів функціонування та розвитку, що базувалися на соціальній взаємодії, і дедалі очевиднішу залежність стабільності суспільства від стану соціальних відносин.

Перший період розвитку соціологічної науки характери­зувався пануванням позитивістської методології. Чіткіше во­на була сформульована у працях О. Конта. За його визначен­ням, пізнання суспільства стає дійсно науковим лише тією мі­рою, в якій воно опановує «позитивний метод», тобто мето­дологію виявлення на основі спостереження та експерименту «незмінних природних явищ». Науку про суспільство, яка бу­дується на основі позитивного методу, завершує соціологія — універсальна наука, «наука всіх суспільних наук».

Соціологічне вчення О. Конта має дві складові — вчення про соціальну динаміку (опис закономірностей та механізмів суспільного розвитку) та вчення про соціальну статику (опис законів існування суспільства).

Позитивістська парадигма в соціології грунтувалася на ба­зових постулатах, які були визначені уже у теорії О. Конта, але в її межах існувало кілька напрямів (шкіл), що істотно різ­нилися в розумінні витоків суспільного життя (соціал-дарвінізм, географічний детермінізм, расово-антропологічна шко­ла, механіцизм тощо).

Намагання пізнати, осмислити суспільство, реалізувати своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії. На цій хвилі й постала у 30-х роках XIX ст. соціологія як наука про функціонування, розвиток та становлення суспільства, його структурних елементів. Огюст Конт (1798-1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Він уперше застосував поняття соціології, яку вивів зі штучної класифікації наук (від математики до соціології), термін «позитивний» (вживав у п’ятьох значеннях). Уже самим терміном «позитивний» («позитивізм») О. Конт протиставив свою філософію і соціологію старим («негативним») уявленням, оскільки, на його думку, поняття «позитивне знання» (пізнання) є науковим.

Обґрунтовуючи нову науку, О. Конт прагнув точно визначити її місце в людському пізнанні, основні закони. Створення всеохоплюючої системи наук було необхідно основоположнику соціології для викладення «позитивної філософії», а згодом напряму соціології - позитивізму (позитивний (лат.) - заснований на досліді, фактах, реальний). Головне для позитивізму - відмова від абстрактних тлумачень суспільства, створення позитивної (ґрунтованої на досвіді людини) соціальної теорії, такої ж доказової та загальнозначущої, як і природничі теорії [5].

Саме його бачення нової галузі знань слугувало зразком для соціології кінця XIX ст., заклало основи для однієї з головних її традицій. Конт краще за інших розумів значення розробки фундаментальних принципів соціальної організації, принципів науковості, обґрунтування необхідних рис нової дисципліни, які заклали фундамент теоретичної конструкції, що утвердилася у світі науки як соціологія.

Вагомим доробком Конта стала так звана лінійна система класифікації форм наукового знання. Засновник соціології розмістив науки згідно історії їх виникнення й розвитку відповідно до зв’язку залежності одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика - астрономія - фізика - хімія - фізіологія (біологія) - соціальна фізика (соціологія). Ця залежність зумовила пізню появу соціальної фізики – соціології як абстрактної науки, що не має прикладного характеру. Вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт - суспільство, людину як найбільш складні явища.

Цінним є не лише введення нового терміну, а й розробка досить повної системи соціологічного знання, в якій науковець окреслив предмет, структуру, визначив пізнавальні засоби і можливості, приділив увагу методологічним проблемам, запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порівняння та історичний аналіз [2]. Конт поділив соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем.

Основоположник обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки для здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт писав: «Соціологія має сприяти покращенню добробуту людства завдяки застосуванню наукових методів» [4, с.25].

Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну, а суспільства упродовж еволюції теж проходять три основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Він розглядає суспільство як органічне ціле, всі елементи якого взаємопов'язані і можуть бути зрозумілими тільки в єдності. Ця концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У соціальній статиці головним було питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існували за всіх історичних умов. Тут соціолог на передній план виніс поняття «система», яке дотепер є одним із центральних у соціології й органічно пов'язаним з ідеєю еволюції [3, с.64].

