План лекції. Тема: Антична культура. Мистецтво стародавньої Греції та Риму

Тема: Антична культура. Мистецтво стародавньої Греції та Риму

Лекція 6.

1. Особливості культури античної Греції.

1.1. Натурфілософський світогляд античного суспільства.

1.2. Особливості міфології стародавньої Греції.

2. Доісторична Греція і класична Еллада.

2.1. Крито-мікенська (егейська) спадщина.

2.2. Гомерівська та архаїчна Греція.

3. Культура та мистецтво Греції часів класики та еллінізму.

3.1. Архітектура, скульптура, вазопис.

3.2. Драматургія. Театр.

4.Специфіка й витоки римського генія.

4.1. Культура етрусків.

4.2. Архітектура та скульптура Риму.

4.3. Література. Театр.

1.

Рабовласницька формація знищила родові авторитети, закріпила майнову нерівність і завдяки наявності рабів створила — хоч і невеликий — прошарок вільних та свідомих індивідів. Це означало відкриття реальних можливостей для формування духовних сфер діяльності — науки, мистецтва, творчості. Нова соціальна ситуація відкрила шлях дальшому розвитку людства. У цьому розумінні вірне твердження, що без античного рабства не було б сучасної цивілізації.

1.1.

У Стародавній Греції одним з центральних світоглядних понять було поняття "космос", що означає "порядок". Світ сприймавсь як певний порядок, що проявлявся в космології, музиці, математиці, логіці тощо. Якщо все підпорядковано світовому закону, то головне в роботі — пристосування до природного коло обігу. Головний метод — спостереження. Заняття наукою, теоретичні студії означали "пристрасне споглядання", коли зливаєшся з предметом споглядання і завдяки цьому розумієш, у чому суть справи.

Природне у свідомості стародавнього грека завжди є найдосконалішим, і тому щось виправляти в ньому — абсолютно безглуздо. Мистецтво, яке досягло значних висот, все одно вважалося нижчим щодо природи. Мабуть, тому в античному світі не було особливого інтересу до технічних винаходів. Греки винайшли паровий двигун, але він залишився цікавою іграшкою, бо можливість такого "піднесення над природою" психологічно не сприймалася. Особливостями світогляду можна пояснити й зневагу в античному суспільстві до продуктивної праці. Слід користуватися природним, вважав грек, а не створювати нове. Життя, звичайно, змушувало трудитися: вирощувати зерно, культивувати виноград, пасти худобу, — але в основному це була стилізація природних процесів, наслідування природи, підстроювання під ритми природи. Повністю виключалась ідея праці як засобу наживи.

Натурфілософське ставлення до навколишнього світу, закріпившись у міфах, впливало на художню творчість. У грецькій міфології матеріал давніх легенд пройшов високу художню обробку, став основою епосу, лірики і драми.

1.2.

На відміну від звіриних образів давніших релігій (єгипетської, наприклад) грецькі боги антропоморфні і тому ставали моделями людської поведінки, давали уявлення, як треба поводитися за законами краси: царствені жести Зевса, святкові музикування Аполлона і муз, застигла скорбота Деметри тощо. Грецькі міфи мали особливу пристрасть до естетики. Боги у зображенні греків мали людське обличчя, хоча й набагато естетично вдосконалене.

Жителі Еллади вбачали грізну небезпеку в злочинному зухвальстві людини. Богиня Немезида, супутниця Зевса, карала зухвалість і нечесність як шлях до досягнення несправедливих благ. Покровитель людей Прометей, хотів облудним шляхом добути їм кращу долю. І за це був прикутий до скелі. Цар Сізіф намагався перехитрувати смерть. Відтоді він приречений до безглуздої тяжкої праці — котити вгору тяжкий камінь.

Там, де герої покладаються на силу свого розуму, як у сумній історії Едіпа, котрий розгадав навіть загадку Сфінкса, але так і не зміг розгадати загадку власного життя, доля повертається проти нього.

