Етапи розвитку глобалістики

У 1955 р. було опубліковано так званий "Маніфест Рассела-Ейнштейна", підписаний такими провідними вченими, як Н.Бор, Ж.Кюрі та ін. У ньому, зокрема, зазначалося: "Ми виступаємо як люди, подальше існування яких знаходиться під загрозою". Ці ідеї поділялись пагуошським рухом – міжнародним рухом вчених за мир, роззброєння та міжнародну безпеку. У 1957 р. в Пагуоші (Канада) відбулася перша Пагуошська конференція. Участь у цьому русі провідних вчених змушує прислуховуватися до їх думки як уряди, так і окремі організації. У деяких випадках заходи, які пропонувались пагуошським рухом у справі підтримання миру, знаходили відображення в офіціальних міжнародних домовленостях.

Теорія відносності, як вважають деякі вчені, скоріше філософська теорія, ніж фізична, теорія нового сприйняття світу. Вона справила величезний вплив на світогляд, глибше, ніж космічна фізика, розкрила закономірності світобудови. Ньютонівське уявлення про світ було багато в чому змінене під впливом вчення Ейнштейна. Замість цього уявлення виникла картина світу, в якій об'єднаними виявилися матерія, рух, час і простір, що раніше вважалися роз'єднаними. Теорія відносності зробила величезний якісний крок уперед у тлумаченні структури Всесвіту. Теорія відносності підвищила інтерес дослідників до філософської проблематики, вказавши на необхідність методологічного і гносеологічного аналізу положень фізичної науки. Виникла необхідність у філософському аналізі понять.

Ті рр. ХХ ст. привнесли цілу низку нових імпульсів у розвиток загальної теорії відносності, одне за одним було зроблено багато відкриттів, які ще раз підтвердили ідею, що зірки, як і Всесвіт у цілому, еволюціонують. Вивчення еволюції видимої частини Всесвіту привело до своєрідної революції в астрономії.

Тільки у ХХ ст. людство почало усвідомлювати свою діяльність як геологічну силу в еволюції біосфери. З цього часу стали відчуватися як позитивні, так і негативні результати зростаючого техногенного впливу людини на довкілля. На погляд В.І.Вернадського, взаємозв'язки суспільства з природою, що ускладнюються, – одна з найважливіших екологічних і соціальних проблем сучасності. Різноманітні форми екологічної регресії є результатом суперечливої взаємодії систем із саморегулюванням: біосфери загалом та її частини – людського суспільства. Екологічно необґрунтовані дії людини ведуть до підриву здібності природних екосистем різного рівня до саморегуляції, що порушує екологічну стабільність як в регіональних, так і в глобальних масштабах.

Amp; Внесок В.І. Вернадського у розвиток планетарного мислення.Наукова спадщина В.І.Вернадського охоплює найширші сфери знань і не втрачає свого значення й досі, багато його ідей прямують до своєї реалізації в майбутньому. Його ім'я стоїть в одному ряду з такими видатними мислителями, як І.Ньютон, Ч.Дарвін, А.Ейнштейн. Особливо вражає енциклопедичний склад його розуму й здібності до наукових узагальнень. Він ніколи не обмежував сферу своїх творчих пошуків галуззю однієї науки. Його роботи є джерелом для вивчення генези однієї з найважливіших теорій ХХ ст. планетарного і космічного масштабу – вчення про живу речовину і ноосферу. Дуже важливою, особливо для України, є його науково-організаційна діяльність, теоретичним підґрунтям якої було визнання ним величезної космічної, суспільної та економічної ролі науки. Він є засновником Академії Наук України, яка носить його ім'я, був її першим президентом. З його ім'ям пов'язане створення першої наукової бібліотеки в Україні, нині Центральної наукової бібліотеки НАН України імені В.І.Вернадського.

Головні ідеї В.І.Вернадського можна узагальнити наступним чином:

◄ життя є космічним явищем;

◄ розвиток життя приводить до виникнення людини – живої істоти, що наділена розумом, розумне життя починає активніше впливати на природу, людина вперше охоплює своєю діяльністю всю біосферу;

◄ концепція трансформації біосфери у ноосферу;

◄ людина в сучасному світі має діяти та мислити не тільки в аспекті певної особи, сім'ї, держави, а у планетарному масштабі;

◄ хоча ідеї людської єдності виникли давно, але релігія не змогла об'єднати людей, тільки наука може стати основою об'єднання. Це пояснюється такими її рисами, як обов'язковість та логічна довідність, охоплення нею всієї біосфери;

◄ визначено роль наукової думки в трансформації біосфери у ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку планетарного мислення;

◄ унаслідок досягнень людства в ХХ ст. уперше в історії почав здійснюватись єдиний історичний процес.

