Проблеми методології кримінально-правових досліджень, гносеологічне та соціально-правове значення складу злочину

щ

Термін методологія походить від грецького metodoc – спосіб і logos – вчення, metodologеs і за переважною думкою вчених означає вчення про методи пізнання. На нашу думку, методологія, взагалі і науки кримінального права, зокрема – це не просто вчення про методи пізнання, а і вчення про систему інтерпретації методів притаманних предмету пізнання. С.В. Хилюк піднімає ряд проблем щодо методологічного забезпечення кримінально-правових досліджень [1]. В той же час, наголошує, що методологія кримінального права, як і будь-якої іншої науки, не зобов’язує дослідника до використання суворо визначеного переліку методів, оскільки наукове пізнання процес творчий. Разом з тим, визнає слушними зауваження П.М. Рабіновича про те, що методологічний плюралізм не повинен перетворюватися на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїдність». Щоб запобігти таким непродуктивним «витратам» у ході дослідницького процесу, вчений П.М. Рабинович слушно пропонує дотримуватись таких трьох загально методологічних постулатів: об’єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом; необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію; спроможність методу наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивчаються. У цілому погоджуючись з наведеними постулатами, С.В. Хилюк вважає за необхідне доповнити цей перелік, а саме: використовуючи відомий науці метод, дослідник повинен дотримуватися вимог формальної логіки, а також адекватно називати застосовуваний ним метод. При цьому відзначає, про існування трьох рівнів методології: філософська (фундаментальна); загальнонаукова і конкретно-наукова. Число рівній методології, на нашу думку, є більшим. Принаймні можна говорити про співвідношення методології загальнотеоретичних галузевих наук (наприклад, теорії держави і права) і наук утворених в контексті конкретних галузей права (кримінальне, цивільне, трудове та інших галузей права), а також методологій дослідження конкретних проблем в межах того чи іншого інституту різних галузей права. Набір методів і особливо система їх інтерпретації в межах кожного рівня методології буде мати свої особливості, свою специфіку, залежну від меж, спрямованості і специфіки предмета дослідження. Методи, методики і технічні засоби дослідження – від філософських методів до методів і методик конкретних наук слід підбирати залежно від предмета дослідження, але система їх інтерпретації при проведенні досліджень залежить не лише від потреб предмета дослідження, а й вимог і правил, сформованих у методологіях вищого рівня. Наша позиція, у контексті підпорядкованості різних методологій співпадає повністю, окрім кількості рівнів методології. Так, цитуючи вчених А.Ф. Шикуна, Х.И. Лейбовича автор публікації відзначає, що філософська чи фундаментальна методологія є вищим рівнем методології, визначає загальні принципи пізнання явищ, процесів, сфер діяльності, загальну стратегію, всезагальні філософські методи які визначають генеральні регулятиви дослідження.

Говорячи про рівні методології молодий вчений наголошує, що наука кримінального права ніби то не напрацювала своєї власної методології, бо у радянський період питання методології суспільних наук вирішувалося просто й однозначно. М.Д. Шаргородський писав: «Метод науки соціалістичного кримінального права метод діалектичного матеріалізму, єдиний науковий метод вивчення дійсності». «І цією тезою до 60-х років XX століття дослідження методології кримінального права вичерпувалося», відзначає С. Хилю [1]. Це, на нашу думку, є вирваним з контексту цитати перебільшенням, бо наука кримінального права напрацювала свою власну методологію не гірше, а може й краще інших галузевих наук. Принаймні кращу ніж адміністративне деліктне право, яке ледве відривається від регулятивно-розпорядчого, процесуального та інших підгалузей адмінправа. «Хоча з 1991 року діалектичний матеріалізм втратив статус єдиного та загальнообов’язкового, проте зберігає своє значення для юридичної науки і в наші дні»,небезпідставно наголошує молодий вчений [1].