Наукова система О.Конта стала основою для його послідовників і спричинила виникнення значної кількості соціологічних напрямів, побудованих на засадах натуралізму: органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи та ін.

Засоновником органіцизму був англійський учений Герберт Спенсер (1820 - 1903), послідовник Конта, який став одним з яскравих представників натуралістичної орієнтації в соціології. Він стверджував, що «неможливе раціональне розуміння істин соціології без раціонального розуміння істин біології» [1]. Опираючись на цю ідею, Г. Спенсер розвив два найважливіших методологічних принципи своєї соціологічної системи: еволюціонізм і органіцизм.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал. Свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства - космічні, хімічні, біологічні, соціальні.

Варто відзначити, що Г. Спенсер категорично виступав проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які, на його думку, неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Щодо аналізу суспільства та соціальних явищ, то спенсерівська соціологічна система спиралася на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер надавав високої оцінки ідеям О. Конта щодо зв’язку соціології (соціальної фізики) з біологією та її залежністю від останньої. Проте біологічний і соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства нема чітко окресленої форми, воно виступає несталою цілісністю, а здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, при чому кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього [2].

Разом з тим соціологія Спенсера глибоко індивідуалістична. «Суспільство, - писав він, - існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства» [3, с.66].

Соціолог сформулював закон «рівної свободи»: всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава - вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Головне завдання держави - здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

У теоретичному відношенні заслугою Спенсера є те, що він заклав основи структурно-функціонального напрямку у соціології, сприяв виникненню функціоналізму. У головній своїй праці «Основи соціології» (1896 р.) він дійшов висновку, що перемагає те суспільство, в якому більша кількість людей пристосовується до промислової праці, але при цьому владні структури поважають особисті потреби та інтереси [4, с.26].

У другій половині XIX ст. відбувається урізноманітнення методологічних орієнтацій соціологічного пізнання, з’явля­ються соціологічні теорії, які тривалий час визначали основні тенденції розвитку соціології (вчення Е. Дюркгейма, М. Вебе­ра, К. Маркса). Саме ці теорії вважаються «класичними» у су­часній соціологічній науці.

Е. Дюркгейм (1858—1917), французький соціолог і філо­соф вказував, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні предмета він ішов шляхом пошуку особ­ливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти», що характеризуються незалежним від особи існуванням (об’єк­тивність) та можливістю примусового впливу на її активність. Базовим положенням «соціологічного методу» Е. Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна по­яснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специ­фічність та автономність соціальної реальності.

Спираючись на ці базові положення «соціологічного ме­тоду», Е. Дюркгейм створив свою теорію суспільства, яка по­яснює як механізми його єдності, так і еволюцію через аналіз значення суспільної солідарності. Він виділяє два різновиди солідарності — «механічну» та «органічну». Якщо перша ха­рактерна для примітивних суспільств і передбачає відсутність функціональної диференціації членів суспільства, то виник­нення другої стає можливим за суспільного поділу праці, який закріплює взаємозалежність індивідів, потребу і необ­хідність у співпраці.

Іншою «класичною» соціологічною теорією є вчення М. Вебера (1864—1920), німецького філософа, соціолога, істо­рика. В другій половині XX ст. не раз активізувався інтерес до теоретичної спадщини М. Вебера (так званий «веберівський ренесанс»). Проблеми, поставлені ним, залишаються в центрі методологічних пошуків і сучасних учених-соціологів. М. Ве­бера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії.

Правознавець за освітою, М. Вебер розпочав свої теоретич­ні дослідження у сфері економічної історії, що дало підстави для загальних висновків щодо природи та чинників суспільного розвитку. Він намагався розкрити зв’язок між економіч­ним розвитком та іншими сферами суспільства (політикою, правом, релігією тощо), що ініціювало створення соціологіч­ної теорії суспільства. Основним методом соціологічного ба­чення, за М. Вебером, стає метод дедукції на основі поняття «ідеальний тип»: категорії соціологічного пізнання (наприк­лад, власність, клас, держава) є лише абстракціями («ідеаль­ними типами»), зіставлення з якими реально існуючих явищ сучасності чи минулого є основою їх наукового аналізу. Цей підхід було реалізовано в дослідженні ролі протестантської «господарської етики» в генезі західноєвропейського капіта­лізму («Протестантська етика та дух капіталізму»).