На першому етапі наукової діяльності В.І.Вернадський здійснював дослідження в галузі мінералогії. Він вважав, що мінерали – це сліди фізико-хімічних процесів, які відбувалися на Землі. Від дослідження хімії мінералів науковець переходить до вивчення хімічних елементів гірських порід земної кори, з'ясовуючи їх роль і місце в геологічній історії землі. В.І.Вернадський закладає підвалини нової науки – геохімії. Розвиваючись на фоні хімії, фізики, мінералогії, геохімія стає складовою частиною космічної хімії. Було сформульовано ідею про хімічну єдність світу. Вчений вважав, що вивчення земних атомів є ключем до вивчення космосу, висунув думку про матеріальний обмін та енергетичну взаємодію між землею та космосом.

На наступному, другому етапі В.І.Вернадський досліджував роль живих організмів в історії землі, об'єднавши їх під узагальнюючим найменуванням "жива речовина", яка є акумулятором космічної енергії, розподільником її в мінералогічних і геохімічних процесах, носієм та джерелом вільної біогеохімічної енергії ("геохімічної енергії життя"), що охоплює всю біосферу – земну оболонку, яка являє єдину сферу життя. Біосферу він розглядав як організовану, динамічну і стійку врівноважену систему, яка незалежно розвивається. Уперше в світовій науці він розглядав еволюцію біосфери як єдиний космічний, планетний, біогенний та антропогенний процес. Біосферу він уявляв як "систему систем", еволюційно зумовлену і функціонально взаємопов'язану множинністю абіотичного і біотичного в екосистемному різноманітті й множинності.

В.І.Вернадський вважав, що "жива речовина" є носієм і творцем вільної енергії, яка охоплює всю біосферу і визначає в основному її історію. Енергетичний біогеохімічний зв'язок між Сонцем і органічним життям на Землі виявляє космічну роль живої речовини як планетарного явища. У роботі "Жива речовина в земній корі та її геохімічне значення" вперше в світовій літературі з геохімічних позицій розкрито функціональну роль живої речовини як геологічної сили планетарного масштабу.

Особливо важливим є його висновок про те, що життя є космічним явищем, про вічність життя в космосі та інших матеріально-енергетичних перетворень, про множинність світів у всесвіті. Він писав: "Не тільки з філософського, але і з наукового погляду ясно, що такий різко протилежний всім іншим фізичним процесам Природи енергетичний характер життєвих процесів не може бути пов'язаний тільки із Землею, він повинен мати світове значення. Життя – на таких умовах – має бути космічним явищем. Воно не може бути справою випадку".

З появою життя почався якісно новий етап еволюції нашої планети. Став змінюватися хімічний склад газів повітряного басейну як наслідок появи вільного кисню і молекулярного азоту, став зменшуватись зміст вуглекислоти в атмосфері та гідросфері, що позитивно позначилося на темпах еволюції нових форм рослинного і тваринного світу. Подальші зміни хімічного балансу планети, біогенні утворення її газової оболонки спричинили зміни клімату, унаслідок чого виникли сприятливі температурні умови для бурхливого розвитку органічного життя. Досліджені В.І.Вернадським біогеохімічні функції живої речовини, дія яких виявляється в глобальному масштабі протягом геологічних періодів, стали доведенням того, що жива речовина є наймогутнішою геохімічною силою на нашій планеті. Біогенна міграція атомів, спричинена нею, являє своєрідну форму організованості, що має першорядне значення в будові біосфери. Наукове обґрунтування біогеохімічних принципів, концепція про взаємозв'язок у біогеохімічних процесах живої та неживої матерії, системний підхід до вивчення еволюції біосфери та її організованості виявили зв'язок еволюції життя з організованістю біосфери, розширили масштаби планетарного мислення цивілізації в системі "біосфера – жива речовина – планета".

На третьому етапі В.І.Вернадський створює вчення про еволюцію і організованість біосфери, формулює вчення про роль наукової думки "соціального людства" у трансформації її в ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку планетарного мислення. "Біосфера, – писав В.І.Вер­надський, – володіє абсолютно певною будовою, що існує протягом мільярдів років. Ця будова пов'язана з активною участю в ній життя, ним значною мірою зумовлена в своєму існуванні, передусім характеризується динамічними, стійкими, геологічно тривалими врівноваженнями, які, на відміну від механічної структури, кількісно динамічні в певних межах як щодо простору, так і щодо часу".

