Виникнення та основні теорії управління

Вступ

Література

План

М. Івано-Франківськ – 2012

Лекція обговорена і схвалена на засіданні кафедри адміністративного, цивільного права та процесу ФГБ та СР (м. Івано-Франківськ) ЛьвДУВС, протокол № 1 від 28 серпня 2012 року.

Майор міліції Габуда А. С.

Старший викладач кафедри адміністративного, цивільного права та процесу

Час – 2 години

ПОНЯТТЯ УПРАВЛІННЯ.

Та соціальної роботи (м. Івано-Франківськ) ЛьвДУВС

Для курсантів 4-го курсу факультету громадської безпеки

ЛЕКЦІЯ №1

Кафедра адміністративного, цивільного права та процесу

Факультет громадської безпеки та соціальної роботи

Львівський державний університет внутрішніх справ

з навчальної дисципліни “Основи управління ”

на тему:

ОСНОВНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ В ОВС”

Підготував:

1. Виникнення та основні теорії управління.

2. Сутність соціального управління і його види.

3. Основні засади управління в ОВС.

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

2. Закон України «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України» від 10 січня 2002 року N2925-III // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2002. - N16.- ст.115.

3. Закон України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” від 26 червня 2000 // Голос України. -2000. - №37.

4. Битяк Ю.П. “Державна служба в Україні: організаційно-правові засади”. Монографія. – Х. “Право”, 2005. – 304 с.

5. Доватур А. Политика Аристотеля. – М., 1965.

6. Інформатизація управління в органах внутрішніх справ: Посібник / За заг. ред. Я. Ю. Кондратьєва; Авт. кол.: В.Г. Халановський, П.П. Пiдюков, В. М. Смаглюк та iн.; Нац. акад. внутр. справ МВС України. - К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2003. - 215 с.

7. Ковалів М.В., Паньонко І.М., Скиба Я.Д. Онови управління в ОВС. Навчально - практичний посібник для курсантів та курсантів вищих навчальних закладів системи МВС України та працівників ОВС. – Львів: Львівський юридичний інститут МВС України – Афіша, 2004. – 171 с.

8. Крушельницька О.В. Управління персоналом: Навч. Посібник / О. В. Крушельницька, Д.П. Мельничук. - К.: Кондор, 2003. - 293 с. - Бiблiогр.: с. 292-293 (28 назв.).

9. Мандрица В. М., Касьянов В.В. Правовые основы управления: Учеб. пособие.

10. Адміністративна діяльність міліції /За заг.ред.акад. АПрНУ, проф. О.М.Бандурки: Підручник.-Харків: Вид-во Нац.ун-ту внутр.справ, 2004. - 448с.

Скільки існує людство, стільки існує й соціальне управління. Можливо, тільки Робінзон Крузо, відомий герой славнозвісного твору Д.Дефо, перебуваючи на безлюдному острові, ніким не управлявся, але і він з появою П'ятниці перетворився в суб'єкт управління. Людина, перебуваючи в суспільстві, не може бути вільною від управлінського впливу держави, суспільства, колективу, в якому працює, безпосередніх керівників.

Процес формування управління як науки, як галузі самостійних досліджень був викликаний необхідністю застосування найбільш ефективних методів управління в процесі організації виробництва, конкурентною боротьбою «за місце під сонцем» на світовому ринку, потребами великого бізнесу, розвитком розподілу функцій, відповідальності й повноважень у державному механізмі.

Початком визнання управління як науки вважають вихід в 1911 р. книги американського інженера Ф.У. Тейлора (1854-1915 рр.) «Принципи наукового управління».

Застосування загальних принципів, функцій, методів управління в окремих сферах діяльності людей призвело до появи численних галузевих теорій управління: управління виробництвом, управління технологіями, управління фінансами, управління соціальною роботою, управління збройними силами і т. ін.

У 70-80-х рр. XX ст. в СРСР з'явились перші роботи з теорії управління в органах внутрішніх справ.

Знання основ управління в органах внутрішніх справ потрібне не тільки керівникам різних рівнів, а й усім іншим працівникам органів внутрішніх справ, яким, враховуючи специфіку їх обов'язків, належить знати норми соціального управління, своє місце в «ієрархії» управлінського процесу, тобто свої функціональні обов'язки і методи їх реалізації, правила спілкування з людьми, порядок виконання функцій представника влади.

Управління як вид людської діяльності має таку ж праісторію, як і само суспільство. Про спроби наукового осмислення систем і процесів управління, які були здійснені окремими вченими, нам відомо з часів Стародавньої Греції. Особливістю суспільного та наукового мислення того часу була наявність своєрідного стихійного системного підходу, який давав можливість розглядати одночасно управлінські, політичні, правові, філософські та морально-етичні категорії.

