Лекція 1. Соціологія К. Маркса

Розуміння Маркса-соціолога пов'язане зі специфічними труднощами, які випливають з особливостями його творчості. Нерозривний зв'язок наукового пошуку і практичних устремлінь викликає необхідність виділення власне наукового змісту його теорій. Міждисциплінарний характер його творчості ускладнює пошук власне соціологічних аспектів його наукових досліджень.

Сам Маркс не використовував у них термін «соціологія». Це не дивно, з огляду на те, що даний термін у його час, по-перше, ще не затвердився більш-менш міцно, по-друге, зв'язувався винятково чи головним чином з доктриною Конта, до якої Маркс у цілому відносився негативно.

Творчість Маркса носить значною мірою незавершений і багатозначний характер. Він не створив твір, у якому б у зв'язному і розгорнутому вигляді представив свою систему поглядів на суспільство, подібно тому, як це зробив Конт. Його соціологічні ідеї розсіяні в самих різних творах. До того ж ці ідеї дуже часто викладаються не у формі позитивного розгортання, а у формі полеміки з тими чи іншими опонентами, іноді відомими, іноді маловідомими чи безвісними.

Деякі твори Маркса залишилися незакінченими і при його житті були опубліковані лише частково, інші - узагалі побачили світло десятиліття спустя після його смерті. До останніх, крім «Німецької ідеології», відносяться, зокрема, «Економічно-філософські рукописи 1844 року» (вперше цілком опубліковані мовою оригіналу в 1932 р., на російській — у 1956 р.), «Критика політичної економії» (вперше опубліковано мовою оригіналу в 1939 р. у Москві) і т.д. Кожна нова публікація породжувала нові інтерпретації ідей Маркса.

Усі ці обставини мають два важливих наслідки. По-перше, всяка інтерпретація поглядів Маркса — це завжди, так чи інакше, їх реконструкція. Так відбувається якоюсь мірою з будь-якою масштабною теоретичною системою, але з марксовою — особливо. По-друге, існує величезна безліч найрізноманітніших, суперечливих і взаємовиключних інтерпретацій спадщини Маркса. Це різноманіття підсилюється тим, що в процесі свого поширення як політико-ідеологічну систему марксизм одержував тлумачення в залежності від того, на який соціальний, національний, культурний ґрунт він потрапляв, у якому середовищі він функціонував. До дійсного часу у світі існує величезна марксистська і марксологічна література, по масштабах і стилю яка нагадує тексти по теології і бібліїстиці.

У результаті «марксизм» відокремився від свого творця і став жити власним життям. Це почалося ще при житті Маркса; так, із приводу своїх французьких послідовників кінця 70-х років він говорив: «Я знаю тільки одне, що я не марксист» [2, 370].

Реконструкція при тлумаченні соціології Маркса необхідна і неминуча, з огляду на незавершеність і багатозначність його творчості, злиття в ньому різних наукових дисциплін, а також наукових і позанаукових компонентів. Але для того щоб ця реконструкція могла бути більш-менш адекватною, важливо постійно розрізняти і розділяти: 1) доктрину Маркса, чи марксизм Маркса, з одного боку, і марксизм, точніше, марксизми, які виникли після Маркса, - з іншої; 2) наукові і позанаукові компоненти творчості Маркса; 3) усередині наукових компонентів: соціологічні і позасоціологічні, які відносяться до інших соціальних наук; 4) соціологію Маркса і марксистську соціологію, тобто ті соціологічні теорії і підходи, які являють собою розвиток, тлумачення і застосування його ідей. Навіть для того, щоб зрозуміти взаємовплив цих сторін, їх необхідно розрізняти.

Зрозуміло, здійснювати це розрізнення і поділ далеко не просто, а іноді і неможливо, але прагнути цього потрібно, якщо ми хочемо зрозуміти саме соціологію Маркса.

Людина і суспільство у вченнях К.Маркса. Будь-яка значна по масштабу теорія суспільства припускає явну чи неявну присутність якоїсь теорії людини, її сутності і місця у світі. Іншими словами, з теоретичною соціологією завжди межує визначена філософська антропологія. Так було й у Маркса. Його бачення людини сформувалося під впливом просвітителів, Гегеля, Фейєрбаха, а також Гесса. Хоча Маркс не ставив перед собою задачі створити особливу філософську антропологію, його концепція людини в цілому відрізнялася глибокою оригінальністю.

Відповідно до Маркса, людина - це насамперед homo faber, людина виробляюча. Продуктивна праця - от що відрізняє людину від тварини. Людина відрізняється від тварини тим, що не стільки пристосовується до навколишнього світу, скільки його пристосовує до себе.

