Фінансові відносини, які виникають у сфері соціального страхування

Необхідність та економічний зміст соціального страхування

Ймовірно, предмет B володіє також ознакою e, тобто виходячи зі спільності ряду ознак, властивим цим об'єктам (А, В), можна перенести ознаку е на предмет В.

Перша умова для аналогії - ретельне виявлення подібних ознак порівнюваних предметів. Причому ці ознаки повинні бути не другорядними, а істотними. Чим більше подібних ознак і чим вони істотніші, тим більше підстав припускати, що висновок за аналогією істинний.

Друга умова - з'ясування розходження порівнюваних предметів: тобто які ознаки відрізняють їх один від одного та істотність цих ознак. Чим менше таких ознак, тим ближчий до істини висновок за аналогією.

Третя умова - ретельне дослідження як об'єктивного взаємозв'язку й взаємозалежності між подібними ознаками, так і зв'язку цих подібних ознак з тим, що ми переносимо на досліджуваний предмет.

Метод аналогії дає найцінніші результати тоді, коли встановлюється органічний взаємозв'язок не тільки між подібними ознаками, але й з тією ознакою, що переноситься на досліджуваний предмет, об'єкт. Істинність висновків за аналогією можна порівняти з істинністю висновків по методу неповної індукції. В обох випадках можна одержати достовірні висновки, але тільки тоді, коли кожний із цих методів застосовується не в ізоляції від інших методів, прийомів і засобів пізнання, а в нерозривному діалектичному зв'язку з ними.

3. Аналогія й моделювання

Найбільш розвиненою сферою, де часто використовують аналогію як метод, є так називана теорія подібності. Її широко застосовують при моделюванні. Сутність методу моделювання полягає у відтворенні властивостей об'єкта пізнання на спеціально влаштованому його аналогу, моделі. Метод моделювання має дуже велику подібність із методом аналогії. Логічна структура умовиводу за аналогією є як би організуючим фактором, що поєднує всі моменти моделювання в єдиний цілеспрямований процес. Можна навіть сказати, що у відомому змісті моделювання є різновидом аналогії.

При моделюванні, як і в аналогії, знання з одного предмету (моделі) переноситься на інший предмет (оригінал). Логічною формою такого висновку є умовивід за аналогією. На підставі приналежності моделі S ознак abсd і приналежності оригіналу S¹ властивостей авс робиться висновок про те, що виявлена в моделі S властивість d також належить оригіналу S¹.

Учені давно почали користуватися методом моделювання. Його значення гарне розумів ще Леонардо да Вінчі, що жив в XV ст. Метод моделювання застосовували Галілей, Ньютон і ін. Однак розкрити справжню сутність методу вчені тоді не могли.

У цей час метод моделювання здобуває велике значення у зв'язку з найбільшими відкриттями у сфері фізики, математики й інших наук, особливо в квантовій механіці, математичній логіці, кібернетиці й т.д.

У процесі пізнання в різних галузях науки використовують різноманітні моделі. Однак їх усі можна розбити на дві великі групи: моделі речовинні, або матеріальні, і моделі логічні, або ідеальні. Речовинні моделі в більш-менш наочній формі матеріально відтворюють предмет дослідження. Логічні ж, або ідеальні, моделі не обов'язково пов'язані з матеріальним їхнім втіленням. Розумові моделі містять у собі функції як наочних уявлень, так і певні символізації. Тому в них в образних, почуттєвих, наочних формах виражаються абстрактні думки. Логічними моделями є також різні знакові системи. Значення знакових моделей полягає в тому, що вони за допомогою символів дають можливість розкрити такі зв'язки й відносини дійсності, які іншими засобами виявити дуже важко. Це насамперед відноситься до таких наук, як логіка й математика, які оперують із абстракціями досить високого рівня.

4. Логічна природа й роль гіпотези

Для того щоб зробити хоча б крок у безкрайому морі емпіричного матеріалу, потрібна гіпотеза, тобто попереднє теоретичне припущення, нехай навіть зрештою воно не підтвердиться. При цьому теоретичний здогад, що служить керівною ниткою при русі в лабіринті емпіричного матеріалу, не з'являється "на порожньому місці", не створюється "чистим розумом".

Тірмін "гіпотеза" уживається у двоякому змісті - по-перше, для вираження самого припущення про причину спостережуваних явищ, по-друге, для позначення логічного процесу, що призвоить до побудови цього припущення і його перевірці.