В.І.Вернадський підійшов до визначення суті цивілізації як природного феномену планетарного масштабу. "Цивілізація "культурного людства", – писав вчений – оскільки вона є формою організації нової геологічної сили, що створилася в біосфері, не може уриватися і знищуватися, оскільки це є велике природне явище". Він стверджував, що людина своїм трудом і розумом впливає на біосферу, на течію геологічних процесів, особливо у ХХ ст.: "Уперше людина охопила своїм життям, своєю культурою всю верхню оболонку планети, у загальному – всю біосферу, всю пов'язану з життям сферу планети". Ця планетарна діяльність людини має також і космічний характер. Ноосфера, сфера розуму є якісно новою стадією в еволюції біосфери.

Колективна наукова думка не випадкова, як всяке природне явище, вона закономірна як закономірний у ході часу процес, що створив мозок. Як нова могутня геологічна сила вона має бути спрямована на регулювання впливу техногенезу на біогенез з метою потенційної оптимізації біосфери. В.І.Вернадський вірив у колективний розум людства, яке не може використати наукову думку для руйнування біосфери, оскільки є її складовою частиною.

У травні 2002 року в Москві відбулась міжнародна конференція до 140-річчя з дня народження В.І.Вернадського "Перспективи збереження і розвитку єдиної цивілізації Планети". Особливу актуальність набули ідеї В.І.Вернадського щодо приходу ноосферного суспільства, здатного до коеволюції з Природою, яке він характеризував як фазу ноосферного усвідомлення.

& Внесок А. Ейнштейна у розвиток глобального мислення можна розглядати в двох аспектах: як вченого і як суспільного діяча. Після того, як греки відмовилися від ідеї плоскої землі, відкинули ідею щодо існування антиподів і запровадили поняття верху та низу, з'ясувалось, що напрямки у просторі пов'язані з матеріальними тілами. Геліоцентрична система Коперніка покінчила з прив'язаним до землі центром світобудови і релятивізувала картину світу небесних тіл, що постає перед очима земного спостерігача. Згодом концепція нескінченного, позбавленого центру Всесвіту пов'язала траєкторії тіл з тілами відліку і позбавила їх абсолютного характеру. Ці етапи звільнення науки від антропоцентризму були етапами інваріантного уявлення про процеси природи.

Для А.Ейнштейна теорія відносності була етапом розвитку ідеї об'єктивної гармонії буття, яка відображалася в універсальному причинному зв'язку процесів природи, який має об'єктивний характер. Думка про наближення до об'єктивної істини пронизувала світогляд Галілея й Спінози, вона є характерною для раціоналізму ХVІІ ст. і лише потім змінюється претензією розуму на абсолютне і повне пізнання істини в останній інстанції.

А.Ейнштейн вбачав у пізнанні складну проблему: світ невичерпний, відомості про нього обмежені, недостатні, приблизні, некінчені. Разом з тим світ можна пізнати; картини світу, змінюючи одна одну, все більше наближають людину до об'єктивної істини. З цього приводу А.Ейнштейн писав: "Найбільш незрозумілим у світі є те, що він зрозумілий".

Загальна теорія відносності знайшла широке застосування у космології. Відкриття гравітації та вивчення її законів внесли до космології певну впорядкованість. Було знайдено матеріальний зв'язок між космічними тілами, що дозволило позбутися багатьох фантастичних вимислів, на які були багаті космологічні та космогонні вчення стародавніх і середньовічних натурфілософів. Визнання багатьма дослідниками матеріальної природи космічних об'єктів та матеріальних сил, що діють між ними, передбачало вивчення таких проблем, як скінченність та нескінченність Всесвіту, густина його матерії.

Як суспільний діяч, аналізуючи ядерну загрозу, він зробив наступні висновки: " Відкриття ділення урану загрожує цивілізації та людям не більше, ніж винайдення сірника … Наш захист не в зброї, не в науці…. Наш захист у законності й порядку". Видатний вчений був переконаний пацифіст, стояв на позиціях мондіалізму, наголошуючи на необхідності створення механізму запобігання ядерної війни. Аналізуючи проблеми війни і миру у психологічному аспекті, він навіть листувався з відомим німецьким психоаналітиком З.Фрейдом. У 1948р. від підписався під зверненням Комітету фізиків-ядерників, в якому для зниження напруженості між Сходом та Заходом пропонувалося створення світового уряду, до складу якого мали ввійти представники всіх бажаючих країн. Його головною функцією було розв'язання питань, пов'язаних зі збройними конфліктами. Рішення мали прийматися більшістю голосів, тобто не визнавалося право вето. Функцією уряду мало стати також спостереження за озброєннями у країнах – членах уряду. Інші питання залишалися внутрішньою справою держав.

& Мондіалізм та неомондіалізм як течії суспільно-політичної думки. Теоретичні засади глобалістики закладались ідеями пацифізму, морального протистояння війні та іншим формам насильства, мондіалізму та неомондіалізму.