Так, Сократ (470–399рр. до н.е.) ставить два запитання: хто керує, в чому полягає основа управління? Відповідаючи на них, Сократ з'єднує управління зі знаннями, законами та справедливістю. Вища людська доброчесність – керувати на основі знання та справедливості. З точки зору Сократа, всі форми правління – демократія, монархія, аристократія, тиранія, плутократія – не погані і не добрі самі по собі. Вони можуть бути оцінені залежно від того, чи дотримуються закон та справедливість, чи порушуються і те і інше. Сократ фактично проголосив принцип універсальності управління. Знання, законність, справедливість, людські доброчесності – отакі, на думку Сократа, основи управління".

Платон (428-348 рр. до н.е.) висунув важливу, з точки зору подальшого вивчення управління, ідею про розподіл єдиного на багато що та з'єднання багато чого в єдине, про подання єдиного як структурної сукупності окремих частин, тобто фактично заклав основи системного підходу, системності. Під впливом Платона ще в Давній Греції виникло уявлення про кібернетику (з грец. Мистецтво керманича) як про управління взагалі. Платон створив вчення про "ідеальну державу", в якій керують навчені та виховані управлінці, завдання яких - керувати справедливо, па основі знання та закону.

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) розглядав питання управління на основі зібраного ним великого матеріалу про життя грецьких полісів. В цьому полягає відмінна від Сократа та Платона методологія вивчення управління. Не від мислі та споглядання до управління, а від практики управління до її узагальнення та оцінки – такий підхід Аристотеля. Управління, на його думку, буде "поганим", якщо існує можливість зловживання владою. Управління буде "добрим", якщо влада служить суспільству, а можливість корисливого зловживання владою виключена.

Ульпіан (бл. 170–228 рр. н.е.) запропонував розділити право на публічне, яке відноситься до загального блага, що надає владу, та приватне, яке відноситься до блага окремих осіб. Такий поділ виявився виключно благотворним для вирішення завдань управління приватним господарством. З його допомогою вдалося визначити та подати в юридичній формі об'єкти управління в приватному господарстві, відносини між власниками. Була відкрита така форма фіксації відносин, як договір. Римське приватне право відзначається ясною, зрозумілою та чіткою мовою.

Підбиваючи підсумок розвитку поглядів вчених давнини на управління, можна зауважити, що людству дісталось від них три ідеї, які зіграли важливу роль у подальшій політичній боротьбі. Перша ідея – ідея спільності кожного з ділами спільноти і спільноти з ділами кожного (ідея спільності інтересів людей). Друга ідея – ідея про можливість участі кожного в управлінні за умови оволодіння ним певною сумою знання (по суті, ідея демократії). Третя ідея – ідея колегіальності в управлінні: керувати може колегія, яку вибрали чи призначили і яку слід змінити, якщо вона керує погано (ідея республіки як форма державного правління).

Таким чином рівень управління, його якість були визначальним початком у благополучному розвитку цілих народів, проте до нас не дійшли достовірні дані про розвиток теорії управління, а бум теоретичної думки почався на поч. XX століття. Він пов'язаний з тим, що в 1911 році інженер Тейлор опублікував свої дослідження в книзі "Принципи наукового управління". Цей рік традиційно вважається початком визнання управління наукою і самостійною галуззю дослідження.

Підхід на основі виділення різних шкіл в управлінні містить в собі фактично чотири різних підходи до управління. Це Школи наукового управління, адміністративна (або класична), людських стосунків та поведінських наук. Найпереконаніші прихильники кожної з цих шкіл свого часу вважали, що їм вдалося знайти ключа до найбільш ефективного досягнення цілей організації. Більш пізні дослідження та невдалі спроби використати теоретичні відкриття шкіл на практиці довели, що багато відповідей на запитання управління були лише частково правильними в обмежених ситуаціях. Проте кожна з цих шкіл зробила значний та відчутний внесок в дану галузь. Навіть самі прогресивні сучасні організації досі використовують певні концепції та заходи, які виникли в рамках цих шкіл. Вивчення цих шкіл свідчить про еволюційний характер управлінської мислі та дає можливість визнати, що заходи, котрі виявилися успішними в одних ситуаціях і в конкретний час, не завжди були успішними в інших. Слід мати на увазі, що положення різних шкіл часто перехрещуються в питаннях теорії та практики і в рамках однієї організації можна знайти елементи всіх цих підходів.