2.

2.1.

Величезну роль у розвитку давньогрецької культури відіграла крито-мікенська (або егейська) культура (III — II тисячоліття до н.е.). Вона була створена племенами, які населяли острів Крит, Пелопоннес, Західне узбережжя Малої Азії.

Місто Кнос — ще з XVIII ст. до н.е. головне серед міст Криту — славилося майстерно збудованим палацом. У ньому містилися царські палати, святилища, гімнастичні зали, басейни, відкриті майданчики для театральних вистав і релігійних церемоній. Стіни в ньому розмальовані фресками (водяними фарбами по сирій штукатурці) із зображенням рослин, тварин, казкових грифонів (левів з орлиними головами), безліччю людських постатей.

З XV — XIV ст. до н.е. центр егейської цивілізації перемістився на південь Балканського півострова, у Мікени та Тіринф. Тут будували міста-фортеці на пагорбах, звідки й виникла назва "акрополь" — верхнє місто.

Центром Мікенського палацу був мегарон — великий прямокутний парадний зал з вогнищем посередині. У залі влаштовували врочисті зборища і бенкети. Навколо вогнища чотири колони підтримували навіс із отвором для диму. З егейського будинку з мегароном склалась архітектура античного храму.

2.2.

Період історії Греції з XI до VIII ст. до н.е. називають гомерівським, бо все, що про нього відомо, ми знаємо з розповідей Гомера. Гомера греки вважали автором цілого ряду творів. Окремі пісні або частини поем Гомера тривалий час жили в усній традиції співців. Пісня передавалася з покоління у покоління.

Система архітектурних форм склалася ще в період архаїки (від гр. archaios — давній, VII—VI ст. до н.е.).

Грецький храм — сховище казни і художніх скарбів, місце поклоніння богам — був центром усього суспільного життя громадян грецького поліса. Він стояв у центрі акрополя або на міському майдані. Основним типом храму був периптер — храм прямокутної форми, оточений з усіх боків колонами. В основі грецької архітектури з самого початку лежала певна система співвідношення несених і несучих частин — ордерів (від лат. ordo — стрій). Ордери називали за місцем їх виникнення, доричним, іонічним і коринфським.

Доричний храм-периптер з триступінчастою основою, приземкуватими і могутніми колонами був увінчаний двосхилим дахом. Фронтони його заповнювалися скульптурами, скульптурними прикрасами завершувалися й роги даху та його шпиль.

Капітель іонічного ордера, який склався наприкінці VII ст. до н.е., мала ехін з двох витончених завитків і щедро декорованого карниза.

Коринфський ордер відзначався колонами, стрункішими, ніж іонічні, вони завершувалися пишною капітеллю, складеною із стилізованого листя.

Грецькі храми архаїчного періоду підмальовували. Фарба підкреслювала архітектоніку будинку, підсилювала святковість образу. Білий, з кольоровими деталями храм, легко "читався" силуетом на тлі неба.

Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімнасіях, на олімпіадах. Переможців Олімпійських ігор всенародно прославляли, на їх честь споруджували статуї. Зображення куросів – (яких називають архаїчними Аполлонами) – представляють постаті, з підкресленою атлетичною будовою, широко розплющеними очами, трохи піднятими кутками губ. Часом такі статуї сягали трьох метрів заввишки і нагадували давньоєгипетські, але відрізнялися такими рисами, як відкритість людини перед світом, життєрадісність, що виражало гуманістичну ідею грецького мистецтва. Куроси присвячувалися богам, ставилися на міських майданах.

Жіночі постаті зображали задрапованими. Вони називалися корами (від грец. kora — діва). Кори мали широко розплющені подовжені очі, "архаїчну", слабо виражену усмішку (трохи підняті кутки губ). Обличчя і куросів, і кор не індивідуалізували: у чоловічих постатях — стриманість, мужність, сила; у жіночих — стриманість і благородство при підкресленій жіночності, ніжності.

