Сім чудес стародавнього світу

Даний перелік семи чудес світу склали давні Греки приблизно у ІІІ ст. до н.е. До даного переліку включають архітектурні та скульптурні пам’ятки: Єгипетські піраміди, висячі сади Вавілона, храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, скульптура бога Геліоса з острова Родос, маяк на острові Фарос біля Олександрії та статуя Зевса у храмі міста Олімпія.

Перелік семи чудес світу склали давні греки приблизно у III ст. до н. є. Вони включили до нього архітектурні та скульп­турні пам'ятки, які найбільше вразили їхню уяву. Щоправда, Давньому світу було відомо значно більше гідних подиву спо­руд, але число сім мало магічне значення, і перелік не розши­рювався. Натомість виникали суперечки, які саме пам'ятки повинні бути до нього включені. Зрештою переміг найдавні­ший варіант переліку, що вважається класичним. До нього вхо-дять:|єгипетські піраміди, висячі сади Вавилона, храм Артеміди в Ефесі, Мавзолей у Галікарнасі, колосальна скульптура бога Геліоса з острова Родос, маяк на острові Фарос біля Александ-рії та статуя Зевса у храмі міста Олімпія? ( /Найдавніші з цих пам'яток — єгипетські піраміди. Про них ми "докладно розповідали в розділі, присвяченому давньоєги­петському будівельному мистецтву. Тут ми лише зазначимо, що ці споруди поки що цілком підтверджують давній вислів: «Все боїться часу, але час боїться пірамід». З усіх семи чудес, що викликали захоплення греків у III ст. до н. е., лише пірамі­ди досі залишилися незруйнованими/

Другим чудом світу за часом будування були висячі сади у Вавилоні, які ще називають Садами Семіраміди, помилково зв'язуючи їх будівництво з ім'ям ассирійської цариці, що жила у IX ст. до н. є. Насправді їх звели наприкінці VII ст. до н. є. за наказом царя Навуходоносора, який хотів таким чином втіши­ти свою кохану дружину, мідійську царівну. Природа Мідії, батьківщини царівни, істотно відрізняється від месопотамсь­кої. Там зеленіють вкриті гаями пагорби, а Тигр та Євфрат оточують пласкі, спалені сонцем рівнини. Щоб дружина вавилонського володаря не сумувалася за батьківщиною, він наказав створити для неї диво — зелені сади, де б росли дерева з най-иіддаленіших країн. Але цар не задовольнився простим садом, хоч і його нелегко було створити у кліматі Месопотамії. Він зробив його багатоповерховим. Для цього були створені чоти­риярусні платформи, кожна з яких спиралася на стовпи 25 м іаввишки. Отже, загальна висота споруди перевищувала 100 м, і вона здіймалась навіть над велетенськими стінами Вавилона. Стовпи робили з цегли. Самі платформи складали з пласких кам'яних плит, вкривали очеретом і заливали асфальтом. По­тім насипали товстий шар ґрунту, такий, щоб у ньому могли рости великі дерева. Ці дерева привозили до Вавилона здалеку вже дорослими, загорнувши їх у вологу тканину. Насаджува­ли в садах і яскраві квіти, і духмяні екзотичні трави. І вдень і вночі з Євфрату викачували воду, щоб тендітні північні рос­лини не загинули під палючими променями сонця. Платфор­ми садів здіймалися одна над одною уступами. їх з'єднували похилі широкі сходи, прикрашені яскравою глазурованою плит­кою.

Висячі сади прикрашали Вавилон три століття. У них про­вів останні дні свого життя Александр Македонський. Повер­гаючись зі свого східного походу, великий завойовник раптом тяжко захворів. Тоді він наказав перенести себе до садів. Але їх зелений спокій не вилікував полководця. Тут він помер, не довівши до кінця свої грандіозні задуми заволодіти світом. Пі­сля його смерті створена ним імперія розкололась. Незабаром місто Вавилон втратило своє значення. Його володарі вже не мали можливості підтримувати в належному стані чудові сади. Спочатку загинули рослини, потім зруйнувалася споруда. Нині на місці цього чуда залишився лише глиняний пагорб, у якому археологи знаходять уламки цегли та глазурованої плитки. 7 |ХР^ам Артеміди в малоазійському місті Ефесі був чудом не тільки через свою виняткову красу. Він був ще й чудом інженер­ної думки. Багато разів громадяни Ефеса зводили храм на честь богині Артеміди, заступниці міста, і багато разів він руйнував­ся через землетруси: Ефес розташований у сейсмічно небезпе­чній зоні. Так відбувалося щоразу до середини VI ст., коли за справу взявся славетний майстер на ім'я Херсіфрон. Херсіф-рон запропонував вихід, настільки оригінальний, що він навіть здавався ризикованим. Храм вирішили будувати в болотяній місцевості. М'який, насичений вологою грунт повинен був ді-чти як амортизатор і допомогти храмові витримати землетру­си. Але в такому рішенні є свої труднощі, на перший погляд, нездоланні. Адже болотяний ґрунт просто не витримає-важку споруду і просяде. Щоб цього не сталося, спочатку був вико­паний глибокий котлован. Його заповнили спеціальною суміш­шю товченого вугілля з вовною і вже на цій велетенській подушці поставили споруду храму.

