Альтернативи діалектики

Говорячи про альтернативи діалектики, слід насамперед назвати метафізику. Термін «метафізика* вперше ввів систематизатор творів Арістотеля Андронік Родосський (І ст. до н.е.), назвавши так групу трактатів Стагіріта «про бут­тя саме по собі», в яку входять 14 відомих на сьогоднішній день книг. Тут «метафізика» - «те, що над фізикою».

У історико-філософському аспекті це поняття має ряд зна­чень: 1) метафізика - це вчення про надпочуттєві, недоступні досвіду принципи і печатки буття (існування світу); 2) метафі­зика - це синонім філософії; 3) метафізика в переносному значенні (повсякденному розумінні) уживається для позначення чогось абстрактного, малозрозумілого; 4) метафізика - це наука про речі, засіб з'ясовування світоглядних питань (смисл життя - основне питання філософії та ін.), що не піддаються осмисленню за допомогою експериментів і методів конкретних наук; 5) мета­фізика - це концепція розвитку, метод пізнання, альтернатив­ний діалектиці, особливістю якого є однобічність, абстрактність, абсолютизація того чи Іншого моменту в складі цілого.

Метафізичний хід думки приймав різноманітні форми. Так, наприклад, в античності Геракліт підкреслював одну сторону сутнісного протиріччя буття - невпинну й безперервну зміню­ваність речей, яка, будучи абсолютизованою софістами, які ігно­рували усталеність речей, привела Їх до повного релятивізму. Піддаючи критиці гераклітівський принцип мінливості, плин­ності, елеати загострили увагу на іншій стороні протиріччя буття - усталеності та впали в іншу крайність, припустивши, що все незмінне. Одні, так би мовити, «розплавляли» світ у потоці вог­ню, а інші немовби «кристалізували» його в нерухомому камені. У Новий час метафізика виступила у вигляді абсолютизації аналітико-класифікаційних прийомів щодо пізнанні природи. Постійно повторюючись у наукових дослідженнях, прийоми аналізу, експериментальної ізоляції й класифікації згодом по­родили в мисленні вчених деякі загальні принципи, згідно з якими в «майстерні» природи предмети існують немовби ізольовано, окремо. У зв'язку з подальшим розвитком філософії та кон­кретних наук метафізичне мислення проявилося у відмінній від діалектичної інтерпретації принципу розвитку - у вигляді при­мітивного еволюціонізму або ж різноманітних концепцій «твор­чої еволюції». Якщо примітивний еволюціонізм гіпертрофує кількісні й поступові зміни, залишаючи поза увагою якісні пе­реходи й перерви поступовості, то прихильники концепції «твор­чої еволюції» абсолютизують саме якісні, істотні перетворення, не уловлюючи передуючі останнім, поступові кількісні зміни.

Таким чином, для метафізики характерна схильність до крайнощів, перебільшення якоїсь з сторін об'єкта: усталеності чи змінюваності, повторюваності чи неповторності, відносної окремності чи зв'язності та ін.

Розглядаючи альтернативність діалектики і метафізики, не­обхідно, проте, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогіч­ним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, які зай­мають певне місце в розвитку філософії, її категоріального апара­ту. Приміром, метафізика дала змістовне трактування таких важ­ливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясу­вала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії та ін. Проте з розвитком на­уки метафізика проявила свою обмеженість і поступилася діа­лектиці як сучасному методу пізнання, осмислення дійсності.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що базується на розумінні сутнісності й універсальності суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, тому що містить у собі дві протилежні взаємодіючі позиції - позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечну). У свій час у радянській філософії віддавали перева­гу стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсо­лютизували все те, що було при соціалізмі, виправдували існу­ючі порядки, займалися їх апологетикою. Тому рідко згадували у філософській літературі, у підручниках про «революційно-критичну» сторону діалектики. На Заході ж, як правило, пере­більшували, абсолютизували критичну, негативну сторону діа­лектики. Вірніше не перебільшували, а вважали цю сторону суттю діалектики. Відомими представниками такого роду інтер­претацій діалектики, що одержав назву «негативна діалекти­ка», були німецький філософ Теодор Адорно (1903 - 1969 р.), французький мислитель Жан-Поль Сартр (1905 - 1980 р.). Аналіз їхніх робіт свідчить про те, що «негативна» діалектика - це однобока, суб'єктивістська концепція, яка виходить з абсолю­тизації заперечення, загальної руйнації всього існуючого, то­тального критицизму, відкидання якоїсь позитивності, самоза­перечення - і. тому не виходить за межі метафізики.

Альтернативами діалектики є також софістика й еклекти­ка, які виступають різновидами метафізики. Софістика - міркування, засноване на свідомому порушенні законів логіки, не­правильному виборі вихідних положень, абсолютизації того або іншого визначення, змішуванні суттєвого і несуттєвого, на помилкових доказах, довільному випинанні другорядних вла­стивостей предмета, використанні різноманітних значень того самого слова. Еклектика - алогічна концепція, що базується на довільному виборі координат, випадковому з'єднанні різних сторін речей, ігноруванні їхніх істотних розбіжностей, суб'єк­тивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів. Еклектика - це, образно кажучи, «суміш» несумісного, а отже, вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

Різновидами метафізики є також догматизм і релятивізм. Догматизм (із грецьк. - положення, що сприймається на віру без доказів) - антиісторичний, абстрактний спосіб розг­ляду теоретичних і практичних проблем, коли при їхньому вирішенні не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Термін «догматизм» введений старогрецькими скептика­ми Пірроном і Зеноном, які заперечували можливість істинного знання й звинувачували у догматизмі філософів, які робили стверджувальні висновки щодо субстанції речей. З часом зміст терміну еволюціонував. Кант вважав догматизмом усяке пізнан­ня, не засноване на попередньому дослідженні його можливостей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне, умовивідне мислення. Гносеологічна основа догматизму - одностороннє став­лення до істини, визнання в ній абсолютного моменту при одно­часному ігноруванні її відносності. Психологічно догматизм ба­зується на сліпій схильності до раз і назавжди вироблених і засвоєних прийомів і засобів пізнання й діяльності.

Зворотною стороною догматизму є релятивізм (від лат. - ре­лятивний, відносний) - теоретико-пізнавальна концепція, що виходить з одностороннього з'ясовування сутності істини, пере­більшення моменту її відносності, тобто інтерпретації процесу пізнання. На відміну від догматизму, релятивізм перебільшує значення відносності істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвит­ку, то її антиподами є метафізика і «негативна» діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софісти­ка й еклектика; якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнан­ня, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Завдання для самостійної роботи:

1. Поняття ”діалектктика” вперше застосував:

а) Сократ; б) Платон; в) Геракліт; г) Арістотель;

2. Спочатку діалектикою позначали:

а) вчення про розвиток;

б) мистецтво діалогу;

в) теорію буття;

г) закони мислення;

3. До принципів діалектики відноситься принцип:

а) розвитку;

б) істинності;

в) еволюції;

г) якості;

4. Діалектика не спирається на закон:

а) переходу кількісних змін у якісні;

б) єдності і боротьби протилежностей;

в) взаємодії необхідності та випадковості;

г) заперечення заперечення;

5. Єдність якісної і кількісної сторін речі позначається котегорією:

а) властивість;

б) міра;

в) явище;

г) сутність;

