Програми

Графіки

Графік – документ, що визначає основні часові показники (дату, початок і закінчення) заходів, які проводяться у відповідності до планів, а в деяких випадках – окремих етапів заходів. Може розроблятися в якості самостійного документа або додатка до іншого документу, у тому числі плану.

Графіки роботи зазвичай розробляються у випадках, коли:

- головним планованим показником є ​​час (терміни), що відводиться на виконання відповідного заходу (завдання, доручення);

- виконання за часом окремих етапів заходів, передбачених відповідним планом, вимагає уточнення (конкретизації);

- для належного виконання заходів потрібно встановлення черговості або послідовності – наприклад, для різних структурних підрозділів, посадових осіб;

- це передбачено вимогами відповідних документів або рішеннями керівництва підприємства;

- нарешті, у всіх тих випадках, коли розробка плану є не обов'язковою і (або) недоцільною.

Програма – комплекс взаємопов’язаних за змістом та узгоджених за строками і ресурсним забезпеченням, термінами, виконавцями тощо завдань і заходів, спрямованих на розв’язання певної проблеми або комплексу проблем. Підставою для розроблення програми є існування проблеми, розв'язання якої потребує залучення бюджетних коштів, координації спільних дій місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій.

У сучасних умовах формування ринкових відносин програмно-цільовий метод має важливе зна­чення для комплексної реалізації невідкладних регіональних зав-дань, які передбачають максимальну ефективність викорис­тання засобів їх досягнення.

Аналізуючи нинішній стан стратегічного планування у державно-управлінській практиці, зокрема на вищих щаблях влади, Міністерство економіки та європейської інтеграції України дійшло висновку, що кількість стратегічних документів різного рівня невпинно зростає при зниженні ефективності їх виконання через розпорошеність ресурсів та недосконалість управління ними. Програми органів влади нижчих рівнів фактично відображають перелік завдань програмних документів вищого рівня і не є основним інструментом роботи вказаних органів.

Чинний закон „Про державне прогнозування та розробку програм економічного та соціального розвитку України” хоча і визначає правові, економічні та організаційні засади формування системи прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку України, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, є по суті рамковим і не містить чітко прописаних процедур здійснення прогнозно-програмної діяльності органів влади і потребує додаткового прийняття відповідних підзаконних актів.

Закон України «Про державні цільові програми» визначає засади розроблення, затвердження та виконання суто державних цільових програм, але не розповсюд-жується на програми органів місцевого самоврядування та практично не передбачає залучення будь-яких інших ресурсів та учасників у якості виконавців цих програм.

Визначальним фактором, відправною точкою у соціальному проектуванні і відповідно розробці програм є проблема. Концептуально, стисло проблему у загальному сенсі можна визначити як невідповідність того, що є, тому, що необхідно, або як усвідомлену потребу змін. А під соціальною проблемою ми розуміємо незадоволені або задоволені неповною мірою потреби та інтереси громадян. Через це комплексний, системний підхід до покрокового розв'язання соціальної проблеми, що розглядається у контексті соціального проектування, можна вважати проблемно-орієнтованим.

Класифікація регіональних соціальних програм відбува­ється за їх статусом, функціональною спрямованістю та термі­нами реалізації.

Показники прогнозних і програмних документів еконо­мічного й соціального розвитку є орієнтиром для суб'єктів під­приємницької діяльності в опрацюванні власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів.

Серед основних проблем розвитку регіонів, зокрема сіль­ських територій, привертає увагу протиріччя, яке зумовлюється, з одного боку, великою капіталомісткістю об'єктів, а з іншого – обмеженістю ресурсів. У зв'язку з цим найважливішим є визначення інвестиційних пріоритетів розвитку підприємств, організацій та установ соціальної інфраструктури села, зокрема по окремих її галузях та напрямах.

Жителі конкретного населеного пункту ма­ють право самі вирішувати, що їм передусім необхідно будува­ти і як розпоряджатися коштами місцевого бюджету, або тими, що надійшли по каналах державних (національних) програм соціального розвитку (села, району, міста, області).

Удосконалення економічного механізму управління соціальним розвитком вимагає створення (відновлення) міжгалузе­вого органу управління (комісії) з координації дій усіх учасників виконання програм: органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємств, організацій та установ, незалежно від їх відомчої підпорядкова­ності та організаційно-правової форми.

Програмно-цільовий підхід, закладений в основу Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», надає нові можливості і відкриває шляхи удосконалення організації і методів управління в системі місцевого самоврядування. Однак як якісно новий проблемний напрям у забезпеченні соціально-економічного розвитку він потребує створення адекватних його сутності форм управління. Останні охоплюють організаційну структуру управління, механізми організаційних взаємодій учасників програм, порядок розподілу ресурсів, характер економічних відносин між керівниками і виконавцями програми. В основу роботи зі створення нових організаційних форм повинен бути покладений розгляд комплексної цільової програми соціально-економічного та культурного розвитку або будь-якої іншої місцевої програми як специфічного об'єкта управління.