Значення теоретичної спадщини М. Вебера для подальшо­го розвитку соціологічної науки визначається не лише її парадигмальним характером (йдеться про веберівську традицію світової соціології), а й важливими доробками в дослідженні спеціальних проблем. Зокрема, його називають фундатором таких спеціальних соціологічних теорій, як соціологія міста, соціологія управління, соціологія політики, соціологія релігії. В розвитку соціології права (і як спеціальної соціологічної теорії, і як спеціальної теоретичної дисципліни в системі юридичних наук) також наявний вплив вчення М. Вебера, з яким пов’язується одна з кількох парадигм, існуючих у су­часній соціолого-правовій науці.

Слід відзначити, що конкурентом поглядів О. Конта, Г. Спенсера і представників натуралістичного напрямку в соціології XIX ст. була соціальна теорія К. Маркса, заснована також на позитивізмі. Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, «органічної цілісності суспільства» та його «діалектичного розвитку».

Щодо Марксової ідеї «базису-надбудови» слід відмітити наступне: ті функції, які згідно з Контом та його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія - наука про економічну структуру суспільства. Такий підхід Маркса не видався дивним, оскільки в основу соціальних відносин він ставив матеріальне виробництво. Сукупність матеріальних виробничих відносин, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на якому ґрунтується юридична, політична, ідеологічна надбудова [3, с.74].

Стосовно марксистської ідеї «органічної цілісності суспільства» слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживав стосовно суспільства такі вирази, як «соціальний організм», «органічна цілісність», «тоталітарність» тощо. «Теперішнє суспільство, - писав він, - не твердий кристал, а організм, здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень» [2]. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. К. Маркс зазначав, що предметом його аналізу є не суспільство, а певна специфічна соціальна організація - суспільно-економічна формація - історичний тип соціальних відносин, підґрунтям яких є матеріальне виробництво. Теоретик марксизму заявляв, що кожному періоду розвитку суспільства притаманні особливий розвиток продуктивних сил та виробничих відносин. Серед суспільно-економічних формацій він виділив первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну, що йде на зміну капіталістичній і яка є вінцем суспільного прогресу. Згідно його вчення невідповідність продуктивних сил виробничим відносинам завжди веде до соціальних потрясінь - до революції, підґрунтям і предтечею якої є загострення класової боротьби [1]. Отже, концепція Маркса протистоїть теорії еволюціонізму Спенсера. Варто відзначити, що К. Маркса прийнято вважати «батьком» конфліктології як сучасного напрямку соціології.

Аналіз «класичних» соціологічних теорій буде неповним, якщо не сказати про роль марксизму в становленні та розвит­ку соціології. Сучасні історики соціологічної науки визнають К. Маркса одним з фундаторів сучасної соціології, незважаю­чи на те, що він сам уникав навіть використання терміна «со­ціологія» і досить скептично ставився до сучасних йому соці­ологів. У марксизмі слід розмежовувати елементи ідеологіч­ного змісту та суспільну теорію. У галузі методології суспіль­ного пізнання марксистська парадигма грунтується на кіль­кох базових положеннях. По-перше, це теорія соціального конфлікту, яка мала виділити механізми суспільного розвит­ку через виділення соціальних антагонізмів (класова боротьба тощо), що мають вирішуватися шляхом революційних су­спільних змін. «Конфліктна парадигма» залишається важли­вою і в сучасній соціології. По-друге, це теорія «історичного матеріалізму», який пояснює існуючі суспільні феномени че­рез їх обумовленість у кінцевому підсумку економічним бази­сом суспільства. Вчення про суспільно-економічну формацію та взаємодію базису та надбудови мали пояснити не лише ті форми, в яких існують суспільні явища, а й спрямованість їх­нього розвитку.

Наприкінці XIX ст. в Росії склалися умови для появи росій­ської соціологічної школи, в межах якої розвивалася і україн­ська соціологія. Виникнувши як запозичення західної соціо­логічної традиції, ця школа досить швидко стала помітним явищем у соціокультурному житті країни, діставши і міжна­родне визнання.