6. До категорій діалектики не належить:

а) одиничне;

б) причина;

в) явище;

г) конфлікт;

7. Для характеистиці процесу розвитку використовуються діалектичні категорії:

а) причина;

б) явище;

в) можливість;

г) правильні відповіді а), в);

8. Альтернативою діалектики як логіки є:

а) еклектика;

б) песимізм;

в) оптимізм;

г) релятивізм;

9. Антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, який не враховує обставини місця і часу зветься:

а) релятивізм;

б) догматизм;

в) еклектика;

г) діалектика;

ТЕМА 7. ПІЗНАННЯ. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ

ПЛАН

1. Проблема пізнання у філософії

2. Структура знання. Чуттєвий і раціональний рівні пізнання

3. Проблема творчості

4. Вчення про істину. Практика як критерій істини, осно­ва й мета пізнання

5. Наукове пізнання: специфіка, рівні. Форми і методи на­укового пізнання

6. Наука та її роль у суспільстві

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ

Гносеологія, агностицизм, суб'єкт пізнання, об'єкт пізнання, знання, інформація, відчуття, сприйняття, уявлення, мислення, поняття, судження, умовивід, творчість, інтуїція, розуміння, пояснення, істина, практика, ідея, проблема, гіпотеза, кон­цепція, теорія, спостереження, вимір, експеримент, аналіз, синтез, абстрагуван­ня, узагальнення, індукція, дедукція, моделювання, ідеалізація, наука

ПИТАННЯ 1. Насамперед слід зазначити, що пізнання - це процес цілеспрямованого активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною прак­тикою людей. Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філо­софії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнаваль­ної діяльності людини, її пізнавальні можливості; передумо­ви, засоби і форми пізнання, а також співвідношення знання з дійсністю, закони його функціонування, умови і критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знан­ня про світ до самого сзіту, чи здатна каша свідомість адекват­но відображати дійсність.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, одержало назву агностицизму. Проте по­милковим було б думати, що агностицизм заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають; що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант), або про власні відчуття (Юм).

Принципову можливість пізнання визнають не тільки ма­теріалісти, але й більшість ідеалістів. Проте в рішенні конк­ретних гносеологічних проблем матеріалізм та ідеалізм доко­рінно відрізняються.

Для ідеалізму, що заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідо­мості. Свій зміст знання одержує не з об'єктивної дійсності, а із спонтанної діяльності самої свідомості.

Відповідно ж до матеріалістичної гносеології, джерелом пізнання, сферою, завдяки якій воно одержує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнан­ня цієї реальності - це процес творчого відображення її у свідо­мості людини. Принцип відображення виражає сутність ма­теріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою - це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Довгий час матеріалістична філософія розглядала процес пізнання ізольовано від суспільно-історичної практики люд­ства, винятково як пасивний споглядальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстрактний індивід із вічними й не­змінними пізнавальними здатностями, заданими йому приро­дою, а об'єктом - така ж вічна й незмінна у своїх закономірно­стях природа. Подальший розвиток матеріалістичної гносео­логії виражається, по-перше, у поширенні діалектики як на­уки про найбільш загальні закони розвитку природи, суспіль­ства, мислення і пізнання; а по-друге, у введенні принципу практики як основного й вирішального для з'ясування сут­ності гносеологічних проблем та їхнього рішення.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер. Це проявляється, по-перше, у тому, що всі людські пізнавальні здатності і можли­вості формуються на основі практики й обумовлені нею; по-друге, окрема людина вчиться мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і засобів людської діяльності, придбаних людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню суспільно-істо­ричного досвіду, накопиченого попередніми поколіннями; по-третє, самий процес оволодіння цим досвідом передбачає жит­тя в суспільстві, у людському колективі; по-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, також визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людства всесвітньо-істо­ричним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, у категоріальній побудові мислення, у його структурі, мові.

Протилежностями, за допомогою взаємодії яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання самі по собі і зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідо­мості і знання й об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Суб'єкт пізнання - реальна людина, сус­пільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її про­явах як мислення, відчуття, розум, воля, яка засвоїла істо­рично вироблені людством форми і методи пізнавальної діяль­ності і тим самим розвинула свої.пізнавальні здатності й опа­нувала історично конкретними здатностями до цілеспрямова­ної пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, що має визначений засіб матеріального і духовного виробниц­тва, певний історичний рівень розвитку культури і науки.

Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі прак­тики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише тією мірою, у якій вона ввійшла в сферу діяльності суб'єкта.

Результатом процесу пізнання є знання - суб'єктивна уява дійсності й до того ж не копія, а ідеальний образ, що є діалек­тичною єдністю суб'єктивного й об'єктивного.

ПИТАННЯ 2. Існують різні типи знань: знання про об'єкти (матеріальні і духовні), про дії та властивості речей. Особливий тип знань становлять проблеми, тобто знання про невідоме. Вони звичайно виражаються у формі питань і приписів.

Знання необхідні людині для орієнтації в навколишньому світі, пояснення і передбачення подій, планування й органі­зації діяльності, вироблення інших нових завдань.

Поняття «знання» іноді ототожнюють із поняттям «інфор­мація». Це ж не зовсім правильно. Інформація виступає як особливий засіб взаємодії, за допомогою якого здійснюється передача змін від об'єкта В до суб'єкта А в процесі відображен­ня, засіб, що реалізується через потік сигналів, які йдуть від об'єкта до суб'єкта й особливим чином в ньому перетворюють­ся. Знання ж постає у якості вищого рівня інформації, що функціонує в людському суспільстві. При цьому в якості знання виступає не вся інформація, що йде від В і сприймана А, але лише та її частина, що перетворена йі перероблена А особли­вим чином. У процесі переробки інформація повинна набути знакової форми або виразитись в ній за допомогою інших знань, що зберігаються в пам'яті. Вона повинна одержати зміст і зна­чення. Отже, знання - це завжди інформація, але не всяка інформація є знання. У перетворенні інформації з знання діє цілий ряд закономірностей, що регулюють діяльність мозку і різноманітних психічних процесів, а також різноманітних правил, що включають знання в систему суспільних зв'язків, у культурний контекст визначеної епохи. Завдяки цьому знання стає надбанням суспільства, а не окремих індивідів.

Початковою формою і джерелом знань є відчуття і сприй­няття. Відчуття є образами, відображеннями, копіями або сво­го роду знімками окремих властивостей предметів або явищ об'єктивного світу. Сприйняття ж виступають як більш складні форми пізнання, що відбивають не окремі властивості пред­метів, а єдність різних сторін, властивостей, що характеризу­ють образ предмета в цілому. Вони виникають на основі уза­гальнення відчуттів, осмисленого усвідомлення умов, при яких предмети впливають на органи почуттів.

Сприйняття, таким чином, дають узагальнений образ. Ця особливість пізнання ще виразніше в такій формі знання як уявлення - узагальненому конкретному образі, відтвореному, створеному на основі заздалегідь сприйнятих образів предметів і явищ. Уявлення дає можливість зіставити різні сприйняття і наочно уявити властивості, зв'язки та взаємовідношення ре­чей, які в даний момент безпосередньо і не сприймаються.

