План лекції. Культура стародавніх євреїв

Культура стародавніх євреїв

Тема: Біблія як форманта Світової культури.

Лекція 7.

1. Біблія як форманта Світової культури.

1.1. Багатство літературних жанрів і художніх засобів.

1.2. Діалогізм структури тексту та його жанрово-тематичний принцип побудови.

1.3. Різновиди прозових та поетичних жанрів Біблії.

1.4. Дуалістичність у відтворенні картини світу.

2. Культура стародавніх євреїв.

2.1. Історичний огляд.

2.2. Релігія. Епос.

2.3. Мистецтво.

1.

Біблія займає центральне місце у світовій літературі і культурі в цілому. Уся західноєвропейська культура і частково культура Сходу розвивалися під впливом Книги Книг, яка стала основою релігійного, філософського, естетичного, історичного, морально-етичного мислення світової цивілізації. Незаперечним залишається факт, що без знання і розуміння Біблії неможливо повною мірою осягнути переважну більшість шедеврів світової культури. Саме Біблія є першоджерелом «світових» сюжетів, універсальних архетипів, образів, символів. Біблія є кодом буття, кодом мистецтва і літератури зокрема.

Біблія є унікальною книгою, яку писали біля 40 авторів упродовж 1600 років (від Мойсея, який жив близько 1500 р. до Р. Х. до авторів книг Нового Завіту, які писали у рамках І ст. по Р. Х.) у трьох частинах світу (Азії, Африці, Європі), трьома мовами (давньоєврейською, арамейською і грецькою).

1.1.

Біблія має багатство літературних жанрів. Серед основних жанрів виділяють історичну хроніку (Книги Царів), сімейну хроніку, біографію (Книга Неємії), автобіографію (Книга Ездри), пророчу промову (книги великих та малих пророків), проповідь (промови Ісуса, проповіді у книзі Дій), драму (Йов), драматичну поему (Пісня Пісень), сільську ідилію (Рут), дидактичні настанови та повчання (Послання до Римлян, Колосян та ін.), опис сну чи видіння (Книга Об’явлення), щоденник (Книга Дій святих апостолів), притчу (Книга Суддів, Євангелії), епістолярії (Послання); поетичні жанри – поезія (Псалми), гімн (Псалми, Послання до Колосян), плачі та голосіння (Плач Єремії, Псалми), військові пісні (переможні пісні Міріам, Дебори, Самсона), елегійну поезію, молитву; у Біблії представлені такі жанри, як прислів’я і приказки (Книга Приповістей Соломона), філософські афоризми (Книга Екклезіаста), парадокси, загадки, благословіння та ін.

У жодній іншій книзі не зустрічається такої багатої палітри художніх засобів, як іносказання, художньо-образне шифрування, наукова термінологія стосовно світобудови, астрономічних та природничих процесів тощо.

В Біблії реалізована особлива форма історизму, яка може розглядатись як міф чи розгорнута метафора, що є відображенням певних філософських ідей.

1.2.

Розглядаючи Біблію як єдину художньо-образну текстову структуру, можна з’ясовувати природу її діалогізму.

По-перше, це діалогізм структури тексту (діалог між культурами (аккадо-шумерською, симітсько-єврейською, єгипетською, вавилонською, грецькою, римською), історичними епохами, авторами, релігіями (юдаїзмом, християнством, великою кількістю язичницьких культів).

По-друге, це діалогізм біблійних текстів з іншими текстами, написаними в історичну добу, коли творилася Біблія, особливо рукописними пам’ятками Близького Сходу, документами, де є перехресні зіткнення з описаними чи згаданими у Біблії подіями, особами, реаліями життя.

Третя, найскладніша, діалогічна площина Біблії як тексту літератури, виявляється у надзвичайно великій кількості її перекладних версій іншими мовами, створеними у різні історичні епохи. У множинності перекладів Біблії починається „ діалог” з культурними, філософськими, релігійними, науковими, моральними, етичними, естетичними моделями націй.