Діалектичний матеріалізм – це одна з трьох відомих в історії філософії форм діалектики, основи якої були розроблені «класиками марксизму» з урахуванням здобутків античної діалектики та німецької ідеалістичної діалектики. Як філософський метод діалектичний матеріалізм це сукупність принципів, підходів до пізнання реального світу, які базуються на таких постулатах: матерія первинна, а свідомість похідна; в об’єктивному світі відбувається постійний розвиток, в якому домінує сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, від старого до нового; принцип історизму, тобто всі предмети розглядаються в їх розвитку; загальний зв’язок предметів і явищ реального світу відображається з допомогою законів діалектики: єдності і боротьби протилежностей; взаємного переходу кількісних і якісних змін; заперечення заперечень.

Науковець відзначає, так склалося, що з ідеологічних причин українські вчені-криміналісти у своїй більшості твердо переконані, що філософський рівень методології науки представлений одним єдиним методом діалектичним.

На думку С. Хилюка, у сучасній науці кримінального права України абсолютизована роль діалектичного методу, причому без вказівки на конкретний вид діалектики (ідеалістична чи матеріалістична); можливість інших філософських підходів до розуміння та пізнання кримінального права навіть не обговорюється, так само як відсутня аргументація доцільності застосування діалектичного методу. Водночас, критикуючи, ініціатор критики не пропонує альтернативних діалектичному матеріалізму методів пізнання. Не аргументує чому слід застосовувати альтернативні – німецьку ідеалістичну чи античну діалектики.

Щодо використання загальнонаукових методів слід відзначити, що аналіз авторефератів дисертацій, присвячених проблемам Особливої частини кримінального права, проведений С.В. Хилюком, показує, що українські дисертанти декларують лише часткове використання арсеналу загальнонаукових методів. Крім того, в очі впадає відсутність єдиного розуміння змісту та призначення окремих методів, а також термінологічна плутанина в позначенні відповідних прийомів, способів дослідження. Піддаючи аналізу це питання науковець відзначає, що другий рівень методології представляє загальнонаукова методологія, яка за твердженням С.В. Хилюка, є вченням про методи пізнання, які застосовуються в усіх науках, або в більшості з них. Вона входить до предмета логіки та науковознавства і концентрує три види методів. Зокрема – це емпіричні, теоретичні і змішані, методи що використовуються у дослідженнях як емпіричних, так і теоретичних матеріалів.

До змішаних, тобто емпірико-теоретичних («досить маловживаних на думку С.В. Хилюка»)відносяться такі методи: 1) абcтрагування (відхід від другорядних і концентрація на головних рисах явищ); 2) моделювання (це дослідження не безпосередніх явищ, а їх замінників – моделей); 3) індукція (висновок про ознаки множини елементів робиться на основі їх вивчення у частини елементів цієї множини); 4) дедукція (уявна конструкція, в якій висновок щодо якогось елемента множини робиться на аксіоматичних знаннях всієї множини); 5) аналіз (розчленування цілого на елементи); 6) синтез (з’єднання елементів у єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов’язані методи, представляють собою єдність протилежностей).

До емпіричних методів дослідження відносяться: 1) спостереження; 2) порівняння; 3) рахування; 4) вимірювання; 5) експеримент. Як відзначає дослідник, методи спостереження і рахування в жодному авторефераті не згадувались хоча об’єктивно застосовувались при вивченні судової практики, статистики законотворчого процесу тощо. При застосуванні методу порівняння співставлялись неоднорідні предмети, різнорівневі явища і т. ін. Методи вимірювання і експеримент на думку науковця у кримінально-правовій науці застосовуватись не можуть. Перший – з причини відсутності еталона для встановлення числового значення кримінально-правових явищ. Другий – у зв’язку з тим, що право не дає можливості створити штучні умови його застосування.

До теоретичних загальнонаукових методів дослідження відносяться наступні: ідеалізація (конструювання ідеального об’єкту); формалізація (відображення структури об’єктів у знаковій формі штучних мов); аксіоматичний метод (загальновизнані твердження, що сприймаються без доведень); історичний метод (дослідження об’єкта в контексті історії його розвитку – найбільш використовуваний метод дисертантами-дослідниками); системний метод (комплексне розкриття сутності об’єкта як системи); метод висунення гіпотез (припущень необхідних для пояснення, перевірки і творчого обґрунтування досліджу вальних явищ).