Мондіалізм (від фр. Monde – світ) – це рух за об'єднання світу та його окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім урядом. Він постулює невідворотність планетарної інтеграції, перехід від множинності держав, народів, націй, цивілізацій та культур до єдиного світу. Ідейною предтечею мондіалізму були деякі утопічні та містичні рухи, починаючи зі стародавніх часів та Середньовіччя. В їх основі було уявлення про те, що колись відбудеться об'єднання всіх народів в єдиному царстві, яке не знатиме протиріч, конфліктів та війн.

Гуманісти всіх століть бачили майбутнє людства як світ, побудований на принципах єдності та спільного розв'язання існуючих і потенційних проблем. До раціоналістичних його версій слід віднести ідеї відомого філософа, яким було запроваджено термін " соціологія", одного із засновників позитивізма Огюста Конта (1798-1857) та німецького письменника і критика Готхольда Лессінга (1729-1781). О.Конт, значний вплив на формування поглядів якого справив А.Сен-Сімон, в якого він працював деякий час секретарем, у своєму вченні про третю еру стверджував, що "людство – це всесвітня батьківщина, яка закликана об'єднати в майбутньому всіх жителів планети".

У "Маніфесті Комуністичної партії" К.Маркс та Ф.Енгельс теж закликали до єднання, хоча ї не всіх жителів планети, а тільки "пролетарів усіх країн".

Наприкінці ХІХ ст. англієць Сесіл Родс (1853-1902) створює групу "Круглий стіл", яка ставить за мету створення єдиного світового уряду, перш за все для сприяння розвитку світової торгівлі.

На початку ХХ ст. розпочинається рух за створення Об'єднаних Штатів Європи. Цю ідею в її комуністичній інтерпретації підтримав В.І.Ленін. Ідеї "перманентної революції" та гасла Комуністичного Інтернаціоналу теж були деякою мірою мондіалістичними за своїм характером.

У преамбулі Радянської Конституції 1924 р. було записано, що СРСР – це "світові пролетарські Сполучені Штати", що створення Радянської держави стане новим вирішальним кроком на шляху об'єднання трудящих всіх країн у світову соціалістичну Радянську республіку.

Створення Ліги Націй стало практичним втіленням ідей мондіалізму. Її криза спонукала шукати вихід в реорганізації світу і відносин між народами та державами в створенні нових централізованих світових структур. Сполучені Штати стають головним центром мондіалізму.

Організаційне оформлення мондіалістського руху розпочалося після закінчення Першої світової війни. У 1921 р. було створено "Раду з міжнародних відносин", головною метою якої проголошувались уніфікація планети та створення єдиного уряду. У друкованому органі Ради журналі "Foreign Affairs" зазначалось, що "людство не дійде миру та процвітання, доки світ залишатиметься розділеним на 50 чи 60 незалежних держав і доки не буде створена міжнародна система… Реальна проблема сьогодення полягає у створенні світового уряду".

Після закінчення Другої світової війни продовжувався процес організаційного оформлення мондіалістського руху. Склад їх учасників був різнобарвним – представники бізнесу та політики, наукових кіл, соціалісти, фабіанці, пацифісти, християнські демократи.

У 1954 р. було створено ще одну впливову мондіалістську структуру – Більдерберський клуб (Більдерберська група), представлену з американської сторони членами "Ради з міжнародних відносин". У 1973 р. її активісти створили " Тристоронню комісію" ("Трилатераль" – назва пояснювалась тим, що вона мала на меті об'єднання під егідою атлантизму трьох великих просторів – американського, європейського та тихоокеанського). Як головна мета проголошувалось об'єднання зусиль для створення нового світового порядку та відмові від ідеї національного суверенітету, розвиток "системи світового закону та світового порядку, базованому на транснаціональному федеральному правлінні". На чолі Більдельберга та Трилатераля стоїть родинний клан Рокфеллерів. В їх роботі брали участь багато провідних політиків США, Європи та Японії, зокрема такі провідні аналітики, як Дж.Болл, З.Бжезинський, Г.Кіссінджер. Тристороння комісія, зокрема такий її аналітик, як З.Бжезинський, розробили кілька варіантів переходу до єдиної світової системи під керівництвом США.

В ХХІ столітті зростає кількість держав, які виступають за зміни в Статуті ООН та наданні цій міжнародній організації функцій світового координаційного уряду. За такий варіант виступають не тільки багато науковців, але й представники політики, бізнесу, фінансисти. На ювілейній сесії ООН-2000 розглядалися проблеми формування загальної концепції світового порядку у ХХІ ст., зокрема поступове формування світового координаційного уряду.

Зрозуміло, що існує багато проблем на шляху до реалізації мондіалістських ідей. Шлях до стабільного розвитку людства лежить через максимальне зближення системного характеру.

