Розвиток соціальних знань у Стародавньому світі. Погляди на суспільство Демокріта, Платона, Арістотеля

Знання про суспільство ведуть свій відлік з давніх-давен. Спроби мати уявлення про суспільство проявлялися вже в первісних культурах у формі міфологічних та релігійних вірувань. Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні пам'ятки досить розвинутих філософських концепцій, де світорозуміння не обмежувалося лише прикладним середовищем, а поширювалося й на соціальну сферу діяльності людей. Для прикладу можна назвати і староіндійські Веди, етико-політичні вчення Конфуція, теорії держави та політики Платона, протосоціологічні та етичні погляди Арістотеля, Епікура, Лукреція Кара та ін.

Найдавнішою формою відображення та пояснення світу, природи і людини була міфологія - (від грецької mitnos - старовинна легенда, оповідь, logos - слово, вчення). Існує близько 500 способів визначення міфу: і як релігійне уявлення, і як примітивний світогляд людини, фантастичне відображення світу. Найвідоміші серед них - Веда, Іліада, Одіссея, так звані епоси - перші форми соціального знання. Це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, ідеали, норми, прагнення. З плином часу, з розвитком філософії, математичних знань, міфологія та епос замінюється точним описом минулих подій – історичною хронікою або історією. Надалі: із розвитком науки, примітивного виробництва, переходом до рабовласницького суспільства, розвитком класової структури суспільства, товарно-грошових відносин, торгівлі, армії, потребою в різноманітній і повній інформації, – все це впливає на формування та розвиток знань про суспільство.

Саме тоді перші емпіричні обслідування проводилися у Вавилоні, Єгипті, Китаї на основі вивчення системи переписів податків, населення. Вже відчувалася залежність перших обслідувань від математичного знання, спостерігалася трансформація задоволення практичних потреб на внутрішні пізнавальні потреби. Так виникало наукове самопізнання.

Практичні (прикладні) і пізнавальні потреби зумовили появу описання і фіксації подій минулого, сучасного їх осмислення, оцінки та аналізу. Виникають і розвиваються принципи систематизації і описування історичних подій, розвиток історіографії; зароджується нова форма описування дійсності - історія. Перша так звана школа логографів у формі відображення суспільства відійшла від міфологізму. Набували розвитку та актуальності достовірність історичного матеріалу та використання документальних джерел, що привело до виникнення історії як науки.

Одним із перших істориків був грецький мислитель Полібій (200– 120 р. до н. е.), автор праці "Всесвітня історія", який розглядав історичні процеси у взаємозв'язку, застосовував систематичність описування, письмове фіксування та хронологічне відтворення подій. Вже тоді і філософи робили спроби пояснити суть суспільства. Античні філософи, історики, мислителі усвідомлювали поділ буття людини на природне та суспільне.

Першими філософами, мислителями, фундаторами знань про суспільство були Демокріт, Платон, Арістотель та інші. Так, Демокріт людську потребу визнавав вчителькою життя, завдяки якій люди перейшли від первісного способу до сучасного, навчилися ткати (як це роблять павуки), будувати житло - як ластівки, співати - як птахи.

Платон був першим професійним представником філософії ідеалістичного напряму. Він розробив вчення про душі, з яких виділяв 3 групи суспільства (залежно від характеру душ):

- філософи і правителі - малочисленной привілейований клас, яким притаманні розум, істина, розсудливість;

- другий клас - воїни, котрим притаманні мужність та ефективність;

- люди прагнучої душі - торгівці, будівельники, ремісники, сенс діяльності яких - забезпечувати життєві потреби держави, суспільства.

На думку філософа, кожний стан суспільства мав займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших. Платон вперше поділив суспільство на управлінців та виробників, абсолютизуючи державу як вищий сенс буття суспільства. Людина для держави, а не держава для людини - ось кредо політичної філософії Платона. Основні його роботи: "Політика", "Держава", "Закони".

Платон є основоположником логіки, психології, політики та ряду інших галузей знань; залишив велику спадщину з галузей знань про суспільство, державу, владу.

Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель. Це була всебічно освічена людина, неординарна особистість. (Одним з його учнів був відомий полководець Олександр Македонський). Саме з його філософської спадщини бере початок диференціація знань і поступове відгалуження конкретних наук із філософії. Численні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом конституюються в історичні, економічні, політичні та інші просуспільні дисципліни.

Згідно з філософією Арістотеля, сенс життя людини - це досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості та характеристики роблять людину кращою, а досягається це через розумну діяльність, де люди розкриваються (тобто людина - це те, що вона робить і як, а не яка вона).

Арістотель був великим гуманістом, він вперше порушує і досліджує проблему способу життя, виділяючи при цьому такі (три):

- брутальний, грубий, розбещений, де щастя - це пусті розваги і втіхи;

- державний спосіб життя, куди він відносив правителів, державних службовців різних рангів і т. п.;

- споглядальний – як найвищий філософський, котрим могли характеризуватися не всі, а обрані богом та мудрістю люди.