Разом з тим праця зв'язує людину з природою. Завдяки праці в ході історичного розвитку люди все більше опановують природні стихії. Але разом з тим, у міру оволодіння цими стихіями, створені самими людьми продуктивні сили і суспільні відносини все більше протистоять їм у якості зовнішніх, далеких, ворожих для них сил. Відбувається відчуження людини від створених нею сутностей. Людина виявляється відчуженою від результатів своєї праці, від процесу праці, від суспільства і від самої себе (самовідчуження). Тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли закінчиться «передісторія» людства і почнеться його «справжня» історія, коли людство з «царства необхідності» перейде в «царство волі», людина повернеться до самої себе, і відчуження буде переборено.

Маркс виходить з руссоїстського погляду на людську природу, відповідно до якого людина по природі своєї — істота цілісна, «невідчужена», добра. В оцінці людської природи К.Маркс непохитний раціоналіст: людина, у його розумінні, істота споконвічна і безумовно розумна. Конт навіть у своїй «об'єктивній» соціології, не говорячи про «суб'єктивний», залишає місце для віри і почуття як важливих факторів людської життєдіяльності.

Для того щоб споконвічно позитивні родові якості людини проявилися, необхідно докорінно перетворити суспільство. У майбутньому комуністичному людстві (Маркс, як і Конт, виходить із уявлення про «розшерення соціальної вселенної», розглядаючи людство як розширене до межі суспільство) людина, переборюючи відчуження, повернеться на нові, більш високі ступіні до свого вихідного й у той же час справжнього стану. Відмінність же цього, нового «золотого століття» від первісного полягає в тому, що тут «невідчуженість» базується не на низькому рівні продуктивних сил і обмеженості відносин людей між собою і з природою, а, навпаки, на безмежному росту продуктивних сил, на всемогутності людини і небаченому достатку.

Ця концепція людини, яка безпосередньо переростає в утопію, складає свого роду постійний фон наукових пошуків Маркса. Останні, однак, мали потребу в менш абстрактних постулатах і категоріях. Тому Маркс формулює тезу про соціальну сутність людини і звертається до її вивчення. Одна з найбільш відомих його Тез про Фейєрбаха» говорить: «.Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин». Важливо мати на увазі, що це не психологічний, а саме філолофсько-антропологічний постулат: він відноситься не до особистості, а саме до природи людини взагалі, оскільки мова йде про сукупність усіх суспільних відносин.

Таким чином, Маркс, як і Конт, вносить важливий вклад у відкриття соціальної реальності і тим самим — в онтологічне обґрунтування соціології як науки. Але розуміє цю реальність він інакше, ніж Конт. На відміну від Конта його не можна вважати соціальним реалістом, як, проте, і соціальним номіналістом. Його трактування взаємин суспільства й індивіда базується на розумінні взаємозалежності, взаємодоповнюваності і взаємопроникненні цих сутностей. В інтерпретації Маркса суспільство являє собою систему зв'язків і відносин між індивідами, які утворяться в процесі діяльності, насамперед – трудовий, «Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв'язків і відносин, у яких ці індивіди знаходяться один до одного», — писав він [8, 214]. Суспільство в його розумінні — це «продукт взаємодії людей»; при цьому люди не вільні «у виборі тієї чи іншої суспільної форми». Соціальність, по Марксу, виявляється не тільки у формі «безпосередньої колективності», коли індивід взаємодіє з іншими віч-на-віч. Суспільство присутнє в людині і впливає на її поведінку і тоді, коли індивід знаходиться наодинці із собою.

Особистість, по Марксу, — не вихідний пункт соціально-історичного розвитку, а його результат. Підкреслюючи соціальну обумовленість свідомості і поведінки індивіда, Маркс розглядав розвиток особистості як вищу мету суспільного розвитку, яка буде досягнута тільки після радикального перетворення суспільних відносин.

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Ним залишена величезна наукова спадщина. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизнана заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Соціальна еволюція, за Спенсером, — це прогресивний розвиток суспільства по шляху його ускладнення і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, є: інтеграція — перехід від простого до складного; диференціація — перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку — перехід від невизначеного до визначеного.

Г. Спенсер за аналогією між суспільством і живим організмом твердив, що розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюцію пояснював як реалізацію принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з довкіллям, на його думку, регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування між суспільством і навколишнім середовищем, між різними типами суспільств, між індивідами. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три системи органів: виробничу, розподільну і регулятивну. Як специфічні частини суспільства виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції.

Г. Спенсер виокремив два типи суспільства: військове та індустріальне. Військове суспільство характеризується централізованим контролем та ієрархічною системою влади, в ньому понад усе ціниться дисципліна, а церква схожа на військову організацію. В індустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, з'являється політична свобода, стає гнучкішою соціальна організація. Головною ознакою суспільного розвитку Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства.

Соціологія Спенсера підкреслено індивідуалістична: «Суспільство існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства». Він сформулював закон «рівної свободи», за яким усі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

У теоретичному аспекті заслуга Спенсера у спробі сформулювати структурно-функціональний підхід до вивчення суспільства як соціального явища. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв'язку соціальних функцій зі структурою суспільства Спенсер передбачив багато положень структурного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим почав систематично використовувати у соціології поняття «система», «функція», «структура», «інститут».

Дата добавления: 2013-12-14