У становленні глобалістики як науки можна виокремити кілька етапів, кожен з яких відображає специфіку еволюції світової цивілізації.

* Перший етап – 60-ті рр. – початок 70-х рр. ХХ ст., коли обсяги виробництва вперше в історії людства почали загрожувати можливостям природи компенсувати антропогенний вплив. На цей етап припадає і розгортання таких стратегічних наступальних засобів ведення війни, використання яких у конфлікті являло б загрозу існування людства. Головні проблеми, що досліджувалися на цьому етапі – розповсюдження зброї масового знищення; забруднення довкілля; вичерпаність світових ресурсів; зростання народонаселення та труднощі в забезпечення його продовольством; нерівномірність розвитку окремих країн. На цьому етапі глобалістика розвивалася у формі методологічних та науково-теоретичних досліджень, не об'єднаних у цілісну систему.

У 60-х рр. ХХ століття теоретичні засади глобалістики закладались Г.Канном, Д.Беллом, Р.Ароном, Н.Віннером та ін.

Першими спробами міждисциплінарних та міжнародних по складу глобальних досліджень стали симпозіуми та робочі групи по екології напередодні Стокгольмської конференції по охороні оточуючого середовища а також підготовчі матеріали конференції та звіти після її закінчення.

Особливістю цього етапу стало створення в другій половині 60-х років спеціальних міжнародних, державних, неурядових, приватних організацій, метою яких стало вивчення глобальних проблем та шляхів їх подолання. Це „ Інститут проблем майбутнього ”, який було створено у Відні в 1965 році, міжнародний фонд „Людство в 2000 році”, заснований в Нідерландах в 1965 р. В 1966 р. В США було оформлене Товариство вивчення майбутнього світу.

Особливе значення мало заснування в 1968 році з ініціативи італійського економіста, суспільного діяча та бізнесмена А.Печчеї (1908-1984) неурядової міжнародної громадської організації - Римського клубу, з метою дослідження проблем глобального розвитку та залучення уваги світового співтовариства до глобальних проблем. Подальша діяльність Римського клубу сприяла становленню та інституалізації глобалістики, формуванню її категоріального апарату та методології.

* Другий етап розвитку глобалістики охоплює 70-ті – першу пол. 80-х рр. ХХ ст. На цей етап припадає піднесення глобалістики в методологічному, функціональному та прикладному плані. Цією проблематикою займаються такі провідні вчені, як А.Тоффлер, який закладає підвалини філософії технократичного суспільства, С.Мендловітц, який запропонував принципи нового світового порядку, Е.Ласло, яким сформульовано головні цілі розвитку людства та ін.

У середині 70-х рр. провідні країни Заходу охопила серія структурних криз, які стали предметом дослідження глобалістики.

Римським клубом, створеним у 1968 р., були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і довкіллям. Вчені розробили цілу низку проектів та концепцій політичних реформ міжнародних відносин з метою розв'язання глобальних проблем.

Саме в цей час, як зазначає В.Бебік та Л.Дегтерьова, формуються провідні концепції сучасної глобалістики, зокрема:

- концепція "меж зростання" (Дж.Форестер, Д. Медоуз, Е.Пестель, М.Месарович):

- концепція „гуманістичного соціалізму” (Я.Тинберген);

- концепція „нового гуманізму” (Л.Печчеї);

- концепція „дороговкази в майбутнє” (Б.Гаврилишин);

- концепція „сталого розвитку” (Л.Браун);

- школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів) (М.Мойсєєв);

- школа мітозу біосфер (Д.Ален, М.Нельсон);

- школа контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішіані);

- школа світ-системного аналізу (І.Валлерстайн);

- концепція геогенезісу (Е.Кочетов);

- концепція „глобальної спільноти” (М.Чешков).

Розвиток глобалістики був тісно пов’язаний з політикою та ідеологією. Тому можна говорити про два головних напрямки розвитку глобалістики – особливо на перших трьох етапах її розвитку.

В західній глобалістиці сформувались наступні основні напрями:

Технократичний напрям, який представлений:

а) технооптимістами (Г.Кан, У.Браун, А.Вінер, Г.Скотт,), які переконані, що тільки наука і техніка можуть вирішити всі глобальні проблеми, котрі й виникають внаслідок розвитку науково-технічного прогресу;

б) технопесимісти (Д.Медоуз, К.Боулдінг, М.Робертс та ін.), які теж пов’язують виникнення глобальних проблем з розвитком науково-технічного прогресу, але не вважають, що наука і техніка можуть бути єдиним засобом вирішення цих проблем;

Постіндустріальна глобалістика (О.Тоффлер, Б.Белл, Д.Несбіт) не досліджувала глобальні проблеми безпосередньо, але формулювала висновки, пов’язані з постіндустріальним станом суспільства і перспективою вирішення проблем глобального світу.

