Природні заповідники, національні природні парки є власністю народу України

Порядок здійснення права спеціального лісокористування встановлено нормативними актами Кабінету Міністрів України. Дозволом на спеціальне використання лісових ресурсів є лісорубний квиток (ордер).

Важливого значення для забезпечення підвищення продуктивності лісів, поліпшення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах набувають відтворення, охорона її захист лісів. Відтворення лісів здійснюється за спеціальними програмами і проектами, які розробляються органами лісового господарства.

Відповідно до Лісового кодексу ліси підлягають охороні й захисту. Це передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження та іншого шкідливого впливу, а також їх раціональне використання. Лісове законодавство охороняє ліси від незаконних дій фізичних та юридичних осіб, а також забезпечує біологічний захист лісів від шкідників і хвороб, інших негативних факторів, які впливають на санітарний стан лісових ресурсів.

Забезпечення охорони й захисту лісів покладається законом на центральні й місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та постійних лісокористувачів.

У сучасних умовах велике значення для охорони лісів має ведення Зеленої книги України, яка є державним документом, де містяться відомості про сучасний стан рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угруповань, що потребують особливої охорони і мають важливе значення як елемент біологічного різноманіття флори.

Законом „Про рослинний світ” встановлено такі основні вимоги:

· збереження умов місцезростання дикорослих рослин і природних рослинних угруповань;

· науково обґрунтованого, невиснажливого використання природних рослинних ресурсів;

· здійснення заходів щодо запобігання або попередження негативного впливу господарської діяльності на рослинний світ та ін.

Зазначені в законі вимоги повинні обов'язково враховуватися під час розробки програм та здійснення заходів з охорони, використання й відтворення рослинного світу.

Правова охорона тваринного світу

Тваринний світ є не тільки важливим компонентом навколишнього природного середовища, а й національним багатством України.

Відносини в галузі охорони, використання й відтворення тваринного світу (диких тварин) регулюються Законом України „Про тваринний світ” та іншими нормативними актами.

Закон „Про тваринний світ” закріплює комплекс правових, організаційних, матеріально-технічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання, збереження й відтворення тваринного світу у всій його біологічній різноманітності.

Зазначені заходи забезпечують охорону самих диких тварин, а також охорону середовища їх перебування, умов відтворення і шляхів міграції.

Охорона тваринного світу здійснюється за допомогою встановлення науково обґрунтованих правил і норм охорони в процесі його використання, а також заборон та обмежень у користуванні деякими його об'єктами.

Використання об'єктів тваринного світу здійснюється на праві власності і праві користування.

Суб'єктом правазагальнодержавної власності на тваринний світ є держава в особі Верховної Ради України.

Окремі об'єкти тваринного світу можуть знаходитися в колективній чи приватній власності (наприклад, вилучені зі стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) в неволі або в напіввільних умовах, або придбані іншим шляхом, дозволеним законодавством).

Надзвичайно важливим засобом охорони рідкісних видів тварин і тих, що знаходяться під загрозою зникнення, є занесення їх у Червону книгу України.

Червона книга являє собою основний державний документ, що містить узагальнені відомості про сучасний стан видів фауни і флори, про тих тварин і рослини, що знаходяться під загрозою зникнення

Її правове значення полягає в тому, що занесені до неї види тварин набувають особливого правового статусу і підлягають особливій охороні.

Правова охорона природно-заповідного фонду.

16 червня 1992 р. був прийнятий закон України „Про природно–заповідний фонд України”, який визначає правові основи організації, охорони та використання природно-заповідного фонду України.

Природно-заповідний фонд – ділянки суші й водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність і виділені з метою збереження природного середовища, генофонду тваринного й рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу й екологічної безпеки України.

До природно-заповідного фонду належать природні території та об'єкти (заповідники, національні природні парки тощо) і штучно створені об’єкти (ботанічні сади, зоологічні парки та ін.).

