План лекції

Тема: Культура Стародавньої Індії, Китаю, Японії

Лекція 5.

1. Культура Стародавньої Індії.

1.1. Література: веди, епос.

1.2. Наукові знання.

1.3. Релігія.

2. Культура Стародавнього Китаю.

2.1. Конфуціанство. Даосизм.

2.2. Культура. Наука. Мистецтво.

3. Культура Стародавньої Японії

3.1. Синтоїзм, буддизм та конфуціанство.

3.2. Специфіка японської культури та мистецтва.

1.

Культура Індії - одна з найстародавніших культур. Перша цивілізація на території Стародавньої Індії з’явилась у III тис. до н.е. Тоді ж були засновані перші міста - столиці цієї цивілізації - Мохенджо-Даро і Хараппа. Ця процвітаюча цивілізація базувалась на землеробстві, ремісництві, торгівлі та мореплавстві.

У другій половині II тис. до н.е. на території Індії почали розселюватись індоєвропейські племена, які називали себе аріями або арійцями. Головним заняттям жителів долини річки Інд було землеробство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо. Стародавня Індія є батьківщиною такої культури, як бавовник. У ремісничому виробництві важливу роль відігравали прядіння та ткацтво. Уже в ті часи Індія вивозила бавовняні тканини в сусідні країни - Шумер і Єгипет. Причому індійці навчились робити тканини з бавовнику такої якості, що одяг з них можна було протягнути через маленьке кільце. Ці тканини були дуже дорогими і називались ситець, на честь богині ріллі Сіті.

1.1.

Особливе значення для вивчення культури Стародавньої Індії мають письмові джерела - Веди (дослівно з санскриту – «священне знання»). Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань). Кожна з Вед складалася з гімнів. (наприклад, «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах.). Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. В «Атхарваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не може бути помилок. Веди написані на стародавньондійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 - голосних. Майже всі слова на письмі в санскриті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої половини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам’ятниками епічної літератури стали «Махабхарата» і «Рамаяна». Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. Їх герої - Крішна («Махабхарата») і Рама («Рамаяна») - обожнені і вважаються уособленням Вішну - одного з важливих божеств індуїзму. «Махабхарата» - найбільша поема в світовій літературі. Вона у вісім разів перевершує за розміром «Іліаду» разом з «Одіссеєю». Цікаво, що відома заповідь: «Не роби іншому того, що було б неприємно тобі самому», яка зустрічається в працях Конфуція, Аристотеля, Канта та ін., вперше прозвучала в рядках «Махабхарати».

Герой поеми «Рамаяна» царевич Рама і досі вважається для індійців найулюбленішим героєм. В образі Рами втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя. «Рамаяна» стала не тільки захоплюючою історією, а й своєрідним підручником життя для індійців.

1.2.

Один з арабських авторів IX ст. Аль-Джахіз писав, що індійці «досягли великого успіху в астрономії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарського мистецтва. Вони вирізьблюють скульптури й зображення, володіють багатою літерами писемністю... У індійців - багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... Наука астрономія походить від них і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати».

Видатним досягненням давньоіндійської науки було створення десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які називаються арабськими, насправді були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. Значним інтелектуальним здобутком давньоіндійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.

Дані з різних галузей знань того часу містить ведична література. Це знання із землеробства (добрива, сівозміни, шовківництво, шкідники рослин), медицини (перелік хвороб, їх ознаки, цілющі трави і цілющі речовини, дані про анатомію, патологію, терапію), геометрії (співвідношення сторін прямокутного трикутника), ремесел (конструкція гідравлічних машин), військової техніки (види зброї, оборонні споруди), астрономії (визначення положення багатьох зірок).

В епоху «Рігведи» почала складатися становокастова система, яка збереглась в Індії аж до наших днів. У «Рігведі» вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани - «варни»: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайпіїв (простолюдинів-землеробів) та шудрів (слуг). Чоловіки перших трьох варн залучались до знань і тому після посвячення називалися «двічі народженими». Шудрам і жінкам усіх варн це було заборонено, бо, згідно з законами, вони нічим не відрізнялись від тварин.

1.3.

Своєрідною реакцією населення, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (виник в VI ст. до н.е.). Історична традиція приписує заснування цієї релігії реальній історичній особі - сину царя однієї з невеликих північно-індійських держав, якого після смерті стали називати Буддою.