Гіпотеза ще не істина, властивістю істинності вона в уявленні її дослідника не володіє. Гіпотеза - це приблизне нове знання (його істинність або хибність потрібно довести), отримане шляхом екстраполяції старого знання й у той же час суперечне з ним. Зберігаючи певну наступність відносно минулого знання, гіпотеза повинна містити принципово нове знання.

По логічній природі гіпотеза є умовивід, у якому одна або частина посилок невідома. Більше того, гіпотеза - це система умовиводів, складний цілеспрямований процес думки, що включає моменти аналогії, індукції й дедукції. Логічна схема перевірки гіпотези така: якщо істинно А (гіпотеза), те істинно В (наслідок); В істинно (на підставі експерименту); звідси містять, що А (гіпотеза) істинно. Однак отриманий в такий спосіб висновок про істинність гіпотези є лише ймовірним, тобто не треба з посилок з логічною необхідністю. Підтвердження тієї або іншої гіпотези в окремому експерименті ще не є остаточним доказом її істинності, оскільки те саме наслідок може випливати (дедуктивно виводитися) з різних гіпотез. Навпроти, експериментальне спростування наслідків з гіпотези вважається спростуванням і самою гіпотезою (тому що з посилок “якщо А, то В ”і "невірно, що В" логічно необхідно треба "невірно, що А"), тобто для спростування гіпотези досить вказати хоча б на один суперечливий факт.

Гіпотеза намічає нові шляхи в науці, спрямовує розвиток творчої думки, сприяє руху від незнання до знання й цим породжує наукове передбачення. Гіпотеза застосовується як при пізнанні загальних причинних зв'язків і закономірностей, так і при встановленні причинно-наслідкових відносин між окремими явищами. Її використовують не тільки в наукових дослідженнях, але й у процесі пояснення конкретних фактів і подій.

5. Побудова й перевірка гіпотези

У своєму розвитку гіпотеза проходить ряд щаблів. Насамперед у ній висувається основне припущення про те, що шукають у процесі пошуку. Це зробити нелегко, з огляду на, що таке припущення повинне бути в якімсь ступені ймовірним. У процедурі висування основного припущення велике значення мають загальна й спеціальна ерудиція дослідника, глибина розуміння обговорюваної сфери знань, властиве йому творче мислення, уміння порівнювати, аналізувати, використовувати аналогії й, звичайно ж, уява й інтуїція.

Висуванням основного припущення розвиток гіпотези не обмежується, необхідно зазначене припущення обґрунтувати, тобто пройти другий щабель руху гіпотези. Обґрунтувати гіпотезу - значить показати, що основне її припущення висунуте не випадково, а спирається на ланку теоретичних і інших міркувань, що інші припущення менш ймовірні або зовсім неймовірні.

Третя стадія розвитку гіпотези - перевірка її як теоретична, так і практична. Перевірка гіпотези означає показ її істинності або хибності, відповідності або невідповідності дійсності.

Другий етап у логіці розвитку гіпотези - дедуктивне виведення наслідків з допущеної причини й зіставлення їх з перевіреними фактами.

Тут відбувається експериментальна перевірка гіпотези й одночасно її розвиток, наукове оформлення й уточнення як припущення про причину даного явища. Досягається це шляхом виведення наслідків, що випливають із передбачуваної причини, і критичного зіставлення їх з дійсними відносинами й властивостями досліджуваного кола явищ.

Третій етап логічного становлення гіпотези призводить у результаті ретельної перевірки до її підтвердження або спростування.

Отже, ми бачимо, що науковий пошук припускає два моменти: постановку проблеми й формулювання гіпотези. При успішному результаті, тобто при підтвердженні гіпотези, пошук завершується відкриттям. Відкриття утворить третю, завершальну стадію пошуку. Такий хід думки присутній в процесі побудови, розвитку й перевірки кожного гіпотетичного положення.

ЛЕКЦІЯ 8. ДОКАЗ

1. Сутність і значення доказу.

2. Логічна структура доказу.

3. Види доказів.

4. Логічні правила доказу.

5. Основні помилки в доказі.

1. Сутність і значення доказу

Практика показує, що в процесі обміну думками люди не пасивно сприймають і передають один одному судження й поняття про навколишній світ і власні дії. У бесіді, у суперечці, у дискусії, у ході обговорення будь-яких питань виробництва, науки й життєвого побуту люди переконують слухачів, читачів, співрозмовників і опонентів у правоті своїх поглядів, захищають, відстоюють і доводять істинність своїх суджень і понять, спростовуючи погляди, судження й поняття, які вони вважають помилковими. Багатовіковий досвід переконує, що обґрунтованість, доказовість - важлива властивість правильного мислення.