Третій конкретно-науковий рівень методології науки кримінального права на думку С.В. Хилюка представлений догматичним методом, або як його називають дисертанти – формально-догматичним, логіко-юридичним, формально-логічним тощо, за допомогою яких з’ясовують дійсний зміст дефініцій, законів шляхом їх тлумачення; додержання правил законодавчої техніки конструювання диспозицій і санкцій норми.

Водночас, як ми відзначали вище, на початку підрозділу якщо методологію розглядати не просто як «вчення про методи», а як вчення про методи і систему їх інтерпретації в процесі дослідження, то конкретно-наукова методологія в юридичній науці має ще декілька рівнів. При чому, кожний рівень конкретно-наукових методологій, опираючись від філософської-методології діалектичного матеріалізму, загальнонаукової і галузевої конкретно-наукової методологій, буде формувати методи і специфічну систему їх інтерпретації залежно від специфіки конкретного предмету дослідження.

В юридичній науці першим рівнем конкретно-наукової методології є методологія теорії держави і права, яка є базовою для всіх галузевих юридичних наук, у тому числі і для кримінально-правового блоку наук. В свою чергу, в кримінально-правовому блоці наук другий рівень методології формується з структуроутворюючих елементів предмету кримінології. За предметом охоплення, рівнем узагальнення і елементами свого предмета (злочин, злочинність, особа злочинця, причини злочинності і закони запобігання злочинності) кримінологія має загальнотеоретичний потенціал щодо визначення і розв’язання кримінально-правових, криміналістичних, кримінально-процесуальних проблем та проблем всіх інших наук, методи, методики і методологія яких, спрямовані на розв’язання проблем виявлення, документування, розслідування, розкриття і запобігання вчиненню злочинів. Всі ці науки формують кожна свою специфічну систему знань (методологію) про притаманні методи предмету цих наук та систему їх інтерпретації в процесі визначення та розв’язання проблем протидії злочинності.

Таким чином, в контексті нашого предмету дослідження ми можемо говорити про третій конкретно-науковий рівень методології, що утворює теорія держави і права, четвертий – кримінологія, п’ятий – кримінальне право, кримінальний процес, криміналістика, судова медицина, судова бухгалтерія, судова статистика і т.д.

Можна говорити і про шостий рівень методології, яку утворює конкретне дослідження тих чи інших кримінально-правових, кримінологічних чи інших конкретних проблем, методи і система інтерпретації яких буде залежати від особливостей того чи іншого предмету дослідження. При чому вдало вибудовані структура дослідження і притаманна їй система інтерпретації методів може мати гносеологічний характер і застосовуватись багатократно, при дослідженнях на різних етапах розвитку об’єкта різна.

Структуроутворюючі елементи складу злочину є суттєвим досягненням методології кримінально-правової науки.

Водночас проблеми гносеологічного та соціально-правового аспектів складу злочину розглядає російський вчений, професор Ю. Ляпунов [2]. Він зазначив, що наука кримінального права визначає поняття складу злочину, (corpus delicti) одної із центральних системоутворюючих категорій (інститутів кримінального права), як сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, котрі складають цілісну систему та характеризують конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне. На основі складу злочину формується Особлива частина КК, усуваються прогалини в законі, регулюються і охороняються суспільні відносини, здійснюється кваліфікація злочину і, нарешті, реалізується основна функція інституту «склад злочину» – здійснюється боротьба із злочинністю.