У 60—80-х роках на позиції позитивістської версії соціоло­гічної науки переходять представники різних гуманітарних наук: історики, юристи, економісти. Внаслідок цього відбуло­ся оновлення методологічних основ цих наук. Наприклад, со­ціологічна школа у правознавстві, яка виникла в ці роки, ста­ла явищем світового значення. Але в цілому методологічна неоднозначність, аморфність, що були характерною ознакою соціологічної науки цього часу, досить часто призводили до того, що соціологією називалося все що завгодно.

Серед різних соціологічних шкіл, що були заявлені в нау­ці, можна говорити про домінування позитивізму, а в його межах — кількох шкіл.

Органічна школа розглядала суспільство за аналогією з природним організмом.

Географічний детермінізм виходив з того, що соціаль­ний і культурний розвиток визначався головним чином фак­торами зовнішнього середовища.

Суб’єктивна соціологія (етико-психологічна школа) бу­ла найпомітнішим проявом соціології в суспільному житті, бо саме на цих теоретичних засадах будувалася вся світогляд­на концепція народників. Своєрідність цієї теоретичної плат­форми полягала в тому, що послідовно велася боротьба про­ти крайностей позитивізму, в першу чергу соціал-дарвінізму та органіцизму. Основним теоретичним постулатом було розмежування двох типів наук — про природу та про су­спільство. Відповідно до цього виділялися два методи — об’єк­тивний і суб’єктивний. Важливе значення для визначення суті цього підходу мав висновок про те, що саме особистість (а не клас, як стверджували основні опоненти — марксисти) є ос­новним, первинним елементом соціальних структур, а вив­чення мотивів її дій, усього внутрішнього світу — основне зав­дання соціологічної науки.

У контексті загальних тенденцій розвитку соціологічної науки ці та деякі інші положення мали значний концептуаль­ний потенціал і могли відкрити нову фазу в розвитку теоре­тичної соціології.

Події 1917 р. прискорили процес інституалізації соціоло­гії: було запроваджено наукові ступені з соціології, виникли нові кафедри в різних університетах. Істотно розширилася те­матика соціологічних досліджень. Почали створювати спеці­алізовані наукові установи. У 1919 р. було створено Соціоло­гічний інститут, де плідно працювали представники різних методологічних і політичних орієнтацій — марксисти, нео­позитивісти, неокантіанці; проводилися комплексні соціаль­ні дослідження, закладались основи низки спеціальних соціо­логічних дисциплін.

У 1920 р. в Петрограді було відкрито соціологічне відділен­ня факультету суспільних наук на чолі з П. Сорокіним, яке могло стати науковим центром світового значення. У цей же час було створено Соціологічний інститут у Києві, але про його діяльність практично нічого не відомо.

Однак досить скоро на розвиток соціологічної науки поча­ли впливати соціально-політичні та ідеологічні процеси. "Перемога пролетаріату" ставала неминучою, в тому числі у сфері соціології. В центрі теоретичних дискусій була пробле­ма співвідношення соціологічної школи та марксизму. Зокре­ма стверджувалося, "що марксистської соціології не може бу­ти, вона може бути тільки буржуазною". За таких умов ставав неможливим вільний розвиток науки, вона політизувалась. Негативно позначалося й те, що було втрачено кадри — на початку 20-х років кращі вчені були змушені покинути країну.

Тільки з початком демократичних процесів кінця 50-х ро­ків стало можливим відродження соціології. Але послідов­ність політичних змін накладала певний відбиток і на розви­ток соціологічної науки. Її предмет трактували звужено. Стверджувалося, що вона займається лише конкретними соціологічними дослідженнями. На озброєння було взято кон­цепцію 30-х років, згідно з якою історичний матеріалізм ото­тожнювався з соціологією, а конкретні соціологічні дослі­дження, як не сумісні з філософською методологією, взагалі виводилися за межі соціологічного знання.