Відчуття, сприйняття й уявлення, виступаючи в якості по­чуттєвих форм відображення, становлять лише перший етап пізнання, забезпечують конкретно - образне сприйняття голов­ним чином зовнішніх індивідуальних особливостей предметів, їх деяких загальних властивостей. Вихід же за межі чуттєвого пізнання досягається за допомогою абстрактного мислення.

Абстрактне мислення - це вища форма відображення, якіс­но відмінний момент пізнання, що дозволяє виявляти не тільки зовнішні властивості і відношення, але й найглибші зв'язки, розкривати закони зміни і розвитку природи і суспільства, проникати в сокровенні таємниці всесвіту.

Формами абстрактного мислення служать поняття, суджен­ня й висновки. Поняття - форма мислення, що відображає загальні й істотні ознаки предметів і явищ. Вони відобража­ють світ глибше, повніше й точніше, ніж уявлення й інші фор­ми чуттєвого пізнання, оскільки втілюють у собі багатство конкретного, одиничного й особливого. Судження - форма аб­страктного мислення, у якій за допомогою зв'язку понять ствер­джується або заперечується що-небудь про будь-що.

Приклади: 1. Іванов - студент. 2. Вакуум не є порожнеча.

Відносно дійсності судження оцінюються як істинні й хибні. До того або іншого судження людина може прийти шляхок безпосереднього спостереження якогось факту або опосередко­ваним шляхом — за допомогою висновку.

Висновок - це процес мислення; в результаті якого я двох або декількох суджень виводиться нове судження.

Приклад: 1. Всі метали проводять електричний струм. 2. Мідь - метал. Нове судженая: Мідь проводить електричний струм.

Форми абстрактного мислення, раціонального пізнання не­розривно пов'язані між собою- Судження має пізнавальне зна­чення, якщо поняття, що входять у нього, відбивають об'єктив­ний зв'язок реально існуючих об'єктів у думці. В свою чергу, всі наукові поняття утворюються на основі істинних суджень.

Єдність почуттєвої та раціональної сторін пізнання обумов­люється об'єктивною єдністю зовнішніх і внутрішніх сторін предметів, їхньої сутності і її прояву, їхньої форми й змісту. У результаті жодна форма почуттєвого пізнання не існує без її усвідомлення в раціональній формі.

ПИТАННЯ 3. У процесі пізнання поряд із раціональними операціями і процедурами беруть участь і нераціональні. Спро­буємо з'ясувати їхню суть.

Поряд із рішеннями, заснованими на узвичаєних нормах поведінки, людям доводиться приймати нестандартні рішен­ня. Такий процес звичайно і називається творчістю. Хоча ме­ханізм творчості ще недостатньо вивчений, можна з усією пев­ністю сказати, що воно являє собою продукт біосоціальної ево­люції людини. Тут слід звернути увагу на те, що вже в по­ведінці вищих тварин спостерігаються, хоча й в елементарній формі, акти творчості. Очевидно, що можливість до творчості закладена не просто в біофізичній іі нейрофізіологічній струк­турах мозку, але й у його «функціональній архітектурі». Ос­кільки за своєю біологічною і нейрофізіологічною структурою мозок людини якісно складніший мозку вищих тварин, то і його функціональна архітектура якісно складніша. Це забез­печує надзвичайну можливість переробки нової інформації. Особливу роль тут відіграє пам'ять, тобто збереження раніше отриманої інформації. Вона включає оперативну пам'ять, по­стійно уживану в пізнавальній і предметне - практичній діяль­ності, короткострокову пам'ять, що за невеличкі інтервали часу може бути задіяна для рішення часто повторюваних одно­типних завдань; довгострокову пам'ять, що береже інформа­цію, яка може знадобитися у великих інтервалах часу для вирішення відносно рідко виникаючих проблем.

Для досягнення своєї мети людям доводиться вирішувати певні завдання. Одні з них можуть бути вирішені за допомогою типових раціональних прийомів. Для вирішення інших по­трібне створення або винахід нестандартних, нових правил і прийомів. Саме тут необхідна творчість. Творчість являє со­бою механізм пристосування людини в нескінченно різноманіт­ному й мінливому світі, що забезпечує її виживання і розви­ток. При цьому мова йде не тільки про зовнішній, об'єктив­ний, але й про внутрішній, суб'єктивний світ людини. Ця сторо­на справи не може бути охоплена раціональністю, що включає до свого складу величезне, але все ж кінцеве число правил, норм, стандартів. Тому творчість не протилежна раціональності, а е її природним і необхідним доповненням. Одне без іншого не могло б існувати. Творчість тому не ірраціональна, тобто не ворожа раціональному. Вона не від Бога, як думав Платон, і не від диявола, як думали багато теологів і філософів.

У кінцевому рахунку, творчість на рівні результатів може бути консолідована з раціональною діяльністю, включена в неї, стати її складовою частиною або в ряді випадків призвес­ти до створення нових видів раціональної діяльності. Це сто­сується й індивідуальної, й колективної творчості.

Творчими здібностями тією чи іншою мірою володіє будь-яка людина. Але нове для індивіда не завжди є новим для суспільства. Справжня творчість у культурі, політиці» науці, виробництві визначається принциповою новизною результатів, отриманих у масштабах їхньої історичної значимості.

Найважливішим з механізмів творчості є інтуїція. Вона міс­тить у собі ряд певних етапів: 1) накопичення та несвідомий розподіл образів і абстракцій у системі пам'яті; 2) неусвідом-лене комбінування і переробка накопичених абстракцій, об­разів і правил з метою вирішення певного завдання; 3) неспо­діване для даної людини знайдення рішення, що відповідає сформульованому завданню.

Нічого таємничого у творчості немає, і вона підлягає науко­вому вивченню. Це - діяльність, здійснювана мозком. Але вона не ідентична наборові виконуваних ним операцій. Експери­ментальне було доведено, що у вищих ссавців права й ліва півкулі мозку виконують різні функції. Права в основному переробляє і береже інформацію, що веде до створення почут­тєвих уяв, ліва ж здійснює абстрагування, виробляє поняття, судження, надає інформації зміст і значення, виробляє і бере­же раціональні, у тому числі логічні правила.

Цілісна уява пізнання здійснюється в результаті взаємодії операцій і знань, виконуваних цими півкулями. Якщо в резуль­таті хвороби, травми зв'язок між ними порушується, то процес пізнання стає неповним, неефективним або взагалі неможливим.

Проте право-ліва асиметрія виникає не на нейрофізіологічній а на соціально-психологічній основі в процесі виховання і на­вчання. Вона пов'язана також із характером предметно-прак­тичної діяльності. У дітей вона чітко фіксується в 4-5-річному віці, у дівші функції півкуль розподілені протилежним чином.

У процесі творчості й інтуїції -відбуваються складні функці­ональні переходи, у яких на якомусь етапі розрізнена діяльність по оперуванню абстрактними і почуттєвими знаннями, відпо­відно здійснювана правою і лівою півкулями, раптово об'єд­нується, приводячи до одержання бажаного результату, до осяяння, до певного творчого спалаху, що сприймається як відкриття, висвічування того, що раніше знаходилося в тем­ряві несвідомої діяльності.

питання 4. Пізнання виступає як процес проникнення думки в об'єкт, а пізнавальною метою цього процесу є осягнення істи­ни. Проблема істини - одна з центральних у теорії пізнання.