Інші об'єкти природно-заповідного фонду можуть перебувати і в інших формах власності на певних умовах.

Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду становить сукупність науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, що визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання й відтворення їхніх природних комплексів. Цей режим визначається відповідно до законодавства з урахуванням класифікації і цільового призначення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

За порушення законодавства України про природно-заповідний фонд винна особа може притягатися до цивільної, дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Відповідальність за порушення законодавства настає у випадках:

· порушення вимог щодо використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

· нецільового використання, самовільного використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду для інших потреб тощо.

Чинне законодавство передбачає розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення, визначаються з урахуванням кадастрової оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що провадиться відповідно до Закону України „Про природно-заповідний фонд”, а також спеціальних такс, затверджених у встановленому порядку.

6. Червона та Зелена книги

Всесвітній перепис зникаючих видів розпочавсязі створення у 1948 році при Міжнародній спілці охорони природи і природних ресурсів (МСОП) Комісії по рідкісних та зникаючих видах рослин і тварин.

На заклик Комісії до наукової громадськості сорока країн світу з 1968р. почалося інтенсивне дослідження стану зникаючих видів рослин і тварин. Ці дані лягли в основу одного з важливих міжнародних документів сучасності – Червоної книги МСОП.

Ідея створення Червоної книги належить видатному англійському зоологу професору Пітеру Скотту. Вона являє собою зібрання фактів про унікальних мешканців нашої планети, над якими нависла загроза зникнення. У кожній країні є рослини й тварини, яким загрожує зникнення, хоча чисельність їх в інших країнах може бути досить значною.

У положенні про Червону книгу України (від 25.10.1992р.) відмічається наступне:

Червона книга України є основним державним документом, у якому містяться узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення, та заходи щодо їх збереження та науково – обґрунтованого відтворення.

Червона книга України є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону занесених до неї видів тварин і рослин. У залежності від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин чи рослин, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі категорії:

1. зникл і види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація про їх існування у дикій природі;

2. зникаючі види, що знаходяться під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія чинників, що впливають на їх стан;

3. вразливі види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії „зникаючих”, якщо продовжиться дія чинників, що впливають на їх стан;

4. рідкісн і види;

5. невизначені види;

6. недостатньо відомі види;

7. відновлені види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню і вимагають постійного контролю.

У нове видання Червоної книги України включено понад 100 видіврідкісних і зникаючих хребетних і безхребетних тварин, 541 вид рослин і грибів (з них: судинних рослин - 439 видів, мохоподібних - 28 видів, водоростей - 17 видів, лишайників - 27 видів, грибів - 30 видів).

Відповідно Конвенції про біорізноманіття та Бернської конвенції постає питання про збереження ценогенофонду, тобто рослинних угрупувань. Встановлено, що життєздатність біологічних видів можна забезпечити лише у випадках збереження всіх рослинних угруповань.

Природні рослинні угруповання – сукупність певних видів рослин, що зростають на ділянках з однотипними умовами місцезростання та перебувають у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами навколишнього середовища.

Згідно положення про Зелену книгу України (затверджено наказом Мінекобезпеки від 19. 02. 1997 р. № 17) до неї заносяться категорії природних угруповань, що потребують охорони. Це зокрема:

· корінні рослинні угруповання, в складі яких домінують види рослин, внесені до Червоної книги України, а також реліктові та ендемічні види рослин;

· корінні рослинні угруповання, склад яких визначається тиковим видами рослин, що зростають на межі свого ареалу чи висотного поширення та мають тенденцію до зниження свого життєвого потенціалу;

· рослинні угруповання, що не пов'язані з природною зональністю (болота, луки, водні об'єкти тощо), які потребують охорони з ботаніко-географічних міркувань;

· рослинні угруповання, взаємопов'язані зі зникаючими видами представників тваринного світу;

· рослинні угруповання, утворені поширеними в минулому видами рослин, які стали рідкісними під впливом антропогенних чи стихійних чинників.