3.

Фізично і морально досконала людина, в якій воєдино злилися доброчесність і пропорційна краса тіла, — такою є модель особистості вільного грека. Ритм тіла виховувався атлетикою, ритм душі — "музикою". Для грека мусичні, (тобто під знаком муз) мистецтва означали триєдність поезії, танцю і власне музики. Давньогрецька література жила не тільки у слові — вона жила і в звуці, і в німому жесті, і в танці. Оди або трагедії співали й танцювали, хоча для нас вони — літературні тексти. Розвиткові ліричної поезії дуже сприяли змагання поетів та музикантів, засновані у Греції в VI—V ст. до н.е.

На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів і героїв, співали пісень під час урочистих процесій.

Деякі види ліричної поезії були особливо тісно зв´язані з музикою і танцями. Залежно від метричної форми, грецька лірична поезія поділялася на елегію, ямб і мелос.

Була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Дифірамб співали з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпанементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з поривчастим, стрімким танцем.

3.1.

Естетичний елемент грецької культури найбільший прояв дістав у архітектурі та скульптурі.

В архітектурі грецької класики розвивався той самий тип храму - периптеру, переважно доричного ордера. Але він став стрункішим, більш гармонійним, пропорції його набули більшої логіки і простоти. Було визначено кількість колон: по довгій стороні вдвічі більше, ніж по короткій, плюс одна (наприклад, 13:6).

Афінський Акрополь став безсмертним пам´ятником, в якому архітектура і скульптура виступають у нерозривній єдності. Акрополю віддав 15 років життя найвидатніший скульптор класичної Греції Фідій. З Акрополем зв´язані головні свята Афін — Панафінійські — на честь богині, покровительки міста.

Раз на чотири роки по священній дорозі від Афін до Акрополя йшов похід з дарами богині й шатами для неї — пеплосом, котрий ткали найкращі афінські дівчата. Процесія піднімалася на пагорб через парадні ворота Пропілеї, які складалися з іонічної колонади між двома доричними портиками, і далі рушала на площу Акрополя. Праворуч від Пропілеїв, на виступі скелі Акрополя, на високому постаменті стояв храм Ніки, іонічного ордера, з дерев´яною скульптурою богині Ніки Аптерос (безкрилої) всередині. Це рідкісне зображення безкрилої перемоги. У поетичній уяві греків богиня перемоги поставала зрадливою дівою, яка легко перелітала від одного до іншого, і тому найчастіше її зображали крилатою.

Процесія прямувала від входу до центрального храму Акрополя — Парфенону, оточеного 46 колонами заввишки 10 м. У Парфеноні поєднані риси доричного та іонічного ордерів. Мармур його колон, червоний і синій кольори, делікатно введена позолота надавали храму святковості. Пропорційність його частин, точність у розрахунках зробили Парфенон шедевром на всі часи.

Всередині Парфенону стояла, створена Фідієм,13-метрова статуя Афіни Парфенос, (Афіни-Діви). Афіна була в убранні із зображеними на ньому сфінксами та крилатими кіньми. Правою рукою вона спиралася на колонку, в руці тримала двометрову крилату богиню Ніку. У лівій руці Афіна мала щит. Між списом і щитом Фідій умістив величезного священного змія.

Обличчя Афіни, руки, маска Медузи Горгони на грудях були виконані зі слонової кістки, очі — з коштовного каміння, вбрання і зброя — із золота.

Скульптури Парфенону прославляли велич людського розуму, силу краси, мужність греків, які перемогли варварів-персів. Невичерпна фантазія Фідія створила у фризі 365 людських фігур і 227 фігур тварин, при чому пластика рухів жодного разу не повторюється.