Об'єктивні ідеалісти трактують істину як якусь вічну ідею, що існує поза свідомістю людини в «царстві чистої думки», незмінна й абсолютна властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин) або як згода мислення із самим собою (теорія коге-ренції), із його апріорними, додосвідними формами (Кант).

Німецький класичний ідеалізм, починаючи з Фіхте, привніс у трактування істини діалектичний підхід. За Гегелем, істина є діалектичний процес розвитку знання, система понять, суд­жень і теорій. Суб'єктивні ідеалісти - емпірики розуміють істинність як відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел) або як відповідність ідей прагненням особистості до досягнення успіху (прагматизм), або, нарешті, як найбільш просту взаємоузгоджуваність відчуттів (Мах, Авенаріус). Нео­позитивісти розглядають істинність як узгодженість пропо­зицій науки з почуттєвим досвідом. Іноді під істиною розумі­ється результат довільної угоди, конвенціоналізм (А. Пуанка-ре) - істинно те, що визнається таким певною групою людей. З суб'єктивно-ідеалістичних позицій тлумачать істину і пред­ставники екзистенціалізму, розглядаючи її як форму психо­логічного стану особистості. Спільна риса всіх вище названих концепцій істини - заперечення об'єктивності змісту знання.

Відмінний підхід до істини відрізняє мислителів, що спира­ються на принцип кореспонденції і розуміють істину як від­повідність знання дійсності. Ця традиція, що сходить до Арісто-теля, була продовжена у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Б. Спіноза, Д. Дідро, П. Гольбах, М Ломоносов, Н. Чернишевсь-кий, Г. Гегель, Л. Фейєрбах, К. Маркс і його послідовники).

Сучасна матеріалістична гносеологія конкретизує тради­ційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок по­нять: «об»ективна істина», «абсолютна істина», «відносна істи­на», «конкретність істини», «хиба».

Об'єктивна істина - це такий зміст людських знань про дій­сність, що не залежить ні від конкретної людини, ні від людства.

Розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, сучас­на матеріалістична теорія пізнання підкреслює, що істина та­кож є історично обумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної і відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного і відносного в істині.

Відносна істина - це таке знання, що у принципі правиль­не, але неповно відбиває дійсність, не дає її всебічного вичерп­ного образу. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне звання заміняється більш точним, всебічним.

Абсолютна істина - це такий зміст людських знань, який є тотожнім самому предмету та який не буде спростовано по­дальшим розвитком пізнання і практики.

Немає й не може бути окремо абсолютної істини й окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, що є діа­лектичною єдністю абсолютного і відносного, тобто е істиною абсолютною, але відносно визначених меж. Відносна істина з необхідністю містить у собі момент абсолютної, обумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, у свою чергу, дається людині лише через відносні істини, що перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку.

Помилковим було б припускати, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. У кожній відносній істині є момент абсо­лютної. Це те об'єктивно істинне, перевірене практикою знан­ня, що не спростовується подальшим розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання.

Одним з основних принципів гносеології є принцип конк­ретності істини, що передбачає максимально повне й точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктив­ною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об'єкт слід розглядати в тих умовах місця й часу, у тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує й розвивається. Незнан­ня або ігнорування цих меж перетворює наші знання з істини в заблудження.

Хиба (заблудження) - це такий зміст людського знання, у якому дійсність відтворюється не адекватно і який обумовлено історичним рівнем розвитку суб'єкта і його місця в суспільстві. Заблудження - це не спеціальне перекручування дійсності в уяв-леннях суб'єкта. Існування його обумовлене закономірностями розвитку, як самого пізнання, так і практики.

Що ж служить критерієм істини? Такий критерій не може бути виявлений ні в самому об'єкті пізнання, ні у свідомості суб'єкта. Істина як вірне відображення дійсності у свідомості людини припускає певну взаємодію суб'єкта й об'єкта. Осно­вою ж таких пізнавальних взаємовідносин є практика - пред-метно-чуттева діяльність людей, спрямована на перетворення світу природного і соціального. При цьому мається на увазі предметно-чуттєва діяльність не окремої людини, не одиничні випадки впливу людей на навколишній світ, а досвід усього людства в його історичному розвитку. Будучи основою й ме­тою пізнання, практика служить і критерієм істини.

Слід сказати, що є філософи (представники раціоналізму ХУІІ-ХУШ ст., позитивізму, деякі філософи-марксисти), які на тій підставі, що логічний доказ має широке й багатогранне зас­тосування в науковому пізнанні, стверджують, що й логіка є критерієм істини, оскільки істинність логічних форм може виз­начатися їх взаємним логічним зв'язком і взаємною відповідні­стю. Постановка питання про логічний критерій істини безпосе­редньо пов'язана з існуванням логічного доказу, можливого без звернення до практики. Відзначаючи цю важливу рису, вчені, що визнають логічний критерій істини, тим самим стверджу­ють, що доводити можна не тільки практичним шляхом, але й теоретичним, логічним. Це, безумовно, так, але призначення критерію істини полягає в тому, щоб розрізняти, відмежовува­ти істинне від неістинного, а для цього необхідна саме практич­на перевірка, як логічного доказу, так і теоретичного обґрунту­вання. Звичайно, і логіка здатна виявити деякі помилки, якщо вони е в тій або і ншій концепції, проте -усунення логічних поми­лок забезпечує лише логічну слушність висновків. Інакше ка­жучи, логічна слушність є необхідною основою наукового мис­лення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої пере­вірки, умовиводів.

На противагу раціоналізму, емпіричний напрямок у гносеоло­гії, розробляючи в принципі правильне вчення про почуттєве по­ходження наших знань, приходить, проте, до помилкового вис­новку, що істинність будь-яких теоретичних побудов може бути перевірена лише шляхом їхнього порівняння з вихідними даними почуттєвого досвіду. Тим часом історія науки свідчить, що її най-видатшші досягнення часто суперечать вихідним почуттєвим да­ним. І ця суперечливість між теорією та почуттєвими даними зовсім не означає хибності ні того, ні іншого. Розв'язання цієї суперечливості передбачає застосування критерію практики.

Форми практичної перевірки істинності знань різноманітні. Це і лабораторний експеримент, і спостереження за допомогою різних приладів, і промислове і сільськогосподарське вироб­ництво. Перевірка істинності соціального пізнання здійснюється всім суспільним життям.

ПИТАННЯ 5. Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове, так зване стихійно-емпіричне, повсякден­не пізнання. Безпосередня мета цього пізнання — не самоцінне пізнання світу, а лише виробництво предметів, яке, у кінцево­му рахунку, неможливе без певного знання про предмети і зна­ряддя праці, шляхи їхньої зміни, застосування та ін. Харак­терними рисами стихійно-емпіричного пізнання є, по-перше, опора не на якісь теоретико-пізнавальні концепції, а на бага­торазове повторення поколіннями людей однакових операцій із речами і їхніми властивостями; по-друге, відсутність своїх специфічних методів і спеціальних засобів (засобами якого є знаряддя праці, що виконують як виробничі, так і пізнавальні функції), по-третє, результати цього рівня пізнання звичайно виражаються їа закріплюються у виробничому досвіді, у визна­чених рецептурних правилах, що фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту, по-четверте, донаукове пізнання ніяк не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання (об­'єктом тут є ті різноманітні явища, із якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності).