З дитинства майбутній засновник нової релігії вражав сучасників своїми здібностями. Оточений пишністю, він проводив життя в гарних палацах, перемагав суперників на рицарських турнірах. В шістнадцять років він одружився на своїй двоюрідній сестрі, якій було стільки ж років, як і йому. Жінка-красуня та любий син довершували щасливе і безтурботне життя принца. Але якось, коли йому виповнилось 29 років, вперше життя повернулось своєю жорстокою та прозаїчною стороною, раніше йому невідомою. На одній із прогулянок він побачив людей, далеко не так щасливих: немічного старого, хворого на проказу чоловіка, монаха-відлюдника і мертвого (мерця). Потрясіння було таким сильним, що, залишивши все, він відправився в мандри.

Шість років провів він у блуканнях і самозреченні, і лише на сьомий рік відчув себе Буддою (буквально - просвітлений), знайшовши повноту внутрішньої свободи.

Центральне місце у буддизмі займає вчення про чотири «святі істини»: «жити - означає страждати, «причина страждань - бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися від бажань», «шлях позбавлення від бажань - дотримуватися вчення Будди».

Воно може привести віруючого до головної мети його буття - нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань та почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. Кожний може досягнути нірвани і стати Буддою. Ті що досягли нірвани, не помирають, а стають архатами (святими). Бог в буддизмі іманентний людині, іманентний світу, тому буддизм не потребує Бога - творця, Бога-спасителя, Бога-управителя.

Важливу роль у буддизмі відіграло вчення про ахінс. Воно ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильство над ними, вбивати. Це проявилося у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму - Брахми, Вішни й Шіви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).

Подальший розвиток індійської культури і релігій пішов по шляху відходу від чистого буддизму. Результатом цього став індуїзм. Індуїзм поділяється на дві основні течії - вішнуїзм і шиваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок - кришнаїзм.

2.

Унікальну культуру створив Китай. В давнину він був ізольований в географічному відношенні, відрізаний від решти світу морем, горами, величезними пустелями і степами Центральної Азії. Особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю в кінці III ст. до н.е. у єдину могутню імперію спочатку династії Цінь (221-207 рр. до н.е.), а далі династії Хань (206 р. до н.е. - 220 р. н.е.).

2.1.

Видатний мислитель світу Кун-Фу-цзи, в європейській транскрипції Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), створив вчення, основним змістом якого став ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досягнення.

Учитель Кун походив із збіднілого аристократичного роду. Прожив бурхливе життя: був пастухом, викладав мораль, мову, політику і літературу, в кінці життя досяг високого становища на державному поприщі. Після себе залишив знамениті книги «Лунь-юй» («Бесіди і судження») та «Чунь-цю» («Весна і осінь»). В них найбільш яскраво відбилася конфуціанська концепція норм та правил суспільного устрою.

Конфуціанство в II ст. до н.е. стало офіційною ідеологією імператорського Китаю. В центрі уваги Конфуція - людина в її земному бутті. Країна для Конфуція - велика сім’я, де кожний повинен значитись на своєму місці, нести свою відповідальність, обравши «правильний шлях» («Дао»). За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. З метою удосконалення порядку в Піднебесній Конфуцій висунув умову про розстановку всіх людей по місцях в строго ієрархічному порядку. Це виразилось в його формулі: «Хай батько буде батьком, син - сином, чиновник - чиновником, підданий - підданим, а правитель - правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов’язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки». Це положення Конфуція відіграло величезну роль в долі китайського суспільства, створивши культ професіоналізму і майстерності.

Особливо помітний вплив справило конфуціанство на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім’ї та сімейного клану. Сім’я вважалася серцевиною суспільства. Людина в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сімейної громади, а надто волі батьків. Підкорення старшим, синівська відданість їм, їхнє шанування були однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї. Конфуцій виступив також з ідеєю шанування старих традицій.

Після смерті Конфуція його вчення розпалось на вісім шкіл. Дві з них стали найбільш значними - школа Мен-цзи і школа Сюнь-цзи. Мен-цзи виходив з природної доброти людини. Мета вчення та знання - «відшукати втрачену природу людини». Сучасник Мен-цзи, Сюнь-цзи, навпаки, вважав, що людина від природи сердита. Виправити людські вади може тільки суспільство завдяки відповідному вихованню, державі та закону. Цей рух одержав назву законників або легистів. Було запроваджено єдине для всього Китаю законодавство, єдину грошову одиницю, єдину писемність, єдиний військово-бюрократичний апарат, інтенсивно велося будівництво Великого китайського муру. Поставивши завдання зробити одноманітною китайську культуру, легисти спалили більшість книг, а праці філософів втопили у відхожих місцях.