На жаль, ідеологічні догми доби тоталітаризму призвели до того, що конкретні соціологічні дослідження давали до­сить однобічну характеристику соціальних процесів, виділя­ючи лише позитивні риси. Тобто соціологічна наука була спрямована на створення ідеологічного камуфляжу, виправ­лення тих чи інших кроків політичного керівництва. Але по­ряд з цим склалися наукові колективи, що проводили об’єк­тивні дослідження, орієнтуючись на діагностику дійсного, а не бажаного стану суспільства, пошук шляхів для розв’язання соціальних проблем. Найпомітнішим явищем такого роду були дослідження соціально-економічного розвитку села, праці та управління у промисловості, освіти, сім’ї та шлюбу, бюджетів часу та ін.

Новий етап характеризувався також початком процесу створення соціологічних наукових установ не тільки в Москві, а й на периферії. Так, саме у цей час було створено перші на­укові установи соціологічного напряму в Україні: лабораторії, відділи в НДІ. Проте цей процес організаційної інституціоналізації був неповним. Він не торкнувся освіти (жодний нав­чальний заклад не готував професійних соціологів). Негатив­ним було й те, що вітчизняна соціологія розвивалася в умовах ізоляції, штучно створеного методологічного монізму — всі інші теоретичні орієнтації, крім марксизму, було заборонено.

В результаті політичних змін кінця 80—початку 90-х років були створені принципово нові умови для розвитку соціоло­гічної науки в Україні, а саме:

а) виникло соціальне замовлення на об’єктивну соціоло­гічну інформацію. Органи влади почали орієнтуватися на по­шук реальних проблем суспільного розвитку, що неможливо

без соціального діагнозу, нагромадження та аналізу соціаль­ної інформації;

б) в ідейно-теоретичних процесах утворилися умови для методологічного плюралізму, існування різних підходів, орієнтацій у соціальних дослідженнях;

в) суспільні науки стали «відкритими» для взаємного об­міну зі світовою наукою.

Створення цих умов привело до принципово нової ситуа­ції у самій соціологічній науці. В ній розпочався процес все­бічної інституціоналізації як галузі загальнолюдського гума­нітарного знання. Такий процес характерний для всіх ра­йонів колишнього СРСР. В Україні він супроводжується по­вільним, але досить очевидним набуттям українською соціо­логічною школою рис національної школи. Це виявляється не стільки у проблематиці досліджень скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень, української культури в цілому.

Уповільнений розвиток вітчизняної соціології відбувався на тлі бурхливого розвитку західної соціології. Уже в повоєн­ний період у результаті інтенсивної спеціалізації та професі­оналізації соціологія посіла одне з чільних місць у системі суспільних наук. Її вивчали в більшості розвинутих країн сві­ту, вона включала кілька десятків спеціалізованих галузей.

Поряд з нагромадженням соціальної інформації та її ана­лізом соціологічна наука виконувала важливі соціально-уп­равлінські функції — прогнозування, соціальної інженерії то­що. В середині століття визначилися основні теоретико-методологічні орієнтації. Розглянемо основні з них.

Найвпливовішим протягом кількох десятиліть був струк­турний функціоналізм (Парсонс, Мертон), який робить ак­цент на принципі цілісності та інтеграції соціальної системи. В основі пояснення всіх соціальних явищ і процесів лежить принцип функціоналізму, тобто залежності від тих функцій, що виконуються при деяких явищах у межах системи. В ме­жах структурного функціоналізму було створено досить про­дуктивну в теоретичних і прикладних дослідженнях систему категорій, яка використовується в усіх галузях соціологічної науки (соціальна система, функція, роль, структура тощо).

Інтеракціонізм (Дж. Хоманс, Е. Гофман) акцентував увагу на процесах взаємодії індивідів та груп, під час яких створю­ються стійкі соціальні структури та інститути. Виходячи з та­кого розуміння вивчаються міжособові відносини.

Феноменологічна соціологія розглядає суспільство як результат духовної взаємодії людей. Існує кілька концепцій феноменологічної соціології: соціологія знання Лукмана, ет-нометодологія Гарфінкеля, структурна соціологія Тіріак’яна та ін. Феноменологи намагаються вивчати суспільне життя у його суто людських проявах — через уявлення, мотиви, цін­ності практично діючих людей. У зв’язку з цим центр уваги переноситься у сферу психології, лінгвістики, етнології, а са­ма феноменологічна школа дедалі більше інтегрується в тра­диційні галузеві соціологічні теорії.