У Біблії книги Старого та Нового Заповітів розміщені не за історично-хронологічним, а за жанрово-тематичним принципом. Історичний метод допомагає зрозуміти послідовність описуваних в Біблії подій, виокремити основні мотиви та знайти паралелі поміж різними книгами Біблії, є визначальним у тлумаченні багатьох символічних образів та алегоричних картин Біблії. Для повноти їх розуміння необхідне ознайомлення з різними виявами культур народів, згадуваних у ній. Це стосується вивчення побуту давніх людей, їх ремесел, свят, звичаїв і обрядів, пов’язаних з основними подіями життя.

Усі елементи етнографії та фольклору творять культурологічну структуру Біблії. Оскільки Біблія писалась як культова книга, то релігійний аспект є центральним для розуміння її культурологічного контексту. Для розуміння релігійного життя людей біблійних часів не достатньо знати лише основи юдаїзму.

Є значні частини Писання, які неможливо зрозуміти без знання інших релігій та культів сусідніх з Ізраїлем народів. Звичаї східних культур дуже розмаїті і значно відрізняються від європейських.

Не другорядним контекстом є географічний. Найбільшу трудність становлять ті згадані древніми авторами місця чи території, які сьогодні не існують, або ж мають інші назви. Оскільки природа Близького Сходу значно відрізняється від європейського континенту, то важливо знати кліматичні, ботанічні, зоологічні реалії. У першу чергу, це допомагає виявити буквальне значення деяких описаних епізодів, а, по-друге - виявити смисл алегоричних картин і образів.

Тваринно-рослинний світ, розмаїта природа Ізраїлю і навколишніх земель дає багатий матеріал для його фігуративного використання з дидактичною, естетичною чи іронічною метою. Характеристики птахів, звірів, сил природи переносяться в біблійній мові на окремих людей, племена, народи, держави і навіть подекуди стають атрибутами Бога.

1.3.

Прозові жанри Старого Заповіту в юдейській традиції поділяються тільки на дві групи: «галаха» – тексти релігійно-юридичного характеру – та «агада» – усі інші тексти Єврейської Біблії, що сприймаються як повчання, коментар до галахи.

Традиційно до поетичних текстів відносять Книгу Псалмів, Книгу Йова, Пісню Пісень, Приповісті Соломона і Книгу Екклезіаста.

Біблія дає десятки жанрових різновидів єврейської поетичної традиції. З-поміж них виділяються жанри духовної літератури (молитва, духовна пісня, гімн, літургійна поезія), літератури мудрості (поетична притча, приповість, афоризм, загадка), елегійні твори (спогад, роздум, медитація) та ін. Особливої уваги заслуговують явища жанрового синтезу (драматична поема, ліро-епічна поема).

Пророча література є найскладнішою складовою текстів Писання. Зображаючи минулу і майбутню історію з теологічної перспективи, тексти вирізняються й надзвичайною психологічною напругою викладу. Можна назвати не один десяток жанрів, частина з яких належить лише до цього типу літератури (пророче проголошення, видіння, параболічна аналогія), а частина – адаптовані більш традиційні жанри, зокрема проповідь, історіографія, художні прозові жанри (притча, алегорія, біографія, автобіографія), поетичні жанри (пісня, псалом, гімн, поема, молитва, плач, приповість, загадка).

Розміщення книг Нового Заповіту повторює жанрову послідовність єврейського Канону. Першим специфічним жанром Нового Заповіту є Євангелія – (буквально „ добра новина”). Євангелія - особливий жанр Нового Заповіту, який виявляє спорідненість з іншими жанрами юдейської та еллінської культур, що демонструє наближення до єврейської національної традиції. Із грецькими текстами їх споріднює глибока філософічність, морально-етична домінанта змісту, з юдейськими – релігійне настановлення, містичність.

