Міжнародний рух капіталу

Міжнародна торгівля – це форма економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі, що позначені державними кордонами. Іншими словами, це обмін товарами та послугами між національними економіками. Вона виступає в двох формах: експорт (реалізація товарів за кордон) та імпорт (придбання товарів за кордоном). Сума експорту та імпорту отримала назву зовнішньоторгового обороту.

Міжнародні економічні відносини та їх форми. Міжнародна торгівля

Однією з характерних особливостей світового господарства другої половини ХХ століття є інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин. Відбувається розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, економічними угрупованнями, окремими фірмами і організаціями. Міжнародні економічні відносини пов’язані з рухом факторів виробництва, процесами інтернаціоналізації продуктивних сил та особливостей формування і розвитку міжнародної економічної політики держав.

Міжнародні економічні відносини (світогосподарські зв’язки) – це система економічних відносин, що виникають між суб’єктами з різних країн з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг.

До основних форм міжнародних економічних відносин належать: міжнародна торгівля, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний рух капіталу, міжнародні валютні відносини.

Найбільш давньою формою міжнародних світогосподарських зв’язків є міжнародна торгівля.

На співвідношення між експортом та імпортом суттєвий вплив справляє рівень розвитку країни та обраний нею тип зовнішньоторгової політики: фрітрейдерство чи протекціонізм.

Фрітрейдерство (від англ. free – вільний, trade – торгівля) – відкритий тип політики, яка заохочує або не перешкоджає вивозу і ввозу товарів. Вона застосовується тими країнами, які не бояться серйозної конкуренції з боку іноземних виробників того чи іншого товару.

Протекціонізм – (від лат. protectiа – захист) – це політика захисту власного виробника від конкуренції з боку іноземних товарів та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону; нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), валютні (регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями, проведення митної процедури) обмеження, а також через встановлення підвищених вимог до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, антидемпінгових мит тощо.

В сучасних міжнародних економічних відносинах мають місце обидва типи зовнішньоторгової політики. З одного боку, об’єктивний процес інтернаціоналізації виробництва потребує свободи торгівлі, з іншого – гостра конкурентна боротьба на світовому ринку змушує країни звертатись до протекціонізму.

Вплив зовнішньої торгівлі на розвиток національної економіки виявляється у її функціях:

доповнення відсутніх елементів національного виробництва – ресурси, якими країна не володіє, чи складна, наукомістка продукція, якої вона поки не в змозі виробити тощо;

трансформаційна – зовнішня торгівля видозмінює структуру ВНП, пристосовує її не тільки до внутрішніх, але й до міжнародних потреб;

ефектостворююча – максимізація національного доходу за зменшення витрат на його виробництво (вигоди міжнародного поділу праці);

економія від збільшення масштабів виробництва – особливо важлива для малих країн з відносно невеликим внутрішнім ринком, дає можливість розгортати масове виробництво;

підвищення конкурентоздатності національної продукції – за допомогою міжнародної конкуренції стимулює національного товаровиробника.

Для характеристики зовнішньоторгівельної діяльності країни важливим показником виступає торговий баланс – співвідношення між коштами, отриманими протягом року за експорт товарів, та коштами, витраченими на імпорт. Якщо вартість експорту даної країни перевищує вартість імпорту, то торговий баланс є активним (має позитивне сальдо), якщо ж навпаки, – сальдо буде негативне (його ще називають дефіцитне або пасивне сальдо).

Торговий баланс значною мірою характеризує економічне становище даної країни, є одним з найважливіших показників ступеню залежності її економіки від зовнішніх ринків, конкурентоспроможності її продукції на світових ринках. Якщо країна має пасивний торговий баланс, вона змушена покривати його дефіцит шляхом витрачання процентів та дивідендів від інвестицій за кордоном, використання резерву іноземних валют та вивозу золота. Країна, яка має активний торговий баланс, стикається з проблемою імпортованої інфляції своєї національної валюти. Стійке перевищення експорту над імпортом призводить до нагромадження грошових засобів, іноземних золотих депозитів в банках країни, посиленню кредитної експансії при одночасному скороченні товарного забезпечення грошей в країні. Це змушує її девальвувати власну валюту (підвищувати її курс відносно іноземних валют), що знижує конкурентоспроможність товарів країни на світовому ринку. Тому урядам доводиться активно регулювати стан торгового балансу, виходячи з пріоритетів конкретних умов та цілей національної економіки на даний момент.

За об’єктами продажу міжнародна торгівля існує у таких формах:

· обмін споживчими вартостями у вигляді засобів виробництва та предметів споживання;

· торгівля різноманітними послугами: інжиніринг (послуги, пов’язані з проектуванням та будівництвом різних об’єктів: від попередніх техніко-економічних досліджень до вводу об’єкта в експлуатацію), будівництво, оренда обладнання та транспортних засобів (лізинг), обробка та передача інформації, експертиза проектів, банківські, туристичні, страхові, транспортні послуги тощо;

· обмін технологією, який здійснюється у вигляді продажу: ліцензій, патентів, «ноу-хау».