Досить значне місце в західній соціології посідає неопози­тивізм. Його основні постулати стосуються природи науково­го пізнання, визначаючи, що істинність наукових даних можна оцінити лише на основі емпіричної перевірки. Важливе зна­чення має теза про те, що всі суспільні явища можуть бути (і навіть мають бути) описані та виражені в кількісній формі, а сама наука має звільнитися від ідеології, різних форм ціннісно­го підходу. В останні роки неопозитивізм дещо зміцнив свої позиції у межах прикладних досліджень, попит на які зростає.

Неофрейдизм продовжує традиції психоаналізу З. Фрей­да і має значний вплив на сучасну соціологію та психологію. Центр уваги переноситься з внутрішніх психічних процесів на міжособову взаємодію: психічні норми трактуються як форма адаптації особи до суспільного середовища, а всілякі порушення соціальної ідентифікації визначаються як соці­альна патологія.

Перелік концепцій не буде повним, якщо не згадати про вплив марксизму на створення неомарксистських теорій. Для західної соціології характерна постійна конфронтація з тим «варіантом марксизму», що набув характеру офіційної док­трини в соціалістичному таборі. Поряд з цим деякі важливі положення марксизму через неомарксизм увійшли до мето­дологічного базису західної соціології. Це було особливо очевидно при вивченні соціальної структури, соціального конфлікту, економічного розвитку та ряду інших питань.

Наявність конкуруючих соціологічних парадигм стимулює пошуки сучасних соціологів у напрямі створення інтегратив­них теоретичних підходів, які б знімали односторонність тео­рій. Такі інтегративні теорії почали з’являтися у 80-х роках. Се­ред значущих слід відзначити такі: а) теорія структурації Е. Гідденса (основна теза: кожне дослідження у соціальних науках має справу з поєднанням дії та структури); б) теорія «соціаль­ної дії та соціальних систем» Ю. Хабермаса (основні положен­ня: слід диференціювати «життєвий світ» і соціальні системи, оскільки останні можуть поглинути власне соціальну дію); в) теорія «багатовимірності соціології» Дж. Александера (основна проблема: виникнення порядку з хаосу соціальних дій); г) теорія «радикальної соціології» Д. Коллінза (основний предмет досліджень — «ритуальні ланцюги», тобто виникнен­ня певної системи індивідуальних інтеракційних досвідів).

Існують і інші варіанти «інтегративної соціології», які ра­зом з сучасними варіаціями класичних теорій утворюють надзвичайно багатий спектр сучасної соціології. Підсумовую­чи тенденції розвитку соціологічної теорії, російський соціо­лог В. О. Ядов зазначав, що найпродуктивнішим шляхом по­долання методологічної кризи є, по-перше, «методологічний відступ» — використання сукупності різних теоретичних під­ходів до аналізу соціальної реальності (поліпарадигмальність), перехід від позитивістськи орієнтованих кількісних ме­тодів до методів якісного дослідження; по-друге, «теоретич­ний наступ» — створення нових глобальних теорій (мета тео­рій), що здатні поєднати нове бачення соціуму (його тоталь­ність, глобалізм) з визнанням вирішальної ролі активності со­ціального суб’єкта у процесі суспільних змін.

Сучасне становище західної соціології не можна вичерпно охарактеризувати лише на основі теоретико-пізнавальної функції. Важливим виміром її стану стає виконання приклад­них функцій. Соціологічні методи проникають практично в усі галузі людської діяльності. Сучасне західне суспільство неможливо уявити без їх широкого використання. Характер­ною рисою стає поширення міждисциплінарних праць, коли соціологічні методи інтегровані в інші прикладні науки (дис­ципліни) — соціоінженерію, маркетинг тощо.

Таким чином, у розвитку сучасної західної соціології виді­ляють два процеси: з одного боку, спроби виходу з кризи у сфері теоретичної соціології шляхом відмови від традицій­них теоретичних орієнтацій, створення нової, постмодерністської методології, з другого — широкий розвиток прикладної соціології, яка дедалі більше орієнтується на вузькі проблеми та стає менш залежною від «великих теорій».

Дата добавления: 2013-12-14