Еколого-популістський напрям (Л.Браун, Р.Теобальд) який зосереджується на проблемах взаємодії природи, суспільства і людини.

Екзистенційально-культурна глобалістика (С.Мендловіц, Й.Галтунг), предметом якої є проблеми війни і миру, встановлення нового економічного і соціально-політичного порядку.

Еволюційно-детерменістський напрям глобалістики (Дж.Ріфкін) який орієнтується на дослідження закономірностей природної еволюції і незворотності науково-технічного прогресу.

В радянській та сучасній глобалістиці виокремлюються:

◄ філософсько-методологічний напрям, який базується на системі знань філософської науки, що узагальнила і звела до купи досягнення інших наук про суспільство і людину. В його межах досліджуються філософські засади, сутність, ґенеза глобальних процесів, аналізуються найважливіші соціально-політичні та економічні перетворення, необхідні для успішного розв’язання, проблем, що виникають (праці В.І.Вернадського, Н.Н.Моїсєєва, І.В.Бестужева-Лади, Д.М. Гвішіані, А.І.Уткіна, А.С.Панаріна, В.В.Загладіна);

◄ транснаціональний напрям – дослідження кризових явищ і протиріч загальнопланетарного масштабу, яких не було в минулому;

◄ соціоприродничий напрям, який головну увагу приділяє екологічним проблемам та проблемам природних ресурсів;

◄ культурологічний напрям, який приділяє головну увагу проблемам глобалізації, які виникають внаслідок науково-технічного прогресу, народонаселення, охорони здоров’я, культури, права, суспільного життя.

Концепція "меж зростання". Одним із перших досвідів прогнозування глобального розвитку вважається доповідь Римського клубу, яку було складено в 1971 р. під назвою "Світ-2" під керівництвом Дж.Форестера (перша доповідь Римського клубу). Вчені використали комп'ютерну модель, на підставі якої зробили спроби передбачення подальших етапів розвитку людства.

У 1972 р. у межах Римського клубу групою вчених під керівництвом американського вченого Д. Медоуз на основі системного методу здійснено спробу прогнозування глобального розвитку, побудови комп”ютерної моделі системи „людина-суспілоьсьво-природа” (доповідь "Межі зростання"). Доповідь була заснована на прогнозуванні таких змінних: населення, капіталовкладення, природні ресурси, продовольство, динаміка забруднення довкілля у часовому інтервалі у 200 років – від 1900 до 2100 р. Автори моделі виходили з концепції, що межі світу мають фізичну природу, відображаються в його скінченності, характеризуються як зовнішні. Головний висновок полягав у тому, що при збереженні нинішніх темпів розвитку ресурси землі вичерпаються протягом одного століття. Для попередження цього вони запропонували концепцію "глобальної рівноваги", тобто контрольованого балансу сил (ідея "нульового зростання").

У 1974 р. М.Месаровичем та Є.Песте-лем було підготовлено доповідь Римського клубу”Людство у роздоріжжі. Стратегія виживання” (друга доповідь Римського клубу). В ній була сформульована ідея"органічного зростання", згідно з якою кожен регіон світу має виконувати свою особливу ф ункцію. Світ досліджувався як система взаємопов'язаних регіонів. Головною ознакою суспільства другої половини ХХ ст. вважався притаманний йому "кризовий синдром", який має стати стимулом переходу до світової системи, що буде знаходитись у стані "органічного зростання". У цьому стані система розвиватиметься як єдиний організм, де кожна частина відіграватиме свою виключну роль і користуватиметься тією часткою загальних благ, які відповідають даній ролі та забезпечують подальший розвиток цієї частини на користь цілого. Було зроблено висновок, що світ з простої сукупності незалежних частин перетворюється на всесвітню систему, тобто на зібрання функціонально взаємозалежних частин. Виокремлено 10 регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт-імпорт та міграцію населення за економічними, географічними критеріями, але з урахуванням соціальних і культурних характеристик.

Концепція „гуманістичного соціалізму ”. У 1976 р. Я.Тінберген та А.Долман підготували доповідь під назвою "Перегляд міжнародного порядку" (третя доповідь Римського клубу), в якій головною метою визнавалася необхідність забезпечення гідності та добробуту людей. На погляд авторів доповіді, політичні зміни планетарного масштабу вимагають створення глобальних власних структур – "світова державна скарбниця", "всесвітня адміністрація з продовольства". Мондіалістична за своїм характером, ця концепція фактично висувала ідеї створення глобальних політичних інститутів. Нова ідеальна соціальна організація людства отримала назву „гуманістичний соціалізм”, який мав забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей відповідно до універсальних гуманістичних цінностей.