Термін “доказ" вживається в декількох значеннях.

1. Під доказом розуміють факти, за допомогою яких обґрунтовується істинність того або іншого положення.

2. Словом "доказ" позначають джерела відомостей про факти, наприклад літописи, розповіді очевидців, мемуари й т.п.

3. Доказ - це й процес мислення, логічний процес обґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін "доказ" вживається саме в цьому значенні. Логіка вивчає доказ як розумовий процес.

Доказ - це виведення одного знання з іншого, істинність якого раніше встановлена й перевірена практикою.

Питання про істину є центральним питанням не тільки діалектичної, але й формальної логіки. Але якщо в діалектичній логіці проблема істини розглядається й вирішується у всіх її аспектах, то формальна логіка вивчає лише одну з найважливіших сторін цієї проблеми - питання про те, як істину відокремити від омани, від неістини, як повинні логічно будуватися наші міркування, щоб у результаті цих міркувань прийти до істини.

Доказ і його прийоми перебували в центрі уваги майже всіх логіків від дня виникнення науки про мислення. Істинність доводів і логічна правильність аргументації грають винятково важливу роль у науці про ефективну організацію, мотивацію й стимулювання високоякісної професійної праці людей, зайнятих управлінською діяльністю у всіх сферах матеріального й духовного виробництва.

2. Логічна структура доказу

У всякому доказі є теза, підстави доказу (аргументи) і демонстрація (форма доказу).

Тезою доказу називається положення, істинність якого потрібно довести.

Аргумент (підстава, довід) - складова частина всякого доказу, під якою розуміється думка, істинність якої перевірена й доведена й котра тому може бути наведена для обґрунтування істинності або хибності висловлюваного положення.

Основними типами аргументів у процесі доказу є судження про вірогідно відомі факти; наукові визначення понять; загальноприйняті в науці узагальнення, раніше доведені закони науки, теорії, загальні положення тих або інших відповідних галузей знання; твердження про твердо встановлені факти; аксіоми й постулати.

Крім істинності аргумент повинен задовольняти таким вимогам: бути достатньою основою для доказуваного положення; бути думкою, істинність якої доведена самостійно, незалежно від доказуваного положення.

Рішення завдання аргументації припускає дотримання правил логіки оперування аргументами: як аргументи можна використати лише вірогідно встановлені положення, істинність яких не викликає сумнівів; вірогідність аргументів установлюється автономно стосовно тези; аргументи не повинні суперечити один одному; у сукупності аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

У процесі аргументації вироблення переконань у співрозмовника або аудиторії часто пов'язана з їхнім переконанням. Тому в аргументації велика роль риторики в її традиційному розумінні як мистецтва красномовства.

Мистецтво аргументації означає вміння раціонально вести критику й спростовувати невірні твердження опонентів. Варто враховувати, що про бездоганність або про сумнівність аргументів з погляду їхньої істинності вирішує не логіка; у кожній конкретній галузі науки й техніки для цього використаються свої власні критерії. Дійсно, як би добре не знав логіку, наприклад, фізик, але для того щоб довести істинність тези про те, що хвильова функція є статистична функція квантового ансамблю, а не одиничної елементарної частки, потрібно мати глибокі знання у сфері квантової механіки, з якої можна вивести істинність доказуваної тези. Фахівець із конструкції й міцності літальних апаратів повинен добре знати фізику, опір матеріалів, основи термодинаміки й аеродинаміки, матеріалознавства й інші дисципліни.

Демонстрація - логічне міркування, у процесі якого з аргументів (доводів) виводиться істинність або хибність тези. Демонстрація є третьою складовою частиною будь-якого доказу. Це спосіб (або форма) зв'язку тези й аргументів доказу. Теза й аргументи самі по собі, поза логічними взаємозв'язками ще не становлять доказу. Аргументи починають здобувати певне значення для тези лише тоді, коли з них виводять тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація.