Важливо підкреслити, що, на думку професора Ю. Ляпунова, деякі російські вчені стали надавати складу злочину суто нормативне значення, відриваючи його від соціального факту – суспільно-небезпечного діяння, за яким складу злочину у соціальній дійсності не існує. Є всього лише чисті абстракції поняття про нього, яке належить лише виключно закону, а не реальному життю. Згідно нормативної теорії (Е. Белінь) склад злочину як сугубо абстракція не має вини. Відповідно, «підставою кримінальної відповідальності є не склад злочину, а порушення порядку, яке встановлює суддя згідно із своїми суб’єктивними уявленнями». Навряд чи з цим можна погодитись. Зміст конкретного діяння ідентифікований з нормативно-правовою конструкцією «склад злочину» і є реальним фактом, явищем, ознаки якого визначено унормативно-правовій конструкції складу конкретного суспільно-небезпечного діяння. Саме ознаки конкретного суспільно-небезпечного діяння, визначеного законодавцем у конкретній нормі КК і є орієнтиром для судді при встановленні складу злочину у тому чи іншому діянні.

Цю нашу думку підтверджує і Ю. Ляпунов, який відзначає необґрунтованість обмеження категорії «склад злочину» вузькими рамками тільки законодавчого чи наукового поняття». Те що дана кримінально-правова конструкція базується на явищах легко виявляється, якщо поглянути на проблему з гносеологічної позиції, тобто виходити із постулатів матеріалістичної теорії пізнання, теорії відображення, вихідним пунктом яких служить основоположний принцип, згідно з яким вироблене у результаті пізнання справді наукове поняття повинно співвідноситись, а точніше базуватись на своєму джерелі – оригіналі, реально існуючому явищі, процесі в матеріальному та соціальному світі. Стосовно кримінального права із його системою нормативних понять таким об’єктивно існуючим джерелом – явищем оригіналом є суспільно небезпечна поведінка людини і при цьому лише в такому об’ємі свого змісту і у таких межах, котрі виявляють специфічні та типові ознаки суспільної небезпеки вчинку і, за оцінкою законодавця, достатні та необхідні для віднесення його до числа злочинних та кримінально караних. Саме склад злочину як поняття, сформоване на основі детального вивчення рис, ознак, властивостей реально існуючих діянь (дії бездіяльності) – оригіналу (фактичного аналогу) і закріплене у диспозиції правової норми, є своєрідним «правовим масштабом» для оцінки всіх подібних діянь даного роду та виду. Поза цими взаємозалежними категоріями (склад злочину та суспільно-небезпечне діяння) поняття складу злочину, на переконання Ю. Ляпунова, стає «витвором чистого розуму», умоглядною понятійною конструкцією, а тому «свавільною, відірваною від явищ соціальної дійсності і в силу цього позбавленою наукової цінності та пізнавального значення».

Тобто склад злочину, якщо він сформульований достатньо повно і точно, відповідно свого джерела – суспільно-небезпечного діяння, як на законодавчому, так і на науковому рівнях, не може не відображати відповідного антисоціального змісту крадіжки, убивства, хабара чи іншого, конкретного виду суспільно небезпечного діяння. Відповідно конкретний склад злочину дещо вужчий від об’єму змісту умовно визначеного загального поведінкового акту. Цей більш вузький зміст конкретного антисоціального факту, який відображає у всіх своїх суттєвих, необхідних та типових оригінальних властивостях, сторонах, рисах та ознаках склад злочину як нормативно-правове поняття, можна назвати «складом суспільно небезпечного діяння».

Ці міркування дозволяють підсумувати: реальною соціальною основою формування юридичного поняття про злочин певного виду (законний склад злочину) є фактично існуючий склад суспільно небезпечного діяння. Останній і склад злочину, закріплений в нормах Загальної та Особливої частин КК України, співвідносяться один з одним як явище в його масовидному виді та поняття яке це явище віддзеркалює. Елементи складу злочину (як об’єктивні та суб’єктивні ознаки) є системоутворюючими елементами, які мають пізнавально-орієнтуюче, тобто гносеологічне значення для процесу виявлення, кваліфікації, розслідування та інших видів пізнавальної діяльності в процесі вивчення (пізнання) суспільно-небезпечного діяння визнаного законодавцем злочинним. Відповідно, при кваліфікації складу суспільно-небезпечного діяння (злочину) суддя керується не своїми суб’єктивними уявленнями, а ідентифікує реальне діяння, ознаки якого чітко визначені у нормі КК.

Дата добавления: 2013-12-14