Під час будівництва виникли нові проблеми. Підвозити че­рез болото будівельні матеріали теж було неймовірно важко. Особливо багато труднощів виникло з підвезенням колон. Херсі-фрон наказав вбити у їх зрізи металеві спиці, які приєднав до спеціального пристрою. Утворилися колосальні кам'яні вали­ки, до яких запрягали волів, і вони котилися, наче колеса. При такому засобі пересування тиск на ґрунт значно зменшувався. Ллє як тільки знаходилося вирішення однієї проблеми, одразу виникали нові. Легенда розповідає, ніби після того, як Херсі-фрон багато днів не міг правильно встановити кам'яну бантину, піп упав у відчай і вирішив закінчити своє життя самогубством. Але тієї трагічної ночі, коли він прийняв це рішення, Артеміда створила диво. Вранці архітектор побачив, що бантина стала на місце сама собою. Херсіфрону не довелося побачити свій витвір завершеним.

Після його смерті будівництво очолив його син, але і він не зміг його завершити. Храм був добудований тільки в 450 р. до н. є. Храм Артеміди Ефеської був диптером, тобто прямокутною її плані спорудою, оточеною з усіх боків не одним, як звичайно, а двома рядами колон. Всього колон було 127. Римські

письменники стверджували, що кожну з цих колон надіслав у подарунок ефесцям володар якоїсь держави. Навряд чи це правда, але в те, що будівництво храму було справою не тільки одного міста, можна повірити. Основним будівельним матері­алом був мармур. Майже сто років дивний витвір Херсіфрона втішав громадян Ефеса та численних мандрівників. Землетру­си були йому не страшні, але у 356 р. до н. є. він загинув від пожежі. Причиною пожежі був не нещасний випадок. Такий собі Герострат, що був нічим не примітною людиною, але все життя мріяв прославитись, підпалив храм. Він гадав, що цей нечуваний злочин на­решті принесе йому ба­жану славу. Громадяни міста, що судили під­палювача, вирішили його не страчувати. Вони не хотіли роби­ти з нього мученика, адже заради цього він і пішов на злочин. Ге­рострата засудили до забуття. Ніхто не по­винен був згадувати його ім'я. Мудрі ефе-ські судці цього разу трагічно прорахува­лися. Ім'я Герострата пережило віки. У наші часи, коли мова захо­дить про ефеський храм, згадують не ге­ніального митця, що його створив, а жалю­гідну людину, яка його знищила. Проте праця Херсіфрона не пішла в небуття. Через кілька десятиліть храм вирішили відбудувати. Цього разу на будівни­цтво витратили не сторіччя, а лише декілька років. Адже існу­вала створена першим архітектором вовняна платформа, були відомі вигадані ним при будівництві хитрощі. Збереглися і мар­мурові деталі, що не дуже постраждали від вогню. Новий храм, створений уже в епоху еллінізму, перевершив старий своїми розмірами та пишністю. Невідомо, чи програв він при цьому у витонченості. У всякому разі, є всі підстави думати, що саме другий храм, а не спалений Геростратом, заслужив славу одно­го з семи див. У плані він являв собою прямокутник 109 м завдовжки і 50 м завширшки. Колони сягали у висоту 20 м. Деякі з них були прикрашені рельєфами, над якими працювали Скопас та Пракситель, два геніальні скульптори елліністич­ної епохи. Зсередини стіни прикрашали витвори живопису. Одна:і картин зображувала Александра Македонського з блискав- j кою в руці. Адже саме великий завойовник дав гроші на відбу- І дову храму. До речі, перший храм був спалений у той самий день, коли Александр народився.

Другий храм простояв п'ять століть. У 263 р. н. є. його зруй­нували готи, які насідали на кордони Римської імперії. Згодом його залишки поглинуло болото, але проведені у XIX—XX ст. розкопки виявили фундамент як першої, так і другої споруди.