Найбагатшими за наявністю рідкісних угруповань в Україні є Карпатський та Донецько-Приазовський центри, а також Гірськокримський і Західнополіський. В цих центрах зосередженні угруповання з різним ботаніко-географічним поширенням. Так, у Західнополіському центрі зосереджені бореальні угруповання, які знаходяться на території України на південній межі свого поширення, характерні переважно для, тайгової зони та підтайгової смуги. Тут же розташована основна частина українського фрагменту ареалу дубово-соснових лісів рододендронових. Це угруповання реліктового виду — рододендрону жовтого.

До Зеленої книги України занесено 127 рідкісних, зникаючих і типових угруповань різного рангу, наведені мотиви і категорії їх охорони, поширення і видовий склад. Наукове значення Зеленої книги полягає в тому, що в ній вміщені відомості про реліктові, ендемічні та інші рідкісні угруповання. Ефективним шляхом збереження рідкісних видів і генофонду рослинного світу є створення їх живих колекцій в ботанічних садах, використання в озелененні. Так, у Королівському ботанічному саду в К'ю (Великобританія) з метою охорони генофонду рослин створений банк насіння. В банку зібрано 25 тис. рослин, що складає більше 10% насінних рослин світу. Найбільшим в Україні (і четвертим у світі) є Національний банк генетичних ресурсів рослин України при УкрНДІ рослинництва ім. В.Я. Юр'єва (м. Харків).

7. Природно-заповідний фонд

Звичай охороняти певні угіддя, урочища, окремі рослини і тварини дуже давній, своїм корінням сягає часів Київської Русі. Ще наші далекі предки вважали деякі ліси і тварин, що жили в них, заповідними. Слова „заповідник”, „заказник” виникли від давніх слів „заповідь”, „заказ”, що означало місця, де забороняється сільськогосподарське та промислове господарювання постійно (заповідник) або лише в певний час (заказник). З давніх часів здійснювалися заходи щодо охорони не тільки лісів, а й окремих мисливських тварин. За зрубування_дерев у заповідних місцях навіть карали на смерть.

Відомий галицький меценат, багатий польський землевласник, великий любитель природи граф Володимир Дзедушицький був першою в Україні людиною, яка створила заповідник у сучасному розумінні цього слова. Три рок и пізніше це також зробив на землях України інший меценат і багатий поміщик — Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн, засновник легендарної Асканії-Нової.

У 1886 р. Володимир Дзедушицький виділив на своїх землях за 4 км на південь від помістя Пеняки Золочівського повіту Львівського воєводства. (тепер Львівська обл., Бродівський р-н) на річці Серет 22,4 га первозданних, 200-річних буків і оголосив їх заповідними. Резерват був ним названий пам'ятка Пеняцька. Дуже важливо підкреслити, що заповідний об'єкт Дзедушицький створив не для мисливських забав (як це тоді робилося) чи якихось утилітарних цілей, і навіть не з релігійних мотивів. Створення резервату переслідувало винятково цілі, заради яких. зараз утворюються заповідники. Пам'ятка Пеняцька заповідалась з метою збереження букового лісу „на всі часи”, для наукових досліджень (там стали проводити дослідження вчені Львівського університету) і охорони місць гніздування рідкісного виду птахів — орлана білохвоста.

Створення подібного резервату з такими завданнями було першим не лише в Україні, але й в Європі. Тому Володимира Дзедушицького можна вважати піонером заповідників в Україні, а 1886 рік — початком заповідної справи в Україні.

У 1921—1930 рр. в Україні виникає ціла мережа заповідників, а напередодні Другої світової війни на території України було 9 заповідників та близько 2000 пам'яток природи, які охоплювали переважно всі географічні зони.

За час німецько-фашистської окупації природоохоронним об'єктам України було нанесено непоправної шкоди: частина була по-варварському знищена, найцінніші екземпляри — вивезені.