Історія Парфенону трагічна. За часів середньовіччя він був перетворений у християнську церкву, потім використовувавсь як пороховий склад. У XVII ст. при облозі Акрополя венеціанцями у Парфенон влучило ядро, і він був зруйнований. Багато скульптур загинуло.

Останньою спорудою Акрополя був храм, присвячений міфічному царю Ерехтею — Ерехтейон. Нове в ньому — каріатиди, жіночі фігури, які підтримують на одному з портиків замість іонічних колон перекриття храму.

Людська краса і досконалість — ось що прагнули втілити вони в образах атлетів. Головний ідеал полісної класики відображений у слові "калокагатія". Kalos — характеристика тіла, не спотвореного рабською працею або "варварським" неробством: його постава, жести відповідають доброму смакові. Agathes — характеристика душі, пройнятої тим самим ритмом, який втілюється вже у вчинках людини перед обличчям общини і перед обличчям смерті.

У V ст. до н. е. було створено велику кількість чудових скульптур. З відомих скульпторів, крім Фідія, за цих часів в Афінах працювали Мирон ("Дискобол") і Поліклет (стримано могутні, спокійно величні образи "Дорифора" — списоносця і "Діадумена" — атлета, який увінчує свою голову переможною пов´язкою).

В архітектурі пізньої класики (410—350 p. p.) виявляється потяг до грандіозного, зовні прекрасного. Було відбудовано після пожежі храм Артеміди, який вважався одним з чудес світу. Так само чудом можна назвати велетенську гробницю царя Мавзола у Галікарнасі, від якої і походить пізніша назва "мавзолей". Вона увінчувалася колісницею з кіньми і була прикрашена 150-метровим фризом із зображенням битв греків з амазонками.

В IV ст. до н. е. споруджено знаменитий театр в Епідаврі (архітектор Поліклет), на кам´яних лавах якого могли сидіти 10 тисяч глядачів. Чудова акустика давала змогу розрізнити кожний звук навіть з останнього ряду, віддаленого від орхестри на 60 м по горизонталі і на 23 м по вертикалі (на такому підвищенні розміщувався останній ряд).

У скульптурі замість мужності і суворості образів класики виник інтерес до душевного світу людини. На зміну мужній красі атлета V ст. до н. е. приходить краса витончена і більш одухотворена. Особливої слави здобула скульптура Праксителя — статуя Афродіти Кнідської. Статуя стояла на березі моря, на острові Кнід, і сучасники писали про справжні паломництва на острів з метою помилуватися красою богині, яка збирається ввійти у воду і скидає одяг на вазу, що стоїть поруч. (Це було перше в грецькому мистецтві зображення оголеної жіночої постаті).

Лісіпп Третій, великий скульптор IV ст. до н. е., прагнув показувати атлетів не у мить найвищого напруження сил, а, у мить його спаду, після змагання (такі його Апоксіомен, який зчищає з себе пісок після спортивного бою; Гермес, який стомлено присів на камінь і ладен наступної миті бігти далі у своїх крилатих сандалях).

Елліністичний період охоплює мало не тисячу років (з IV ст. до н. е. — від завоювання Греції Олександром Македонським — і до падіння Західної Римської імперії у 476 р. до н. е.). Еллінізм характеризувався поширенням грецької міської цивілізації на простір від Сицилії до Індії. Культура цієї епохи орієнтована на еллінів. "Еллін" означало: людина, яка примкнула до соціальної верхівки і прийняла її культуру, розмовляє грецькою мовою, змолоду вправлялась у гімнасії, вчила напам´ять Гомера, а в зрілі роки відвідує театр. Еллінство - це належність до певної касти, об´єднаної знанням Гомера та Еврипіда, Платона та Демосфена, чистотою і витонченістю грецької мови, тонким, "еллінським" смаком, "патентом на шляхетність". Еллінами не народжувались, а ставали через школу.

