Суть підприємництва, умови його існування. Функції підприємця

Рис. 9.2. Структура бюджету сім'ї

Джерела, за рахунок яких формується дохідна частина бюджету, досить різноманітні. Деякі з них – відносно постійні. Інші – мають тимчасовий або разовий характер. До постійних належать:

По-перше, джерела сімейних доходів, які мають трудове походження: заробітна плата (у тому числі й натуральна оплата); доходи від індивідуально-трудової та підприємницької діяльності; доходи від особистого підсобного господарства. Сюди з відповідною часткою умовності можна віднести і трудову пенсію.

По-друге, доходи від власності: рента (орендна плата), проценти, дивіденди тощо.

По-третє, значну частку доходів сім’я одержує у вигляді трансфертних платежів (через так звані суспільні фонди споживання). Це соціальні пенсії та допомоги, виплати багатодітним сім’ям, стипендії, а також наявність елементів безкоштовного або пільгового лікування та освіти населення.

До тимчасових та одноразових доходів належать: премії, спадщина, подарунки, виграші тощо.

Сукупний сімейний дохід не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто вартості (грошової оцінки) набору товарів і послуг, розрахований на основі наукових нормативів споживання і забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами.

Для реалізації отриманих домогосподарствами доходів в умовах ринкової економіки необхідна наявність на споживчому ринку достатньої кількості та відповідного асортименту товарів і послуг за доступними для масового споживача цінами. Це одна з найважливіших умов макроекономічної ринкової рівноваги.

Зі зростанням доходів не тільки повніше задовольняються потреби сім’ї, а й змінюється структура системи надання переваг в їх використанні.

Основними чинниками, що впливають на рівень доходів сім’ї є:

· добробут сім’ї, у якій людина народилася (стартові можливості);

· здібності людини та вміння їх реалізувати;

· освіта;

· удача тощо.

Сімейні доходи використовуються за різними напрямами. Основні серед них такі: на харчування; придбання товарів широкого вжитку (одяг, взуття) і довгострокового користування (меблі, холодильники, телевізори, комп’ютери, автомобілі тощо); оплату соціально-культурних і комунально-побутових послуг; сплату податків і різних платежів; заощадження та нагромадження; інші, часто непередбачені витрати.

Загалом їх можна поділити на:

· Первинні (продукти харчування, товари першої необхідності (одяг, взуття), витрати на комунальні та побутові послуги, податки). Цих витрат не може уникнути жодне домогосподарство.

· Вторинні (комфортабельне житло, автомобілі, побутова техніка, предмети розкоші тощо). Цю категорію витрат можуть дозволити переважно сім’ї, які вже досягли достатнього рівня добробуту.

Споживчі витрати домогосподарств можуть бути класифікованіпо-іншому, наприклад, поділені на товари та послуги. Так, міністерство торгівлі США ділить споживчі витрати на такі групи:

1) витрати на товари довгострокового користування, тобто такі, які служать більше ніж один рік: автомобілі, персональні комп’ютери, магнітофони, телевізори, холодильники тощо;

2) витрати на товари короткострокового користування – такі, що служать менше ніж один рік: продукти харчування та більшість предметів одягу, бензин та мастила;

3) витрати на послуги: лікаря, перукаря, установ освіти, культури та ін.

Ефективне функціонування національної економіки (зростання обсягів виробництва, зростання доходів населення тощо) сприяє тому, що товари довготривалого користування замінюються споживачами на нові, якісніші, ще до завершення терміну їх придатності (наприклад, купівля нового автомобіля, незважаючи на придатність старого). Щодо зміни структури витрат із сімейного бюджету можна виявити кілька тенденцій. Перш за все, це скорочення у доходах питомої ваги коштів, що йдуть на харчування сім’ї, це свідчить про зростання рівня та якості життя населення. Позитивними є також тенденції зростання витрат із сімейного бюджету на соціально-культурні потреби, збільшення заощаджень та нагромаджень, які спрямовуються для поліпшення добробуту членів сім’ї, організацію власного бізнесу тощо.

Якщо розподіл доходу домогосподарства уявити в загальних рисах, то постає досить ясна картина. Частина доходу надходить державі у вигляді особистого прибуткового податку, а залишок розподіляється на споживання і заощадження.

Отже, споживання – це частина доходу після оподаткування, яка витрачається. Інша частина доходу (яка не споживається і не сплачується у вигляді податку) – заощадження.

Причини для збереження доходу можуть бути найрізноманітнішими. Якщо зробити спробу ці причини класифікувати, то їх можна розділити на дві групи. Одна група – захист доходів. Наприклад, прагнення забезпечити себе на «чорний день» у разі виникнення непередбачуваних обставин, бажання покращити взагалі фінансову забезпеченість своєї сім’ї та ін. Друга група причин – спекуляція на біржі, тобто зберігання частини доходу з метою витрачення його на придбання цінних паперів, щоб у майбутньому отримати прибуток від підвищення їх номінальної вартості.

У сучасній неокласичній теорії існує постулат про рівність заощаджень та інвестування. Це означає, що заощадження, які робить населення, повинні дорівнювати інвестиціям, що здійснюються фірмами. Тільки за даної умови попит на ринку дорівнюватиме пропонуванню, ситуація стане стабільною. Порушення ж наведеної рівності призводить до виникнення негативних явищ в економіці, до деформації ринкових структур.