Євангелія як особливий біблійний текст синтезує в собі багато різних жанрів. Передусім, дві Євангелії (Матвія і Луки) відкриваються генеалогією родоводу Христа. Історіографічний стрижень оповіді наявний у всіх євангелістів: сюжет розгортається навколо подій життя Ісуса Христа. Оповідаючи про служіння Христа, значну частину якого займало поширення релігійної доктрини, автори Євангелій включають до своїх книг уривки проповідей, виголошених Учителем. З-поміж прозових жанрів важливим значенням виокремлюється також «Повчання». Найбільш поширеним супровідним жанром, включеним у тексти Євангелій, є «Притчі». Усі вони стосуються вчення Христа й інтерпретуються як утаємничені одкровення істини.

З 27 книг Нового Заповіту 21 становлять «Послання». Книга – Апокаліпсис – містить 7 Послань до малоазійських церков.

1.4.

Основною прикметою апокаліптики є дуалістичність у відтворенні картини світу. Це передається і концептуально (добро – зло; спокій – війна; духовна чистота–аморальність і т. п.), і формально (наприклад, у кольористиці протиставлення білого – чорного чи білого – червоного).

В Апокаліпсисі вивершуються всі теми і мотиви Біблії: світ і людська історія доходять свого кінця, усі проблеми людства вирішуються з точки зору вселенської справедливості, закону Суду і винагороди праведним.

Апокаліптична література вирізняється й специфічною образністю, не властивою іншим книгам. Такими, зокрема, є образи ангелів, серафимів, херувимів. З художньо-поетичних засобів, окрім традиційних, важливу роль відіграють ефекти руйнації землі, рушення стихій, апокаліптичної битви. Особливе навантаження несе символіка чисел і кольорів.

Перший і основний загальновизнаний принцип інтерпретації Біблії традиційно зводиться до принципу єдності Заповітів. Постать Ісуса Христа - єднальна ланка двох Заповітів.

2.

2.1.

Згідно з старозаповітною традицією, предки стародавніх євреїв до свого приходу в країну Ханаан нібито потрапили зі своїми козами, вівцями та віслюками в Єгипет.

Там вони розмножились, однак урешті-решт змушені були втікати з єгипетської неволі, бо фараони переобтяжували їх господарськими роботами. Організував цю втечу Мойсей, ім’я якого означає вождь. Через нього на горі Сінай (якраз на тому місці, де пізніше виріс монастир св. Катерини) Бог уклав з утікачами заповіт (угоду), пообіцявши їм притулок і свою опіку, якщо вони надалі віддаватимуть все своє релігійне горіння лише йому. Проте біженцям швидко надокучило вести праведне життя, і Бог покарав їх за це, змусивши впродовж 40 років поневірятися в мандрах, перш ніж вони потрапили до землі обітованої — Палестини.

Історики не впевнені, що до своєї міграції в Палестину євреї побували в Єгипті, адже факт залишається фактом: єгипетські писемні джерела жодним словом не згадують про перебування євреїв у цій країні та про їхню втечу звідти, археологи також виявилися безпорадними у вирішенні цього питання, сама старозаповітна традиція висвітлює єгипетський полон євреїв дуже суперечливо. Тому історики здебільшого вважають: якщо Єгипет і став тимчасовим притулком для євреїв, то лише для не багатьох їхніх племен. Церковні автори, зрозуміло, вважають цю старо-заповітну оповідь цілком достовірною, хоча датують вихід по-різному. В ХІІІ ст. до Р.Х. кочові племена стародавніх євреїв завоювали Палестину.

2.2.

У стародавніх євреїв виділяється культ головного бога Яхве. До поселення в Палестині та утворення своєї держави старозаповітний союз 12-ти ізраїльських племен насправді являв собою низку ворогуючих племінних груп, не об’єднаних між собою ні етнічно, ні релігійно, кожна — зі своєю історичною долею. Плем’я Іуди, наприклад, за словами історика, "скоріше являло собою осілий рід ханаанеїв, аніж кочівників-арамеїв", і "злилося з ізраїльським народом та стало схожим на нього набагато пізніше". Сам прихід цих кочівників— семітів у Палестину відбувся кількома хвилями.