Ранній еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — І—II ст. н. е.) — період становлення величезної держави, що закінчився утворенням світової Римської імперії у І ст. н. е. на чолі з імператором Октавіаном Августом. У цей час досить інтенсивно розвивалася математика, медицина, натурфілософія, жили великий математик Архімед, геометр Евклід; були зведені величезні інженерні споруди: Фороський маяк (понад 100 м заввишки), який простояв 1500 років, Колос Родоський — бронзове зображення бога сонця Геліосу (32 м заввишки). Їх не випадково називали чудесами світу.

Культова елліністична архітектура тяжіла до велетенських розмірів. У цей період створено диптер — той самий прямокутний храм, що й периптер, але оточений не одним, а двома рядами колон (Олімпейон). Еллінізм знав і храм-ротонду, тобто круглий в плані храм з діаметром ротонди 19 м.

На острові Самофрак було поставлено статую Ніки — на честь перемоги родоського флоту над ворогами у 306 р. до н. е. Споруджена на п´єдесталі, що нагадує ніс корабля, постать Ніки органічно вписувалась у ландшафт зі скелею, котра зависла над морем. Хітон, який в´ється довкола могутнього тіла, відведені назад могутні крила, нестримний порив уперед надають скульптурі справді титанічного, тріумфального характеру.

Класичним взірцем є статуя Афродіти з острова Мелос, більш відома під римською назвою Венера Мілоська.

Повноправним у скульптурі став побутовий напрям ("Старий, який витягує колючку з ноги", "Хлопчик з гусаком"), декоративна скульптура.

Вівтар Зевса у Пергамському акрополі обрамлений барельєфом близько 130 м завдовжки і 2, 3 м заввишки, де зображені бики і велети, що б´ються. Велетні гинуть, відчай, страждання виражено в їхніх постатях, але вони сповнені благородства і сили духу. Надмірність емоцій, підкреслена динаміка, драматизм образів: ("Галл, який убиває себе і свою дружину") — такі особливості цієї скульптури. Елліністичний майстер ворога зображає не карикатурним, а мужнім і прекрасним.

Великої слави здобула знайдена у XVI ст. скульптурна група — Лаокоон з синами. Троянський жрець Лаокоон був покараний покровителькою греків Афіною за те, що застеріг безтурботних троянців від небезпеки введення у місто залишеного греками дерев´яного коня.

Античний живопис Греції якнайкраще представлений мистецтвом вазопису. Збереглися чудові вази (особливо VI ст. до н.е.) — розпис вкривав усю їхню поверхню, як килим. Стиль цей називався орієнталізуючим, оскільки багато що, особливо в орнаменті, греки перейняли від Сходу: квіти лотоса, мотиви тваринного світу тощо.

Згодом килимовий стиль поступився місцем чорно фігурному. Візерунок наносили чорним лаком на трохи підмальовану вохрою глину посудини — постаті вільно розміщувалися на поверхні стінок. Це були сцени битв, бенкетів, полювання, епізоди з гомерівських поем.

З останньої третини VI ст. до н.е. чорні фігури на вазах замінили червоні (фігури природного кольору глини виступали на тлі, повністю вкритому лаком); на них динамічні жанрові сцени межують з міфологічними.

3.2.

Виникнення грецької драми зв´язувалося з культом Діоніса, бога винограду і вина. "Тотемом" Діоніса був козел, чим і пояснюються виступи його шанувальників у вигляді козлів: пісню на честь Діоніса співали, вдягши козлині шкури, підв´язавши роги і копита. Такі хорові пісні виконували на святі Діоніса, так званих Діонісіях.

Оскільки "першою сходинкою" драми були пісні і танці, то виконували їх на орхестрі, котра входила до складу священної ділянки бога Діоніса. В афінському театрі Діоніса збереглися ще сліди найдавнішої орхестри, що належить до VI ст. до н.е. Навколо неї на пагорбі стояли глядачі, а там, де пагорб був невисокий, споруджували дерев´яний поміст, щоб з його висоти дивитися на орхестру. З цих помостів згодом і розвинувся "театр", тобто місця для глядачів. У подальшому цим словом почали називати всі театральні споруди.