Особливості програми як самостійного об'єкта планування й управління полягають у тому, що вона, по-перше, орієнтована на конкретну мету, яка може цілком не збігатися з метою якоїсь однієї зі сформованих територіальних підсистем місцевого самоврядування.

По-друге, місцева цільова програма, як правило, є довго- або середньостроковою і має кінцевий за часом характер. Коли поставлена мета досягнута, програма завершується і відповідно повинна бути скасована система управління нею.

По-третє, заходи програми утворюють єдиний комплекс. Без будь-якого з цих заходів кінцева мета не може бути цілком досягнута, і кожен з них не може забезпечити належного внеску в досягнення мети поза зв'язком з іншими.

По-четверте, програмні заходи мають,як правило, міжгалузевий (міжорга-нізаційний) характер і часто стосуються різних галузей щодо повноважень місцевого самоврядування. Тому їх взаємоув'язка, узгодження і координація практично не можуть бути здійснені на основі оперативних управлінських взаємовідносин.

Важливим є принципова відмінність системи управління місцевою цільовою програмою від системи управління окремою, цілісною сферою соціально-економічною територіального розвитку. Програмно-цільові структури призначені для комплексного управління динамічною сукупністю об'єктів, орієнтованих на одну кінцеву мету, визначену за часом.

У сучасних умовах існують і такі цілі, що не укладаються в межі навіть періоду прогнозування, але водночас є більш обмеженими за масштабами і формами їх досягнення, ніж загальні напрями, територіального розвитку. Наприклад, створення нової системи водопостачання в комплексі з альтернативною системою регулювання й очищення води; будівництво заводу з переробки побутових відходів разом із створенням системи його експлуатації і технічного обслуговування; спорудження лінії швидкісного трамвая в комплексі з трансформаторним устаткуванням і лініями електропередач та ін.

Ініціаторами постановки таких цілей можуть бути галузеві відділи чи управління виконавчих органів місцевого самоврядування, де один з аспектів комплексної проблеми стоїть найбільш гостро або де виявився новий ефективний напрям вирішення даної проблеми.

Проте лінійно-функціональна структура органів місцевого самоврядування найбільшою мірою орієнтована на вирішення галузевих завдань за відповідними повноваженням, і тому для виявлення і визначення комплексних цілей, обумовлених необхідністю прогресивного територіального розвитку, потрібний постійно діючий механізм, тісно пов'язаний саме з визначенням напрямів територіального розвитку і місцевими цільовими програмами як інструментом, що організує територіальний розвиток зацими напрямами.

Тимчасовий характер програм робить невиправданими скільки-небудь істотні організаційні перебудови сформованих територіальних систем для більш ефективного програмного управління, а потребує застосування гнучких форм, що забезпечують усталеність основних соціально-економічних структур, які нагромадили значний потенціал.

Різнорідність учасників місцевої цільової програми за їх організаційною належністю призводить до того, що її співвиконавці, які є складовими різного роду галузевих, регіональних або функціональних підсистем економіки чи суб’єктами різних форм власності, не можуть розглядатися як безпосередні об'єкти програмно-цільового управління, які можна підпорядкувати органу управління програмою.

Навіть у тих випадках, коли для реалізації програми потрібно створення нових комунальних виробничо-господарських структур, що передбачене законодавством, останні повинні входити в уже сформовані або утворювані структурні підрозділи системи місцевого самоврядування міста чи регіону, як цього потребує прийнята структура управління. Тому основним об'єктом управління в комплексній місцевій цільовій програмі є не самі виконавці, а процеси їхньої взаємодії, контрольовані за досягнутими результатами і характером їх використання.

На першому етапі програмно-цільового управління – постановки цілей комп-лексної програми, оцінки їхньої значущості й досягнення – потрібне багатоцільове соціально-економічне прогнозування, багатофункціональний аналіз, висококваліфіко-вана універсальна експертиза. При цьому для прогнозування комплексних територіальних проблем повинні бути створені спеціалізовані органи, спроможні виконати або організувати таку роботу із залученням компетентних організацій.

Наступні етапи програмно-цільового управління – розробка комплексних місцевих цільових програм, планування їх виконання, оперативне і поточне керівництво також потребують необхідної організаційної бази. Однак із збільшенням кількості програм усі існуючі органи виявляються перевантаженими їх керівництвом. Спроби же покласти на відділ чи управління в системі місцевого самоврядування, що виконує найбільш відповідальну частину робіт, функції головної організації і наділяти їх правами здійснювати оперативну координацію взаємодії за програмою, не завжди дають належний ефект.

Для усунення такого становища доцільно створювати (або виділяти у відповідній системі місцевого самоврядування) спеціальні органи оперативного керівництва програмами, що діють за окремими повноваженнями головних посадових осіб, наділяти такі органи широкими правами, включаючи права розпорядження певними матеріальними і фінансовими ресурсами, а також залучати фахові сторонні організації на засадах аутсорсинга.

© А.С. Крупник

Дата добавления: 2013-12-14