Перші племена (старозаповітні коліна), очолювані виборними вождями-суддями, оволоділи Єрихоном, який зберігав вірність єгипетським фараонам. Першими прийшли в Палестину ізраїльські племена, тому вони поселилися в північних, землеробських областях країни, іудеям же дістався неземлеробський Південь.

Місцеві ханаанейці вчинили євреям стійкий опір, відображений у біблійному епосі про Самсона, Дебору та інших єврейських героїв. Характерно, що хоча єврейські коліна й громили ханаанейські міста, самих ханаанеїв вони не вирізали, а злилися з ними, бо вважали окремі ханаанейські племена (моавітян, едомітян, аммонітян) своїми родичами. Розташований на неприступній скелі Єрусалим (цю назву перекладають як «Хай Бог встановить мир») євреї попервах узяти не змогли.

Врешті-решт євреї та місцеве ханаанейське населення порозумілися між собою, бо треба було боронитися проти спільного ворога — двох племен морських народів, філістимлян і чакара, які також оселилися на окраїні Палестини і в яких, на відміну від євреїв, уже була залізна зброя. Запекла боротьба між євреями та філістимлянами за Палестину відображена у біблійній легенді про Давида та Голіафа.

Поселившись у Палестині, євреї швидко запозичили землеробську культуру і торгові традиції ханаанейців. Вони стали вирощувати злаки, виноградну лозу та маслини. В них з’явилися майнова та соціальна нерівність, рабовласництво, родова община змінилася територіальною, зародилася державність.

У 586 р. до Р.Х. Іудея опинилася під владою Вавилону, значна частина населення потрапила в полон і виведена до Вавилону. Тут була закладена основа Старого завіту.

Унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру є Біблія. Її поява сприяла розвитку літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових поетичних форм. Літургійна поезія в поєднанні з хоровим співом була введена царем Давидом у богослужебну практику. Первісний текст Старого завіту був написаний давньосемітським шрифтом без означення голосних і без поділу слів. В останні століття перед Р.Х. Старий завіт був переписаний арамейським шрифтом. Іудаїзм пов’язав віруючих 613 заповідями, викладеними в Торі.

2.3.

У період так званого Другого храму (536 р. до н.е. – 70 р. н.е.) у давньоєврейській літературі формується новелістична й історична література, що несе у собі ознаки впливу античної грецької традиції – це книги Йосифа Флавія "Іудейські старожитності” та “Іудейська війна”.

Зародження іудейського образотворчого мистецтва пов’язане з появою синагог, що після знищення Єрусалимського храму стають не лише релігійним, а й громадськими осередками євреїв. Археологічні розкопки давніх синагог в Ізраїлі та Сирії показали, що мозаїчні й фрескові зображення тварини й людини складають звичайний елемент не лише синагогального інтер’єру, а й зовнішнього декору.

Останні століття епохи Другого храму було відзначено посиленим впливом еллінізму на культуру стародавніх євреїв, особливо у середземноморській діаспорі, а саме в Олександрії. Саме там з’являється новий жанр єврейської літератури - драма. Автором декількох п’єс був Ієхезакель на прізвисько Трагік. Одна з його п’єс, «Вихід з Єгипту», що була створена за законами давньогрецької трагедії, збереглася до наших днів.

Олександрійський історик Артапаннамагався синтезувати елліністичні мотиви з традиційним світоглядом іудаїзму. У творі про історію єврейського народу він міфологізує образ пророка Мойсея за грецько-єгипетським зразком, наділяючи його рисами божества Гермеса - Тота.

Найвизначнішим представником єврейського еллінізму в діаспорі був теолог і філософ Фелон Олександрійський (І ст. н.е.). Використовуючи ідеї грецької філософії він розробляє метод алегоричного тлумачення Біблії, створює вчення про Логос (Слово), що було посередником між Богом та людьми.

Елліністичні тенденції у розвитку єврейської культури розкололи єврейство на елліністів та ортодоксів, а в епоху Середньовіччя елліністичні традиції були значною мірою винищені.

Дата добавления: 2013-12-14