Творці школи наукового управління (1885–1920 рр.) вважали, що використовуючи спостереження, виміри, логіку та аналіз, можна вдосконалити багато операцій ручної праці, добитися більш ефективного їх виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту праці та визначення її основних компонентів. Тейлор, наприклад, виявив, що максимальна кількість залізної руди та вугілля може бути перекидана, якщо робітники користуватимуться лопатою-совком ємністю до 8,6 кг. Гілбрети винайшли прилад та назвали його мікрохронометром. Вони використовували його в поєднанні з кінокамерою для того, щоб точно визначити які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу забирає кожен з них щоб усунути зайві непродуктивні рухи і, використовуючи стандартні процедури та обладнання, намагалися підвищити продуктивність праці.

Наукове управління не зневажало і людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у підвищенні продуктивності та збільшення обсягів виробництва. Передбачалася також можливість нетривалого відпочинку і неминучих перерв у виробництві. А тому кількість часу, яка виділяється на виконання певних завдань, була реалістичною і справедливо установленою. Це давало можливість керівництву встановлювати норми виробництва, котрі можна було реально виконати, і платити додатково тим, хто перевищував визначений мінімум. Ключовим моментом в цьому підході було те, що люди, котрі виробляли більше, одержували більшу винагороду. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість відбору людей, які фізично й інтелектуально відповідали б виконуваній праці; вони також підкреслювали велике значення навчання.

Класична, або адміністративна, школа в управлінні (1920– 1950 рр.). Представники школи наукового управління, в основному, присвячували свої дослідження тому, що має назву управління виробництвом. Вони розв'язували питання підвищення ефективності на рівні нижче управлінського. З виникненням адміністративної школи фахівці почали постійно виробляти підходи до управління організацією в цілому.

Представники класичної школи, як і школи наукового управління не дуже турбувалися про соціальні аспекти управління. Більш того, їхні праці значною мірою базувалися на особистих спостереженнях, а не науковій методології. "Класики" намагалися подивитись на організації з точки зору широкої перспективи, пробуючи визначити загальні характеристики та закономірності організацій. Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Ці принципи торкалися двох основних аспектів. Одним з них була розробка раціональної системи управління організацією. Другий аспект класичних принципів торкався побудови структури організації та керування працівниками.

Далі з’ясувалось, що добра заробітна плата не завжди мали своїм результатом підвищення продуктивності праці, як вважали представники школи наукового управління. Сили, які виникали при взаємодії людей, могли перевищити і часто перевищували зусилля керівника. Іноді працівники набагато сильніше реагували на тиск з боку колег по групі, ніж на бажання керівництва та матеріальні стимули. Мотивами вчинків людей, вважали не економічні сили, а різні потреби, які можуть бути лише частково задоволені за допомогою грошей.

Засновуючись на цих висновках, дослідники школи людських відносин вважали, якщо керівництво виявляє велику турботу про своїх працівників, то і рівень задоволеності працівників повинен зростати, що приводитиме до підвищення продуктивності праці. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими відносинами, які включають більш ефективні дії безпосередніх начальників, консультації з робітниками і надання їм більш широких можливостей для спілкування на роботі.

Школа поведінських наук є як би продовженням школи людських стосунків, але вона вже значно відійшла від останньої, зосередившись насамперед на методах налагодження міжособистісних відносин. Новий підхід прагнув значно допомогти працівнику в усвідомленні своїх власних можливостей на основі використання концепції поведінських наук до побудови та управління організаціями. В самих загальних рисах, основною метою цієї школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення її людських ресурсів.

Г. Форд вважав, що під його керівництвом організовано таке масове виробництво, яке робить управління зайвим. Він розробив теорію управління якістю. Він застосував стандартизацію та уніфікацію - найважливіші елементи в управлінні якістю, організував конвеєрне виробництво, що дало можливість перейти до масового виробництва автомобілів. При цьому він приділяв велику увагу охороні праці і створенню нормальних умов праці, встановив 8-ми годинний робочий день і мінімальний рівень оплати праці. Він більше тяжів до практики і не поділяв деякі погляди Тейлора, Емерсона і Файоля. Він був проти надмірного захоплення організаційними схемами та структурами. Вимагав суворого дотримання дисципліни без особистого спілкування працівників на підприємстві, впроваджував абсолютну поділ праці на конвеєрі.

Управління сприймається як процес, тому що праця по досягненню цілей за допомогою інших – це не якась одноразова дія, а серія безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з котрих сама по собі є процесом, дуже важливі для успіху організації. Різні вчені дають різноманітні переліки функцій, але в цьому наборі є: прогнозування, планування, організація, керівництво, мотивація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішення, підбір персоналу та деякі інші.

Дата добавления: 2013-12-14