Наукове пізнання, виникнення якого пов'язане із суспіль­ним поділом праці, відокремленням розумової праці від фізич­ної та перетворенням розумової діяльності на відносно само стійну сферу - це цілеспрямований процес, що вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, обумовлені метою пізнання. На­укове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямова­ну пізнавальну діяльність, що складається з взаємодії таких ком­понентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, що досягли певного рівня знань, навичок, розумін­ня, виробили певні світоглядні та методологічні настанови віднос­но своєї діяльності; 2) об'єктів пізнання, що можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також прак­тики в цілому; 3) предмета пізнання, що детермінується об'єктом пізнання і проявляється у певних логічних формах; 4) особли­вих методів і засобів пізнання; 5) вже сформованих форм пізнан­ня і мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного і достовірного система­тизованого знання, здатного пояснити явища, передбачати їхні можливі зміни і бути застосованими практично.

Перший, початковий щабель наукового пізнання (дослід-' ження) об'єкта - одержання відповідних знань про нього, уста­новлення фактів, що дають певну інформацію про його власти­вості та зв'язки.

Факти - це сприйняті людиною (суб'єктом пізнання) та зафік­совані у визначеній формі ті або інші сторони, моменти дійснос­ті. Найважливішою особливістю наукового факту є його істин­ність, що припускає досвідну перевірку. Становлячи емпіричний базис науки, факти грають значну роль у розвитку пізнання.

Для одержання необхідних фактів у науці використовують­ся різні методи наукового пізнання. Методи - це певні прийо­ми, засоби досягнення мети, підходу до пізнання і перетворен­ня дійсності. Методи, якими користуються конкретні науки, носять більш-менш частковий характер. Філософія ж займаєть­ся розробкою таких методів, що уживані в будь-якій галузі пізиання. Загальну методологічну роль виконують усі прин­ципи й закони діалектики.

До методів наукового пізнання, широко уживаним у дослі­дницькій діяльності на емпіричному рівні, відносяться спос­тереження, вимірювання й експеримент.

Спостєрєжєння - певна система. фіксування та реєстрації властивостей досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту, що спрямовується визначеною задачею. Метод спостереження є обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати визначені властивості і зв'яз­ки об'єкта, але не можна розкрити його природу, сутність, тенден­ції розвитку. Основні функції цього методу: 1) фіксація та реє­страція фактів; 2) попередня класифікація зафіксованих фактів на основі певних принципів; 3) порівняння зафіксованих фактів.

Метод виміру - це певна система фіксації та реєстрації кіль­кісний характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів і апаратів. Основні функції цього методу: 1) фіксація кількісних характеристик об'єкта; 2) класифікація та порівняння результатів виміру.

Експеримент - це метод емпіричного рівня пізнання, засіб почуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомо­гою спеціально обраних або штучно створених умов, що забезпе­чують протікання в чистому вигляді тих процесів, спостережен­ня за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не тільки в природничих науках, але й у суспільній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні і управлінні соціальними процесами.

Крім зазначених специфічних методів емпіричного рівня наукового пізнання, застосовуються також загальнонаукові методи, що є загальними методами пізнання й мислення. До них відносяться аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, моделювання, ідеалізація. Аналіз - це розчленовування предмета на його складові дід-частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез - це поєднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектичне суперечливі і взаємообумовлені і методи наукового дослідження.

Абстрагування — це метод відволікання від деяких власти­востей і відношень об'єкта й одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях і відношеннях, що є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Узагальнення - це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки і властивості певного класу об'єктів і здійснюється перехід від одиничного до особливого і загального, від менш загального до більш загального.

Індукція - це такий метод наукового пізнання, коли на ос­нові знання про окреме робиться висновок про загальне. Це процес виведення загального положення на основі спостере­ження за рядом одиничних фактів.

Дедукція - це метод наукового дізнання, за допомогою яко­го на підставі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних із необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме.

Моделювання — це метод вивчення об'єкта (оригіналу) шля­хом створення і дослідження його аналогу (моделі), що заміняє оригінал, його сторони і властивості, які становлять безпосе­редній предмет наукового інтересу. Виділяють дві групи моде­лей: матеріально-природні об'єкти, що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям, та ідеаль­ні, що фіксуються у відповідній знаковій формі, функціону­ють за законами логіки, але в кінцевому рахунку є відбитком матеріального світу. До ідеальних моделей належать результа­ти логіко-математичного й інформаційного моделювання.

Ідеалізація - це засіб логічного моделювання, завдяки яко­му створюються ідеалізовані об'єкти.

У ході аналізу наукових даних провадяться відповідні уза­гальнення, висуваються певні ідеї. Ідея - це форма наукового пізнання, що відбиває зв'язки, закономірності дійсності і спря­мована на її перетворення, і з'єднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету цілеспрямованого перетворення останньої.

Крім ідеї, формами наукового пізнання є також проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Проблема - це форма наукового пізнання, єдність двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення мож­ливості наукового відкриття. Проблема - це суб'єктивна фор­ма вираження необхідності розвитку знання, що відбиває про­тиріччя між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пі­знанні; вона одночасно є методом і засобом пізнання.

Гіпотеза - форма і засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один з можливих варіантів рішення пробле­ми. Це - ймовірні судження, припущення, здогадки, засновані на спостереженні, узагальненні фактів, на сукупному знанні, але ще не доведені.

Концепція - це форма і засіб наукового пізнання, засіб розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії.

Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійс­ність, що має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетич­не уявлення про закономірність і сутнісні характеристики об'єк­ту. На відміну від гіпотези теорія є знанням достовірним, істин­ність якого доведена й перевірена практикою.

ПИТАННЯ 6. Наука - це історично сформована форма людсь­кої діяльності, спрямована на пізнання і перетворення об'єктив­ної дійсності. Вона постає і як певний результат діяльності у вигляді системи знань, і як їхнє духовне виробництво, тобто процес. За своїм предметом науки діляться на природничо-технічні, що вивчають закони природи й засоби її освоєння і перетворення, і суспільні, що вивчають різноманітні суспільні явища і закони їхнього розвитку, а також самої людини як істоти соціальної (гуманітарний цикл). Предмет науки впливає на її методи. У природничих науках одним із головних методів дослідження є експеримент, а в суспільних - статистика.

У кожній науці різниться емпіричний рівень, тобто накопи­чений фактичний матеріал - результати спостережень і експе­риментів, і рівень теоретичний, тобто узагальнення емпірично­го матеріалу, виражене у відповідних теоріях, законах і прин­ципах. Засновані на фактах наукові припущення - гіпотези, що потребують подальшої перевірки досвідом. Теоретичні рівні ок­ремих наук змикаються в загальнотеоретичному, філософсько­му поясненні принципів і законів, у формуванні світоглядних і методологічних сторін наукового пізнання в цілому.