Всі ці складові частини, коли мова йде про докази істинності або хибності конкретної тези, вимагають крім знання предмета досить високої логічної культури. Уже саме формулювання тези припускає вміння гарно оперувати поняттями й судженнями, знання способів визначення понять, уточнення характеру суджень (чиє вони вірогідно щирими або тільки ймовірними, загальними або частками). Сам процес доказу ґрунтується не тільки на пошуку переконливих аргументів, але й на правильному логічному пов'язуванні їх з тезою, а це вимагає знання правил побудови обґрунтованих способів умовиводів, виявлення помилок, що допускають. Дослідження ж таких умовиводів, правил одержання одних суджень із інших саме й становить головне завдання логіки: і дедуктивної, і індуктивної. Однак, як уже говорилося, індуктивні міркування за структурою істотно відрізняються від дедуктивних тем, що теза або висновок у них не виводиться логічно з аргументів або посилок. Аргументи лише підкріплюють, підтверджують теза, роблять його ймовірним у тім або іншому ступені, але не гарантують його достовірної істинності. Проте у всіх природних, суспільних, технічних науках, у міркуваннях, використовуваних політиками, суддями, адвокатами, моралістами, та й у повсякденній нашій діяльності ми найчастіше звертаємося саме до індуктивних умовиводів.

У будь-якій реальній суперечці або дискусії індуктивні або недемонстративні аргументи й схеми міркувань у цілому виступають разом з неформальними дедуктивними формами умовиводів. Це й цілком зрозуміло, якщо врахувати, що висновки від часткового до загального припускають висновки від загального до частки, так що індукція й дедукція не виключають, а, навпроти, доповнюють один одного. Цей найважливіший філософський принцип поряд із принципами об'єктивності й відносності всього нашого знання, його руху від імовірності до вірогідності, обліку суб'єктивних і особистісних моментів у пізнанні й діяльності є надійною основою процесу аргументації, а тим самим і переконання в полеміці й дискусії.

3. Види доказів

За способом доведення докази бувають прямими й непрямими.

Прямий доказ - це обґрунтування тези аргументами, без допомоги яких-небудь додаткових побудов. Ціль міркування в цьому випадку починається з аргументів і з логічною необхідністю приводить до обґрунтування істинності тези. Доказ у цьому випадку здійснюється у формі дедуктивного умовиводу.

Непрямий доказ - такий доказ, у якому істинність тези обґрунтовується за допомогою спростування істинності суперечного положення, інакше кажучи, шляхом доказу хибності антитезису. До побічного доказу прибігають тоді, коли висунутий теза не можна довести прямо, коли не мають у своєму розпорядженні аргументи, що обґрунтовують тезу безпосередньо.

Побічний доказ має два види: апагогічений й розділовий.

Апагогічний опосередкований доказ - непрямий (убік спрямований) доказ. Тут до істинності тези приходять шляхом доказу хибності антитезису.

Опосередкований апагогічнийдоказ називають таким, що призводить д о абсурду. У математичній і деякій іншій науках він одержав назву доказ від противного. Апагогічний опосередкований доказ досить часто використають у судовому доведенні.

У розділовому опосередкованому доказі теза обґрунтовується шляхом виключення всіх членів розділового судження (всіх предикатів), крім одного, що є доказуваною тезою.

У логіці під доказом розуміють розумовий процес обґрунтування істини, у карному ж процесі доказ - це факт, що доводить, факт дійсності.

Доказ тісно пов'язаний зі спростуванням. Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доказу. Відповідно до цього розрізняють такі способи спростування: спростування тези; спростування аргументів; спростування зв'язку тези з аргументами.

Знання правил і схем логічних умовиводів, уміння наводити переконливі доводи в захист своєї точки зору, робити узагальнення з наявних фактів і свідчень - іншими словами, логічної культури явно недостатньо для цілеспрямованої полеміки або дискусії. Адже нас переконують не тільки логічні аргументи й доводи оратора, але і його емоційні й моральні якості, не говорячи вже про красу й добірність самої мови.

4. Логічні правила доказу

У процесі доказу й спростування необхідно дотримувати певні правила щодо тези, аргументів і демонстрації.

Правила щодо тези:

1. Теза повинна бути судженням чітким і певним за змістом.

2. Теза повинна залишатися тотожною, тобто тою самою протягом усього доказу.

3. Теза не повинна містити логічного протиріччя.

4. Теза не повинна перебувати в логічному протиріччі з висловленими раніше судженнями з даного питання.

5. Теза повинна бути обґрунтованою фактами.

6. Тезою не повинно бути судження очевидне, тому що те, що вірогідно саме по собі, не вимагає доказів.

7. Теза повинна визначити весь хід доказу так, щоб те, що в результаті буде доведено, було саме тим, що було потрібно довести.