Поруч з конфуціанством одним з головних напрямків китайського культурно-релігійного світогляду став даосизм. Лао-цзи, (в перекладі його ім’я означає «старий філософ»), написав знаменитий трактат «Дао-децзін» («Книга про Дао і Де»). Звідси і назва учення - даосизм (ієрогліф Дао буквально перекладається як «шлях»). Центральне поняття даосизму - Дао - першооснова і загальний закон світобудови, загальний закон природи, початок і кінець творення. Дао панує всюди і в усьому, завжди й безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього й повертається до нього. Постійне й невичерпне, без імені й форми, воно дає початок, ім’я, форму всьому на світі. Лао-цзи стверджував, що все у світі залежить від дао, не заперечуючи існування богів, він вважав їх всього лише породженням дао. Завданням розуму було слідування загальному шляху (Дао). Кінцева мета, сенс і щастя людського життя - пізнати Дао, дотримуватися Дао і, нарешті, злитися з істинним Дао. Той, хто осягне Дао, зливаючись з ним воєдино, одержує вічне задоволення, спокій, щастя.

2.2.

Важливим аспектом розвитку китайської культури була медицина. Ще в VI ст. до н.е. лікар Бянь Цао в творі «Нань-цзін» («Книга про важке») систематично описав анатомію, фізіологію, патологію та діагностику, виступив з ученням про пульс і терапію. У Стародавньому Китаї вперше застосували й описали у літературі й такі уславлені методи лікування, як голковколювання, припікання та масаж. Їх китайські лікарі активно застосовували вже в І тис. до н.е. Надзвичайно популярний у світі й дотепер стародавній метод лікування за допомогою «кореня безсмертя» - женьшеню.

В галузі математики видатними китайськими досягненнями були використання десяткових дробів, обчислення відношення довжини кола до його діаметра (число л), відкриття методу розв’язання рівнянь з двома і трьома невідомими.

Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли вираховувати дати затемнення сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали в основних рисах місячний календар, перший в світовій історії зоряний каталог на 800 світил (350 р. до н.е.). Починаючи з 240 р. до н.е., китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея.

Творцем історичної науки в Китаї вважається Сима Цянь (близько 145- 87 рр. до н.е.). Він є автором славнозвісного твору «Шицзії» («Історичні записки»). У ньому зроблена спроба осмислити і описати хід історії Китаю більше, ніж за тисячолітній період. Історик, хранитель державного архіву, веде розповідь про жорстоких чиновників, конфуціанців, мужніх героїв та ін. У цих записках йдеться про музику, релігію, календар, науку, гроші, торгівлю, ріки та канали.

Стародавнім китайцям належать і багато технічних винаходів. Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас (III ст. до н.е.), спідометр (III ст. до н.е.), фарфор. В Китаї були створені глобус та сейсмограф. Стародавні китайські вчені винайшли морехідні та навігаційні прилади та пристрої, придумали стремена, що допомагають триматися у сідлі. На межі нашої ери в Китаї з’явився водяний млин, тоді ж створили водопідіймальну машину - насос, яка піднімала воду на поверхню землі. Китайцями було винайдено порох, гармату (X ст. н.е.). За династії Тан (VІІ - Х ст.) – у Китаї з’явився механічний годинник.

Китайське письмо налічує близько трьох тисяч років. Ідеографічне письмо було винайдене в Китаї між XII і VIII ст. до н.е. Воно складалось з різних видів знаків. Найдавніші з них - намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури. Шляхом тривалого удосконалення це письмо згодом перетворилось у завершену за своєю формою ієрогліфічну каліграфію. Серед ієрогліфів були й найдавніші з відомих китайських цифр.

В країні активно створювалися книгосховища. Вся літературна спадщина була систематизована в так званому «П’ятикнижжі»: «Книзі пісень», «Книзі історій», «Книзі перемін», «Книзі обрядів», літописі царства Лу.

Китай - батьківщина шовку, виробництво якого почалося понад дві тисячі років тому і який більше ніде не вироблявся. Його виготовляли з коконів шовкопрядів. Шовк був такий тоненький, що плаття з нього вільно проходило через перстень. Шовк дуже цінувався. За спеціальним указом імператора шовковий одяг мали право носити лише знатні та багаті люди. Виробництво шовку китайці тримали у великій таємниці. Вони торгували ним з іншими країнами. В І ст. до н.е. шовк з Китаю експортувався навіть у Римську імперію. Цьому сприяв Великий шовковий шлях, який був прокладений через гори, степи і пустелі в II ст. до н.е. Розвиток шовкоткацтва обумовив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача.