Поза суспільством наука не може ні виникнути, ні розвивати­ся. Але й суспільство на високому щаблі розвитку немислимо без науки. У античності наука існувала як результат поділу розумо­вої і фізичної праці, який відбувся в рабовласницькій формації. Становлення власне наукових, відособлених і від філософії і від релігії форм знання за звичай пов'язується і з ім'ям Арістотеля, який започаткував основи класифікації різноманітних знань. Проте елементи наукового знання справляли тут дуже слабкий вплив на виробництво, здійснюване рабами, переважно ручною працею на основі емпіричних знань. В умовах феодалізму, коли з погляду релігійної ідеології пізнання світу розглядалося як щось гріховне, наука не могла розвиватися нормально. Натуральне господарство феодального суспільства продовжувало обходитися ручними знаряддями й обмежувалося переважно індивідуальним мистецтвом і досвідом майстрів. Капіталізм уперше поставив такі практичні проблеми, що могли бути вирішені вже тільки науко­во, виробництво досягло масштабів, які робили необхідним засто­сування механіки, математики й інших наук. Наука все більше стає духовним змістом продуктивних сил, її досягнення втілю­ються в технічних нововведеннях.

З часу зародження капіталізму й до наших днів (незалежно від суспільного ладу) взаємозалежність наукового і матеріально­го виробництва постійно поглиблюється й удосконалюється. Сьо­годні цей процес виражається в усе більшій автоматизації ви­робництва аж до часткової заміни роботи людського мозку кібер­нетичним приладдям, комп'ютерами. Наука усе більше перетво­рюється на безпосередню продуктивну силу. Даний процес відбу­вається і шляхом удосконалення методів виробництва (наприк­лад, шляхом заміни механічних методів обробки електричними, хімічними), а також скорочення часу на виготовлення виробів:

створення дійсного багатства суспільства стає все менш залеж­ним від робочого часу і кількості витраченої праці, а більш від загального стану науки і від рівня розвитку технології або від використання цієї науки у виробництві. Підвищення розвитку виробництва досягається й шляхом удосконалення управління економікою, що також є предметом вивчення суспільних наук.

Розвиток науки, її вторгнення у всі шпари суспільного орга­нізму породили багато не тільки власне наукових, але й світо­глядних проблем, які потребували філософського осмислення.

Наукове мислення зруйнувало релігійну картину світу, що функ­ціонувала тисячоліття, в якій людині пропонувалося універ­сальне й непохитне знання про те, як жити та які принципи лежать в основі світопорядку. При цьому наука не дала такого ж цілісного аксиологічно переконливого світорозуміння, яким було сприймане на віру релігійне світорозуміння. Наука навчи­ла повсякденну свідомість сумніватися у всьому, і відразу ж породила навколо себе світоглядний дефіцит, який могла тепер заповнити одна філософія. І філософія відразу ж вступила в про­тиборство з наукою за право володіти останньою істиною.

Якщо ж філософські положення не можуть одержувати під­твердження в тому смислі, як підтверджують себе наукові поло­ження, то, для певної частини масової свідомості вони не мо­жуть претендувати на істинність. Перенесення на науку тих сподівань життєвого управління, що раніш задовольнялися релі­гійним світоглядом, утворило основу нової ідеології сцієнтизму, тобто віри в науку як у єдиного пастиря.

Неприпустимі як жорсткий диктат філософії над наукою, так і відмова філософії в можливості досягнення істини. Небез­печна і тенденція до безмежного звеличення досягнень природ­ничих наук на противагу суспільним і гуманітарним дисциплі­нам, що позначилося на екологічному стані середовища (хіміза­ція ґрунту, забруднення водойм, повітря), і на засиллі екстен­сивних методів виробництва, і на переважній орієнтації на речо­ве виробництво на шкоду соціальній сфері, і на різкому зни­женні етичних і естетичних показників культури, і на все зро­стаючому впливі технократичної психологи, яка багато в чому виховала настрої споживання і накопичення.

Отже, наука сама по собі - це велике завоювання людського генія. Вона розсунула обрії, вабить достатком матеріальних і духовних благ. Але «обожнена» наука, як і все обожнене, вже щось інше. Сама по собі наука не може вважатися вищою цінністю людської цивілізації, вона - засіб, а не мета.

ТЕМА 8. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ

ПЛАН

1. Сутність людини. Єдність біологічного і соціального.

2. Проблема життя і смерті -в духовному досвіді людини.

3. Людство як світова спільнота.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ

Філософська антропологія, антропогенез, соціогенез, антропосоціогенез, ендога­мія, агамія, екзогамія, сенс життя, стоїцизм, евтаназія, здоровий глузд, розум

ПИТАННЯ 1. Проблема людини здавна була однією з цент­ральних проблем протягом всієї історії філософської думки. Якщо методи окремих гуманітарних наук (соціології, психо­логії, педагогіки, медицини та ін.) завжди були спрямовані на «препарування» її, то специфіка філософської антропології як загальної теорії людини полягає в прагненні до осягнення людсь­кого буття в його цілісності.

Філософську програму вирішення даної проблеми можна вис­ловити словами Сократа: «Пізнай самого себе». Підходи ж до її вирішення були дуже різними на різних історичних етапах.

В давній китайській, індійській, грецькій філософії, як ми вже згадували раніше, людина розглядається як частина кос­мосу, мікрокосм (Демокріт), що складається з тіла й душі, які є двома аспектами єдиної реальності (Арістотель). У Платона ж тіло й душа є дві різнорідні субстанції.

Відповідно до філософської течії веданта (Індія), специфічне начало людини становить атман (душа, дух, «самість», суб'єкт), тотожний за своєю внутріїппьою сутністю загальному духов­ному началу - брахману.

За Арістогелем, людина е жива істота, наділена розумом («розумною душею») і здатністю до суспільного життя.

У християнстві біблійне уявлення про людину як «образ і подобу Бога», внутрішньо роздвоєну внаслідок гріхопадіння, сполучається з вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа й виникнення можливості внаслідок цього поєднання внутрішнього прилучення до божественної бла­годаті для кожної людини. Августин уявляв душу незалежною від тіла, а людину розглядав як єдність тіла і душі, щось про­міжне між тваринами й ангелами. У християн плоть людини є породженням диявола, ареною низинних пристрастей і бажань.

Для епохи Відродження характерний пафос автономії лю­дини, її безмежних творчих можливостей.

У Новий час висловлене Декартом положення «мислю, отже, існую» стало єдино достовірним свідченням людського існуван­ня. Дуалізм душі й тіла, що відстоюється Декартом, надовго став основою новоєвропейського раціоналізму. Тіло розглядаєть­ся як автомат, машина, спільна у людини і тварин. Душа ж

ототожнюється зі свідомістю.

У основоположника німецької класичної філософії І. Канта питання «Що таке людина?» - основне питання філософії. Кант розмежовує філософську антропологію й антропологію у фізіо­логічному смислі, як таку, що досліджує, що людина, як вільно діюча істота, робить або може зробити із себе самої.

Для німецької філософії кінця XVII - початку XIX ст. харак­терне повернення до розуміння людини як живої цілісності. Гердер і Гегель розвивають ідеї історичності людського існу­вання. Людина розглядається як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури, як носій загальнозначущої свідо­мості, духу, розуму. Л. Фейєрбах здійснює антропологічне пере­орієнтування філософії, ставлячи в центр ЇЇ людину, яка розгля­дається насамперед як чуттєво-тілесна істота, жива зустріч «Я» і «Ти» у їхній конкретності. Як відзначалося вище, людина уяв­ляється Фейєрбаху як суто біологічна істота, яка не виникає в історії, а передує їй. Піддавши критиці Л. Фейєрбаха, осново­положники діалектичного матеріалізму розглядають людину не тільки як продукт природи, але й як соціальний феномен, акцентуючи увагу на соціальній практиці.