Мімічна гра, яка була неодмінною частиною трагедії, потребувала майданчика як місця дії акторів. Потрібні були і приміщення для переодягання — намет ("скена") стояв так, щоб глядачі не бачили виходу акторів з нього через бічні ходи до орхестри. Посередині орхестри розміщався вівтар Діоніса, на "приступці" до нього і стояв актор.

Минув час, орхестра вже перестала бути головним місцем дії, а перед глядачем з´явилося житло виконавця головної ролі. Це житло зображувалося проскенієм, (передньою стіною скени), ще пізніше, дія п´єси була перенесена з орхестри на скену, горішня поверхня якої стала місцем гри. Місця для глядачів будували з каменю — вони піднімалися концентричними колами і, розіходячись, наче промені, сходами поділялися на клини (амфітеатр).

Грецька драма ставила особливо високі вимоги до голосу акторів. Вони грали у масках. Водночас на сцені перебувало не більш як троє акторів. Акторами були тільки чоловіки. Актори були шанованими людьми. Вони брали участь у політичному житті, їм надавалися великі пільги.

Великий давньогрецький драматург - Есхіл (525—456 p. p. до н.е.). Головний зміст трагедій Есхіла визначається характерним для давньогрецького світорозуміння питанням про долю, трагічну вину людини.

Усі питання і державного, й особистого життя різних верств афінського суспільства V ст., дістали своє відображення у трагедіях Софокла й особливо Еврипіда. Деякі пізніші дослідники вважали, що Софокл по-шекспірівському зобразив у трагедії силу долі, яка тяжіє над людиною. Творчість Еврипіда охоплює всі основні міфи греків: коло легенд про Геракла, перекази про Троянську війну та ін. Викривальна комедія V ст. до н.е. набирає найбільших темпів художнього розвитку в Аристофана (450—390 p. p. до н.е.).

Трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії Аристофана виховували почуття гідності, громадянськості, відповідальності перед містом-державою, благородність і незалежність духу.

4.

Протиставлення естетиків-греків і практиків-римлян проходить через усю літературу. Мистецтво пізнього еллінізму ввібрало у себе особливості своєї епохи. Римські легіонери, які поступово завоювали все Східне Середземномор´я, постали перед іншими народами представниками досить розвиненої культури. Римляни створили свій чудовий театр, гостру комедію, мемуарну літературу, стрункі історичні твори, виробили кодекс законів (римське право стало основою всієї європейської юриспруденції).

4.1.

Римське мистецтво багато що взяло, творчо переробивши, у Стародавньої Греції, але виросло воно на землі, де була власна, давньоіталійська культура, в якій найцікавішим і найбільш розвиненим було мистецтво етрусків.

Живописне оздоблення гробниць, постаті або погруддя померлих на теракотових поховальних урнах дають уявлення про культи та спосіб життя етрусків.

Цікава й етруська кераміка, яку випалювали до чорного, полірували так, що вироби здавалися швидше бронзовими чи золотими, і прикрашали або надряпаним рисунком, або рельєфним зображенням тварин і птахів.

Були етруски майстрами і в ювелірній справі, і у бронзовому литті. Саме етрускам належить славнозвісна Капітолійська вовчиця (початок V ст.), яка нагадує відому легенду про походження Риму.

4.2.

Римляни шанували грецьке мистецтво як взірець. Чимало оригіналів і копій скульптур Мирона, Фідія, Поліклета, Праксителя, Лісіппа заполонили громадські будівлі Риму, житлові будинки, заміські вілли. Але поетичного натхнення грецького мистецтва, самого ставлення до митця як до обранця богів у Римі не існувало ніколи. Римське мистецтво завжди було більш утилітарним. Це далося взнаки і в архітектурі.