Велике значення для розвитку загальнолюдської культури мало винайдення паперу. Спочатку ж матеріалом для письма служили черепахові панцирі, кістки тварин, бронзові та кам’яні посудини, нефритові дощечки. Тексти на них вирізали за допомогою металевих інструментів. У І тис. до н.е. тексти книг і документів стали вирізати на бамбукових і дерев’яних дощечках. У верхньому краю цих дощечок просвердлювали дірочки і зв’язували їх разом шкіряним або шовковим шнурком. Такі книги мали надто велику вагу і це було значним їхнім недоліком. Наприклад, бамбукову книгу одного вченого ІІІ ст. до н.е. перевозили на п’яти возах.

З появою шовку китайці дуже довго писали на ньому (з III ст. до н.е.), використовуючи як чорнило натуральні фарби. Але шовк - дуже дорогий матеріал, через що він не годився для широкого вжитку. Тому пошуки більш зручного матеріалу для письма продовжувались. Вони увінчались винаходом паперу, виробництво якого почалося в 105 р. н.е. Папір варили з кори дерев, ганчірок, коноплі. Приблизно тоді ж була створена туш. Згодом у Китаї були винайдені ксилографія - початкова форма книгодрукування.

Грандіозною пам’яткою оборонної архітектури є Великий китайський мур, будівництво якого тривало з перервами понад тисячу років. Мур мав довжину 4000 км, (за іншими даними - 6700 км), висоту - 9 м, ширину - в нижній частині - 8 м, у верхній - 5 м. По гребеню муру могло проїхати одночасно п’ять вершників. Вздовж муру було споруджено 60000 сторожових веж (збереглося 20000). Цю споруду в давнину називали «восьмим чудом світу». Китайські будівельники здобули славу й іншою грандіозною спорудою - Великим каналом, що з’єднав Пекін з Ханчжоу. Цей, справжній шедевр іригаційного мистецтва, довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м, має численні пристрої для перекачування та очищення води.

У Стародавньому Китаї зародилась також культура чаю. Китайці першими навчились вирощувати чайні кущі та готувати чай. Якраз звідси чайний кущ попав у країни Західної Європи. Слово «чай» походить від англійської назви Китаю «Чайна». По-китайськи «чай» означає «молодий листочок». В давнину пиття чаю було своєрідним ритуалом. Велику роль у ньому відігравали оточуюча обстановка, посуд і т. ін.

Значного розвитку набуло в Стародавньому Китаї мистецтво. Цьому великою мірою сприяло створення імператором У-ді (156-87 рр. до н.е.) музичної палати Юефу. Палата перетворилась на театральне управління. Воно відало виставами, в яких поєднувалися спів, інструментальна музика й танці. Артисти вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведінку людини. Мистецтво сприймалось як універсальний механізм виховання добропорядності громадянина. Це йшло від Конфуція. Він вважав основою виховання пісні, обряди і музику. У Стародавньому Китаї знали 20 музичних інструментів.

3.

Японія (японською мовою Ніхон) — це острівна країна, яка займає низку островів Японського архіпелагу приблизно на 3400 км уздовж східної частини Азійського материка, що, омита водами Тихого океану, першою зустрічає сонце з-за морського горизонту й тому носить серед різних своїх назв і горде ім'я "Країни сонця, що сходить".

У формування своєрідної японської культури значний вклад зробили синтоїзм, буддизм та конфуціанство.

3.1.

Синтоїзм, як давня японська релігія, виникла в Японії. Синто являє собою вид стародавньої міфології, бо в ранньому, добуддійському синтоїзмі мова йде про надприродній світ — світ богів та духів (камі), які здавна шанувалися японцями. Джерела синтоїзму походять з глибокої давнини й містять усі притаманні первісним народам форми вірувань та культів — тотемізм, анімізм, магію, культ мертвих, культ вождів тощо. Давні японці надихали всі оточуючі їх явища природи і благовійно ставилися до посередників із світом духів та богів — магів, ворожбитів і шаманів.

Буддизм вирішального впливу на психологію японців набув лише з V—VI ст., коли до Японії стали прибувати буддійські монахи, а разом з ними й священні буддійські книги, написані китайською мовою. Буддизм став теоретичною основою управління державою, і саме в Японії у повній мірі втілився принцип єдності політики й релігії.

Конфуціанство також займало важливе місце у фундаменті етичного та релігійного життя японського суспільства. Конфуціанство та буддизм, китайська політична та філософська думка зробили певний вплив на пере устрій давнього суспільства в Японії.