На шляху дальшого швидкого розвитку природоохоронних об'єктів стала постанова Ради Міністрів СРСР № 3192 „Про заповідники”, підписана Сталіним 29 серпня 1951 року, яка вписала ще одну трагічну сторінку в долю заповідників. Ця постанова зобов’язувала Ради Міністрів Союзних Республік закрити 88 заповідників. На виконання цієї постанови 25 вересня 1951 р. Голова Ради Міністрів УРСР Д. С. Коротченко підписав постанову № 2738 „Про заповідники”, якою було продубльовано аналогічну всесоюзну.

Згідно цієї постанови було передано колгоспам і радгоспам, виключені зі складу Чорноморського заповідника території, на острові Джарилгач площею 982 га та 200 га угідь на косі Обіточній, виключених зі складу Азово-Сиваського заповідника. Постанова зобов'язувала скасувати державні заповідники „Веселі Боковеньки”, „Дендропарк Тростянець”, Устимівський дендропарк, заповідник місцевого значення „Камінні могили”, заповідник місцевого значення „Тисовий ліс” (Коломийський район Ів.-Франківської області.

Постановою було передбачено скасування, як непотрібних, заповідників місцевого значення площею 7577 га. Всього Україна втратила 33 тис. га заповідних земель.

Велике значення для розвитку заповідної справи на Україні мала постанова Уряду УРСР від 28 січня 1972р. „Про заходи по розширенню мережі державних заповідників і поліпшенні заповідної справи”.

Згідно цієї постанови було проведено нову класифікацію заповідних територій і природних об'єктів, що беруться під охорону держави. За новою класифікацією виділялось 5 заповідних категорій:

1. Державні заповідники (абсолютні заповідники);
2. Державні заказники (часткові за режимом, видові заповідники — для збереження окремих рідкісних видів рослин і тварин);
3. Державні природні парки (типу національних, народних);
4. Пам'ятки природи;
5. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

І вже в 1973 р. Було створено два нових заповідники: Ялтинський – лісовий, Мис Мартьян та значно розширено Чорноморський заповідник.

Зараз, згідно із Законом „Про природно-заповідний фонд (прийнятий 16 червня 1992 року), в Україні виділені наступні категорії заповідності природних територій та об'єктів:

· природний заповідник;

· біосферний заповідник;

· національний природний парк;

· регіональний ландшафтний парк;

· заказник;

· пам'ятка природи;

· заповідне урочище.

До природно-заповідного фонду України відносяться також такі природно-культурні об'єкти як ботанічні сади, дендрологічні парки та пам'ятки природи садово-паркового мистецтва.

Всі ці об'єкти можуть бути, як загальнодержавного, так і місцевого значення, окрім:

· Природні і біосферні заповідники та національні природні парки є тільки загальнодержавними;

· регіональні ландшафтні парки і заповідні урочища — місцевого значення.

Різні категорії природно-заповідного фонду України – різний статус охорони. Станом на 01.01. 1999 року мережа природно-заповідного фонду – 6728 території та об'єктів загальною площею 2354,2 тис. га, що складає 3,9% території держави. Природно-заповідний фонд України включає 4 біосферні і 16 природних заповідників, 10 національних природних парків, 2384 заказники, 2963 пам'ятки природи, 34 дендрологічні парки, 514 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 22 ботанічних сади, 12 зоологічних парків, 26 регіональних ландшафтних парків, 746 заповідних урочищ.

Розміщення природно-заповідних територій та об'єктів в Україні дуже нерівномірне, особливо в зоні лісостепу. Найвищий % заповідності (Хмельницька область — 13,9%) у західних областях України, де збереглись достатні площі природної рослинності

Заповідники — найвища класична форма охорони, вилучення певних найбільш цінних ділянок території з господарської діяльності людей. Це природоохоронна установа, яка за своїм статусом прирівнюється до науково-дослідного інституту, бо в них йде вивчення різноманітних природних процесів та явищ і розробка наукових основ охорони природи. Державні заповідники створюються за рішенням уряду держави з метою збереження в природному стані типових комплексів. Отже, найголовніша функція всіх заповідників — консервація генофонду рослин і тварин і проведення екологічного виховання населення.