Концепція „нового гуманізму”. У 1977 р. доповідь Е.Ласло "Цілі для людства" як головну мету проголошувала встановлення загальносвітової солідарності. На відміну від "зовнішніх меж", вирішальними для визначення напрямів розвитку світової цивілізації вважались "межі внутрішні ", тобто політичні, культурні, психологічні межі в життєдіяльності людей та суспільства, що знаходить відображення у поганому політичному керівництві, безвідповідальності у політичній діяльності (суб'єктивний чинник). Необхідною передумовою виживання та прогресу людства мають стати спільні ідеали, цінності й цілі, яким треба підкорити індивідуальні інтереси окремих країн та народів.

Доповідь вказувала на необхідність перебудови свідомості і запровадження норм поведінки людей і норм державної політики відповідно до „ нових стандартів гуманізму”.

Було сформульовано „цілі світового розвитку”, зокрема:

- припинення гонки озброєнь, відмова від конфліктів, війн та насильства, вирішення продовольчої проблеми в глобальному масштабі;

- глобальний контроль за використанням енергетичних та сировинних ресурсів, технологіями і природокористуванням,

- глобальний розвиток, спрямований на підвищення якості життя, соціальну справедливість у розподілі матеріальних та духовних благ.

Програма „нового гуманізму” передбачала „людську революцію”, інтеграцію людей світу і формування нової спільноти – „глобального етносу.

У тому ж році відомий американський економіст В.Леонтьев та інші експерти ООН розробили сценарії демографічного, економічного та екологічного розвитку на 1980, 1990 та 2000 рр. Головний висновок – необхідність скорочення розриву у рівнях економічного розвитку промислових центрів світу та країн, що розвиваються.

Концепція „Дороговкази в майбутнє ”. У десятій доповіді Римського клубу "Дороговкази в майбутнє", підготовленій Б.Гаврілішиним в 1980 р., зроблено висновок, що подальший розвиток світової цивілізації пов'язаний з конвергенцією суспільних систем. Він запропонував модель майбутнього світового порядку, засновану на співіснуванні різних культур, релігій, способів життя, колегіальному керівництві та демократії.

У 1980 р. О.Джіаріні у доповіді "Діалог про братерство і добробут" висловив думку, що досягнення нового стану багатства і процвітання має бути заснований на еколого-економічних цінностях життя.

С.Мендловітц, Л.Гуртов та Й.Галтунг висловили думку про необхідність досягнення глобального гуманізму та альтернативних засобів забезпечення миру та безпеки.

Окрім Римського клубу, глобальні проблеми досліджувались Гудзонівським інститутом (США). Сассекським інститутом (Велика Британія), проектом моделей світового порядку (ЮНЕСКО).

Загалом, у період з 1970 по 1984 р. було розроблено 13 основних моделей глобальних систем. Вони були побудовані в різних частинах світу, з різними цілями і відрізнялися ступенем складності, методикою, головними вхідними та вихідними даними, обсягом часу та результатами. Найменша з них уявляла світ як єдину агрегатну одиницю. Найбільша – розділювала світ більш ніж на 100 країн. Автори моделей по-різному вирішували, якими даними мають оперувати моделі. Три з них включали дані, які характеризували природні ресурси та довкілля. Тільки одна торкалась проблем війни і миру, аналізуючи альтернативні заходи досягнення миру та безпеки. Деякі моделі були побудовані тільки заради спростування висновків попередніх. Одна модель відтворювала кілька попередніх і містила протилежні їм погляди на світ.

У 1978 р. відбулася конференція з глобального моделювання. Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон підготували перелік найважливіших наслідків семи головних моделей розвитку, які були представлені на конференції. На їх погляд, усі моделі містили одні й ті самі якісні висновки щодо нинішнього статусу світу та його перспектив. Звичайно, автори моделей не в усьому були згодні один з одним, використовували різні цифрові дані. Але на загальному рівні їх висновки збігалися. Подальше глобальне моделювання підтвердило висновки, які Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон узагальнили наступним чином:

& не існує такої фізичної або технічної причини, на підставі якої основні потреби людства не можуть бути незадоволені в найближчому майбутньому. Причиною незадоволення цих потреб на сьогодення є певні соціальні та політичні структури, визнані норми та погляди на світ, а не фізична обмеженість засобів та ресурсів;

& населення та фізичні (матеріальні) цінності не можуть зростати нескінченно на обмеженому просторі планети;

& людство не має повної та надійної інформації щодо фізичних можливостей Землі задовольняти потреби населення, яке постійно зростає, та накопичення капітальних цінностей. Існує значна кількість обмеженої інформації, яку трактують як песимістично, так і оптимістично;