Японські історики часто називають період V—IX століть епохою законів. Норми звичайного права, зрозуміло, залишалися, але над ними постав державний закон, а разом з цим до свідомості людей увійшла нова ідея — ідея законності.

Після 1185 р. панівну позицію в державі зайняв стан самураїв, імператор та його двір перестали відігравати політичну роль у житті країни. Фактична влада належала сьогуну, ставка якого знаходилася в Камакура. Більша частина епохи Камакура заповнена громадянськими війнами. Каста самураїв приносить свій спосіб життя, який призвів до зміни в духовній атмосфері суспільства — в ньому почесне місце займає дзен-буддизм. Саме він вніс найбільший вклад у велике духовне відродження Японії й тим самим зробив певний вплив на формування національної психології. Доктрина дзен з її цілеспрямованими ритуалами та тренувальними вправами одержала визнання самураїв з їх культом смерті.

3.2.

Японська культура багато в чому унікальна й дивна, насичена контрастами. З однієї сторони - дивовижна ввічливість, більш сердечна, менш церемонна, ніж у Китаї, з іншої — гострий меч самурая, сміливість, відвага й готовність до самопожертви. Надзвичайна працелюбність японців співіснує з їх загостреним почуттям честі та обов'язку, глибокої відданості імператорові, вчителю. Почуття у японців прекрасного сполучає в собі скромність і простоту, лаконізм та витонченість одягу, вбрання, інтер'єру; уміння звільнятися від суєти повсякденності і знаходити духовне заспокоєння в прекрасній природі. Це змодельоване в мініатюрі, у крихітному дворику з каменями, мохом, джерельцем та карликовими деревцями.

Вражає здатність японців запозичувати й засвоювати, переймати й розвивати досягнення інших народів та культур, зберігаючи при цьому своє, національне, своєрідне. Японське мистецтво сформувалося під впливом китайської культури та мистецтва, синтоїзму, засноване на культі природи, родини, імператора як намісника богів, буддійської релігії та художніх форм Індії.

Головна мета творчості японських поетів, живописців, каліграфів та майстрів чайної церемонії виходить з принципу «природа — міра всіх речей». В процесі осягнення краси природи виникає своєрідна естетична інтуїція, що дозволяє людині осягнути глибинні основи буття.

Типово японською є поезія хайкай («нанизані строфи»), що веде своє походження від витонченої гри й являє собою поетичну імпровізацію. Традиційне японське мистецтво неможливо уявити без каліграфії. Від ієрогліфів пізніше зародився живопис, під їх впливом формувалася поезія. В Японії вірш і картина міцно поєдналися в одному творі. Японський живописний свиток містить два види знаків: письмові (вірші, колофони, печатки) та живописні (власне картина в європейському розумінні). Величезний вплив на віршо-живопис зробив дзен-буддизм. Великою популярністю користується мистецтво укійое, особливо кольорові гравюри відомих художників XIX ст. І. Хіросіге і Хокусая. Графіка укійое відчула на собі вплив театру.

З класичних форм японського театру найвідоміші Но і Кабукі. Театр Но користувався величезною популярністю у військової аристократії середньовічної Японії. На відміну від жорстокої етики самураїв естетична суворість Но досягалася завдяки вишуканій канонізованій пластиці акторів, що робила, часом несвідомо, вплив на глядачів. Глядач немовби заглядає в найпотаємніші куточки своєї душі, коли дивиться на сцену театру фантазії. Кабукі — значно пізніша у порівнянні з Но форма театру. На відміну від Но з його орієнтацією на минуле, Кабукі користувався підтримкою нового стану торговців і виявляв інтерес до проблем сучасного його світу. Театри Но і Кабукі популярні й у сучасній Японії, доповнюють один одного.

Архітектура Японії відчула у собі вплив релігії, особливо буддизму. Досить пригадати японські пагоди та буддійські храми, на яких відобразилася китайська архітектура. З традиційною архітектурою поєднується японський сад. В композиції японського саду дерева, кущі, камені важливі не тільки самі собою, а як втілення філософських уявлень.

Повсякденна культура — мистецтво аранжування квітів (ікебана), по-своєму осмислений ритуал чайної церемонії та інше — була пронизана естетикою, красою, розумінням в дусі дзен-буддизму. З дзенівської концепції непостійності всього існуючого, ефемерності й примарності життя виходить, що все короткочасне тісно пов'язане з розумінням прекрасного.

Дата добавления: 2013-12-14