Слідом за етрусками римляни збудували чудові дороги (найдавніша — Аппієва, 312 р. до н. е.), довгі, на десятки кілометрів акведуки, бо постачання Римові води з Альбенських гір через непридатність води з Тибру було однією з найголовніших справ. Акведуки давали воду термам, фонтанам, будинкам городян. Відкриття бетону відкрило нові конструктивні можливості будівництва. Ззовні бетонні будинки облицьовували мармуром або каменем.

Римлянам належить і тип тріумфальної арки, одно -, три - і п’яти прогінної, що зводилася на честь певного імператора.

В імператорському Римі кожний імператор у гонитві за славою споруджував нові майдани, адміністративні будинки, театри і стадіони. При Флавіях, імператорах Веспасіані й Титові, у 75 — 82 p. p. н. е. було збудовано величезний амфітеатр для гладіаторських боїв – Колізей - (еліпс 188 м завдовжки і 156 м завширшки); стіна 50 м заввишки має три яруси склепистих арок, четвертий глухий, поділений лише вікнами. Кожен ярус прикрашений пів колонами доричного, іонічного і коринфського ордерів. У нішах — статуї. Під ареною Колізею, на якій, до речі, могли вести бій відразу до 3 тисяч пар гладіаторів, були розташовані приміщення гладіаторів, клітки для тварин і система водопостачання. Арену можна було затопити водою і розігрувати морські бої.

При імператорі Адріані (II ст.) було зведено ще один знаменитий пам´ятник — Пантеон ("Храм усіх богів").

Близько 170 р. було відлито кінну статую імператора Марка Аврелія, яка стала взірцем для майбутніх монументів Європи.

Скульптурний портрет III ст. – це історичні документи епохи, висловлені мовою мистецтва. Часом у них присутні болісні роздуми, страх, невпевненість (портрет Філіпа Аравітянина).

Портретна галерея періоду Римської імперії передає всю жорстоку історію Риму: сваволю і деспотизм його правителів, неробство римської знаті. Римський портрет пережив кілька стадій: тонкий психологізм (портрети Веспасіана, «Сиріянка»), прагнення ідеалу, подібного до грецького («Антіной»); сатиричний, викривальний.

4.3.

У римській літературі провідними жанрами стають ораторська та історична проза. Найвидатніші історики — Тит Лівій і Тацит. Ораторське мистецтво далі розвивав Цицерон, популярність якого була незрівнянною.

Чим витонченішим ставав Рим, тим більш відточувалось і його поетичне мистецтво. У Римі народився поет-філософ Лукрецій, який написав поему "Про природу речей". Великі імена — Вергілій, Горацій, Овідій — це вічні взірці добірного смаку з їх класичною правильністю, вишуканістю. У монументальній поемі "Енеїда" Вергілій протягнув нитки від сучасності до легендарного минулого Риму. Широко відомою була поема Овідія "Метаморфози".

Тирани, які правили після Августа, — Тиберій, Калігула, Клавдій, та особливо Нерон — усі були поетами, але вірші потрібні були їм для самовихваляння. Поетичне мистецтво ніколи не важило в Римі так багато, як у Греції. Мужнє красномовство та юриспруденція заміняли римлянам поезію.

Квінтиліан визнавав, що римська трагедія перевершує комедію, бо для останньої римській мові і римським звичаям бракує витонченості. Та навіть трагедія мало цікавила народ. Посеред вистави публіка раптом вимагала битви тварин і гладіаторів (про що писав Горацій), вершники жадали спостерігати тріумфальні походи царів, які підкоряли народи і грабували скарби, і вимоги всього цього супроводжувались таким галасом та плесканням у долоні, що не можна було розрізнити жодного слова акторів. Тому довше за інші ставилися мімічні вистави — римляни дуже полюбляли їх.

Дата добавления: 2013-12-14