Учасником другого ефеського храму був Мавзолей, по­ховальна споруда царя Мавзола, правителя Галікарнаса, міста, що, як і Ефес, було засноване греками в Малій Азії. Але в IV ст. до н. є. Галікарнас був центром провінції, підпорядкова­ної Персидській державі. В оздобленні ефеського і галікарна-ського дива брали участь одні й ті самі майстри. Античні письменники розповідають, що Мавзолей наказала збудувати дружина Мавзола цариця Артемісія відразу після смерті коха­ного чоловіка. Але ймовірніше, що ця поховальна споруда, як і єгипетські піраміди, почала будуватися ще тоді, коли цар був живий. Адже Артемісія пережила свого чоловіка лише на два роки, більшу частину цього строку вела війни з сусідами і була теж похована в Мавзолеї. Навряд чи вона могла б встигнути (нести таку велику споруду.

Мавзолей являв собою квадратну в плані споруду, поділену па три яруси, і мав висоту близько 60 метрів. Стіни першого ярусу були глухими, обкладеними гладко відшліфованими пли­тами з білого мармуру. Вони ховали погребальну камеру з пра­хом царя. На двадцятиметровій висоті тягнувся рельєфний фриз, що зображував Амазономахію, боротьбу міфічних грецьких ге­роїв з амазонками — жінками-воїнами. Ці барельєфи виконав безсмертний Скопас. Він як ніхто з грецьких майстрів умів пе­редати у скульптурі драматизм і силу людських пристрастей. Над фризом починався другий ярус, оздоблений іонічними коло­нами. Тут було розташоване приміщення для жертво­приношень. Квадратний об'єм Мавзолею завершував піра­мідальний дах, який вінчала мармурова квадрига — колісни­ця, запряжена чотирма кіньми. На колісниці були встановлені скульптури Мавзола та Артемісії. Мавзолей — перша відома історикам споруда, у якій були використані всі три грецькі ордери. Стелю погребальної камери підтримували доричні коло­ни, внутрішнє приміщення другого ярусу — корінфські. Зовні другий ярус був оздоблений іонічними колонами. Згодом гро­бниця Мавзола стала зразком для наслідування у всьому анти­чному світі. Римляни навіть стали називати мавзолеями будь-які великі поховальні споруди.

Після занепаду Римської імперії узбережжя Малої Азії ста­ло ареною численних воєн. Галікарнас не раз був зруйнований і перетворився на незначне містечко, що часто переходило з рук у руки. Та попри все, Мавзолей стояв дуже довго. Втратив­ши значну частину своїх зовнішніх прикрас, він, проте, майже мережив середньовіччя. Остаточно його зруйнували в 1552 р. 11 царі ордену іоанітів, що вели боротьбу проти турецького сул-і.іна Сулеймана. Вони потребували каменю для фортеці і не ін і гадали нічого іншого, як розібрати античну споруду. Згодом іиедена іоанітами фортеця перейшла під владу турків, була пе­ребудована і дістала назву Бодрум. Вже в XIX ст. один англій­ський мандрівник помітив серед брил, що складали стіни Бодрумської фортеці, білі мармурові плити з чудовими барель-¹ фами. Незабаром англійський посол у Туреччині звернувся ю уряду з проханням дозволити викупити ці плити та вийняти і її стіни. Дозвіл він дістав, і барельєфи відвезли до Британсь-Ці(ого музею, де було встановлено, що це не що інше, як створе­нні рукою Скопаса фрагменти фриза галікарнаського Мавзолею.

Згодом у Бодрумі були проведені розкопки, що дали багато цікавих знахідок.

Серед усіх семи чудес найкоротший вік мав Колос Родоський — статуя бога Геліоса заввишки понад 30 м, встановлена на Ро­досі, острові, що розташований недалеко від узбережжя Малої Азії. Колоса встановили в останні роки ГУ ст. до н. е., і вже через півстоліття він впав під час землетрусу. Взагалі ця пам'ят­ка не була дуже оригінальною. Спорудження таких велетенсь­ких скульптур було родоською традицією. На порівняно невеликому острові їх було близько ста. Але фігура Геліоса — заступника острова, була найбільшою і стояла біля самого моря. Підпливаючи до Родосу, моряки ще здалеку могли ба­чити, як блищить сонце на бронзовому тілі бога. Митець, який створив це диво, був одним з учнів Лісіппа, скульптора Александра Македонського. Та, мабуть, скульптура вражала не тільки своїми розмірами. Голову Геліоса прикрашав сяю­чий вінець з сонячних променів. Колос не був монолітним. Він складався з каркаса, обшитого зовні листами карбованої бронзи. Основу каркаса складали три кам'яні стовпи. Два були основами ніг, третій, зроблений, щоб надати споруді більшої міцності, був замаскований бронзовим плащем. На рівні плечей стовпи з'єднали залізними бантинами. Після того як че­рез землетрус Колос впав, він упродовж кількох століть проле­жав на березі. Не раз його намагалися знов встановити, але з цьо­го нічого не виходило.
То бракувало коштів, то майстерності, а по­ тім всім взагалі стало не до того. Врешті, хтось вирішив, що не­ добре, що стільки брон­ зи лежить без діла, і Геліос був переплавлений Ще одним чудом світу є маяк, встановлений на початку І її ст. до н. є. біля входу в гавань Александрії, головного єги­петського порту. Александрія, заснована Александром Маке­донським у місці, де Ніл впадає в Середземне море, дуже швидко Перетворилася на великий політичний і культурний центр ан­тичного світу. Але гавань цього міста була не дуже зручною. Ніл виносив у море велику кількість намулу та піску, який сідав і утворював мілини. Щоб уникнути аварій, на невелико-у острові навпроти міста вирішили спорудити маяк. Але він ав бути не простим, а гідним Александрії, що на той час уже Прославилася своїми вченими та митцями.