Правила щодо аргументів:

Аргумент - думка, істинність якого перевірена й доведена практикою і яка тому може бути наведена в обґрунтування істинності або хибності іншого положення. Отже, перше правило: аргументи повинні бути судженнями істинними. Крім істинності аргумент повинен задовольняти ще дві вимоги: бути достатньою основою для доказуваного положення; бути думкою, істинність якої доведена самостійно, незалежно від доказуваного положення.

Правила щодо демонстрації: Демонстрація здійснюється завжди у формі того або іншого умовиводу. Тому при побудові доказів і спростувань необхідно дотримувати правила умовиводів.

5. Основні помилки в доказі

Порушення правил логіки може відноситися до будь-якого елемента структури міркування або доказу. Якщо мова йде про дедуктивне міркування, то помилки в ньому можуть виникнути, по-перше, через відступ або підміну тези доказу. По-друге, часто суперечка через доказ тези помилково приймається за суперечку про істинність самої тези. По-третє, у ході доказу непомітно підмінюються доводи, а іноді використовуються довільні або навіть помилкові доводи. По-четверте, нерідко прибігають до ймовірних доказів, коли одне судження доводять за допомогою іншого, а останнє, у свою чергу, доводять за допомогою першого. По-п'яте, найчастіше в процесі полеміки допускаються логічні протиріччя, у силу чого докази виявляються неспроможними. Часом як доводи, що служать посилками для доказу тези, використовують судження, які за логічною силою слабкіші самої тези. Нарешті, по-шосте, багато помилок пов'язані з нечіткістю мови, плутаниною у вживанні понять, підміною змісту суджень, а також заміною логічних і фактичних доводів психологічними й моральними.

Помилки щодо тези:

1. Підміна тези.

2. Довід до людини.

3. Довід до публіки.

4. Хто занадто багато доводить, той нічого не доводить.

Помилки щодо аргументів:

1. Помилковий аргумент або основна омана.

2. Передбачення підстави.

3. Не треба, не випливає.

4. Від сказаного у відносному, умовному змісті до сказаного безвідносно, в абсолютному змісті. Або: від сказаного в принципі до сказаного в усіх без винятку випадках.

5. Коло в доказі. Або: тавтологія в доказі, тобто те ж через те ж, повторення того ж самого або одного й того ж.

Помилки, пов'язані з демонстрацією:

1. Поспішне узагальнення.

2. Помноження термінів.

Будь-яке порушення правил логіки спричиняє помилки в міркуванні незалежно від того, чи усвідомлює це учасник чи суперечки ні. Але такі помилки можуть бути використані цілком свідомо для досягнення перемоги в суперечці. У цьому випадку їх прийнято називати софізмами. Отже, із чисто логічної точки зору принципового розходження між помилками й софізмами не існує, тому що вони мають єдину основу, а саме: порушення правил послідовного, доказового міркування. Однак психологічне розходження залишається. Помилки відбуваються ненавмисно, софізми ж є навмисними, розрахованими на перемогу над опонентом у суперечці.

Держава гарантує кожному громадянину право на працю, задовольняє потреби у здобутті освіти, охороні здоров'я, підго­товці кадрів, забезпечує мінімальний рівень заробітної плати, пенсії, соціальних виплат. У ст. 46 Конституції України закріп­лено право громадян на соціальний захист, що включає «право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втра­ти працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалеж­них від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». Реалізація такого права на практиці — це забезпечення достатнього рівня добробуту громадянам дер­жави, що відповідає міжнародним умовам, а саме ст. 22 Загальної декларації прав людини та ст. 9 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р., з якої випливає, що держави, беручи участь в даному пакті, визнають право кожної людини на соціальний захист, включаючи соціаль­не страхування.

Відповідно до правових актів Міжнародної організації праці (МОП) основою сучасного соціального захисту є дев'ять основ­них видів соціальних допомог:

· медичне обслуговування;

· допомога за умови хвороби, безробіття, старості, у зв'язку з нещасними випадками на виробництві;

· родинна допомога;

· допомога за умови вагітності та пологів;

· допомога за інвалідністю;

· у разі втрати годувальника.

В багатьох країнах світу діє система взаємодоповнюючого соціального захисту, що включає в себе такі складові елементи:

1)державне соціальне забезпечення;

2)корпоративні соціальні програми;

3)індивідуальне (приватне) страхування.

