Формування основних засад тоталітарної культури: історичний контекст

ІІІ. 1991 – до сьогодні – сучасна культура

ІІ. 1953-1990 – од відлиги до незалежності

І. 30-55-ті роки – період тоталітаризму

Тема 9. Українська культура другої половини ХХ століття.

Література:

1. Дзюба І.М. Між культурою і політикою. – К.,1997.

2. Попович М. В. Нарис історії культури України. – К.,1998

3. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років. – К., 1997.

4. Єкельчик С. Імперія пам’яті. – К.: Критика, 2008

5. Гнатюк О. Прощання з імперією. – К.: Критика, 2005.

Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp.

Друга половина ХХ століття в українській культурі поділяється на три періоди:

1. 1930-ті – періоді формування ключових засад тоталітарної культури й соцреалізму зокрема

2. 1941-45 – період послаблення тоталітарного та часткового поновлення національного дискурсів

3. 1946-555-ті – ждановщина, повернення до імперської моделі

1. кін 50-х – 60-ті роки хрущовська відлига

2. 70-ті – епоха застою

3. 80-ті – перебудова

Тоталітарний – диктаторський режим, у якому всі громадські прояви життя кожної людини перебувають під державним контролем, кожен дійсний чи уявний відступ від норм нещадно карається терористичними засобами. Тоталітаризм означає ліквідацію будь-якої опозиції і передусім політичних партій, ліквідацію громадянського суспільства, тобто різного роду незалежних громадських організацій і товариств, масовий терор і контроль за всіма сферами життя, включаючи культуру, приватний простір людини. Наглядати і карати.

1921 – неп, до цього воєнний комунізм

ідеологія світової пролетарської революції, боротьба з «великодержавним» шовінізмом, заперечення «російської історичної спадщини», національних історій, творення пролетарської імперії, переважання держави над нацією

засіб досягнення – масове насильство

1923 рік – політика коренізації, українізації до самогубства Миколи Скрипника 1934 року.

1928 – відмова від непу, створення нової політичної атмосфери, орієнтованої єдину ідеологію

1929-30 рр. – процес СВУ

заклав основи масової політичної недовіри до укр. інтелігенції

центральна фігура – Сергій Єфремов

з 1929 р. перетворення ВКП (б) на масову партію, управлінська реформа, створення «особливого сектору ЦК ВКП (б)»

1929 – початок політики «розкуркулення», 1930 – колективізація села

з поч. 30-х партія більшовиків стає частиною єдиної партійно-державної організації, спрямованої на реалізацію політичної диктатури в усіх сферах життя, тоталітарний контроль суспільства, крігова відповідальність

1931 – великий відступ до традиційних суспільних і культурних цінностей – побудова соціалізму в окремій країні, повернення поняття патріотизму радянського

1933 – голодомор, цілеспрямована штучна кампанія на винищення селянства

1934 (рік політичних убивств у Європі) – вбивство Кірова підготувало Великий терор – найменший натяк на незгоду з будь-якою офіційною настановою розглядався як шкідництво, шпигунство та диверсія, масова істерія, круговий нагляд

1936 – єжовщина, «відкриті процеси» 1936-1938 рр. – утверджується система абсолютного тоталітаризму, марксистсько-ленінська теорія в канонізованому догматичному вигляді годилася на політичну релігію і знаряддя політичної інквізиції,

Водночас творення певного типу культури військово-промислового скерування, нова технічна культура, формування індустріальної цивілізації з новою роллю промислового міста в культурі, технічний розвиток, ліквідація неписьменності, доступність освіти (коштом прийняття ідеології)

1938-9 – послаблення терору, перегляд національно-державницької концепції

Соціалістичний реалізм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Соцреалізм був механізмом культурного колоніалізму, чітко позиціонуючи національні культури як маргінальні в контексті сконструйованого феномена „радянської літератури”.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу.

1956 р. – ХХ з'їзд партії і розвінчування культу Сталіна, події в Польщі й Угорщині.

У період політичної відлиги (1956—1961 pp.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС стосовно національних культур, зокрема української

повернення в'язнів із таборів, поява перекладів західних авторів, неофіційне поширення західної поп і рок музики, поява субкультур стиляг і гіпсі, феномен самвидаву, часткова реабілітація репресованих.

Пява нових українських видань: «Український історичний журнал», «Всесвіт», перша «Українська радянська енциклопедія»

Політична та культурна активізація покоління шістдесятників.

Дисидент (лат. dissidens - відступник) - людина, політичні погляди якої істотно розходяться з офіційно встановленими в країні, де він живе; політичний інакодумець. Часто це призводить до гонінь, репресій і переслідувань його з боку влади.

Клуб творчої молоді в Києві 1960: відродження різдвяних вертепів, мистецькі гуртки, пошук місць масових захоронень жертв репресій, вечори пам'яті щойно реабілітованих Леся Курбаса, Миколи Куліша, а також Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

Клуб «Пролісок» у Львові 1962.

Смерть Василя Симоненка – ореол жертовності всьому рухові шістдесятників

Підпільні політичні організації в Івано-Франківську, Львові, с. Купич-Воля (Жовківський район)

1964 р. – падіння Микити Хрущова, хвиля масових арештів, посилення політики русифікації

Перші роки керівництва Леоніда Брежнєва супроводжується посиленням автономного курсу в Україні (Петро Шелест): поширення і підтримка української мови в освіті, видавничій політиці.

Розвиток українського кіна. Поетична школа. Сергій Параджанов. Під час прем'єри «Тіні забутих предків» у Києві 1965 р. виступи Стуса і Дзюби проти репресій.

1965 р. – праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», розгорнута програма політичних і культурних вимог

Кінець 60-х років нагадував ситуацію кінця 20-х. 1968 – празька весна і кінець відлиги

1972 – усунення від керівництва Петра Шелеста, масові арешти, ідеологічний і моральний ефект переслідувань

1976 р. – заснування української Гельсінської спілки, вихід українського дисидентства на міжнародну арену

Дискусія навколо роману «Собор» Олеся Гончара

Русифікаторська політика Щербицького.

Формування соцреалістичного українського кічу: гопашно-шароварної культури – наслідок імперської радянської політики

Розвиток української популярної музики. Феномен Володимира Івасюка і «Червоної рути»

Кінець 80-х – політика гласності й перебудови в СРСР, діяльність Товариства Лева у Львові.

Дата добавления: 2013-12-14