Будівництво зайняло всього п'ять років (285—280 pp. до н. е.). Мабуть, майстерність його будівників справді була великою, І попи заздалегідь знали відповіді на всі питання, що виникали при будівництві, хоч вони і зводили споруду, подібної до якої пи" не було ніде у світі. Александрійський маяк сягав у висоту 120 м. Треба при цьому враховувати, що він був не масивною пірамідою і не висіченим зі скелі монолітом, а стрункою ве­жею, складеною з кам'яних блоків, що до того ж мала значні ні іу грішні приміщення. Це диво було гідним стати поряд з пер­шими американськими хмарочосами. Маяк мав у плані квад­риг, сторона якого дорівнювала 30 м. Перший ярус являв собою Чотирикутну вежу, що здіймалася на 60 м. На ній була встанов­лена восьмигранна вежа 40 м заввишки. Ця остання була об­личкована білим мармуром. Споруду вінчала двадцятиметрова Кругла вежа, оточена колонами. На ній розводили велике вогнище світло якого підсилювала складна система дзеркал. Для нього підвозили по закручених спіраллю сходах, дуже Широких та пологих. Маяк був збудований міцно і в разі по­треби міг правити за фортецю. З його верхівки можна було бачити наближення ворога, коли він був ще дуже далеко. Вежу мичка використовували також для астрономічних спостережень. Маяк уважно доглядали весь час, поки Єгиптом правила Грецька династія Птолемеїв, і потім, коли їх змінили римляни. Але згодом, у середні віки, його не ремонтували вже так ста­ранно, тим більше, що влада в Єгипті часто змінювалася. Спо­руда почала руйнуватися. Спочатку обвалилися верхні яруси. Шістдесятиметрові стіни нижнього ярусу простояли майже все середньовіччя і впали від землетрусу в XIV ст. Та нижню час­тину цих стін можна бачити і зараз. Вона є складовою части­ною фортеці, що збудували на Фаросі турки. і f Легко помітити, що більшість згаданих нами чудес були ство­рені у елліністичний період. Тільки одне з семи належить пері­оду грецької класики. Мабуть, класичне грецьке мистецтво було надто гармонійним та природним, щоб по-справжньому вражати уяву людини. Воно просто співіснувало з нею. Проте один витвір цього періоду все-таки був внесений до переліку най­більших чудес. Це — створена Фідієм статуя Зевса, встановле­на у храмі цього бога в місті Олімпія. Дивом вважали саме статую, а не весь храм, хоча ця будова, без сумніву, теж гідна уваги.

Храм Зевса Олімпійського, як і Парфенон, являв собою кла­сичний периптер доричного ордера. Але його пропорції були трохи важчими. Довжина храму становила 64 м, ширина — 28 м. У кінці довгого залу сидів на троні чотирнадцятиметровий Зевс, що майже торкався головою стелі. Скульптура була зроблена з дерева, але обличчя та тіло бога вкривали щільно підігнані пла­стини з слонової кістки, одяг та волосся були з чистого золота. В одній руці Зевс тримав маленьку фігурку крилатої богині Ніки, в другій — жезл, символ влади. Окремим витвором мис­тецтва був трон, на якому сидів бог. Він був прикрашений не тільки барельєфами. Бічні стінки вкривали витвори давньогре­цького живопису.

Розповідають, що коли Фідій завершив свою роботу, він підійшов до скульптури і запитав: «Чи ти задоволений, Зев­се?». У відповідь почувся грім. Бог був задоволений.

Зевс Олімпійський мешкав у своєму храмі до V ст. н. є. Йому пощастило, і він не був знищений надто завзятими при­хильниками християнства, коли по всій Римській імперії йшло руйнування язичницьких святинь. Потім скульптура, вже не як священна реліквія, а як культурна пам'ятка, була перевезе­на до Константинополя. Але, на превелике нещастя, тут вона 'кігинула під час пожежі імператорського палацу.

Дата добавления: 2013-12-14