& продовження нинішньої політики на протязі кількох десятиліть не приведе до бажаного майбутнього або навіть до задоволення головних потреб людини. Наслідком стане посилення розбіжностей у рівні життя багатих та бідних, виснаження ресурсів та руйнування довкілля, погіршення економічних умов для більшості населення;

& враховуючи ці обставини, подовження нинішнього курсу навряд чи буде можливим. У найближчі 30 років світова економічна система опиниться у перехідному періоді до статусу, який різнитиметься від нинішнього не тільки якісно, але й кількісно;

& неможливо зараз чітко визначити цей статус, він залежатиме від рішень та заходів, що зараз приймаються;

& вважається вірогіднішим, що політика, яка швидко пристосовує свій курс до фізичних та суспільних процесів свого часу, дає найбільші результати і вимагає менше зусиль, ніж засоби, що вживаються несвоєчасно. Коли проблема стає очевидною для усіх, розв'язати її часто вже неможливо;

& хоча технічних прогрес є необхідним, жодна техніка, за результатами глобального моделювання, сама по собі не може привести до бажаного майбутнього. Перебудова соціальних та політичних систем є незрівнянно ефективнішою;

& люди та країни знаходяться у взаємозалежності одне від одного у просторі та часі. Процеси, що здійснюються в якомусь визначеному місці на планеті, мають наслідки, які інтуїтивно неможливо передбачити та достатньою мірою визначити навіть за допомогою комп'ютерних моделей;

& виходячи з цієї взаємозалежності, деякі прості заходи, спрямовані на досягнення якоїсь обмеженої мети, можуть виявитися шкідливими. Рішення мають прийматися в якомога більш широкому контексті часу, простору та інформації;

& співпраця у досягненні особистих та національних цілей часто є більш вигідною у кінцевому випадку для всіх сторін, ніж конкуренція;

& багато планів, програм, договорів та особливо складних міжнародних угод засновано на таких уявленнях про світ, що є або взаємовиключними, або знаходяться у прямому протиріччі з дійсністю. Багато часу витрачається на визначення та обговорення нереальної політики;

Після проведення дев'ятої конференції Інституту аналізу прикладних наук з моделювання глобальних систем Д.Медоуз сформулювала додаткові висновки:

- стабільний баланс між населенням, виробництвом матеріальних благ та використанням ресурсів не є характерним для структури нашої соціально-економічної системи. Ця структура може забезпечити або підйом, або занепад. Історія підтвердила саме таку циклічність за схемою: спочатку підйом, потім занепад, потім застій на низькому рівні, потім знов підйом. Створення стійкої системи з високим рівнем життя вимагає не тільки чіткого визначення соціальної стійкості як мети, а і свідомої перебудови соціальної структури;

- допомога продуктами харчування або безпосереднє передавання будь-яких предметів вжитку від багатих бідним виявляється непродуктивним, за виключенням екстрених випадків – воно встановлює структуру залежності, а не самодостатності. Залежність, у свою чергу, послаблює ті сили власної самостійності, ініціативи та організації, які існують у бідного населення;

- ліквідація урядового втручання в справи світової торгівлі не є ні панацеєю, як стверджують його апологети, ні загрозою. Свобода торгівлі матиме складні та суперечливі наслідки, головний з яких – посилення спеціалізації;

- цілі економічного зростання країн третього світу, відомі як "Ліма" та "третє десятиліття розвитку" подані настільки неточно, що визначити їх показники для моделювання є неможливим, тому і досягнення цих цілей є неможливим, а якщо і було б можливим, то не привело б до покращання становища бідного населення в цілому, оскільки це є складовою частиною більш загальних проблем;

- нові екзотичні технології, такі як виробництво синтетичної їжі або ядерної енергії не є обов'язковими для розв'язання світових проблем і, можливо, є такими, що дорого коштують для широкого використання;

- зростання національного продукту не є достовірним показником добробуту людини або прогресу;

- у межах існуючої системи будь-який намір допомоги бідним перетворюється на допомогу багатих. Система наповнена механізмами зворотного зв'язку, які повертають будь-які зміни в колишню колію розподілу;

- для того, щоб працювати над будь-якою глобальною проблемою, визначати вартості та політичні цілі як окремої людини, так і суспільства в цілому, життєво важливо зрозуміти, чому люди є такими, якими вони є, чому вони приймають ті чи інші рішення, і, найголовніше, як це все можна змінити.

Ці широкі якісні узагальнення щодо становища у світі нікого не можуть здивувати – всі знайомі з ними на тому чи іншому рівні. У той же час ці узагальнення звучать революційно. Якщо б кожен глибоко їх усвідомив та діяв відповідно до них, ситуація в світі вже зараз була б іншою.

Дата добавления: 2013-12-14