Арістотель аналізує походження та розвиток держави і суспільства, віддаючи державі домінуюче місце над людиною, сім'єю, родом, але при цьому визнавав державу як продукт природного розвитку. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є "поліс" - (від грець, рої is, лат. civitas - місто-держава, особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства, типова для Давньої Греції та Давньої Італії, територія котрої складалася із міських та оточуючих їх землеробних поселень (хори), оскільки в ньому права і обов'язки громадян юридично внормовані й підпорядковані суспільному інтересу.

Однією із природжених людських властивостей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян полісу за ознакою майнового стану:

■ клас сильнозаможних;

■ клас бідноти;

■ "середній" проміжний клас.

Віддаючи свою симпатію останньому, Арістотель вбачав у його кількісному переважанні гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

Система Арістотеля містить дуже багато елементів соціологічних знань, що належать до предметної сфери протосоціології, в ній були закладені елементи наукових знань про соціальне управління. Окрім того, Платон і Арістотель були свого роду ідеологами рабовласницького ладу.

Розвиток соціальних знань Античності певною мірою зобов'язаний давньогрецькому письменнику та історику Ксенофонту Афінському (близько 430- 355 pp. до н. е.). Учень Сократа, Ксенофонт - один з найбільш популярних і плідних авторів стародавності, майже всі його добутки дійшли до нашого часу. Основна історична його праця (продовження роботи історика Фукідіда) - "Грецька історія" (у 7 кн.). Ксенофонт ідеалізує Спарту, намагаючись, однак, зберегти лояльність щодо Афін. Його прикладні роботи є незамінним джерелом соціальної, економічної, політичної історії Греції, де він дав характеристику "зразкового" господарства і "зразкового" громадянина, зобразив "ідеального" правителя й "ідеальну" державу, виклав програму перетворення тиранії в "правильну державну форму із сильною особистою владою", а також спробував знайти вихід з економічних труднощів Афін та спартанського ладу.

Політична та соціальна думка Стародавнього Сходу розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду і містила залишки первісно-побутових уявлень.

У Давньому Китаї вона представлена відомим мислителем, засновником конфуціанства – Конфуцієм Кун-цзи (народився прибл. 551- 479 до н. е.). У молодості він був дрібним чиновником, а потім заснував першу в Китаї приватну школу. Основні погляди Конфуція викладені в книзі "Бесіди і судження" ("Лунь юй"), що являє собою запис висловлювань і бесід з учнями і послідовниками. Важливим поняттям етико-політичного навчання Конфуція є "гуманність" - сукупність етичних і соціальних відносин людей, що ґрунтуються на шанобливості і повазі до старшого за віком і становищем, відданості государю і т. ін. У висловлюваннях філософа відбита класова аристократична спрямованість його навчання. Він рішуче протиставляв "шляхетних чоловіків" "дрібним простолюдинам". На його думку, перші покликані керувати другими, служити їм прикладом. Коли конфуціанство стало пануючою доктриною (після 136 до н. е.), Конфуцій був проголошений "учителем 10 тисяч поколінь" і його культ офіційно підтримувався аж до 1911р. (початок буржуазної Сіньхайскої революції).

Конфуціанство - як течія, етико-політичне навчання чинило величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом понад дві тисячі років.

Із самого виникнення конфуціанство, виражаючи інтереси частини класу, що панував (спадкоємної аристократії), було активним учасником у соціально-політичній боротьбі. Воно призивало до зміцнення суспільного ладу і сформованих форм державного керування шляхом строгого дотримання давніх традицій, ідеалізованих конфуціанцями, і визначених принципів взаємин між людьми в родині і суспільстві. Конфуціанство вважало загальним законом справедливості, закономірним і виправданим існування визискувачів і експлуатованих, за його термінологією, – людей розумової і фізичної праці, причому перші панують, а другі підкоряються їм і утримують їх своєю працею. У Давньому Китаї існували різні світоглядні напрями, між якими велася боротьба, що була відображенням гострої соціальної і політичної боротьби різних суспільних сил того часу. У зв'язку з цим мають місце суперечливі тлумачення конфуціанськими мислителями основних проблем (про поняття "небо" і його ролі, про природу людини, про зв'язок етичних принципів із законом і т. ін.).

Давньосхідна спадщина соціального знання була досить бідною і була представлена окремими ідеями Ібн Сіна та Ібн Хальдуна.

Ібн Сіна (повне ім'я Абу Алі Хусейн Ібн Абдаллах, 980-1037), вчений, філософ, лікар, представник східного аристотелизма жив у Середній Азії й Ірану. Для соціального знання Ібн Сіна притаманна думка про "дозволеність" збройного повстання проти несправедливого правління.

Надалі, великим досягнення в епоху середньовіччя з'явилося створення арабським істориком, філософом і соціологом Ібн Хальдуном (1332-1406) історико-філософської теорії суспільного розвитку. В основній його праці "Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі" висвітлюються завдання, метод і принципи історичного дослідження, вчений виклав своє вчення про розвиток суспільства, історію народів мусульманського сходу. Він показав розходження в способі життя людей, насамперед між кочовим і осілим господарством, пов'язуючи ці розходження із впливом географічного середовища. У кожній з розглянутих епох він намагався виявити закономірності розвитку й занепаду культури, зміни династій і т. ін.

Дата добавления: 2013-12-14