Будучи невід'ємною частиною природи, людина належить до тваринного світу. Проте вона істотно відрізняється від най­розвинутіших тварин. Всяка тварина народжується, вже бу­дучи наділеною набором інстинктів, які забезпечують її при­стосовуваність. Уроджене ж «поведінкове амплуа» Ноmо Sapiens поки відшукати не вдалося.

Задамося запитанням: чи можливо застосовувати до вчинків людини поняття «заданість програми»? Здається, що відпові­сти на нього слід позитивно. Однак; генетичні програми; що визначають інстинктивну поведінку тварин, фіксуються в моле­кулах ДНК. Головними ж засобами передачі програми, що визначає поведінку людей, є мова (членоподільна мова), показ і приклад. Місце «генетичних інструкцій» посідають норми,

місце спадковості - спадкоємність.

Виділення людини з тваринного світу (антропогенез) на­стільки ж грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Антропогенез протікав у нерозривному зв'язку зі становленням суспільства (соціогенез). Періоди антропогенезу й соціогенезу (приблизно 3-3,5 млн. років, тобто в 1000 разів більше писаної історії) нерозривно пов'язані сторони єдиного цілого - антропосоціогенезу.

У поясненні загального змісту антропосопіогенезу важлива роль трудової гіпотези. Праця тут відігравала центральну роль, але лише у взаємодії з такими чинниками соціалізації як мова (у широкому смислі - вся система культури, у вузькому - спеці­алізована інформаційно-звукова діяльність, іменована мовою), свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика.

Підкреслюючи визначну роль членоподільної мови в процесі соціалізації, дослідники даної проблеми відзначають, що домог­тися солідарності з приводу праці та консолідації на цій підставі первісного стада в людську спільноту було б неможливим без розвитку практики «виробництва людей самими людьми», ко­лективно регульованого виробництва нових поколінь людей.

Первісне стадо засноване на ендогамії - внутрішньошлюб-них зв'язках. Община ж на агамії - такому порядку, який виключає шлюбні контакті між єдинокровними партнерами, й екзогамії - при якій ведуть пошук шлюбних партнерів в інших общинах. Табу на шлюбні зв'язки між близькими роди­чами є найпростіша й перша морально-соціальна заборона. Важливо зауважити, що розвинута мораль жодної з найдавн­іших моральних вимог не скасовує.

Община немовби самою природою призначена для того, щоб спільний процес праці постійно був прозорим (і предмет, і за­соби праці та ін. перебували в полі зору кожного з учасників). З утвердженням общинно-родового устрою праця виступає вже не просто як «замовник», «витребувач» людських якостей, але й як прямий їх творець, великий вихователь людей.

Свідченням багатопланового предметне - діяльного розвит­ку стала так звана «неолітична революція» - перехід від зби­рання і полювання до продуктивного життєзабезпечення (зем­леробства, скотарства, ремесла). Вона була першим виявом прискорення технічного та технологічного прогресу, що вже ніколи не припинявся.

На нашій Землі немає ні «природно-наївних», ні «диких» племен і народів. У будь-якому з її регіонів ми зустрічаємо людські істоти, які виразно демонструють наявності необхід­них і достатніх сукупностей соціальних ознак, як-от:

- вміють виготовляти і застосовувати для виробництва зна­ряддя;

- знають найпростіші моральні заборони, протилежність доб­ра і зла;

- мають потреби, почуттєві сприйняття й розумові навич­ки, що розвиваються історично;

- не можуть ні сформуватися, ні існувати поза суспільством;

- визнані ними індивідуальні якості й чесноти суть суспільні визначення, що відповідають тому або іншому типу суспіль­них відносин;

- їхня життєдіяльність має не споконвічне запрограмова­ний, а свідомо-вольовий характер, внаслідок чого вони є істо­тами, які мають здатність до самопримушення, совість, усві­домлення відповідальності.

Людина є соціальною істотою. Але вона також і частина при­роди, істота біологічна і, як такій, їй притаманна сукупність видових біологічних ознак. У їх числі: тривалість життя - 80-' 90 років, репродуктивний вік - 15-49 років, тривалість дитин­ства, зрілого віку, старості, біологічна зумовленість і обдаро­ваність різних людей у різних видах діяльності. Біологічно ко­жен з людських індивідів унікальний, єдиний, тому що спадкує від батьків неповторний набір генів (виняток складають однояй-цеві близнюки, що успадковують ідентичний генотип).

Навколо проблеми співвідношення біологічного і соціально­го в людині не вщухають наукові суперечки. Прихильники біологізаторських або натуралістичних концепцій абсолюти­зують природничі начала (расизм, соціал-дарвінізм, мальтузі­анство). Соціологізаторські ж концепції абсолютизують со­ціальне в людині.

Якому ж підходові слід віддати перевагу? Думається, тому, який не припускає односторонності, який не нівелює особли­вості окремих індивідів, вважає важливим звертання не тільки до соціальної сутності, але й до біологічної природи, який ста­вить у якості реального історичного завдання створення умов, що забезпечують всебічне - і духовне, і моральне, і фізичне -удосконалення людини.

Людина, як біологічний вид, дуже пластична, не обмежена вузь­кою «екологічною нішею» як інші види. Але й її можливості не безмежні. Ніяка соціальна мета не може виправдати ні насильства над біологічною організацією людської істоти, ні євгенічних про­ектів її переробки (т. зв. поліпшення породи людини).

ПИТАННЯ 2. Людина - єдина істота, що усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя;

роздуми над якими є для багатьох вихідним пунктом у вироб­ленні «лінії життя».

Мета і зміст індивідуального життя кожної особистості тісно пов'язані із соціальними ідеями і діями, що визначають зміст і мету всієї людської історії, суспільства, людства, а, отже, -відповідальність на Землі та у Всесвіті.

Кожна людина вправі замислитись над питанням: а чи рівно­цінне життя тих, хто керується певними моральними цілями й використовує для їхнього досягнення адекватні їм засоби, з жит­тям тих, хто живе безцільно, аморально, чинить зло, неправду й несправедливість? Відповідь на нього ставить тих, хто задається цим питанням, у складне становище. Вихід із нього люди знахо­дили в релігійному постулаті: «про безсмертя душі», потім — в уявленнях про «абсолютний розум», «абсолютні моральні цінності», що створюють ніби основу морального існування лю­дини, у середньовічних пошуках алхіміками «еліксиру життя».

Міфологія й релігія прагнуть нав'язати людині свої, пере­важно ірраціоналістичні вирішення питання про смисл жит- тя. Філософія ж апелює до розуму людини, виходячи з того, що вона сама повинна шукати відповідь на нього. Сама ж філо­софія, акумулюючи та критично аналізуючи досвід людства, допомагає їй у цьому.

Продумано, осмислено приймаючи матеріалістичний світог­ляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої муж­ності, сили духу, того, що у філософії називається стоїцизмом, тобто визнає неможливість безсмертя і «потойбічного життя».