На сьогодні функціонують чотири моделі соціального захисту:

— соціально-демократична модель скандинавських країн — держава бере на себе значну долю відповідальності за соціальний захист населення;

— модель неоліберальна (США) — проблеми щодо соціального захисту між підприємцями і найманими працівниками розв'язуються переважно за участі профспілок;

— модель неоконсервативна (Німеччина) заснована на зміша­ному державно-приватному розв'язанні соціальних проблем - відповідальність окремого підприємця замінена системою обов'язкової колективної відповідальності під контролем держави;

— система Беверіджа (Англія, Ірландія) — головним завданням держави є захист мінімальних доходів громадян.

Розглянувши ці моделі можна дійти висновку, що система соціального захисту населення в Україні найбільшою мірою відповідає німецькій моделі.

Основні напрями соціальної політики України відповідають чинному законодавству. Слід виокремити основні складові соціального захисту населення України:

1)соціальне забезпечення;

2)соціальна допомога;

3)соціальне страхування.

Соціальне забезпечення — це надання певним категоріям гро­мадян соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів. Соціальні виплати малозабезпеченим сім'ям, сім'ям з дітьми, жертвам війни чи політичних репресій за умови трансформаційних пере­творень економіки є необхідними та доцільними. Однак вони залежать як від економічної політики уряду, стану державного бюджету, так і від механізму їх надання. Зменшення фінансових можливостей держави може призвести до затримки чи зменшен­ня розмірів соціальних виплат. Встановлення завищеного рівня таких виплат негативно впливатиме на працевлаштування ок­ремих осіб.

Система соціальної допомоги побудована на фінансуванні за рахунок податків, інших надходжень до державного бюджету. Однак ці кошти направляються не фізичним особам, а підприєм­ствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів. Со­ціальна допомога надається у формі житлових субсидій, різного роду пільг і зорієнтована на індивідуальну потребу громадянина.

Соціальне страхування — це важлива складова частина со­ціального захисту населення, центром якого є людина та її по­треби, а якість їх задоволення впливає на соціально-економіч­ний розвиток держави. Соціальне страхування створює умови для відтворення робочої сили та захисту громадян у разі настан­ня певних страхових випадків: втрати працездатності, втрати го­дувальника, безробіття, нещасного випадку на виробництві, до­гляду за дитиною, вагітності та пологів тощо.

Необхідність соціального страхування зумовлена такими причинами:

- наявністю громадян, котрі не беруть участі у суспільно корисній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заробітної плати;

- наявністю громадян, котрі є дієздатними, але не мають можливості її реалізувати.

Система соціального страхування включає в себе соціальні, економічні, фінансові та правові аспекти.

Соціальні аспекти полягають у створенні всеосяжної та уні­версальної системи захисту всіх верств населення від усіх чин­ників нестабільності. Наявність такої системи свідчить про ефек­тивну соціальну політику держави, направлену на задоволення потреб громадян.

З економічної точки зору соціальне страхування виступає важелем перерозподілу грошових коштів у суспільстві та пов'язане з розвитком економіки. Зміцнення економіки впливає на зростання доходів підприємств, організацій, а разом з тим і збільшення розміру страхових внесків.

З правової точки зору соціальне страхування — це система юридичних норм, які регулюють соціальний захист населення при настанні страхових випадків, передбачених законодавством.

Соціальне страхування є фінансовою категорією, яка виражає економічні відносини, що виникають в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасо­вої втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також з охорони здоров'я.

У сфері соціального страхування виникають такі основні гру­пи фінансових відносин:

§ між страховими фондами та юридичними особами, які виступають платниками обов'язкових внесків;

§ між фондами та найманими працівниками, за рахунок яких формуються доходи бюджету фонду;

§ між фондами та державним, місцевими бюджетами в процесі перерозподілу державних фінансових ресурсів;

§ між фондами й іншими органами, кошти яких використовуються для фінансового забезпечення соціальних програм;

§ між територіальними і центральними органами фондів з метою забезпечення соціальних виплат у регіональному та місцевому розрізах;

§ між фондом та певними категоріями громадян, які отримують за рахунок його коштів матеріальне забезпечення і соціальні послуги;

§ між фондом і відповідним відомством, міністерством (наприклад, Міністерством праці та соціальної політики, службою зайнятості тощо);

§ між фондом і установами, організаціями, які виконують певні види робіт (професійне навчання та перепідготовку незайнятого населення);

§ між фондами та фінансовими органами в процесі здійснення контролю за рухом державних фінансових ресурсів.

Матеріальною основою цих відносин є грошові кошти, які мають законодавчо визначені джерела формування та напрями їх використання. Фонди грошових коштів можуть бути як дер­жавними, так і недержавними.

Дата добавления: 2013-12-14