У міжнародній торгівлі відрізняють також такі види:

· традиційна торгівля – це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар-гроші (залежно від попиту і пропозиції);

· торгівля продукцією в рамках кооперації – реалізація продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, яка здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі;

· безвалютний товарообмін (зустрічна торгівля) – закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

На сучасному етапі в міжнародній торгівлі відбулись такі зміни:

· випереджаюче зростання торгівлі послугами порівняно з темпами міжнародної торгівлі;

· випереджаюче зростання торгівлі готовими виробами порівняно з товарами паливно-сировинної групи, а в межах перших – машинами й устаткуванням;

· поступове зростання торгівлі напівфабрикатами, окремими деталями, виробами для складання кінцевого продукту.

· збільшення у світовій торгівлі частки внутрішньофірмового обміну, що пояснюється передусім, зростанням кількості та могутності транснаціональних корпорацій, збільшенням кількості їхніх філіалів;

· випереджаючі темпи зростання міжнародної торгівлі між розвиненими країнами світу. У загальному обсязі світової торгівлі частка взаємної торгівлі розвинених країн сягає 70 %;

· нерівномірність розвитку міжнародної торгівлі, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку, гігантською концентрацією економічного потенціалу у небагатьох країнах світу;

· зростання в експорті розвинених країн світу частки продукції, виробленої за допомогою інтелектуально та інформаційно насиченої праці (мікроелектроніки та ін.).;

· поступовою лібералізацією міжнародної торгівлі.

Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й лібералізму.

Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнюється наддержавним – з боку міжнародних організацій і, насамперед, з боку СОТ, створеної в 1947 р. у Женеві (як ГАТТ).

Нині членами цієї організації є 140 країн, на яких припадає понад 90 % світового товарообороту.

Основним видом діяльності СОТ є проведення країнами-учасницями багатосторонніх торговельних переговорів. Оскільки вони можуть тривати не один рік, то отримали назву “раунди”.

Міжнародна міграція капіталу почала розвиватися у період становлення світового господарства і поступово перетворилась на вирішальну ознаку сучасних міжнародних економічних відносин.

Міжнародний рух капіталу – це переміщення капіталу у різних його формах (товарній, грошовій) за кордон з метою отримання доходу у формі дивідента або відсотка. Головною причиною, яка зумовлює рух капіталу за межі національних господарств є його відносний надлишок у власній країні, яка стає донором для країн споживачів. Вивезення капіталу також зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема нерівномірним розвитком окремих держав і регіонів світового господарства, а також протекціоністськими бар’єрами, що перешкоджають вивезенню товарів. Його можливість зумовлена тим, що більшість країн уже ввійшли в світове господарство і пов’язані одна з одною розвиненою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій.

Головними суб’єктами вивезення капіталу на сучасному етапі є ТНК, держави та наддержавні органи. Найважливіша кінцева мета цього процесу – більш прибуткове його вкладення порівняно з внутрішнім, а також отримання інших вигод (політичних, військових тощо).

Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах – підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільськогосподарські, банківські підприємства тощо через будівництво або купівлю вже існуючих підприємств, через механізм придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном.

При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають можливість здійснювати контроль за підприємством – для цього достатньо придбати до 25 % акцій) та на портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання доходу).

При вивезенні підприємницького капіталу надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які дають певні інвестиційні можливості.

Позичковий капітал вивозять у формі короткотермінових або довготермінових позик та кредитів.

Крім того, за джерелами фінансування розрізняють державні і приватні капіталовкладення.

Державні капіталовкладення – це кошти із держбюджету, які спрямовуються за кордон (отримуються звідти) за рішенням урядів чи міжурядових організацій. У межах державного капіталу існують такі його форми: державні позики, дари (гранти), допомога, а також кредити (наприклад, кредити міжнародного валютного фонду, Світового банку).

Приватний капітал можуть вивозити за кордон юридичні та фізичні особи, приватні (окремий індивід або сім’я) чи групові інвестори у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів.

Особливостями міжнародного руху капіталу на сучасному етапі є:

· постійне і прискорене наростання обсягів закордонних інвестицій, а в межах останніх – частки ТНК. Сьогодні ТНК – основна ланка в системі експорту підприємницького капіталу;

· експорт капіталу з провідних розвинутих країн привів до утворення їх «другої економіки». Наприклад, розмір «другої економіки» США в два рази перевищує сумарну економіку Німеччини, Великобританії та Франції;

· змінюються напрями експорту капіталу: раніше потоки капіталів переміщувались переважно з розвинутих країн до слаборозвинутих; тепер – з розвинутих та слаборозвинутих до розвинутих країн, а також до нових індустріальних країн та країн постсоціалістичної системи;

· поряд з експортом підприємницького капіталу дедалі більшу питому вагу набуває експорт позичкового капіталу, особливо до країн, що розвиваються та постсоціалістичних країн;

· відбувається постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними;

· у процесі вивезення капіталу посилюється суперництво між трьома основними центрами світового господарства – США, ЄС і Японією.

Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки для країн-експортерів і для країн-імпортерів капіталу. Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевих ринків робочої сили та ін. Негативні наслідки цього процесу – погіршення стану платіжного балансу (до моменту повернення в країну всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці, збереження або модифікація в необхідному напрямі економічної системи, що здійснюється в інтересах іноземного капіталу.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країн-імпортерів є: впровадження досконалішої техніки і технології, передових форм організації виробництва, зменшення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток наявної економічної системи або її вдосконалення. Негативні наслідки цих процесів – поступова втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів.

Дата добавления: 2013-12-14