Діалектичний матеріалізм виходить із самоцінності й само-цілісності людського життя, що постає в ньому і не випадко­вою (як здається іншому індивіду), і не безглуздою, тому що індивід, особистість розглядається не сам по собі, а як частина цілого людського суспільства. Протягом свого індивідуально­го життя людина ніколи не досягає «мети» життя родового (роду людського), історичного. В цьому смислі вона - постійно не реалізована адекватно істота. Покликання, призначення, завдання будь-якої людини - всебічно розвивати свої здібності, внести свій особистий внесок в історію, у прогрес суспільства, його культуру. Але в принципі такий же і смисл життя сус­пільства, людства, який вони реалізують, проте в історично неоднозначних формах. Збіг, єдність особистого й суспільного, вірніше міра цієї єдності неоднакова на різних етапах історії та визначас цінність людського життя.

Ставлення до світу є ставленням до тих, хто пішов з нього.

Скільки ж слід жити людині? Відповідь на це питання вип­ливає з розуміння того, для чого людині потрібно далі жити. Тут слід сказати про т. зв. «право на смерть». Існують дві точки зору: 1) Визнання необмеженої свободи особи у вирі­шенні цього питання; 2) Визнання повної підпорядкованості особистості суспільним і державним інтересам (концепція т.зв. патерналізму). У зв'язку з цим ведеться активна полеміка навколо проблеми евтаназії - безболісної смерті, тихої, «бла­женної» смерті.

Підбиваючи підсумки сказаному, видається принагідним зауважити, що лише в безсмерті розуму й гуманності людини безсмертя людства.

Вочевидь, космізація людства змінить у майбутньому й уявлення про час, що, мабуть, буде пов'язано з новим розумі­нням смислу людського життя, його тривалості, смерті і без­смертя, призведе до усвідомлення космічного призначення і відповідальності людини і людства.

ПИТАННЯ 3. Весь хід історичного процесу поставив країни і народи перед об'єктивною необхідністю зайнятися їх спільною проблемою - майбутнім Землі. Але однієї лише необхідності недостатньо. Спільне вирішення цієї проблеми поки що може розглядатися лише як бажана можливість. Для того, щоб вона перетворилася на дійсність, необхідно досягти певної гумані­стичної згоди. І тут знову виникають запитання, чи можлива сама гуманістична згода? Чи існує загальнолюдська цивіліза­ція, гілками, підгіллям якої є всі нині існуючі людські спільно­ти і культури?

Правильній відповіді на ці питання перешкоджає ряд при­чин, у тому числі й існування двох легенд. Йдеться про досить поширене уявлення про східну людину як про «недолюдину» -інертну, ледачу, мрійливу, споглядальну, інтуїтивну, не здат­ну брати участь у прогресі інакше, як під опікою цивілізую-чих Європи й Америки, а також про створений азіатськими і африканськими «ідеологами самобутності» міф про «дегенера­тивну» людину Заходу - розсудливу, прагматичну; безприн­ципну, погрузнуту в антигуманній та світоруйнівній «ідео­логії світопокровительства». Як бачимо, кожна з цих легенд відбиває крайнощі, які, проте, сходяться в тому, що нібито не всі люди належать людству.

Для відповідей на раніше поставлені запитання важливо усвідомити, що значить бути розумним. При цьому слід мати на увазі, що спільна для всіх людей розумність має два основні прояви: здоровий глузд і розум. Здоровий глузд - це раціо­нальність індивідуального самозбереження (заборона робити те, що згубно для особистого виживання). Розум же - це раціо­нальність, що неодмінно мав на увазі збереження всього люд­ства. Гіри цьому припускається індивідуальне самознищення, жертовність власним життям.

У історії здоровий глузд і розум не раз вступали в конфлікт. Зараз небезпека атомної війни неприйнятна кі для того, 2І для іншого. Усвідомлення цієї небезпеки нібито «сплавлює» інди­відуальний здоровий глузд і колективний розум людства в єди­ну гуманістичну раціональність, здатну переборювати найріз­номанітніші соціальне - суб'єктивна пристрасті. Термоядерна реакція - не земне явище. Вона являє собою відтворення тих процесів, що у гігантських масштабах відбуваються на Сонці. Люди, як і все живе, не пристосовані до сильних доз радіації. Тут не завадить нагадати, що грецьких богів спонукало покарати Прометея не просто обурення його зухвалістю, але й побою­вання, що люди, через свою взаємну агресивність, недалеко­глядність або просто недбалість вчинять всесвітню пожежу.

Для того щоб удосконалюватися, досягти відповідності ви­щим ідеалам, людина повинна спочатку подбати про своє вижи­вання і збереження. Така азбучна істина сьогоднішнього дня. У епоху НТР треба, насамперед, запитувати: «Чи не руйнівне це для людини? Чи потрібне, чи корисне, значуще це для неї?»

Людина - не річ. І сьогодні, як ніколи, актуальні слова І.Канта: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людства, як до мети і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу». Тут слід підкреслити два моменти: 1) не можна використову­вати людину як знаряддя чужої волі (раба, кріпака, холопа та ін.); 2) ніхто не може бути ощасливлений насильно, відпо­відно до чужих уявлень про щастя. І ще одне слід мати на увазі: людину не можна створювати, перестворювати й вина­ходити наново.

Людина покликана вільно виявляти і розвивати властиві їй розум і гуманність. А це можливе тільки в розумному і гуман­ному суспільстві.

ТЕМА 9. ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ СУСПІЛЬСТВА

ПЛАН

1. Суспільство: сутність і специфіка пізнання

2. Поняття суспільного виробництва

3. Соціальна структура суспільства

4. Політична система суспільства

5. Духовне життя суспільства

6. Суспільство і культура

7. Особистість і суспільство

8. Єдність і різноманіття світової історії

9. Рушійні сили і суб'єкти суспільного розвитку

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ

Суспільство, праця, виробництво, матеріальне виробництво, духовне виробництво, життєві сили, життєві засоби, продуктивні сили, засоби праці, знаряддя праці, умови праці, засоби виробництва, виробничі відносини, базис, надбудова, соці­альна структура, соціальна спільність, каста, стан, клас, рід, плем'я, народність, нація, національне питання, політична система, політична свідомість, політична культура, держава, громадянське суспільство, духовне життя суспільства, сус­пільна свідомість, буденна свідомість, теоретична свідомість, суспільна психо­логія, ідеологія, культура, матеріальна культура, духовна культура, цивілізація, індивід, індивідуальність, особистість, смисл життя, свобода і необхідність, сус­пільно-економічна формація, геном, потреба, інтерес, рушійні сили суспільного розвитку, суб'єкти суспільного розвитку, видатна історична особистість, со­ціальна група, класова боротьба, соціальна революція, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, соціальні прошарки, народ

ПИТАННЯ 1. Суспільство, у широкому смислі, - відокрем­лена від природи частина матеріального світу, яка являє со­бою форму життєдіяльності людей, що розвивається історич­но, У вузькому смислі - це певний етап людської історії.

Як один з елементів об'єктивної дійсності, суспільство підпо­рядковується всім загальним закономірностям її розвитку. Проте, з іншого боку, суспільство - це особлива, специфічна частина дійсності і, як така, характеризується, крім загаль­них, своїми специфічними закономірностями. Тому й пізнан­ня суспільства, суспільних явищ Має свою специфіку.

Найважливіша специфічна особливість соціального пізнання полягає в тому, що суспільство виступає в ньому і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання: люди творять свою власну історію, вони ж і пізнають її. Це пізнання здійснюється не у відриві від природи, не окремо від неї, а в процесі взаємодії лю

Дата добавления: 2013-12-14