Поняття „біосферний заповідник” введено в обіг за розробленою ЮНЕСКО у 1971р. міжнародною програмою „Людина і біосфера”.

Біосферні заповідники — це малопорушені території, на яких організовуються спостереження (моніторинг) за глобальними змінами, які виникли в біосфері внаслідок діяльності людини. Нині їх у світі близько 240.

26 листопада 1993 р. – Указ Президента України „Про біосферні заповідники в Україні”, затверджено перелік біосферних заповідників в Україні (згідно програм ЮНЕСКО „Людина і біосфера”).

Станом на 01. 10. 1999 р. наш національний здобуток становив 20 державних заповідників: Асканія-Нова, Чорноморський, Український степовий, Луганський, Поліський, Канівський, Карпатський, Ялтинський гірсько-лісовий, Мис Мартьян, Карадазький, Дунайські плавні, Розточчя, Кримський, Медобори, Дніпровсько-Орілівський, Єланецький степ, Горгани, Казантипський, Опукський, Рівненський. За своєю площею заповідні території в Україні охоплюють лише 5,7%, а в окремих регіонах навіть менше 0,5% від загальної площі України. Для збереження ж хоча б 50% видів живих істот потрібно залишити незайманою не менше 10% території.

Важливою особливістю заповідників України є і те, що вони невеликими острівцями вкраплені в зони інтенсивної господарської діяльності людини, що негативно впливає на природний комплекс заповідників.

Заказник — природна територія чи акваторія, в межах якої постійно або тимчасово заборонені окремі види господарської діяльності людей для забезпечення охорони одного або багатьох видів живих істот, одного або кількох екологічних компонентів, або загального пейзажного характеру місцевості, що охороняється.

Заказники за типами поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, зоологічні, орнітологічні, іхтіологічні, гідрологічні, геологічні. В положенні кожного типу заказників визначені відповідні завдання та режими.

Зберегти в незайманому вигляді для майбутніх поколінь, виховати свідоме відношення людини до природних багатств — основна суть ідеї створення національних і природних парків.

Природний парк — обширна ділянка природних і культурних ландшафтів, що виділяється своєрідністю і мальовничістю природи і придатна для відпочинку людей.

Національний парк — виділена державою або місцевими органами територія, яка крім збереження в незайманому вигляді флори і фауни, призначена для відвідування людьми мальовничих місць з творчою, рекреаційною, культурною метою та науково-дослідними цілями.

Слово „національний” означає належність території всій нації, всьому народу, а не якійсь конкретній особі. Природні парки, на відміну від національних, не мають заповідної зони, вони постійно відкриті для відпочиваючих. Рекреаційна діяльність в таких парках переважає над природоохоронною функцією. Якщо в національному парку людина — гість, який немає права залишатися довго, то в природному парку людина у себе вдома.

Завдання національних і природних парків: збереження цінних природних комплексів і об'єктів; створення умов для організованого туризму та відпочинку.

В Україні зараз є 12 національних парків: Карпатський, Шацький, Синєвирський, Азово-Сиваський, Вижницький, Подільські Товтри, Святі гори, Яворівський, Деснянсько-Старогутський, Сколівські Бескиди, Ужанський, Голосіївський, але вони не відповідають усім тим вимогам, які висуваються до парків такого типу.

Головна наша мета — не допустити руйнування унікальних природних куточків, створити стратегічний резерв заповідання в умовах, коли реалізується земельна реформа. Не збережемо природних цінностей сьогодні — завтра буде пізно.

Дата добавления: 2013-12-14