Тема 10. Підприємство як товаровиробник. Валовий дохід і прибуток.

10.1. Суть підприємництва, умови його існування. Функції підприємця.

10.2. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Класифікація підприємств.

10.3. Капітал підприємства та його кругообіг.

Ринкова економіка неможлива без діяльності окремих економічних суб’єктів, насамперед підприємців, які здійснюють свою діяльність для створення економічних благ і послуг, що задовольняють водночас і суспільні потреби, і власні матеріальні інтереси.

Підприємець – це той, хто за допомогою все новіших і новіших комбінацій факторів виробництва, їх властивостей здійснює реалізацію нововведень і тим самим забезпечує економічне зростання.

Характерні якості підприємця – це здатність і готовність: виявити ініціативу, приймати рішення, йти на ризик, розуміти ринок та його розвиток, прагнути до нововведень, керувати людьми (співробітниками, клієнтами, постачальниками і конкурентами, виробничими радами і профспілками).

Підприємництво – це ініціативна, самостійна діяльність осіб або підприємств, спрямована на отримання прибутку, здійснювана на свій страх і ризик, під особисту майнову відповідальність.

Сучасна економічна наука вивчає підприємництво як вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки:

1) свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявність фактора ризику;

3) орієнтація на досягнення комерційного успіху;

4) інноваційний характер діяльності.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

· без використання найманої праці;

· з використанням найманої праці;

· без утворення юридичної особи;

· з утворенням юридичної особи.

Крім того, підприємництво – це комплекс особливих функцій, що спрямовані на забезпечення розвитку та вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головних функції сфери підприємницької діяльності:

· ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

· організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських справ);

· інноваційну (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи).

Підприємництво здійснюється в будь-якій галузі господарської діяльності, не забороненій законом: промисловості, сільському господарстві, торгівлі, побутовому обслуговуванні, видавничій, банківській і консультаційній діяльності, у сфері операцій з цінними паперами тощо. Основними сферами підприємницької діяльності є: виробництво (продукції, послуг), торгівля і комерційне посередництво.

Усі численні види підприємницької діяльності, що властиві сучасній економіці, можна згрупувати таким чином: виробнича, комерційна, фінансова, посередницька, страхова.

Основу підприємницької діяльності становить та або інша форма власності: приватна, акціонерна, державна. Суб’єктами підприємницької діяльності виступають фізичні особи (власники), фірми, державні інститути. В Україні суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:

· громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності;

· юридичні особи всіх форм власності, установлених Законом України «Про власність».

Об’єктами підприємницької діяльності є товари, продукти, послуги.

Підприємництвом можуть займатися окремі громадяни, колектив людей (підприємство), держава. Можна виокремити три основні форми підприємництва:

· індивідуальне;

· колективне;

· державне.

Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу або прибутку. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на свій страх, і ризик. Він несе повну і необмежену відповідальність за результати своєї діяльності всім своїм майном, а в критичних ситуаціях воно може бути навіть втрачене. Перевагами індивідуального підприємництва є мінімальний контроль з боку держави.

У колективному підприємництві господарські операції здійснюються колективним суб’єктом, яким виступає товариство.

Товариства можуть бути юридичними і неюридичними особами. Основними ознаками, що роблять підприємство юридичною особою, є:

· створення і реєстрація згідно із законом;

· наявність організаційної єдності;

· володіння необхідним майном;

· самостійна майнова відповідальність;

· виступ від власного імені в господарському обороті;

· власний розрахунковий рахунок у банку.

Підприємницька діяльність у будь-якій сфері регулюється державою через механізм фінансової системи (податки, кредити, страхування тощо).

Державне підприємництво пов’язане з існуванням у кожній країні державного сектора. Його утворюють підприємства, що перебувають або повністю у власності держави, або під її контролем завдяки володінню нею контрольним пакетом акцій. У різних країнах частка цього сектора різна (від 3–4 % у США до 15–17 % ВНП у Західній Європі). У держаному секторі зосереджуються підприємства, що з якихось причин нераціонально використовувати в рамках приватно-підприємницької діяльності; або коли йдеться про створення принципово нових галузей, що потребують великих капіталовкладень. Державний сектор має тенденцію до розширення і в умовах погіршення економічної ситуації: держава ніби бере на себе проблему виведення економіки з кризи, збереження науково-технічного потенціалу, технічного і технологічного переозброєння галузей.

Отримання прибутку – дуже важлива мета для підприємця. Однак це не самоціль. Для нього головне – використання прибутку для його зростання шляхом розширення, модернізації, структурної перебудови виробництва.

Одна з найхарактерніших рис цивілізованого підприємництва полягає в тому, що кожний підприємець, реалізуючи власні цілі, водночас здійснює господарську діяльність в інтересах суспільства.Адже, щоб отримувати більший прибуток і бути конкурентоспроможним, необхідно постійно дбати про науково-технічний прогрес, якість товару як виробничого призначення, так і особистого споживання, а також його здешевлення.

Дата добавления: 2013-12-14